------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ╞, ©  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

   Людське життя... Воно як свiчка: дмухнув вiтер, i -  вгасла.  Тiльки  ж
одна од першо© до останньо© хвилини присвiчувала людям  до  працi,  побiля
не© майстрували колиску, розчiсували косу, писали  вiршi.  Iнша  пiдпалила
сусiдовi стрiху. А ще iнша - прокурiла десь у глухiм кутку i  здимiла,  не
вiддавши нiкому жодного променя.
   Та найболючiше, коли вона гасне, ледве встигнувши розгорiтись.  Як  ось
ця.
   Прокiп Гордiйович потер рукою чоло, немов намагаючись вiдiгнати  сувору
думу. Але вiд не© немога вiдчепитись. Вона вросла в серце  сумом,  гострою
засторогою, покликала iншу думу. Про iншу свiчку. Ту,  якiй  призначено  в
фатальнi хвилини засвiчувати  достотнi  побiля  себе,  вiддавати  себе  по
крихiтцi, без мiри, без жалю.
   "То, може... ти сьогоднi пошкодував тi╨© крихiтки?"
   I знову те питання. Напевне, вiн так i не розв'яже його до кiнця життя.
Либонь, так. Бо хто зна╨, де та грань,  за  котрою  -  безсилля  людського
мозку, де грань мiж подоланим  i  нездоланним?  Так,  вiн  сьогоднi  знову
пройшов по нiй i не втримався. Хоч... нiчого не  пошкодував.  I  це  -  не
заспоко╨ння. Цим не вибрати гiркоту з душi.
   Прокiп Гордiйович i далi сидiв непорушне, важко  похилившись  на  стiл.
Його велика, трохи незграбна постать  рiзко  малювалась  проти  затiненого
каштаном вiкна, - здавалося, вона вмерзла в зеленувато-голубу поверхню.
   Цi╨© митi вiн був би вельми  зручною  моделлю  для  художника-рiзьбяра.
Круте надбрiв'я, великий, прямий нiс, суворо стисненi губи. Глибока  риска
навскiс вiд рота, зморшки на чолi.
   Крiзь каштановий намет за вiкном пробився пучок променiв, заплутався  в
буйнiй,  обпаленiй  житт╨вими  блискавицями  чупринi,  затрiпотiв  срiбним
вогником.
   В густiй тишi кабiнету надто голосно цокав маленький годинник на столi,
знову й знову навертаючи думки в одну колiю.
   Так, пружину цього годинника завела iнша рука, а час вiн раху╨ вже лише
йому, професоровi хiрургi© Прокопу Гордiновичу Холоду.  Прокiп  Гордiйович
нiби знову бачить, як порiг кабiнету переступа╨ молодий худорлявий хлопець
в лiкарнянiй пiжамi. На щоках його - двi круглi, мов  у  дiвчини,  ямочки,
очi великi, довiрливi. В  руцi  трима╨  годинника,  крутить  з  нiяковостi
головку вже й так до кiнця заведено© пружини. На його обличчi -  посмiшка,
готова злякано спурхнути або ж бурхнути полум'ям. I прiзвище в хлопця нiби
зумисно до оцих ямочок i рум'янця, - Соловейко. Вадим Соловейко.
   - Професоре... Ви пробачте... Хто менi робитиме операцiю?
   Холода не здивували анi цi вiдвiдини, анi це запитання.
   - Маю робити я.
   - А це... - посмiшка стала вкрай  нiяковою,  вона  ледве  трималася  на
вустах, - дуже небезпечно?
   - Бачите... Сiдайте сюди. Все безпечно й небезпечно...
   - Нi, не те... - перепинив Вадим. - Я... Ну, як би вам.  Та  от...  Ви,
звичайно, не повiрите. Подума╨те, що там вiн... Але... Я iнженер, фiзик. Я
розрахував апарат, яким можна просвiчувати металевi предмети. Ну, скажiмо,
рейки. Апарат зовсiм вiдмiнно© од попереднiх конструкцiй.  Ультразвуковий.
Ми з хлопцями вже конструю╨мо його. То... Якщо небезпечно... Щоб вiдкласти
операцiю... Адже я знаю - прочитав усе по  сво©й  хворобi,  один  день  чи
мiсяць для не© важать однаково. Ми б скiнчили... Й тодi вже...
   - Ультразвуковий?..  Просвiчувати?  Прокiп  Гордiйович  склав  на  купу
папери, посунув на край столу.
   - Щодо операцi©... Хто може достеменно сказати: важить  чи  не  важить.
Така склалася думка. Хоч взагалi майже всi хвороби прогресують з  часом...
Апарат...  -  живе  зацiкавлення  трiпотiло  вогником  в   його   мiнливих
темно-сiрих очах. - Ви зна╨те, отакий збiг...  Я  теж  морокую  над  чимсь
подiбним. Тiльки менi - просвiчувати не сталь, а значно м'якiше... А може,
й твердiше. Людей. Ну ж, ну... Цiкаво, вiд чого ви танцю╨те. В  мене  поки
що найскладнiше - електрод...
   I Холод, i Соловейко забули, що звело  iх  в  цьому  кабiнетi.  В'язали
розмову, аж поки за вiкном, у небi, не зайнялася вечорова зiрка.
   Вадим першим помiтив ©©, вказав за вiкно:
   - Моя зiрка. А може, наша? - i посмiхнувся.
   Ця зiрка щовечора загляда╨ до кабiнету Прокопа Гордiйовича, морга╨ йому
на спочинок. Зараз Холоду спало на думку, що зоря  так  само  займеться  й
сьогоднi, i завтра, й позавтра. Займеться зоря...
   А може, й вона вже давно згасла  i  крiзь  свiти  променить  тiльки  ©©
свiтло. Згасла зоря... Згасло людське життя. Людини теж  уже  нема,  а  ми
говоримо: вона серед нас.  Погасла  зiрка  розiлл╨ться  свiтлом  по  iнших
планетах. Людина  лиша╨ться  серед  живих  сво╨ю  лагiднiстю  i  добротою,
любов'ю i ненавистю. Щоправда, декотрi прагнуть вкарбуватися  пам'ятником,
злою, нав'язаною iншим, волею, але те - тлiннiше за  перше.  Так  нiщо  не
зника╨ в безкрайому свiтi. I Соловейко незримо  житиме  в  близьких  людях
сво╨ю посмiшкою, сво©м, може, й  невиказаним  коханням,  сво╨ю,  нехай  ще
невеликою, працею. А в Прокоповi Гордiйовичу його життя  проросло  думкою.
Про апарат. Отим, що лишилося в пам'ятi з Соловейково© розповiдi.
   Холод впiймав себе на таких думках,  зiтхнув.  Це  вже,  мабуть,  роки.
Ранiше вiн думав iнакше. Простiше: операцiя. Смерть.  Виграв  чи  програв.
Хоч гiркоту в душi нiс таку саму.
   Прокопу Гордiйовичу гризота ще й  тому,  що  мимоволi  сказав  хлопцевi
неправду. Йому довелося робити по швидкiй допомозi iншу операцiю, рятувати
жiнку, матiр, на котру чекало дома тро╨ дiтей. Оперувала молодого iнженера
його помiчник, доцент  Золотар.  Прокiп  Гордiйович  прийшов,  коли  життя
Соловейка вже неухильно падало  по  той  бiк  не  видимо©,  але  вiдчутно©
лiкарями гранi. Але, напевне, й вiн би нiчого  не  зробив.  Все  виявилося
складнiшим, нiж показали аналiзи, нiж навiть гадали вони, лiкарi.
   Холодовi думки урвалися зненацька.
   Розчахнулися,  нiби  в  них  вдарили  мiцним  дубовим  тараном,  дверi,
затремтiла, розсипалась на друзки  тиша  кабiнету.  А  ©©  й  далi  трощив
високий, дзвiнкий з радостi, голос:
   - Вiкторiя, Прокопе. Вiкторiя!
   Чоловiк, котрий вбiг до кабiнету, зштовхнув Холода  з  стiльця,  вхопив
попiд  силу,  пiдняв  i  закрутив  довкола  себе,  аж  папiрцi  сполоханою
голубиною зграйкою спурхнули з столу i розлетiлися по пiдлозi.
   Холод обережно, але рiшуче визволився з цупких рук. Чоловiк  ще  ступив
слiдом, вiдтак втомлено махнув рукою.
   Вiд Прокопа Гордiйовича був нижчим мало не на  голову,  але  -  мiцний,
кремезний. На здоровiм  виду  палахкотливими  рум'янцями  -  радiсть.  Вiн
бурхав нею, клекотiв, готовий щедро розплескати ©© на всiх, а  найперше  -
на Холода.
   - Ух... Мало не пiдiрвався, - сказав  захекано.  -  Важенний  ти  став,
набира╨ш кiлограми. А пам'ята╨ш, як ногу вивихнув i я тебе  вiд  озера  до
гуртожитку тербичив? Пiвтора кiлометра. - Вiн уже визбирав папiрцi, але  й
далi збуджено кружляв по кабiнету, потирав руки.  Вони  в  нього  -  бiлi,
чутливi, справжнi руки лiкаря. I рухи ©х - легкi, красивi, здавалося,  вiн
розгладжу╨  оксамит.  -  Розумi╨ш  -  циганка.   Отакенна!   Через   праве
передсердя, - мовив  уже  тихiше,  бо  упiймав  щось  в  нашорошенiй  тишi
кабiнету, в Холодовiй постатi. Запитав стурбовано:
   - Щось сталося? Може, отой хлопець, фiзик?.. Прокiп Гордiйович ствердив
Бiланiв здогад ледь вловимим порухом повiкiв.
   Iншого разу вiн би сам застусав Олександра. Адже в
   того - незмiряна радiсть. Сьогоднi Бiлан зробив першу
   операцiю на серцi. Операцiю, котро© прагнув i на котру не
   зважувався багато рокiв.
   - Так... - Холод мiцно потиснув рукою за плече Бiлана. - Так...
   - Що ж у нього?
   - Тромб. Ще менi  довелося  по  швидкiй  допомозi...  Варвара  Iванiвна
робила. Ти зна╨ш, скiльки вона таких операцiй... Але не стало i ©©  сил...
Я вперше побачив, як у не© тремтiли руки. Навiть затискувач не на  венозну
судину, а на нервовий пучок наклала. Я саме пiдiйшов...
   - Що ж. Прокопе, - по довгiй мовчанцi тихо мовив Олександр Кiндратович.
- Ви зробили все, що могли. Сумлiння  тво╨  не  мусить  квилити.  I...  не
починати ж нам тi╨© розмови... Пам'ята╨ш мою першу невдалу операцiю? Хотiв
я покинути. Ти мене вмовив. Ще й бачиш - прийшов до сьогоднiшнього дня. Ти
розумi╨ш, рентген показав, що голка...
   Несамохiть Бiлан знову розповiдав про свою операцiю.  Про  страхи,  про
вагання, про ту, найвищу, майже жахну мить, коли йому здавалося, що з його
пальцiв випорску╨ людське життя. Вiн знову серцем виболiвав операцiю.
   - Ти... не слуха╨ш, - нараз зупинився, нерiшуче торсонув Холод" за рукав.
Потiм щось згадав, поглянув на годинника, котрий лежав на столi. - Прокопе,
ми вже запiзню╨мося.
   Рiзко, пронизливо загув за вiкном, унизу, високою трубою завод,  i  гук
той, здалося Прокоповi Гордiйовичу, всвердлився в низьку тугу  хмару.  Цей
свердлячий звук пробудив його.
   - Запiзню╨мося?
   - А так. Вибирати ж ма╨мо... Тебе.
   Холод справдi забув за те. Всi думки з  голови  витисла  чорна  жалоба.
Тiльки зараз Прокiп Гордiйович пригадав, що сьогоднi мали вiдбутися вибори
голови  Хiрургiчного  товариства  республiки.  Знав   вiн   i   те,   кого
порекомендовано на цю посаду. Такi та╨мницi найперше влiтають у вуха  тих,
хто б мусив довiдуватись про  них  останнiм.  Звичайно,  виповiв  ©©  йому
Олександр. I Холод тодi перед ним не крився, що прийме ©© без  вагання.  А
тепер... Кажучи правду, тепер йому було майже байдуже.
   - Гаразд. Я  тiльки  мушу...  Запис  на  останню  сторiнку.  В  iсторiю
хвороби.
   - Напише асистент чи Варвара Iванiвна. Вона он там, пiд  дверима.  А  в
дворi - нашi абiтурi╨нти. Теж хочуть пiти на тво© вибори,  -  примружив  у
спiвчутливiй i пiдбадьорливiй водночас усмiшцi живi очi.
   Прокiп Гордiйович ще  мить  повагався  i  повiльно  перегорнув  останню
сторiнку сумно© лiкарняно© повiстi Вадима Соловейка.
   Доцент Золотар сидiла  за  маленьким  столиком  у  коридорi.  Побачивши
Прокопа Гордiйовича, тiпнулася злякано, ще нижче  схилила  голову.  На  ©©
блiдих щоках - два вологi слiди.
   -  Що  це  ви,  Варваро  Iванiвно,  -  нахилився  над   нею   Олександр
Кiндратович, - у всiх на очах...
   - Коли ж... такий розумний  i  хороший  хлопець,  -  мовила  зовсiм  не
по-лiкарськи, а просто по-жiночому доцент. I чоло ©© болiсно зморщилось, а
на вiях знову заблищали сльози.
   - Крiпiтеся, - суворо мовив Холод. I, також суворо, але трохи м'якше: -
Там, у кабiнетi, iсторiя хвороби Соловейка.
   В Прокопа Гордiйовича вiдчуття, нiби вiн щойно ступив  босою  ногою  на
гостру склянку. I мусить зробити ще один тяжкий крок. Хоч може  обiйти  ту
стежку. Але щось не дозволя╨ йому того.  На  лавочцi,  пiд  липою,  сидить
досугий, бiлий як лунь дiд. Дiд Соловейка. Сидить  уже  давно  в  камiннiй
нiмiй скорботi. У нього нема╨ слiз. У нього  вже  нема╨  нiчого.  Йому  не
можна говорити слiв утiхи. Треба шанувати людське горе.
   - Якось би забрати його звiдси, -  вказав  Бiлановi  очима  на  схилену
постать Холод. - Але куди? Одинокий вiн. Хлопець  казав,  ╨  в  них  якiсь
родичi на Солом'янцi.
   - Виклич машину...
   - Нi, вже сам. Бо хто зна, чи ╨ там хто-небудь.
   - Прокопе Гордiйовичу, може, я? Тобто ми з Олегом проведемо дiдуся. Вам
же нiколи...
   - Лiля. Ми ж хотiли...
   Вони стояли поруч. Холодiв  Олег  i  Бiланова  Лiля.  Олег  -  високий,
незграбний - нестеменне батько. Тiльки очi - неспокiйнi,  i  брови  тонкi,
нервовi. Лiля -  тендiтна,  струнка,  на  диво  гарна.  Надто  несподiвано
гармонували в нiй тугi чорнi брiвки  i  буйна  хвиля  золотого,  шовкового
волосся.
   Дiвчина стрiпнула головою, хлюпнула золотою хвилею.
   - А хто ж його, Олегу...  Ми  на  кiнець  встигнемо.  Олег  мовчав,  не
наважуючись заперечити Лiлi. Прокiп Гордiйович iшов униз звивистою дорогою
поруч Олександра Кiндратовича, а в душi до  одно©  гризоти  долучилось  ще
щось, нiби образа, нiби невдоволення. Нi, Прокопу  Гордiйовичу  достеменно
вiдомо,  що  саме.  Чому  Олег  не  вловив  батькового  настрою?  Чому  не
вiдгукнувся душею? Адже ж нiби не камiнне ма╨ серце. Батько  зна╨:  Олегiв
свiт зiтканий нехай i з книжного павутиння, але тонко, душа  його  здрига╨
вiд кожного дотику. Навiть бiльше, нiж би хотiлося  йому.  I  в  кого  вiн
такий? По©дуть рибалити, батько лашту╨ вудки,  а  Олег  побреде  кудись  i
часом  повернеться  аж  надвечiр.  А  то  вклякне  над  кручi╨ю,  годинами
дивитиметься, як закручу╨ вона смертельну спiраль. Що там бачить? А  може,
не бачить нiчого? Покличе його Кiндратович, а вiн  навiть  не  оглянеться.
"Хiба я вам заважаю?"
   I  от  сьогоднi...  "Мабуть,  син  просто  не  помiтив,  -  шука╨  собi
заспоко╨ння батько. - А може, втiкав од чужого горя, боявся виказати перед
Лiлею слабодухiсть?"
   "Нi", - скрушно зiтха╨ думкою, просту╨ нею наперекiр  власному  бажанню
до правди.
   В  Олеговi  дивно  сплелися  вразливiсть  i  холоднiсть,   чуйнiсть   i
черствiсть. Батьковi тривожно, щоб та легка паморозь не затвердiла в кригу
i щоб вразлива нервознiсть не пощербила душi.
   Турботами й гомоном котилося повз них мiсто, i кожен ввук,  кожне  його
зiтхання - знайомi й звичнi, - вони не перетинали Холодових думок.  Прокiп
Гордiйович вже давно врiс в той гомiн, вiн просто не помiчав його. I  коли
iнодi боронився вiд нього, то лише за iнерцi╨ю. Як i всi, хто оббiгав сво╨
дитинство стежками й обнiжками i вже до кiнця життя вважа╨  себе  селюком.
Мовляв, все це - несправжн╨, справжн╨ - там. Тодi й вiн дума╨  про  мiсто,
як про шматочок  землi,  до  якого  зiйшлися  з  зелених  просторiв  люди,
забетонували, обснували дротами, обставили всiлякими надбудовами, прагнучи
в такий спосiб вхопити якомога бiльше насолод i обiгнати час. Може, вони й
обганяли його, адже в мiстi  життя  насправдi  бiжить  прудкiше.  А  люди,
забетонувавши пiд ногами землю, засипавши криницi,  побудували  фонтани  i
тепер зiтхають по зелених просторах i по джерельнiй водi.
   Либонь, так. Але що там критися.
   Холод сам не цура╨ться стиснути час i  помилуватися  срiбним  водогра╨м
посеред площi.
   Вибори, на котрих лише одна кандидатура, та й кандидата того всi  добре
знають,  збiгають  швидко.  Все  тут  про-мрiяне  i  розраховане,   як   у
годинниковiм механiзмi. Холодовi трохи лестить майбутня посада,  але  ж  i
соромно за такi вибори.
   Покрутить головуючий пружинку, стрiлка  -  дз-з,  стане  на  призначене
мiсце.
   От вiн узяв ключика. Налагоджу╨...
   Але сьогоднi стрiлцi не привелося оббiгти  швидко  й  легко.  Вже  коли
головуючий хотiв закликати всiх до  голосування,  йому  до  рук  подали  з
першого ряду записку. Вiн перебiг ©© очима, а потiм, збентежений, прочитав
до залу: "Просимо професора Холода розповiсти про операцiю тромбозу  вени,
яку вiн робив сьогоднi".
   Запала тиша. Насторожена, тяжка. I хоч вона тривала не бiльше  хвилини,
але цього часу вистачило, щоб у залi схилилися майже всi голови.
   Тишу  розбили  два  голоси.  Жiночий  i  чоловiчий.  Перший  -  Варвари
Iванiвни. Вона, мабуть, передчувала щось i тому прийшла теж.
   - Цю операцiю робила я. - Сказала й схилила голову.
   - А я хотiв сказати, -  Олександр  Кiндратович  витер  хустинкою  чисто
поголену голову, сховав ©© до кишенi, - хотiв сказати -  летальний  кiнець
операцi© був невiдворотний.
   Прокопу Гордiйовичу не дали говорити. I - жодного  голосу  проти.  "За"
голосував навiть той, хто  подав  записку.  Однак  це  вже  не  заспоко©ло
Холода. В нього вiдчуття, нiби влили йому трутизни у  вже  й  так  зболенi
груди. I - за вiщо, чому? Певно ж, записка - не випадкова. Його тут знають
всi. Вiдомо всiм i те, що вiн не хапався за щаблi  на  драбинi  посад,  не
зштовхував з не© колег, не ховався з знайденим. До цього дня Холод  гадав,
що нiкому б i на думку не спало просвiчувати рентгенiвським промiнням його
совiсть. А це для нього важило багато.  Бiльше,  нiж  будь  для  кого.  Бо
довелось йому перебрести в життi найкаламутнiшу i найшаленiшу рiку.
   За всiм цим вiн навiть не подумав, хто й звiдки  так  швидко  довiдався
про трагiчний кiнець операцi©.
   - Хочеш, я скажу тобi, хто написав записку? - неголосно мовив Бiлан.  -
Зараз той чоловiк пiдiйде до тебе й висловить обурення.
   Колеги поздоровляли Холода, жартували, навiть спiвчували. Бо це таки  -
не стiльки пошани, скiльки роботи й вiдповiдальностi. Вже майже пiд кiнець
до Прокопа Гордiйовича швиденькими кроками пiддрiботiв професор Шевчик  i,
микульнувши маленькими, в червоних ниточках, очима, прошепотiв:
   - Скажiть! Отакий негiдник.
   Олександр Кiндратович кахикнув у кулак, Прокiп Гордiйович вiдвернувся.
   Бiля дверей на них чекали Олег i Лiля. Лiля подала Холоду великий букет
квiтiв, вiн вертiв його  в  руках,  не  знаючи,  куди  подiти.  Йому  було
незручно йти по мiсту з букетом, та ще в такий день.
   - Як дивно пiдiбранi кольори, - сказав Олександр Кiндратович,  обережно
вiдбираючи в Холода букет. - Чудесна гармонiя.
   Вечiр уже нахмурив на обрi© кошлатi брови хмар,  бiг  по  мiсту  синiми
тiнями. Всi кольори, здавалось Холоду, злилися в один.
   - А зна╨те. Прокопе Гордiйовичу, - мовила Лiля, коли вони  повернули  з
залюдненого бульвару  в  бiчну  вулицю,  -  Олег  теж  пода╨  документи  в
медiнститут.
   - В медiнститут? - Холода немало здивувала ця новина. Так, вiн знав, що
Олег розбiга╨ться думкою по всiх професiях, що  душею  син  не  прирiс  до
жодно©, але ж... медiнститут. Звичайно, вiн потягнувся туди за Лiлею.
   Прокiп Гордiйович подивився на Лiлю, на Олега i ледве подавив зiтхання.
"Ох, чи не занадто гарна для  тебе  ця  дiвчина,  хлопче.  Коли  б  ти  не
втопився в цiй золотiй хвилi". Майже всi зустрiчнi чоловiки кидали на Лiлю
небайдужi погляди. Деякi нахабно оглядалися  по  декiлька  разiв.  А  Лiля
йшла, не  вiддавши  нiкому  анi  крихiтки  уваги,  досяжна  поглядом,  але
недосяжна навiть помислам. Йшла так, нiби вона  одна-╨дина  володiла  всiм
цим рутвяно-зеленим, мiльйонновiконним мiстом, i була певна,  що  воно  не
може iснувати без не©  так  само,  як  вона  без  нього.  Туго  вдавлювала
каблучками асфальт, щебетала до Олега, кожним сво©м словом пригинала  щось
в нього на днi душi. I почувалося йому гарно й бентежно, i аж трохи лячно.
   Лiля була справдi надзвичайно гарною i аж урочистою в цей вечiр. Просто
i гордо вiдкинута голiвка, рiвна постава, чiтка i  нiжна  лiнiя  талi©,  -
немов Лiля тiльки й народилася для отаких рожевих вечорiв. Але Холод знав:
Лiля - дiвчина серйозна i до медичного iнституту подала заяву не з примхи.
То бiльше йому прикро за Олега.
   - Ну, що ж  тебе  туди  повело?  Бажання  зробити  щось?  Спiвчуття  до
людських страждань, прагнення полегшити ©х?
   - Хiба лiкар може спiвчувати? - вiдповiв питанням Олег. - Адже вiн тодi
буде нервувати, не зробить операцi©.
   - Ти помиля╨шся, сину, -  сказав  якомога  лагiднiше,  бо  почував,  що
сердиться. Не за питання, а за те, що той поволiкся нехай i  за  розумним,
нехай i за дуже гарним, а все  ж  дiвчиськом...  -  Лiкар  народжу╨ться  з
спiвчуття. А потiм вiн ста╨ совiстю хворо© душi.  I  нею  ж  лиша╨ться  до
кiнця. Щоправда, й це спiвчуття iнодi ста╨... Ну, як би тобi... унiформою.
Скiльки людей в молодостi вибира╨ фах за блискучими бляшками i отак губить
сво© справжнi покликання! Лiкарська професiя для багатьох теж ╨  блискучою
бляшкою. Але... Що ж. Дивися. Забороняти не буду.
   Олег i Лiля пiшли швидше.
   - Твiй батько - дуже розумний. Але  зараз,  зда╨ться  менi,  вiн  трохи
перебiльшу╨. Кожну професiю можна полюбити. -  Лiля  зiтхнула,  оглянулася
назад. - Коли б тiльки поступити. Ти зна╨ш, в мене в грудях все  тремтить,
коли згадую про екзамени.  Звичайно,  якби  Прокiп  Гордiйович  захотiв...
Директор iнституту дуже й дуже поважа╨  його.  Навiть  зобов'язаний  йому.
Твiй батько операцiю йому робив. Небезпечну, ризиковану. Одне  його  слово
важить бiльше, нiж усi бали...
   - Не захоче вiн, - втiк вiд Лiлi поглядом  Олег.  -  Бо  це  й  справдi
якось... Адже всi...
   У Лiлi на щоках спалахнули червонi пiвонi©.
   - Ти трiшки не так... Нi, вiрно ти... А тiльки ж для велико© мети можна
один раз трiшки-трiшки... Тобто це не те, щоб... Розумi╨ш, нашi  батьки  -
лiкарi, i ми про медицину зна╨мо бiльше за iнших. Та ще вступа╨мо - вдвох.
Допомагатимемо одне одному.
   - Я... спробую.
   Лiля хотiла сказати ще щось, але Олег поспiшив заговорити про iнше.
   - Вiдданий Маг вже витупу╨ пiд балконом фрейлен Лю, - вказав на ©хнього
однокласника Магнiя, котрий стояв бiля будинку, картинно взявшись рукою  в
бока i пiдвiвши догори лице. Одягнений Магнiй неохайно,  але  "ультра",  з
сумкою якогось неприродного, брудно-фiолетового кольору. Смоктав сигарету,
спльовував через низенький  штахет  у  крихiтний  палiсадничок.  Олександр
Кiндратович побачивши таке, аж поблiд на виду. Палiсадничок - його омрiяне
царство. Вiн власноруч перекопав тверду, як  камiнь,  землю,  сам  насипав
клумби,  засiяв  квiтами.  Он  як  палахкотять  пiд   вечiрнiм   багрянцем
жовтогарячi чорнобривцi. А пiд будинком, на ©хнiй сторонi, рiвним рядком -
соняшники. Соняшники в мiстi! Нiхто не пройде, не попестивши ©х  поглядом.
Весь квартал зна╨, чий це квiтник.
   - Ти... ти i  в  кашу  вдома  плю╨ш?  -  за©кнувся  з  гнiву  Олександр
Кiндратович.
   - Маг, тiкай, - прошепотiв Олег. - Ти наплював на красу.
   Маг оглянувся, пiдсмикнувши сумку, чкурнув за рiг будинку.
   - Ну, що ти скажеш, - розводив над палiсадником руки  Бiлан.  -  Отакий
негiдник. Мавпа з торбою. В душi - смiття, за плечима - шанька. В нiй  вся
його фiлософiя. Все життя туди убгалося. Квiтiв  -  не  знайдеш.  Приймач,
сигарети або й карти з жiнками, яких хiба що на дикому пляжi побачиш.
   - Коли б тiльки в торбi  все  лихо.  Вiн,  либонь,  чека╨  на  дiвчину.
Говоритиме ©й про любов, ще й вiршi читатиме. Може, й квiти купить.
   Холодiв тривожний погляд перебiг на сина, шукав у ньому чогось,  пестив
i сварив. Не знати чому, але лише сьогоднi Холод по-справжньому  зрозумiв,
що син його вже вирiс з дитячих лiт. А з ним виросла й тривога,  вона  вже
влилася з  тi╨ю  великою  тривогою,  котра  щоразу  охоплю╨  суспiль  всiх
батькiв, змушу╨ дивуватись, шукати, радiти, проклинати. Старшому поколiнню
кожного разу доводиться розв'язувати одвiчне питання, та ще й не  так,  як
розв'язували ©хнi батьки. Власне, це не питання. Це один з акордiв  життя.
Життя мiня╨ться, а з ним мiняються  й  батьки  i  дiти.  Дiти  рiдко  коли
бувають схожими на сво©х  рiдних,  як  не  схоже  життя  минуле  на  життя
прийдешн╨. Вони ©х люблять, рiвняються по них, але  час  наклада╨  на  них
сво© скарби. Покликання батькiв  -  згладжувати  лихi  i  полишати  скарби
добрi. Прокоповi Гордiйовичу зда╨ться, що в днi його молодостi  ©х  просто
було легше розглядiти. Тi роки - мозолистi роки працi,  чорнi  днi  вiйни.
Але  ж  i  оцей  молодик  з  торбою  за  плечима,  i  його  син,  i   отой
вiсiмнадцятилiтнiй бо╨ць, що  загинув  пiд  Берлiном,  так  i  не  взнавши
нiколи, що таке поема й симфонiя, гаразд затямивши тiльки, що таке  затвор
i  бруствер,  зв'язанi  мiж  собою  незримою  ниткою.  Кiнець  цi╨©  нитки
сховався, може, десь аж у минулiй ерi. I  не  протрух.  Це  ╨дине,  що  не
трухлявi╨ в вiках.
   Холода пробудив вiд думок  Бiланiв  голос.  Олександр  Кiндратович  вже
впевнився, що його палiсадник не зазнав шкоди, трохи заспоко©вся.
   - Ходiмо до нас, пообiда╨мо, - запропонував вiн.
   - Та я вже... Колись доведеться цистернами вiддавати тво©й  Тонi  борщi
та компоти.
   - А менi тобi - цигарки ящиками. Вже, либонь,  рокiв  десять  сво©х  не
купую, боюся "розпочати всерйоз". Олег, на грошi, купи нам яко©сь отрути.
   Вони мешкали в одному будинку, в одному пiд'©здi: Бiлан - на четвертому
поверсi, Холод - на  третьому,  пiд  ним.  ©хнi  вiддiлення  теж  посiдали
спiльно один будинок, перша хiрургiя, котрою  вiдав  Бiлан,  -два  верхнiх
поверхи, друга - два нижнiх. "Все життя  ти  по  менi  топчешся,  -  часом
жартував Прокiп Гордiйович. - А я поволеньки  звик,  навiть  не  намагаюся
вивернутись".
   Дверi вiдчинила  Тоня.  Пропустивши  до  кiмнати  Холо"  да,  Олександр
Кiндратович затримався в коридорi, буцiм шукав  щось  у  кишенi  плаща  на
гiллястiм оленячiм розi, прошепотiв дружинi на вухо:
   - Не говори сьогоднi про медицину. В Прокопа невдала  операцiя.  I  вже
вголос, переступивши порiг вiтальнi: - Ну, жiнко, чим сьогоднi годуватимеш
голову? Ти вже постарайся, треба нам запобiгти в нього ласки; це ж тобi не
просто хiрург, а голова. Голови, головнi - люди сердитi.
   - Мабуть, тому й  сердитi,  що  головнi,  -  повiсив  на  рiжок  дверей
солом'яного капелюха Холод. - ╙ ще в нас  людцi,  для  котрих  весь  смисл
дiяння - в оцих словах. Вони й повигадували ©х: голова, головний.  Поки  ╨
один головний, другого не  буде.  Он  Тимофiй  каже,  що  вiн  -  головний
двiрник, бо нема╨ над нього в лiкарнi вищого. Хоч, правда, нема╨ й менших.
   - Виходить, ти маленький культик?
   - Вiд сьогоднi.
   В квартирi Бiланiв - тихо, затишно. Старi, чорного дерева, меблi, м'якi
килими, iз смаком  пiдiбранi  картини.  У  шафi,  на  столиках  -  красивi
дрiбнички, котрi уiнтимню-ють життя i скрашують  його.  Той  затишок  нiби
огорта╨ за плечi, спонука╨ до розмов спокiйних, розважливих.  А  на  столi
вже пляшка, в якiй  проти  вiкна  вiдсвiчують  червоними  боками  перчини.
Господиня розставля╨ тарiлки, пода╨  страви.  Вона  метка  i  водночас  не
метушлива. Рухи ©© м'якi i нiби аж ритмiчнi. I в очах,  в  обличчi  -  теж
лагiднiсть. Вона, зда╨ться,  дрiма╨  в  кожнiй  складочцi  ©©  квiтчастого
плаття. Прокiп Гордiйович пам'ята╨ Тоню ще з юнацьких лiт. Вдвох з  Сашком
вони часто навiдували гуртожиток педiнституту. Там жила Сашкова  землячка,
а в однiй з нею кiмнатi - Тоня. Навiдували  настирливо,  приходили  навiть
тодi, коли знали, що вдома тiльки Тоня. Втрьох:
   Тоня, Прокiп, Сашко - ходили в кiно, до театру.  А  потiм  одного  разу
сталося так, що для Прокопа не вистачило квитка. Вiн  приходив  ще  кiлька
разiв, Тоня зустрiчала його не то вибачальним, не то журним  усмiхом.  Але
третього квитка не стачило назавжди.  Тоня  не  була  вельми  гарною,  але
чимось вабила до себе, розмовляти з нею було легко,  а  дивитись  у  карi,
ледь зжмуренi очi - хороше. Тi  очi  свiтились  хорошою  людською  ласкою,
лагiднiстю.
   Коли Олександр одружувався з Тонею, вона сидiла  на  вечорi  помiж  них
двох. Для одного - навiки близька, для другого -  навiки  далека,  ©й,  як
здалося Прокоповi, було трiшки сумно.
   Може, на злiсть, а може, з самолюбства вибрав вiн, перший лiкар  курсу,
кандидат в аспiрантуру Прокiп Холод, вогненну красуню Ольгу. Це було о тiй
порi, коли Прокiп вперше побачив, як зацвiта╨ сон  i  як  плаче  солодкими
сльозами хмiльна вiд весняних сокiв береза. То©  весни  аабрунькувалося  i
його серце. Може, й його вела та ж сила,  що  квiти  сон  та  березу,  хоч
Прокоповi здавалося, нiби вiн коха╨ Ольгу. Пам'ята╨, як вперше  привiв  ©©
на вечiрку до актового залу. Там була Тоня, був Сашко.  Ольжинi  черевички
перестукотiли всi iншi.  Ольжинi  штучнi  коралi  на  вабливiй  мармурово©
бiлизни ши© пригасили справжнi. Хлопцi ходили бiля не© ро╨м,  гули,  немов
джмелi погожо© днини. Навiть Сашко те й знай припрошував й до танцю.  Тоня
ж опустила голову i весь вечiр не пiдводила ©©.  Заздро  ©й  стало?  Шкода
Прокопа?
   А чого його жалiти? Вiн мужньо нiс на  сво©х  плечах  Ольжину  красу  i
примхи. Певнiше, не нiс, а на перших кiлометрах подружнього шляху пожбурив
до дiдька.
   Чи знав про його любов до Тонi Сашко?  Чи  знала  Тоня?  Либонь,  Бiлан
просто гадав, що Прокiп ходив з ним i Тонею вiд нудьги або ж з  невеликого
захоплення, котре втопилося в веселiй весiльнiй музицi. Тоня  ж...  Прокiп
певен - Тоня здогадувалась про все. Жiнки ловлять порухи душi чуттями.
   Все те поросло густою травою. I вiн тiльки  iнодi,  в  спогадi,  бачить
бiлий щирець, бачить давнi днi.
   ╞сти не хотiлося.  Холод  не  клав  виделки,  тiльки  щоб  не  образити
господарiв. Олександр Кiндратович помiтив те, наповнив чарки.
   - Може, i йому крапельку? - вказав поглядом на Олега.
   - Вiн ще не куштував. А може, десь там, - хитнув головою вбiк.
   - Ну, Олег не такий, як отi, що в квiтники цвiркають,  -  повiв  Холода
розмовою на вулицю Бiлан. Згадка про недавню подiю  знову  звузила  злiстю
його очi. - Ще ж отаке: обскубане, в  галанцях.  I  ти  правду  кажеш:  ще
говоритиме про любов, цiлуватиметься.
   Антонiна Михайлiвна повела очима на дiтей,  але  Олександр  Кiндратович
вдав, буцiм не розумi╨.
   - В трамва© або ще десь, - казав далi. - Я оце  нещодавно  бачив:  дво╨
отаких лизалося на площi, на виду у всiх. Тьху, гидота.
   -  А  якщо  по-справжньому  коха╨,  -  Олег  здвигнув  бровами,   густо
почервонiв. - У нас у школi диспут був... I штани... Тепер  такi  у  всiх,
навiть у артистiв.
   Прокiп Гордiйович  пильним  поглядом  видивився  на  сина.  Вперше  той
заговорив про любов, та ще й отак.
   - Якщо вже на виду - то коха╨ не по-справжньому. А штани... Мода, сину,
смикала за холошi мо©х штанiв  за  мiй  вiк  разiв  зо  три.  От  пам'ятаю
черевики... Колись у селах чоботарi шили тiльки гостроносi. Мiськi джигуни
брали за них нашого брата на висмiхи. Просто  тут  треба,  щоб  не  тiльки
гарно, а й зручно, практично.
   - Ти гада╨ш, за кого вони нас  мають?  -  хитро  примружився  Олександр
Кiндратович, радий, що  розмова  побiгла  такою  стежкою.  -  За  печерних
жителiв. Я чув, один отакий, як оце сьогоднi, казав батьковi: "Ти,  пахан,
темний, мов антрацит". Отака ©хня фiлософiя: вiджили, вiдстали.
   - Ну, ви - вченi. - Олег кришив  на  кашу  виделкою  котлету,  мiшав  з
макаронами. - Але ж декотрi не розумiють... Хiба не нам летiти на  Венеру,
не нам обчислювати криву ракети. Тобто я не за себе...
   - А певно, - перепинив Холод. Суперечка потягнула у  вир  i  його.  Вiн
говорив запально i водночас не квапливо.  Вiдчувалася  багаторiчна  звичка
викладача. -  Але  якщо  виходити  з  цього,  то  ви  повиннi  заздалегiдь
примиритися з тим, що вашi дiти назовуть вас  дурнями.  Вони  полетять  на
Сатурн, Уран,  а  може,  й  далi.  Насправдi  ж...  Дикун,  котрий  вперше
домiркувався висiкти iскру з каменя, такий же генiальний, як i  винахiдник
ракети. Справа тiльки, так би мовити,  в  сходинках,  в  загальному  рiвнi
людських знань. Тобто в тiм, який здобули всi разом. Знань i рiвня  життя.
Себто скiльки кошту╨ кiлограм хлiба й картоплi. Так от... Коли б  сучасний
творець ракети розрахував i збудував ©©, але не знав, що в свiтi ╨ вогонь,
вiн би поволiк свою ракету на прийомний пункт металолому. Просто  вiн  мав
попередникiв,  котрi  не  дали  згаснути  iскрi  отого  дикуна.   Кресало,
запальничка, магнето, сопло ракетного двигуна... Отож i виходить, що дикун
теж створив оцю ракету. А помiж ним  i  сучасним  Головним  конструктором,
опрiч Архiмеда i Цiолковського, ще  стоять  Дедал  та  Iкар,  килим-лiтак,
суспiльна мрiя людства. I мудрi люди в майбутньому не забудуть i Головного
конструктора i килима-лiтака.
   Холод не боявся, що син  не  зрозумi╨  його.  Дома  вони  часто  ведуть
словеснi герцi. Це син зрозумi╨. А от чи зрозумi╨ iнше?.. Та й говорив так
Олег вперше. Професоровi здалося, що й не з сво©х думок.
   - Нам, коли хочуть нас налаяти, - впала в розмову Лiля, -кажуть: ви  не
бачили смаленого  вовка.  Чи  зна╨те,  мовляв,  що  таке  голод,  що  таке
бомбардування? Неначе це заслуга тих, котрi знають.
   - Це ти, Лiлю, правильно, - пристав на ©© слова Прокiп Гордiйович.  Але
одразу ж i заперечив. - Ти випустила ще одне-працю. Чи вiдомо вам, що таке
праця? Ще нi. I це таки не ваша провина. Але вам треба  прагнути  пiзнати.
Дикун працював, бо вiн помер би з голоду. Крiпак теж. А для нас праця: щоб
заробити на життя  i  щоб  не  виродитись  духовно.  Праця  -  це  один  з
суспiльних запобiжникiв, так само, як пошана до старостi, як  приховування
од стороннiх  сво©х  почуттiв.  Розумi╨ш,  це  так...  -  Але  думка  його
прямувала до iншого. В подивi помiтив, що моралiзу╨, а не спереча╨ться.  -
...Нiби потреба нам, дiдам, поговорити i повчити вас, -  скiнчив  словесне
коло.
   Вони  вже  пообiдали.  Холод  подякував  господарям,  дiстав   цигарки,
прочинив дверi на балкон. Одразу ж слiдом за  ним  шмигнув  туди  i  Олег.
Певно, вiн давно шукав нагоди  побути  наодинцi  з  батьком.  Якусь  хвилю
стояли мовчки. Ген,  за  далекими  дахами,  ще  догоряв  обкурений  сивими
примiськими димами багрянець, а тут, пiд балконом, вже зовсiм затемрiлось,
машини, що бралися  по  бру-кованому  пiдгiр'ю,  вже  увiмкнули  сигнальнi
вогнi.
   - Тат... - дiткнувся рукою батькового лiктя Олег. - Дай три карбованцi.
   - Три? Навiщо.
   - Книжку хочу... "Життя в  мовчаннi".  Про  океан.  I  в  кiно  пiдемо.
Морозиво... Менi вже просто незручно. Все iншi частують.
   Холод дiстав грошi. Але син не поспiшав шаснути з ними на вулицю.
   - Тат... Я хотiв тобi сказати...  Сьогоднi  до  мене  приходив  Вiтя  з
колишнього нашого десятого "А". Його батько сто©ть в черзi на машину,  але
хоче виписатись, не вистача╨ грошей. То, може, ми... Наша  "Поб╨да"  от-от
розсиплеться вдрузки.
   - Ти, мабуть, знайшов акредитив на чотири тисячi карбованцiв?  -  мовив
Прокiп Гордiйович, все так само не повертаючи голови.
   - Ну, хiба в нас... - I раптом: - Тату, куди ти дiва╨ш грошi?
   - Програю в карти.
   Олег зачекав ще хвилину, але, зрозумiвши, що  батько  бiльше  не  скаже
нiчого, прочинив дверi. Вiн притримав ©х - на балкон, з стiльцями в руках,
пройшов Олександр Кiндратович.
   - Якась тут причина мусить бути, -  мовив  Бiлан,  пiдсовуючи  Холодовi
стiльця. За довгi роки вони звикли в'язати розмови прикро, без вступiв.  -
Не  розчовпаю  я,  чи  теперiшня  молодь  надто  поволi   дорослiша╨,   чи
зiстарю╨ться завчасу. Не бачу я зав'язi, один пустоцвiт. Але диво, цвiт не
зав'язу╨ться, коли його обпалить блискавиця. А якi блискавицi палили ©х?
   Вiн говорив, швидко копирсаючи паличкою, переколупу-ючи землю в ящику з
виноградом, котрий повився по дротинах аж до горiшнього балкона.
   - Ти зна╨ш, я чоловiк помiркований. I однак не можу  спокiйно  дивитись
на велерозумних, тупих, з прилиплою до слинявих губiв сигаретою  жевжикiв.
Весь свiт  у  них  зводиться  до  "скiльки  доларiв?",  "що  ставиш?",  "а
Люська?..". Я розумiю: ╨ й такi-з молотком, з книжкою. Але ©х не бачиш,  -
на свiтло летить тля. Вона  пролазить  у  мистецтво,  бо  й  там  "долар",
прилипа╨ до науки, до лiтератури. Скажу тобi: коли б у мо©й волi...  I  от
тут я не знаю: лупцювати ©х рiзками, читати ©м лекцi©?
   - I всi ми не зна╨мо, - вiдказав Холод. - I нiхто нiколи  не  знав.  Ми
бачимо лише полюси: неробство i працю. Я думав... Батьки  завжди  думають.
Бо ©м хочеться, щоб ©хнi дiти були кращими. Навiть за них. Може,  й  це...
Над нинiшнiм поколiнням висить атомна бомба. А воно не  зна╨,  що  таке  й
проста. Часом свiдомо, а часом несвiдомо звинувачу╨ в чомусь батькiв. Воно
- тi, про кого ти кажеш. Вони не хочуть бачити, що  ще  було  життя,  була
кров, були мозолi. З цих гiрких мозолiв ми вигодували i ©х.
   "I завжди живий трепет багрянцю над головою, -мовив думкою, бо не  вмiв
уголос казати високих слiв. - Над нами... Над вами...  Ви  щоднини  бачите
його: в червонiм кутку школи, на демонстрацi©, над будинком у свята. Може,
тiльки для декого з вас вiн дуже звичайний. Бо не ховали його за  пазухою,
не пiдхоплювали, продiрявленого кулями, в бою з рук пораненого  полiтрука,
не цiлували в смертельнiй присязi побратимам бiля партизанського  вогнища.
Вiн дорожчий, коли побував бiля серця.  Тодi  -  ста╨  часточкою  власного
життя. Але вiн такий  же  дорогий,  коли  прив'язаний  до  свiжоструганого
держака на вершечку щойно закiнчено© будови, на шахтнiм копрi, над фермою.
Вiн один - i там, i тут... I  це  треба  вiдчути.  Кров  батькiв,  з  яко©
вiткано його полотнище, це й ваша кров. Вона передана  вам  у  спадок.  Чи
зрозумi╨ш ти це, синку?"
   - Проте багато з них побачили в лице правду, - докiнчив  Холод  уголос.
Вiн поцмакав згаслу цигарку, припалив ©©. - Пройшов великий  дощ,  ростуть
молодi гриби.
   - То вони можуть зчервивiти.
   - Все залежатиме вiд того, якою буде погода, -  роздавав  у  вазонi  на
прикрiсть Бiлановi цигарку Холод. - пiду я.
   Бiлани запрошували його залишитись на каву,  але  вiн  вiдмовився.  Хоч
знав, що його чека╨ вдома. Цигарковий дим, самотнiсть, нудьга. Але йому не
хотiлося псувати сво©м смутком чужо© радостi.
   Вiдтодi, як Холода залишила дружина, вони жили вдвох я сином.  Спочатку
в них була домашня робiтниця. Та кiлька рокiв тому дiвчина  вийшла  замiж,
ви©хала, i тепер такого-сякого хатнього  порядку  доглядала  в  них  тiтка
Оксеня, двiрничиха.
   Кабiнет у професора - невеликий i незатишний:  кiмната  вузька,  довга.
Стiл, канапа, три книжковi шафи - всi меблi.  Книжки  й  на  шафах,  i  на
пiдлозi.
   Прокiп Гордiйович сiв до  столу,  кружляв  думкою  навколо  рядкiв,  що
написав учора, але вона волоклася мляво, розпливалася. Тодi вимкнув свiтло
i сiв на канапу. В темрявi почувалось йому затишнiше. Однак вiн  не  встиг
навiть оговтатись у нiй. Його покликав деренчливий телефонний дзвiнок.
   - Не спите, Гордiйовичу? - гудiв у трубцi басовитий голос Тимофiя Шаха.
- Хотiв прийти до вас, шашки  посовати,  та  при©хали  до  мого  напарника
гостi, i я заступив його на дiжурствi. Ви самi вдома? Мабуть, оце...  Я  ж
вас знаю...
   Тимофi╨ва мова урвалась раптово,  мабуть,  вiдключили  телефон.  Прокiп
Гордiйович повiсив трубку. Нiби нiчого й  не  сказав  чоловiк,  а  в  душi
ледь-ледь, на одну  краплиночку  вiдтало.  Холод  закурив,  знову  сiв  на
канапу. Тиша. Тiльки чути, як десь за стiною схлипу╨ пiанiно, а за  вiкном
гомонить мiсто. Десь у тому гомонi i Олегiв голос. I  прикро  професоровi,
що син i сьогоднi не залишився вдома. Олег зараз там, на вулицi. З якогось
часу, - Прокiп Гордiйович навiть собi в тому не призна╨ться,  -  вiн  став
боятися вулицi. Боятися, коли вона забира╨ до себе його сина.
   Вулиця... Вона морга╨ червоними бровами кiнореклам, мружиться вiтринами
книжкових магазинiв, посмiха╨ться нахабними очима  легковажних  дiвчат  та
вусатих молодикiв, гримить пневматичними молотками по асфальтовiй корi.  I
хто зна, що знаходить бiльше вiдлуння в довiрливiм  серцi.  Мiська  вулиця
хова╨ дитину вiд батькiвських очей, i  батьки  нiколи  напевне  не  можуть
сказати, чита╨ ©© недорослий житель цi╨© митi в бiблiотецi книгу чи торгу╨
футбольними квитками пiд ворiтьми стадiону. Вулиця - це  величезне  осiбне
життя, це  цiкава,  одмiнна  од  iнших,  часом  сувора,  часом  легковажна
навчателька.  Вулиця   до   заводу,   до   пивницi,   до   iнституту,   до
танцмайданчика. Нi, вона поки що - не завжди спiльниця батькiв.  I  батьки
мусять колись домiркуватися, як повернути ©© собi в помiч.
   В селi вулиця завше  перед  вiкнами  -  очима  хат.  Прокiп  Гордiйович
пам'ята╨  вузеньку,  стиснену  тинами  вулицю  свого  дитинства.  Жорстоку
вулицю. Спогад про не© прикипiв до серця струпом. Йому навiть не  довелося
лiпити на нiй з пiску кавунiв i гилити цурку. Вiн ганяв по  нiй  корiв  на
пастiвник i з пастiвника, возив у поле гнiй, гальмуючи  на  крутiм  узвозi
березовим обаполом, втiкав на не© вiд сварливо© господинi.
   йому сповнилось сiм рокiв, коли  його  i  трьох  братiв  стали  в  селi
називати Холодовими сиротами. Найстарший на  той  час  служив  у  багатого
господаря, дядька Клима, чоловiка доброго,  лагiдного.  Брат  перейшов  до
iншого, Гадючки, а Прокопа вiддав на сво╨ мiсце. Дядько  Клим  таки  жалiв
хлопця, навiть сварив жiнку, коли бачив,  що  та  споряджа╨  йому  в  поле
голодну торбу. А потiм... Потiм брати послали його до  школи.  "Нехай  хоч
один з нас знатиме грамоту". Вони  перейняли  на  себе  частку  Прокопово©
працi  на  його  школярськi   й   студентськi   роки.   Найбiльшою   мрi╨ю
Прокопа-студента, його обiтницею було вiддячити братам. Але Прокiп  так  i
не сповнив сво╨© мрi©. Не встиг сповнити ©©. I зараз, коли згаду╨  братiв,
котрi позначили сво©ми могилами геро©чний шлях iз  Сходу  на  Захiд,  йому
зда╨ться, нiби вiн несе перед ними провину.
   Ще довго того вечора брiв Холод по житт╨вiй нивi. А вона  була  геть  у
бурчаках, корчовиннi, поросла будяччям i тернами.
   Професор  не  помiтив,  як  велика  стрiлка   годинника   прибрела   до
дванадцяти, як  впало  за  прочиненим  вiкном  нiчне  безгомiння.  В  тому
безгомiннi,  в  тишi  гойдалися  поодинокi  сплески  трамвайних  дзвiнкiв,
гаснули. Десь далеко нервово скрикнув паровоз i теж умовк.
   Клацнув у замку ключ, скрипнули дверi. Видiння щезли, мовби й  не  було
©х зовсiм.
   - Ох, i ©сти хочеться, собаку б з'©в, -гукнув з порога Олег, радий,  що
батько не спить.
   - Собаки поки що нема, ╨ смажена качка. Чому  так  пiзно?  -  розправив
натомленi плечi, пройшов слiдом за сином на кухню професор. "От  Олег  вже
приходить з гу-лiв, - подумав здивовано. - I коли вiн вирiс? Ще нiби вчора
бiгав у куцих штанцях. От тобi й круговерть
   життя".
   - Так де ж ти блукав? - повторив запитання.
   - Ми всi, тi, хто з нашого класу, в скверi зiбралися.  Хто  куди  подав
документи, де який конкурс... Не зглядiлись, як i  дванадцять.  -  Хлопець
розривав руками м'ясо, поглядав скоса на батька.
   Прокiп Гордiйович бачив, що син хоче щось сказати, але  назустрiч  його
словам не поспiшав. Вiн не сварив сина й за пiзнiй  прихiд  додому.  Холод
взагалi намагався  не  надокучати  йому  мораллю,  багато  чого  пробачав.
Пробачав за правдивiсть. Ще жодного разу син не поступився  правдою  перед
власними дрiбними житт╨вими вигодами.
   - Тату, ти багато зробив за свiй вiк операцiй? - якось
   непевно мовив Олег.
   Батька здивувало i навiть трохи спантеличило таке запитання.
   - Чи багато? Не рахував. Хiба що приблизно...
   - Ти й директора iнституту оперував? - запитував Олег далi, не  чекаючи
на вiдповiдь.
   - Ну...
   - I вiн... тобто поважа╨ тебе?
   Олег схилився над сковорiдкою, буцiм розглядав щось
   на нiй.
   - Я його поважаю, то, либонь, i вiн мене, - знизав плечима батько. -  А
що?
   В непевну мовчанку втислося цокання годинника  з  кабiнету,  теж  якесь
несмiливе.
   - Та... Кажуть, на екзаменах  рiжуть,  навiть  коли  вiдповiси  на  всi
запитання. Може... Щоб, якщо на всi запитання... Тобто не я, а Лiля...
   Пiд батьковим здивованим  i  трохи  iронiчним  поглядом  син  затнувся,
зiщулився. Вiн навiть втягнув у плечi голову, неначе чекав удару.
   Але удару не сталося. Професор повернувся i, широко ступаючи,  пiшов  з
кухнi. Причинивши за собою дверi, довго мiряв з  кутка  в  куток  кабiнет.
Глибока затяжка - вiсiм крокiв у один кiнець,  знову  затяжка  -  вiсiм  в
протилежний. Спалахнуло за гофрованим  склом  дверей  в  сусiднiй  кiмнатi
свiтло, але незабаром i згасло. Олег лiг спати.
   "От перша неправда, - подумав прикро. - Хоч i не з розрахунку,  не  для
власно© користi... То й що? Хiба це виправдання... Чекай, - зблиснув iнший
здогад. - В iнститутi можуть i так,  без  прохання.  Кому  не  вiдомо  там
прiзвище?"
   Медичний iнститут мав дослiдною базою  ©хню  лiкарню.  I  вiн,  i  iншi
професори лiкарнi вели викладацьку роботу.
   Хвилину повагавшись. Холод пiдiйшов до телефону, зняв з важеля  трубку.
Прокiп  Гордiйович  знав,  що  Скирда,  директор  iнституту,  ма╨   звичку
працювати вночi.
   - Степане  Митрофановичу?  -  покликав,  зачувши  коротке,  невдоволене
"слухаю". - Не спиш? Ти тiльки  не  здивуй.  Це  Холод...  Нi,  нi,  не  в
лiкарських... Мiй син поступа╨ в iнститут... До нас. Вiн  i  Бiланова.  То
щоб... Нi, навпаки. Нiяких полегшень. Поступить - нехай, не  поступить-теж
не зле... Так. I не збирався. Бiланова? Менi зда╨ться, дiвчина розсудлива,
йде туди за серцем. А там - хто його зна╨... От  i  добре.  Все  гаразд...
Лягаю спати.
   Однотонне гудiла трубка, але професор ще довго не  вiшав  ©©.  Йому  аж
жарко стало по цiй розмовi.
   От ще одна грань, по котрiй пройшов сьогоднi. Але пройшов  рiвно  i  не
почував нi болю, нi каяття. Хоч...  Звiдки  знати.  Iнодi  вони  приходять
значно пiзнiше. Найменша подряпина може прокинутись лютою хворобою.
   Те, що рана, котру нанесло йому життя сьогоднi в клiнiцi, не  мине  без
слiду - напевне. А подряпина... Ну, це Вже буде видно.
   Вiн повiсив трубку на важiль.



   РОЗДIЛ ДРУГИЙ

   Телефон  торохтiв,  аж  луна  жахалася   по   кiмнатi.   Оцi   настiннi
коробки-телефони -  мають  щось  вiд  сварливих  жiнок.  Лементують,  коли
заманеться ©м, а якшо ж потрiбно поговорити  тобi,  вони  уперто  нiмують.
Прокiп Гордiйович вiдкинув простирадло, почалапав босими ногами в  дальнiй
кут кабiнету.
   Дзвонив Бiлан.
   - Спиш? Вилежу╨шся. А мене в п'ять розбуркали. Спасибi  за  статтю.  За
яку? Ти ще, мабуть, не прочумався. За ту,  що  ви  з  кореспондентом...  В
сьогоднiшнiм номерi. Ще не дивився? Хороша стаття, може, тiльки отого, про
село не треба було. Мабуть, незабаром я вас таки турну з гори. А  як  себе
на новiй посадi головою  почува╨ш?  Ще  не  почува╨ш?  Час  би,  сьогоднi,
зда╨ться, пiвмiсяця, так би мовити, канiкулярний термiн...
   - Твоя правда. Думаю об'©хати клiнiки, - нарештi втиснувся  в  Бiланову
мову Прокiп Гордiйович. - Може, з тебе почати? Ти не заперечу╨ш?
   - Чого ж, приходь. В мене сьогоднi операцiйний  день.  Сам  ворожитиму.
Ворожiння складненьке. Тяжчий випадок, нiж отой... Ну, всiх гараздiв.
   Прокiп Гордiйович просто так, в трусах i майцi,  почалапав  у  коридор.
Прислухався, чи нема╨ нiкого на площадцi сходiв,  i,  вхопивши  на  цвяшку
ключа, вигулькнув за дверi, до поштово© скриньки. За хвилину вiн уже сидiв
по-турецькому в лiжку, тримаючи на  колiнах  газету.  Ось  i  стаття.  "Ми
довiрили йому нашi серця". В центральнiй газетi. Пiд нею аж  три  пiдписи:
директора  лiкарнi,  його  i  ще  чийсь,  не  вiдомий   йому.   В   статтi
розповiдалося  про  новий  метод  операцiй  на  серцi  члена-кореспондента
медичних наук, депутата Верховно© Ради  республiки  професора  Бiлана.  На
чотирьох  газетних  колонках  списано   коротко   все   життя   Олександра
Кiндратовича. Детально ж -  лише  про  операцi©  на  серцi:  думки  колег,
розповiдi хворих; далi-широкий промiнь в майбутн╨, i, вже як  висновок:  в
республiцi народився ще один центр сердечно© хiрургi©. В  кiнцi,  натяком,
про лабораторну роботу професора. Либонь, там вiн  теж  сто©ть  на  рубежi
великого вiдкриття.
   Тiльки тепер Прокiп Гордiйович пригадав обличчя, котре стояло за третiм
пiдписом. Так, приходив до нього чоловiк. Вiн навiть не  вiдрекомендувався
кореспондентом.  Сказав  -  "з   писучо©   братi©".   Розпитував   Прокопа
Гордiйо-вича за Сашкове дитинство, студентську кiмнату, про  ©хню  дружбу.
Власне, все в статтi - нiби й правда. Сашко вiддавна плека╨ мрiю про  свiй
iнститут. За тим жартом  -  "Турну  вас,  посяду  гору"  -  його  справжнi
сподiвання. Вiн хоче, щоб йому вiддали пiд iнститут будинок  над  урвищем,
де тепер мiстяться хiрургiчнi вiддiлення. I вiдкриття...  Мрiю  про  нього
колись вони виношували вдвох. Плекали, ростили. Та й хто з лiкарiв  нашого
вiку хоч у снi не звершив ©©.  Вбити  страшну,  невiдворотну  хворобу,  що
косить людей, мов траву. Хворобу, яко© не вiiдно, яка без пiтьми. Тодi  ©м
здалося: вони здерли з не© маскувальну сiтку, побачили ©©. Та  по  якомусь
часовi Прокiп Гордiиович упевнився, - вхопили лише ©© тiнь. I Сашко, i вiн
стрiляли наослiп. Змiнювали структурну формулу речовини, вводили натомiсть
одного елемента iнший i випробовували нову  сполуку  на  тваринах.  Згодом
Холод довiдався, що так чинять не самi вони, в такий спосiб  шукають  цiлi
iнститути. I нiхто  не  зна╨  достеменно  природи  хвороби,  ©©  та╨мничо©
схованки. Тодi вiн поклав край пошукам. Робив iнше, хоч i не раз  вертався
думкою до ©хньо© спiльно© роботи, читав усе, написане  i  видрукуване  про
хворобу.  Холод  знав:  Бiлан  не  вiдступився  назовсiм,   вiн   працював
наскоками: розчаровувався, кидав, брався знову. Iнодi Олександр на  довгий
час замикав ту лабораторiю. Але ось уже поспiль три  роки  хоч  на  кiлька
хвилин у крайньому пiдвальному вiкнi засвiчу╨ться  лампа  денного  свiтла.
Може, вiн знайшов щось нове? Отож i про це в статтi справедливо.  Однак  у
Прокопа Гордiйовича в грудях не вiдтавала до кiнця  крижина  невдоволення.
"Чи не заздрiсть це говорить у  тобi?"-запитав  себе  зненацька.  Поспiхом
пiдняв газету, яку допiру  кинув  на  пiдлогу,