р.  Прапор  над  головою
вдарив пострiлом. Один по одному пiдводились пасажири, ховалися в  теплому
черевi пароплава. Почовгала бабуся з кошиком, побiгли дiвчата, притримуючи
руками кра©  квiтчастих  суконьок.  Лишилися  тiльки  дядьки.  Позастiбали
щiльнiше ватянки, поклали пiд голови клунки, вклалися  на  нiч.  Олег  теж
застебнув верхнi гудзики тенiски, оглянувся на дядькiв. Нi, вони  йому  на
завадi не стануть. Обережно переступив через поручнi, тримаючись  за  них,
спустився позаду палуби вниз. Там стояла  темiнь.  В  блiденькому  променi
лiхтаря гадючився ланцюг, сiрiли якiсь ящики, горбився брезент.  Олег  над
силу одривав вiд помосту ноги. Здавалося, ©х  притягували  знизу  невидимi
велетенськi магнiти. Ось i корма. Намацав ©© руками, зiперся грудьми. Вода
плескала поруч. Помiст пiд ногами тут здригав вiдчутнiше, нiж  на  палубi.
То, мабуть, його тремтiння передалося Олеговi. Вчепiрившись руками в мокру
дошку,  з  жахом  вслухався  в  моторошний  плескiт.  Вiн  все   наростав,
свердлився в вуха, холодив душу. Хлопець вiдхилився, у одча© вiдступив  на
крок. I враз... Пронизливе,  верескливе  жiноче  "ой"  аж  пiдкинуло  його
вгору. Лопiтли-во зашарудiв брезент, щось чорне викучмилось з-пiд нього.
   - Якого тут... - прогудiв басовитий, грiзний голос. Наляканим  котеням,
вмах,  Олег  видряпався  нагору.  Кiлькома   стрибками   перебiг   палубу,
простукотiв по сходах униз i опам'ятався  аж  у  коридорi.  Оглянувся,  чи
нiхто не помiтив його переляку, i заспокiйливо прихилився до  стiни.  Тут,
внизу,  рiвне  гудiння  моторiв,  дрiмотна  теплiнь,  сон.  Попiд  стiнами
машинного вiддiлення -  мiшки  з  картоплею  i  яблуками,  на  них  сплять
колгоспники. Кiлька чоловiк лежить  просто  на  теплiй  вичовганiй  ногами
металевiй пiдлозi. Олег спробував вiдшукати мiсце  й  собi.  Спустився  до
третього класу, але й там на всiх поличках - людськi  тiла,  а  дух  стояв
такий, що вiд  нього  тенькало  в  скронi.  Хлопець  пiднявся  вище.  Олег
пригадав, як колись з батьком вони подорожували по Днiпру, ©хали в  першiм
класi, а там скрiзь - килими, дзеркала, м'якi тапчани, навiть у  коридорi.
Вiн тодi бiгав i вниз, але чомусь не бачив оцих  людей  в  коридорi  i  не
пам'ята╨, тiсно чи просторо  було  в  третьому  класi.  Можна  б  i  зараз
пiднятись у перший клас, лягти десь на тапчанi...
   А проженуть? Вже лiпше тут. Врештi, знайшовши  в  куточку  мiсце,  Олег
присiв навпочiпки. Лягти не  зважився,  -  боявся  замарати  бiлу  шовкову
тенiску та новi штани. Але ноги швидко затерпли, тодi хлопець згадав, що в
кишенi у нього -  загорнутi  в  газету  документи.  Йому  повернули  ©х  в
iнститутi. Розмотав газету, пiдiслав i  вже  сiв,  випроставши  ноги.  Так
почувалося  зовсiм  зручно.  Тепло,  затишно.  Хлипав   по   кутках   сон,
заколисаний рiвним гудiнням машин, хлюпала вода за  бортом.  Плескiт  води
нагадав Олегу те, що допiру сталося  на  кормi.  Вiн  нiби  ще  раз  почув
верескливе "ой" i басовите "якого тут" i аж осмiхнувся. Осмiхнувся  i  сам
нестямився з подиву. Що може посмiхатися, може  хоч  на  мить  прихилитись
думкою до чогось iншого. Але так воно було.  I  хлопець  мусив  признатися
собi в тому. Згоряючи з сорому, признався вже i в iншому: вiн би нiколи не
зважився на оте, страшне, це була ,гра з самим собою, з сво©м безволлям  i
безсиллям. Ранiше, розмовляючи в думках з  вичитаними  з  книжок  героями,
почував себе смiливим, сильним. А насправдi  вiн  ось  такий:  безвольний,
нiкчемний, самозакоханий. Вiн хогiн зробити те з помсти. Але й помста  теж
вигадана. Олег не може, не ма╨ сили зненавидiти Лiлю, вирвати ©© з  серця.
Йому здавалося, вона житиме в ньому довго-довго, може, й усе життя. В його
душi Лiля обiйметься з тихим смутком, але не  з  ненавистю.  Якщо  ж  його
самого зараз стане на щось, то лише на одне: не  вертатися  бiльше  назад.
Вернутися може лише по колючках-образах, на  якi  ступав,  втiкаючи  сюди.
Йому хочеться повернутись. Але не так... Щоб трiщали колючки пiд ногами...
Щоб ©х визбирали тi, хто попiдкладав.
   Щоправда, Олег i зараз не знав, ким i як саме хотiв би повернутися.
   Ранiше, "там", вiн жив чеканням, сподiванням чогось. З року  в  рiк,  з
дня на день  йому  здавалося,  -  ось-ось  ма╨  щось  статися,  це  "щось"
призначено тiльки для нього, тiльки йому.
   Хлопець не вiдав,  що  молодiсть  взагалi  прагне  "чогось".  Осмисленi
бажання - напiвбажання, вони не ховають в  собi  незвiданостi  та╨мницi  i
солодощiв тривоги.
   При©хати  б  у  рiдне  мiсто  космонавтом,  всесвiтньовiдо-мим  вченим,
полководцем. Його  власна  постать  дво©ться,  тро©ться,  розплива╨ться  в
маревi.  Зате  вiн  бачить  iнших.  Тих,   хто   стрiча╨   його.   Гримить
мiднодзвонний марш, дощем падають квiти. Вона сто©ть в натовпi, теж трима╨
букет. Вона бо©ться звести на нього очi, не осмiлю╨ться подати квiти. Його
машина порiвнялась з нею, вiн бачить ©©, бачить  сповненi  безнадi╨ю  очi,
i... - наказу╨ загальмувати.
   Вiдтак машина рушила знову, помчала його по хвилях молодого,  глибокого
сну.
   День Олег протинявся по палубi, нiч знову проспав у кутку, а тим  часом
пароплав намотав на лопатi вiдстань, на яку  в  хлопця  вистачило  грошей.
Олег зiйшов на берег пiзнього ранку другого дня.
   Вночi  погода  перемiнилася.  Сонця  було  не   видно,   його   сховали
бруднувато-сизi, сльозливi хмари. Певно, хмари проплакали над  цим  мiстом
всю минулу нiч. Асфальт був мокрим,  тут  i  там  блищали  калюжi.  Мокре,
перемерзле за нiч незнайоме мiсто щулилось пiд  колючими  повiвами  вiтру,
погукувало простудженими голосами  заводських  гудкiв.  Будинки  горнулись
один до одного, сiрi, непривiтнi.  Легко  одягненi  пасажири  -  нiхто  не
сподiвався влiтку на таку холодiнь -  розбiглися  вiд  пароплава  за  одну
мить. Олег теж не  довго  розглядався  на  привокзальнiй  площi,  -  вiтер
нецеремонно залiз йому пiд тенiску, шарудiв там холодною п'ятiрнею, загнав
у зал для чекань. Там хлопець просидiв увесь день. Шкодував, що  так  рано
зiйшов на берег. На пароплавi нiхто не запитував квиткiв, i можна  б  було
про©хати ще двiстi кiлометрiв. А звiдти -  палицею  докинути  до  Патютiв,
села, в якому живе Олегова тiтка. Напочатку вiн не припускав навiть  думки
заявитися до не©. Але тепер... Ще ранком, вигрiбши з кишенi мiдяки,  купив
двiстi  грамiв  дешевого  печива.  Печиво  розтануло  в  ротi,   залишивши
солодкувате, дратiвливе вiдчуття, ©сти  хотiлося  чимдалi  бiльше.  Врештi
Олег зважився. Праву кишеню його штанiв вiдтягував нiж. Складаний  нiж  на
шiсть  лез,  батькiв  подарунок.  Потерпаючи  душею  вiд   свого   першого
комерцiйного заходу, пiдiйшов до чистильника взуття,  похмурого  дядька  з
щiткастими вусами, запитав ламким голосом:
   - Ви не купите?
   Той мовчки повипробував одне по одному леза, пiдкинув ножа на долонi.
   - Руб.
   - Вiн... чотири карбованцi. Чистильник простягнув ножа назад.
   - Ну гаразд... Давайте.
   Вперше Олег вибирав ©жу не до смаку, а щоб було бiльше i ситнiшо©.  Вiн
пообiдав лiверною ковбасою  з  хлiбом.  На  вечiр  трохи  випогодилося,  i
хлопець блукав по мiсту. Нi, до цього мiста вiн би не прирiс душею нiколи.
   Нiч вiн прокуняв на лавцi в залi чекання. А ранок  знову  зустрiв  його
сiрою безнадi╨ю. Хлопець тiльки тепер збагнув, якою самотньою може бути  в
гомiнкому свiтi людина. Десь тут, поруч,  i  лихi,  й  добрi  серця,  душi
камiннi i нiжнi. Але кожне з цих людей живе сво©ми радощами  й  турботами.
Не вийдеш же, не гукнеш до них: "Поможiть! Пробi! Я втiк вiд  батька...  В
мене нема╨ грошей. В отакого здорового, рукатого, мiцного".
   Вiн навiть поглянув на сво© руки, мов на дивину.
   Сидiв на старiм  дерев'янiм  мiстку  бiля  вантажно©  пристанi,  довгою
лозиною перепиняв листочки, палички, котрi плинули мимо нього.  Течiя  тут
була повiльна, спокiйна, але далi вона  наштовхувалась  на  крутий  берег,
шаленiла, закручувала воду в тугу лiйку. Олеговi сплило на думку, що  отак
i  його  спокiйна  житт╨ва  течiя  наштовхнулась   на   кручу,   закипiла,
запiнилась, помчала. Йому вже нiколи не поплисти проти води,  не  пристати
до рiдного берега.
   Зненацька, несподiвана й дужа, лягла йому на плече рука.
   - Клю╨?
   Олег злякано оглянувся. В нього  за  спиною  стояв  високий  бiлобровий
хлопець в бушлатi рiчкового матроса, в кашкетi з кокардою-крабом.  Хлопець
- старший за нього, смаглявий, веселоокий.
   Олег пiдняв лозину.
   - Це я так... В мене й вудки нема╨.
   - Я можу дати, - матрос сiв поруч. - Хочеш, махнемо разом по рибу, ох i
мiсце знаю.
   - Я тут... випадково.
   - Та й я ненадовго засiв. Я сам з Ки╨ва.
   - З Ки╨ва? - не знати чому зрадiв Олег. - I я. На Богуна...
   - Майже сусiди. Червоноармiйська... Ти ж як тут?
   -  Та...  В  гостi...  А  тiтка  на  курорт  ви©хала...  -  Олег  густо
почервонiв: вiн i сам бачив, яка нехитра його брехня. Але,  не  знати  для
чого, низав до не© й другу. - Ще обiкрали дорогою.
   - I таке бува╨? Мда-а. Влип ти. -Матрос зиркнув на годинника, пiдвiвся.
- Треба щось придумати. Ходiмо пошама╨мо, бо  менi  за  годину  на  вахту.
Тебе, землячок, як звати?
   - Я ©сти не пiду. В мене...
   - Юринда. Ходiмо. Називай мене Джон... Це так нашi моряки...
   - Олег.
   Обiдали в чайнiй. Поки офiцiантка замовляла страви, Джон кудись  ходив.
Повернувшись, дiстав з кишенi  пляшку,  одним  невловимим  рухом  зчиркнув
металевого ковпачка. Наливав пiд столом навпомацки.
   - Дми.
   - Та... Стiльки...
   Олег вже знав смак горiлки. Кiлька разiв, на свято, на iменини в  сво©х
однокласникiв i однокласниць, перш нiж сiсти за столи i розлити в  склянки
ситро, хлопцi збиралися  у  темнiм  чуланi,  i  пластмасова  чарка  прудко
оббiгала  тiсний  круг.  Але  пили  вони  бiльше  для  того,  щоб  дихнути
горiлчаним духом в обличчя комусь  з  дiвчат,  викликати  в  них  подив  i
переляк. Олег же пив ще й тому, щоб  не  смiялися  хлопцi.  А  зараз?..  У
чайнiй, вдень... Але вiн уже й не хлопчак. Та й на кого йому зважати?
   Олег перехилив склянку. Збуряковiв, на очах проступили сльози, але Джон
швиденько налив води, i вiн погасив вогняний клубок, що застряв у горлi. А
потiм кутуляв ковбасу, наштрикуючи виделкою одразу по кiлька кружалець.  В
головi снувався туман, але було йому легко, Джон такий хороший хлопець,  а
в Олега ще не було справжнього друга... А iм'я яке в нього - Джон. "Джон -
пiрат iз "Голландця" - приплелося звiдкись з книги. Хмiльнi  слова  дружби
самi просилися на язик, i вiн не стримував ©х.
   - Чого ж... Ти, видать, теж кореш гарний... - вiдповiв Джон. -  Ми  ось
махнемо разом. Я подав  капiтану  бума-женцiю,  списуюсь  з  його  корита.
Остобiсiв - свиня i бухарик. Заживемо з тобою, як зяблики-чижики.
   Зяблики-чижики, видно, улюблена Джонова примовка.
   - Нам би, менi тобто, тiльки зараз видряпатись. Бачиш, згорiв у мене на
роботi електромотор, тепер при рощотi той мопс вираху╨ з зарплати. Дулю на
дорогу в кишеню ткне i тютюнцем присипле.
   - Ти ж, мабуть, ненавмисне,  -  пробива╨ться  крiзь  хмiль  в  Олеговiй
головi думка. I так йому шкода  цього  хорошого  "кореша".  Якби  мiг  чим
допомогти...
   - Йому що... А не вистачить, може, й зовсiм - у рабство. Не вiдпустить,
тобто до вiдробiтку. От коли б ти допомiг...
   - Я... Чим?
   Джон оглянувся, присунувся ближче разом з стiльцем.
   - ╙сть один план. Дiльце не шухерне i  калимне.  На  пристанi.  Ми  тут
ненадовго... День, два, i - фюiть...
   Олег дивився в круглi, пташинi очi Джона, ловив у них неясну  небезпеку
для себе, вiдчував, як кожне Джонове  слово  зав'язу╨  нового  вузлика  на
якiйсь, не видимiй йому поки що, сiтi, i не знав, як уникнути  ©©.  Просто
встати i пiти?
   - Яке дiльце? - запитав, хоч вже майже догадувався. Джон прихилився  ще
ближче.
   - Вiд пристанi вгору -  сходи,  вони  огородженi  металевими  перилами.
Бачив? От. Пiдходиш з того  боку,  од  складiв,  береш  у  якогось  пiжона
чемоданчика й рвеш кiгтi, тобто жмеш за  пакгауз.  Поки  вiн  гикне,  поки
перелiзе... Нi, нi, чемоданчика береш не ти, -  притиснув  рукою  тремтяче
Олегове колiно.  -  Ти  тiльки  кричатимеш.  Неначе  в  тебе  вже  стирили
чемодана. Та його ж i вкрали насправдi?-Джоновi  очi  дивилися  непорушне,
але в них гойдалися холоднi каламутнi хвилi. Навiть Олег,  який  у  сво╨му
життi ще не розгадав жодних очей, зрозумiв - хвилi тi топлять  жорстоко  i
тихо, без плескоту. - До тебе прибiжить лягаш, а цього вiд  ©х  тупостi  й
вимага╨ться. Бо вiн з того боку стримить. Треба, щоб там його не було. Ну,
складе актика... Бачиш, робота в тебе аристократична... Пс-с... -  крутнув
вiн бiлками, бо до них саме пiдiйшла офiцiантка.
   Джон розрахувався, вони вийшли на вулицю.
   - А шкуру - на двох.
   Страх вже майже зовсiм остудив Олеговi голову, вивiяв хмiль. Вiн  стояв
пiд акацi╨ю, обривав по одному дрiбнi жовтi листочки, кидав пiд ноги. Язик
йому нiби скам'янiв, руки тремтiли.
   - Я... не зумiю... - врештi здобувся на мову. - Ще нiколи...
   - Кричати не зумi╨ш? Го-го! Мабуть же, в шкiльному драматичному  гуртку
грав? Ти й ножика спочатку не вмiв продати, а прикрутило...
   - Ножик... Мiй. - Олег дивився в  непорушнi  круглi  Джоновi  очi,  очi
нiчного птаха, i душа його звивалася в безжальних сталевих кiгтях  страху.
Ще мить, i вони роздавлять ©©. - Олеговi прикро i гидко за свiй  страх,  i
нiчого не може з собою вдiяти. Врештi, зiбравши во╨дино всю волю, рвонувся
душею.
   - Не буду!
   Дво╨  чоловiкiв,  що  саме  проходили  неподалiк,  подивились  на  них,
зглянулись помiж собою i пiшли швидше.
   - Пс-с, - прошипiв Джон, - чикi-рiкi. З крапочкою. Не будеш! А за  обiд
менi заплатиш чим? Скидай бюстгальтер, - смикнув за тенiску.
   Олег злякався. Як йому залишитися без тенiски? Тодi вiн не зможе навiть
вийти на вулицю.
   - Я заплачу. Зароблю десь...
   - За одну нiч? Менi на ранок треба грошi. Хiба пiдеш наймешся до лягаша
в помiч! Обгавкуватимеш. Тiльки це не легше. Ну, до завтра. Дивись же -  о
восьмiй ранку. На долар.
   Олег не встиг отямитись, як  Джон  тицьнув  йому  в  долоню  металевого
карбованця, м'якою, скрадливою ходою  почимчикував  через  площу.  Хлопець
дивився йому вслiд осклянiлими очима. Долоню  йому  пропiкав  карбованець,
страшна печатка майбутнього злочину, груди все так же  стискувало  холодне
кiльце. Вiн не знав, як скинути його.
   "Долара" в цей вечiр хлопець на шамовку не потратив. I ще щось  давило,
пригнiчувало Олега. Вiн не стiльки дiйшов думкою, скiльки вiдчував,  як  в
оцi кiлька  днiв  надкололось,  надщербилось  щось  у  його  душi,  тонке,
красиве,  вилiплене,  виплекане  ним  ранiше.  Вiн  гадав  -  воно  мiцне,
справдешн╨, а воно виявилось крихким, iграшковим.
   Всю нiч  Олег  кидався  в  примарнiм  снi,  пробуджувався  через  кожнi
годину-пiвтори.  Йому  наснився  мiлiцiонер   -   велетень,   вiн   стояв,
розставивши ноги, а помiж них проходили  пасажири.  Мiлiцiонер  тримав  на
руках його, Олега, заколисував, мов маленького, примовляючи: "Хочеш долар?
Ну ж, не плач, не плач, а то вiддам он  йому",  -  i  вказував  пучкою  на
величезне кругле пташине око, котре поблискувало на  фронтонi  вокзалу  на
тому мiсцi, де мав висiти годинник. А десь з опiвночi сон  вiдлетiв  геть.
Мабуть, вiн полинув шукати затишнiшого мiсця, лiпшого притулку, де люди не
жахатимуться самi й не полохатимуть його. Либонь, Олег не спав ще й  тому,
що боявся, аби його не пробудила на виковзанiй  пасажирами  лавi  фатальна
восьма година. Вiн не збирався зустрiти ©© тут. I коли годинник  на  стiнi
хрипко вiдрахував  шiсть  разiв,  схопився  з  лави,  вибiг  з  застояного
електричного присмерку в холодне, дзвiнке передрання. Гнаним  пiдстреленим
звiром кружляв по мiсту: глухими завулками,  вуличками,  обминаючи  широкi
проспекти й бульвари. Холод пронизував його тисячами колючих  голочок,  не
давав уповiльнити ходу. "А що, коли пiти на залiзничний вокзал?  -  раптом
зблиснуло в його головi. Вiн аж здивувався, чому  не  додумався  до  цього
ранiше. -  Звiдти  й  до  тiтки  можна  до©хати.  I,  мабуть,  легше,  нiж
пароплавом... А лiпше повантажу день-два на вокзалi, зароблю на дорогу".
   Зморений  страхом,  безсонням  i  холодом,   Олег   заснув,   тiльки-но
доторкнувся щокою до  дубового  поручня  станцiйного  ослона.  Заходили  й
виходили пасажири,  потiм  ©х  випроводжали  до  сусiднього  залу,  -  тут
прибирали примiщення, - вiн не чув того.
   Добра тiтка з мiтлою, поторсавши його за руку, не стала  добуджуватись.
"Мабуть, студент. Бач, зморився, сердешний. Як там мiй?.."  -  зiтхнула  i
пiшла далi.
   ...Але вiд цього штурхана Олег пробудився  враз.  Потер  забите  мiсце,
клiпнув  повiками  i...  -  вiдсахнувся.  Перед  ним  м  яко  розхитувався
взад-вперед на кривих ногах Джон. Вiн не погрожував, не стискував  кулаки,
але поглядом сво©м щiльно притиснув хлопця до спинки  ослона,  нанизав  на
нього, немов на вила, Олегову душу. Олег трiпнувся,  прошепотiв  у  вiдча©
лише пiвслова.
   - Та!..
   - А чого не "ма?" Пiшли, зяблики-чижики, поговоримо.
   Джон не оглядався. Вiн був певен, що Олег iде за ним. Ступав м'яко,  на
п'яти, немов готувався розпочати веселий танок.

   * * *

   Сплять будинки, немов люди з розплющеними очима, сплять вулицi,  вiльно
розпластавшись  помiж  горбiв,  сплять  трамва©,  дрiма╨  на  однiй   нозi
старезний каштан у скверi, безсило зроняючи колючi плоди.  Помiж  холодних
стiн - тисячi теплих зiтхань. Мiсто зiтха╨ мiльйонпогрудо, марить увi снi.
Воно  обсноване  снами,  мов  одинока  степова  груша   "бабиним   лiтом":
голубливими, болючими, звабливими. На  високих  пучках  антен,  на  тонких
дротах повисли марення iнших мiст, ©хнi музичнi зiтхання. По замурованих в
камiнь жилах ледь-ледь пульсу╨ приснула кров.
   Десь далеко - тихе гудiння, металевий дзвякiт. В  клiтини-комори  мiста
люди завозять ©жу, мiсто  прокинеться  ранком,  проковтне  ©©,  стурбовано
побiжить в гомiнливий день.
   Прокiп Гордiйович ловить себе на отакiй лiкарськiй грубостi,  вiдходить
од вiкна. Так, кожна людина - це  теж  лише  клiтина  одного  органiзму  -
людства. Але лiкар зна╨: коли болить одна  клiтина,  то  треба  прослухати
весь органiзм. Все це так. Але це не приносить заспоко╨ння. Холод стомлено
опуска╨ться в крiсло. Йому не спиться. Думка те й знай верта╨ться туди, до
перших синових гонiв, бреде полем, обмина╨ засохлi будяки, вiдшуку╨ зеленi
обнiжки. Чомусь забулося все прикре, лишилося тiльки радiсне, веселе.
   ...Перше осмислене бажання, перше невдоволення, висловлене невiдомо  де
позиченим словом. Олежив вовтузиться пiд рукою, йому  тiсно,  вiн  все  не
вмоститься. "Посунься, бюрократ".
   "Олежку, пiди вмийся. Цуня в тьотi й та чистiша за тебе".
   "А Цуня, тату, така чиста, як ти?"
   "Я тобi сказав - нема╨ часу... Ти, врештi, вiдчепишся? Стань у  куток".
- "Бач, полагодити лiтака часу нема╨, а поставити в куток Олежика - ╨".
   "Ото твоя мама, хлопичку?
   - У мене нема╨ мами.
   - А де ж вона?
   - По©хала за море. В мене ╨ тато.
   - Ти любиш свого тата?
   - Його всi люблять. Вiн начальник. Ви його теж полюбите".
   "А може, й це будяки, - дума╨ Прокiп Гордiйович. - Може, ти  просто  не
вмiв розпiзнати? Ти милувався, ти  тiшився  синовими  вигадками  i  навiть
бешкетами. Мовляв, нехай, дитинство бува╨ тiльки раз. Але ж ти  не  вельми
потурав йому? Ти вчив ставати  грудьми  проти  вiтру,  майже  кожного  дня
нагадував йому, що в свiтi опрiч сонця ╨ й хмари, ╨ лiд. I отi злi слова -
не його.
   I все ж ти несправедливий до нього. Ти  нiколи  не  сказав  йому  всi╨©
правди. А чи мав право сказати ©©?"
   Ця думка стука╨ в серце, тривожить знову й знову.
   "Ти навiть не спромiгся знайти для сина розради, поговорити в тяжку для
нього мить. Ти повинен написати йому. Звичайно, вiн по©хав до Килини. Отой
хлопець з дев'ятого класу говорив, що бачив, як Олег брав у касi квитка.
   От ти вже й  бо©шся,  що  твiй  син  загубиться  в  широкiм  свiтi.  Не
загубиться, не пропаде. Ще й  прокладе  свою,  власну  борозну,  якщо  вiн
справжня людина".
   Прокiп Гордiйович нiколи не намагався нав'язати синовi свою волю. Хоч i
був радий, коли синовi бажання збiгалися з  його.  Вiн  пiдводив  його  до
рiшень. Олеговi самому доведеться будувати життя.  Краще  або  гiрше,  нiж
вiн. Тiльки не так само. Бо це - неможливо. Вiн,  батько,  сподiватиметься
на краще. Бо краща╨ саме життя.
   "А може, Олег купував квитка в iнший кiнець? - несподiвано зрина╨ новий
здогад. - Може, вiн по©хав до матерi? Адже ж казав: "I про маму ти менi не
так..." Туди теж можна добутися пароплавом.
   Завтра напишу i Килинi, i сво©й колишнiй дружинi".



   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

   По©зд  вже  пiдбiгав  до  станцi©.  Бiлан  дiстав  з  полицi   саквояж,
попрощався з сусiдкою.  Знайомство  ©хн╨  короткочасне,  вагонне,  а  йому
чомусь шкода розлучатись. Вона ще молода, гарна... приступна. Здавалося б,
звичайнi дорожнi послуги, але  в  не©  вони  сповненi  тонко©  iнтимностi,
невимушеностi.  Якщо  напроситися  на  домашнiй  чай,  жiнка,  мабуть,  не
вiдмовить.
   Олександр Кiндратович ловить себе на такiй думцi i рiшуче  береться  за
ручку саквояжа. Його  кортить  переступити  межу  вагонного  знайомства  i
водночас стриму╨ щось. Страх? Так. Ще дiзна╨ться хто. Поряднiсть?  Либонь.
Вiн любить дружину. Його завше ставлять у  приклад  молодим  подружжям.  I
гордиться тим. Звичайно, вiн не винуватий, що на  свiтi  стiльки  струнких
нiг i вабливих вуст.
   "Отак помреш,  вiдаючи  лише  однi",  -  кепку╨  над  собою.  Щоправда,
Олександр Кiндратович знав i iншi. Ще до одруження. I однi  -  пiзнiше,  в
вiйну. Але то - не легковажне знайомство. Олександр  Кiндратович  працював
тодi хiрургом головного партизанського госпiталю. Його  перевели  туди  за
власним клопотанням з хiрургiчно© клiнiки. Вiн iшов  назустрiч  небезпецi,
назустрiч труднощам. Вiн не лицемiр. Знав i те, скiльки важитимуть потiм у
його життi вписанi в бiографiю два  слова  "партизанський  хiрург".  Двiчi
лiтав за лiнiю фронту. Так, вiн боявся.  Боявся,  що  випадковий  шматочок
металу може перетнути всi його надi©, всi зусилля -  життя.  Але  вiн  мав
силу здолати страх. За другим разом вивiз з чернiгiвських  лiсiв  поранену
медичну сестру. Потiм вона стала операцiйною сестрою.
   Олександр Кiндратович не знав, де його  дружина.  До  нього  докотилася
чутка, що ешелон, в якому вона евакуювалася, розбомбили пiд Бахмачем.  Вже
аж в кiнцi вiйни його знайшов Тонин лист. Вони зустрiлися з Тонею в Ки╨вi,
але ще довго Бiлан слав у Москву листи. Аж поки випадок не  вклав  один  з
них в руки Тонi. "Так, я приховав, я не  хотiв  завдавати  тобi  болю",  -
сказав тодi. Вона не жбурляла йому в розпуцi образ, не плакала,  не  пiшла
вiд нього. Але з того часу щось надломилося  в  ©хньому  життi.  Олександр
Кiндратович не зiзна╨ться навiть собi -  вiн  нiби  трiшки-трiшки  бо©ться
Тонi. Нi, вiн не скаржиться на не©. Вiн ©й завдячу╨  й  домашнiм  споко╨м,
розрадою, i навiть... не  одним  службовим  кроком.  Тоня-не  промiнь,  не
прожектор, вона - м'яка кiмнатна люстра. Але хiба не  в  затишному  свiтлi
люстри визрiвають справжнi думки! З Тонею прожив щасно.
   Згадка про дружину сповню╨ Олександра Кiндратовича при╨мною бентегою. I
то, мабуть, треба мати не змiлiле  серце  -  бентежити  все  життя.  Вона,
напевно, чека╨; вiн подзвонив ©й учора, одразу  ж  по  закриттi  конгресу.
За©де додому, а потiм - в клiнiку.
   А може, спочатку в клiнiку, щоб не розчахувати навпiл дня? Мабуть, так.
   - Ну, як тут?  -  запитав  пiсля  звичних  вiтань,  коли  залишилися  в
кабiнетi вдвох з завiдуючим вiддiленням. Хоч по очах вже прочитав:  нiчого
не сталося. - Ех, не вдалося менi з  вами  вiдкрити  полювання.  З  пухом,
пером вернулися? Дiтки як? Стрибають?
   Завiдуючий вiдповiв одразу  на  всi  запитання.  Легко  йому  i  вiльно
почува╨ться з Бiланом. Адже професор завжди поцiкавиться здоров'ям  дiтей,
розрадить; i в роботi з ним не потерпа╨ш  з  страху:  на  такий  авторитет
можна зiпертися.
   - Хворих ©де багато. Здебiльшого хронiчний порок. Куди ж ©х усiх...
   - Я не сторукий... На цьому тижнi прооперу╨мо вчителя i  оту  дiвчинку.
То - цiкавий випадок, можна сказати, не вiдомий ранiше. Готуйте.
   - Наш консультант, Гудов, все ще не написав висновку.  Каже,  ©©  треба
лiкувати терапi╨ю.
   Олександр  Кiндратович  замислено  дивився  в  вiкно,   розв'язував   i
зав'язував шнурок вишивано© сорочки.
   - Гудов... Гарбузова каша... - туго затягнув вузлика. - Я попрошу,  щоб
замiнили консультанта. А поки  що  проконсульту╨  Скачок.  Дiвчинка  нехай
напише... Два рядки. Тiльки, - насварився пальцем, - ви там - делiкатно, з
тактом.
   Завiдуючий пiдвiв голову, несмiливо поглянув на професора. В його  очах
метнувся вогник змiшаного з страхом здивування.
   - Вона... Неповнолiтня, - опустив погляд.
   - Хiба на нас менша вiдповiдальнiсть за неповнолiтнiх? - Бiлан  хвилину
помовчав, вiдтак, без будь-якого зв'язку: -Холод не приходив?
   Олександр Кiндратович просто не признавався собi - ця  думка  в'язалася
прикро з усiм, про що говорили допiру. Вона повисла над iншими,  пiдiм'яла
©х пiд себе. "Либонь, Прокiп просто хотiв  насторожити  мене.  Не  буде  ж
вiн..."
   - Я й не пустив би його без вас, - чомусь ображено вiдповiв завiдуючий.
   - Як це не пустили? Ви навiть не ма╨те права... - розсердився професор.
-У вас усе?
   - Збори сьогоднi... Про Сича... Ви не залишитесь?
   - Що ви, для чого? Самi вже... - На його чоло болiсно набiгли  зморшки.
Бiлан потер чоло рукою, немов намагаючись розправити ©х. - Самi...  Я,  ви
зна╨те... Не люблю такого. Але ж, щоб... Ми не повиннi забувати: Сич  член
нашого колективу. Людянiсть, людянiсть... Може, його в районну?
   Вiн  уникав  таких  справ.  Всiлякi,  як  ©х  називають,  органiзацiйнi
висновки про пiдлеглих били по його нервах. Вiн завше, коли це було можна,
намагався уникнути ©х.
   Завiдуючий не вiдповiв. Вiн мулявся ще одною новиною, але  поки  що  не
знав, при╨мною чи непри╨мною буде вона для професора. Вiн  умисне  залишив
©© на кiнець, щоб - коли вже поговорять про все.
   - В нас тут... Як би: сенсацiя, чи що. Свiтили ви свiчку  в  Москвi,  а
грiш знайдено тут. Мазур його в кулацi трима╨. Правда,  в  наш  вiк  таких
грошей знаходили немало. А потiм розглядали вдень, i виявлялося,  що  вони
не золотi, а мiднi. Алхiмi╨ю чи знахарством менi це нове вiдкриття  пахне.
Розпитував я Мазура - не каже нiчого. А може...
   В Олександра Кiндратовича щось тенькнуло  пiд  серцем.  Аспiрант  ╙вген
Мазур - його асистент  по  лабораторi©.  Вiв  планову  роботу,  вона  була
частиною в комплексi дослiдiв, задуманих професором. Говорили, немов Мазур
мороку╨ ще над чимось. Так, Бiлан пригаду╨. Мазур ма╨ й  сво©  пiддослiднi
кролi  та  морськi  свинки.  Зда╨ться,  купив  на  власнi  грошi.  Його  й
прозивають в лабораторi© знахарем. Мабуть, це вигадка,  -  буцiм  Мазурова
мати знахарю╨ десь на селi.  В  ньому  самому  -  анi  крихти  знахарсько©
та╨мничостi чи забобону. Скорiше, навпаки. Свiт i  людину  вiн  склада╨  i
розклада╨, мов металевий конструктор. Але ж... Якщо вiн щось  вiдкрив,  то
тiльки те, що шукали разом.
   - Ну й що вiн?
   Завiдуючий вловив легку, негiрку iронiю.
   - Якусь сироватку... - вiдповiв улад. - Чудодiйний бальзам.  А  в  нас,
зна╨те, чутки поширюються швидше, нiж вiстi по радiо. Хворi валом  валять,
хоч вартового на воротях станови. Та й то... Вiн усiм мов Iсус Христос: по
каламарчику, по четвертинцi...
   Олександр Кiндратович i далi прикривався безтурботнiстю,  але  хробачок
неспокою смоктав його. Професор вже знав: вiн не заспоко©ться  доти,  доки
не впевниться сам. Це нiби остюк за комiром: дряпатиме, поки  не  викинеш.
Спуститься собi вниз? Нi, так не можна. Та й не поговорить вiн там.
   - Нехай Мазур пiдiйде сюди. Нi, лiпше в двiр, до машини. Я зараз ©ду.
   Але йому не привелося по©хати одразу. До кабiнету, в  халатi  наопашки,
зайшов високий, повний чоловiк, з прим'ятою  рiдкою  чуприною,  втомленим,
сердитим обличчям. Як йому  вдалося  обминути  чергового  лiкаря,  де  вiн
роздобув халата - невiдомо. Мабуть, взяв за  двадцять-тридцять  копiйок  у
тимчасове користування в яко©сь санiтарки.
   - Консультацiйний день у мене завтра, - спробував зупинити його  Бiлан.
Але чоловiк не зважив на його слова.
   - Брехали - нема╨, - гукнув  вiн  ще  з  порога,  мабуть,  навмисне  не
причиняючи дверей... - Доки нас по задвiрках ганятимуть.  Ось  я  вже  два
тижнi, за вiсiмсот кiлометрiв при©хав...
   - Не можемо ж ми всiх одразу... -  Олександровi  Кiндратовичу  й  шкода
цього чоловiка, й досада на нього. - Чого ж поспiшили...
   - Хiба я сам... Прочитав у газетi, написав, а менi ось  цього  папiрця.
Це ж ваша закарлюка?
   Закарлюка та не Бiланова. Пiдписав папiрця хтось з асистентiв. Але  хто
ж сподiвався на таке. Вiдписували всiм, гадали, при©де з десяти один.  Ну,
нехай дво╨...
   - Звiльниться мiсце, обстежимо...
   - В мене вже... На готель нема╨.
   Олександр Кiндратович потер щоку,  поморщився.  Вiн  навiть  поголитися
забув сьогоднi. Зараз би оце - в ванну, пiрнути в м'яку пiжаму...
   - Зачекайте ще днiв зо три. А це ось... - Дiстав з кишенi два  новенькi
шелестливi папiрцi, поклав на край столу, швидко вийшов з кабiнету.
   ╙вген Мазур вже чекав у дворi,  сперечався  про  щось  з  шофером  бiля
пiднятого капота.
   "Коли  б  можна  видивитись  душу,  як  мотор,  -   подумав   Олександр
Кiндратович.  Передчував  важку,  втомливу  розмову.  Та   ще,   може,   й
непотрiбну. - Нащо вiн менi?.."
   Але всупереч цим думкам прочинив дверцi, кинув пiд задн╨ скло капелюха.
   - Сiдайте. - I вже коли машина м'яко зашурхотiла шинами вниз: - Маю  до
вас справу. Та й вам, мабуть, кортить довiдатись, якi козирi викладали  на
конгреський стiл нашi колеги.
   Мазур примружив вузькi, монгольського прорiзу очi, покрутив ручку скла.
   - Нема╨ там козирiв. Тi ж шiстки та вiсiмки, що й десять рокiв тому.
   Чорний, гостроокий, мiцний, вiн вельми скидався на монгола чи татарина.
А може, й справдi в далекiй давнинi промчав з синьоокою укра©нкою в  сiдлi
Диким полем татарин? А потiм,  темно©  полохливо©  ночi,  втiкала  вона  з
турецько© неволi, кутаючи в волохату кошму вузькооке татарченя.
   ╙вген не подивував, що саме його закликав до  себе  професор.  Вiн  вже
наперед перебiг думкою розмову i тепер сидiв спокiйний, навiть байдужий.
   Мазур таки нiколи не вiрив,  що  ©хня  лабораторiя  може  щось  реально
знайти. А коли б  експерименти  й  привели  до  чого...  Знайшов  би  вiн,
професор Олександр Кiндратович Бiлан. Звичайно, аспiрант Мазур без зайвого
клопоту захистив би кандидатську дисертацiю. Та  й  вже.  Бiлан  призначив
усiм ©м обсмоктувати кiстки курки,  яку  називають  наукою,  ©хнi  теми  -
часточки його теми. Щоправда, так ведеться не тiльки в них.
   - Ви що, не вiрите в людей... В людський генiй?..
   - Людський генiй дi╨ за найелементарнiшим принципом: розумна голова, та
дурневi попалася, - голос у ╙вгена вiльний,  незалежний,  як  незалежнi  i
його думки. - Люди самi  множать  хвороби.  Iнтенсивнiсть  радiоактивностi
зросла шалено, а вiдповiдно i  бiльша╨  хворих.  Я  сам  перевiряв  ©©  на
дощових опадах.
   - Один вчений намагався на конгресi  довести,  буцiм  рак  -  природний
процес. Мовляв, колись регулювався рiст  людськостi  через  чуму,  холеру,
тепер - через рак. Скрутять його, а тим часом ще  посилиться  радiацiя.  В
процесi пристосування до не© виживатимуть найсильнiшi... Але  якщо  навiть
так, - мовив по паузi, - ми, лiкарi, мусимо обiгнати цi процеси. Я чув, ви
прийшли до певного результату. Так що нашi дослiди зрушились?
   Запитання прозвучало тихо, нiби аж несмiливо. Олександр Кiндратович сам
вiдчув це. I аж розгнiвався на себе.
   Чому вiн поводить себе так? Неначе хлопчак. Чому не запитав, як  мусить
керiвник запитати звiт у свого помiчника. Мазура взяв до  себе  на  роботу
вiн i показав цiль, дав у руки рушницю...
   - Якi елементи ви замiнили в кiльцi? - голос його дзвякнув рiшучiстю.
   - Я?.. -Мазур дивився в  щiлини  очей,  немов  у  прицiльнi  планки.  -
Професоре. Щоб не було промiж  нас  непорозумiнь...  Тему,  ви  зна╨те,  я
виконував. Але працював i осiбне. I  ще  одне...  Може,  комусь  видасться
сьогоднi божевiльним, навiть крамольним.  Весь  наш  рiд  лiкував  травами
людей. Всiлякi хвороби. Рак - теж. Я видобув  синтетичним  способом  деякi
елементи. I сво© додав до них.
   - Якi ж?..
   Це питання мало вирiшити все.
   - Всiлякi, ©х близько тридцяти. Iпритнi, якi в нас у лабораторi©,  теж.
Тiльки в iнших сполуках.
   Нi, Олександр Кiндратович не збирався випитувати. Вiн не вельми вiрив i
в Мазурiв засiб. Але ж... Хiба не образливо? Справедливо казав  Холод  про
алхiмiкiв. Кумедно й гiрко дивитися на них в наш час. Та й хто, як не вiн,
професор, може лiпше побачити, чи ╨ щось  в  отiй  алхiмiч-нiй  сироватцi!
Гнiв мiшався з образою, вони клекотiли, просмоктувались назовнi. В словах,
в iнтонацiях, в поглядi. Немов струмочки крiзь греблю: не пуска╨, загачу╨,
а вони пробиваються знову. Але йому вдалося запакувати ©х. Гарний  мав  би
вигляд перед цим хлопчиськом!
   - При©хали. То вас не цiкавлять i матерiали конгресу?
   - Чому ж. Був би вельми вдячний...
   - Зайдiмо, я вiдберу.
   ╞х зустрiчало одразу двi господинi: старша й молодша.
   - Знайомтесь... Це мiй колега з лабораторi©.
   - Лiля.
   Дiвчина прикусила в посмiшцi губку. Вони вже були знайомi. Цей  хлопець
колись проводив ©© вiд iнституту. Вона пам'ята╨ - вiн  ще  глузував  з  ©©
"зозулясто©" сумочки. Хлопець - гарний  на  взiр,  тiльки  трохи  низький.
Причепливий, але не нахабний.
   - Мазур, ╙вген!
   Аж тепер в очах дiвчини спалахнули вогники  цiкавостi.  Це  прiзвище  в
останнi днi влiтало ©й у вуха з десяток разiв. В  лiкарнi  воно  зараз  на
вустах у всiх: вiд професора до сторожа. "Чи справдешн╨ його вiдкриття?  -
ще раз пильно поглянула на хлопця дiвчина. - Якщо так,  тодi  цей  хлопець
пiднiметься над всiма, мов хмарочос над хатками". Пiд тим  поглядом  ╙вген
опустив очi, потягнув  за  короткий  кiнець  галстука.  "А  вона  тодi  не
сказала, хто ©© батько", - подумав чомусь радiсно.
   Коли вони з Бiланом неквапливо  пiднiмалися  по  сходах,  ╙вген  твердо
поклав собi: взяти папери i мерщiй податися геть. Тепер же був  би  радий,
якби його затримали тут, шукав яко©сь зачiпки й не знаходив.
   - Ви тiльки з ним обережно. А то цей чоловiк може вас налякати, що й не
заснете,   -   несамохiть   прийшов   на   помiч   професор,    жартiвливо
вiдрекомендовуючи  його  матерi  й  дочцi.  -  Це  наш  новiтнiй   вчений,
синтетичного складу душi. Не визна╨ нi жiноцтва, нi музики -  нiчого.  Вiн
взагалi каже, що людина - це дерев'яна лялька, а свiт - шворка, котра його
смика.
   - Як це? - засмiялась Лiля. - Ви сiдайте.
   - Олександр Кiндратович,  звичайно,  жарту╨.  Хоч  водночас  зараз  вiн
сказав дуже влучно. Людина й справдi гада╨, нiби сама припасувала  шворку.
Ми зна╨мо  пряму,  спiраль,  круг.  I  хочемо  ними  пояснити  свiт;  свiт
безкiнечно малий i безкiнечно великий.  Але  всi  нашi  закони  -  умовнi,
середнi, ми ©х вигадали самi. - ╙вген бачив, що його слухають з цiкавiстю,
до того ж це давало йому можливiсть довше залишатись у цiй квартирi, i вiн
гарячково розвивав свою теорiю. - Ми сприйма╨мо тепло i холод,  а  не  рух
молекул чи ще глибшi рухи, котрих i не зна╨мо, ми беремо рух i  спокiй,  а
не трет╨ чи четверте, не вiдоме нам. Евклiд бачив плоскою землю i винайшов
площинну геометрiю. Тi, хто збагнув, що вона кругла,  знайшли  просторову.
Тобто  свiт  не  такий,  як  ми  його  бачимо  на  певних  вiдтинках,  вiн
розвива╨ться за зовсiм iншими  законами.  А  ми  хочемо  пояснити  його  з
вiдтинкiв, з наших середнiх законiв, придатних лише для практичних потреб.
   ╙вген знав майже всi новiтнi вiдкриття. Вiн i  сам  спробував  осягнути
мисленим  зором  свiт,  проникнути,  по-сво╨му  розшифрувати  деякi   його
та╨мницi. I те, що осягнув, злякало його. Свiт!  Яка  в  ньому  прича©лася
сила. Малесенький шматочок землi, нiкчемна грудка пiд ногами  пiшохода,  а
вона всесильна. Деякi люди гадають,  нiби  ця  грудка  мертва,  нiби  вони
пiдкорили ©©. А вона просто не вiдчува╨ ©х на  собi.  Людство  -  часточка
великого, нескiнченного цiлого. Як колись писав Омар Хайям:
   Сiяли зорi людям - споконвiк, Текли дугою зорi - споконвiк,
   У грудцi сiрiй роздушив ногою Ти, може, око юне, чоловiк.
   Наше, людське життя, всього лиш кiлька сторiнок у великiй книзi  життя.
Початок, середина, кiнець книги? Але як по кiлькох сторiнках вiдгадати всю
книгу, коли вона безкiнечна й неповторна?
   - Хiба не людина зробила ракету? - заохочу╨ Лiля.
   - Людина зробила ракету, але не може ще виробити на всiй землi  стiльки
хлiба, щоб не гинути з голоду. Сам по собi науковий  прогрес  -  дишель  в
руках суспiльних сил. Ви зна╨те, на землi щороку близько сорока  мiльйонiв
чоловiк вмира╨ з  голоду.  Ракета...  Але  ж  i  бомба...  Людину  трусять
протирiччя, мов вiтер грушу. В цiй  двоногiй  машинi  таки  не  всi  гайки
загвинченi вiрно. Сталева електронна машина буде точнiшою, вона  переросте
свою модель...
   ╙вгеновi подобалось страхати Лiлю. Мабуть, ©й не  все  зрозумiло?  I...
нехай... Вона так кумедно водить очицями, сурмонить брiвки...
   - В природi все прагне свого первiсного стану... Так  говорить  другий,
основний закон термодинамiки, - ╙вген трохи перекручував,  але  хiба  Лiля
зна╨ тi закони. - Сонце i всi  тiла  -  вiддати  свою  енергiю,  дерево  -
вирости   й   зотлiти...   Тобто   органiзована   матерiя   прагне   стати
неорганiзованою. Тiльки людина йде наперекiр йому: вибира╨ шматочки  радiю
i ку╨ бомбу, копа╨ пiсок та глину i лiпить цеглу. Вона йде навпроти течi©.
А для чого? Може,  для  того,  щоб  одним  разом  прийти  знову  до  свого
первiсного стану.
   Бiлан вiдiбрав папери,  склав  у  папку.  ╙вген  довго  перегортав  ©х,
забарно зав'язував шнурочки на папцi. Вiдтак пiдвiвся. Розумiв:  Олександр
Кiндратович з дороги, вiн, ╙вген, зараз тут зайвий.
   - Тату, ви йдете куди-небудь з мамою? - запитала в цю хвилину Лiля.
   - А що хiба?
   - Тут два квитки на концерт до фiлармонi©, ©х ще вчора прислали.
   - Мабуть, нi...
   - Пропали квитки... - зiтхнула Лiля. - А концерт  хороший.  Симфонiчний
оркестр... Самiй не хочеться йти. Може, ви бажа╨те? - звела на ╙вгена очi.
   Пропозицiя несподiвана, але щира.
   - Я... Якщо Олександр Кiндратович... Симфонiчну музику страшенно...
   - Тодi  зачекайте  хвильку,  я  тiльки  одягнуся.  Лiля  крутнулася  на
каблуках,  вибiгла  в  сусiдню  кiмнату.  Вона  вдала,  буцiм  не   бачить
материного осудливого погляду.
   - Ви любите симфонiю? - запитала дiвчина, коли вони вийшли  на  вулицю.
Вона вже прочитала в Мазурових очах вiдповiдь i казала далi:
   -Я, признатися, не дуже.
   - Я вiд не© повiльно глухну.
   Обо╨ реготали, аж прохожi здивовано оглядалися на них.
   - А ви гра╨те самi на чому-небудь?
   - Колись давно грав на гребенi. Ви  не  зна╨те,  що  це  таке?  Один  з
iнструментiв прядильного ремесла. Мо© концерти залюбки  слухала  сусiдська
дiвчина Надя. А потiм вона пiдросла, i ©й бiльше подобалась  гармонiя.  На
нiй грав мiй двоюрiдний брат. Я ж не захотiв переквалiфiковуватись. Тодi ж
майже iнту©тивно зрозумiв, що всяке мистецтво - пристосування до  людських
смакiв. А пiзнiше впевнився: до Вищого Людського  Смаку.  Бо  iнакще  воно
було б непотрiбним.
   - Тодi не дамо  йому  сьогоднi  пристосуватись  до  нас,  -  зi  смiхом
вiдказала Лiля.
   Вони пiшли тисячолiтньою вулицею, туди, куди ходили i  ©хнi  далекi  та
близькi предки, до Днiпра, на кручi. Вся фiлософiя вивiтрилася ╙вгеновi  з
голови,  вона  на  той  час  видавалася  мiзерною   й   нiкчемною.   Перед
вуглинами-очима, перед срiбноголосим смiхом, яким  можна  впитися  бiльше,
нiж тисячолiтнiм вином i вiршами.
   - Ви справдi отак про все дума╨те? - У Лiлi в очах - лукавi пломiнцi. -
Хiба можна таке про людей. Нас вчили в школi,  що  Людина  -  це...  Ви  ж
зна╨те, як у Горького.
   - А хто вчив - люди. Самi себе возвеличу╨мо. Вся  справа  в  тому,  хто
захоплю╨ владу. На землi ©© захопили ми i встановили  свiй  диктат.  А  ще
треба подивитись... Амеба живе за законами логiки? Так, вже  хоча  б'тому,
що живе. Добува╨ ©жу, множиться. А скiльки  нелогiчного  робить  на  землi
людина? От коли б нас i амеб судила третя площина...
   -Амеби теж плавають парами? - зненацька  примружилась  Лiля,  i  ╙вген,
спантеличений, опустив погляд. Лiля раптом  засмiялася,  вхопила  його  за
руку. - Побiгли на качелi. Я навiть не пам'ятаю, коли гойдалася...
   ╙вген напружувався, аж ноги  здригали  в  колiнах.  Вiтер  бив  Лiлиним
волоссям, мов чайчиним крилом, трiпотiв суконькою, оголюючи  круглi,  тугi
колiна. Мазур чекав, що Лiля ось-ось крикне, запроситься. Але  вона  мiцно
вхопилася руками за дротинки, ще й допомагала розгойдувати човен.
   I човен-вiтровiй злiта╨ вище, вище, ╙вген на мить заплющу╨ очi, i  йому
зда╨ться, нiби вони вже одiрвались од землi, кружляють, обiйнявшись,  самi
на весь свiт.
   Хлопець стрiпу╨ чубом, проганя╨ видiння. Човен  уповiльнив  свiй  плин,
лине до не вiдомого ©м обом берега. Лiля  розчепила  пальчики,  поправляла
зачiску. Зненацька не втрималась, пiдковзнулась, впала  просто  на  нього.
╙вген - дротини попiд лiктi - притримав ©©, упiймав Лiлину руку, притиснув
до грудей. Лiля на мить завмерла, ©© довгi, пухнатi, немов припорошенi  на
кiнцях снiжинками, повiки здригнули, опустились на очi. Та вона  одразу  ж
вивiльнилась, насварилась пальчиком.
   - Чи не багато дозволя╨ собi органiзована матерiя!
   Човен зупинився.
   В парку вигравали музики, людьми володiв джазовий настрiй.  Вони  плили
на ©© переливи, мов риби на принаду.  На  танцювальний  майданчик  вже  не
протовпитись, там тiснява i неврiвноважений  рух.  До  каси  -  довжелезна
черга.  Звичний  до  грубих  зрiвнянь,  ╙вгенiв  мозок  обiйняв  все   те,
викарбував ╨дине слово: "Нерестилище".  Але  воно  розтануло  в  наступнiй
митi, i вiн, заполонений нею, потягнув Лiлю за руку. - Давайте  станемо  в
чергу.
   Цього разу довелося здивуватись йому.
   - Для чого? Щоб стерти на  п'ятдесят  копiйок  пiдошви?  Краще  вже  на
асфальтi. Ходiмо он туди.
   Вони купили квитки до кiмнати смiху, куди ╙вген теж ходив  хтозна-коли.
Лiля перекривлювала дзеркала,  було  весело,  радiсть  хлюпала  смiхом.  I
тiльки раз,  коли  Лiля  зупинилася  бiля  звичайного,  прямого  дзеркала,
╙вгеновi чомусь сплив на думку сьогоднiшнiй  день,  а  з  ним  напливла  i
бентежно-смутна хмара. "Все людське життя в кривому дзеркалi. I мо╨ теж, -
подумав вiн. - Олександр Кондратович, Лiля... Що буде далi?"
   Вечiр вже зсипав у Днiпро зорi, окутав синiми тiнями старезнi горби,  i
вони враз стали не суворими, задуманими, а нiжними, музичними,  дрiмали  й
марили тим, чим збудеться й не збудеться юнiсть.  ╙вген  тримав  Лiлю  пiд
руку, i вони йшли та йшли, - крутими узгiр ями,  темними  алеями,  вузьким
мiстком, по котрому поруч може пройти лише дво╨ людей.

   * * *

   - Дожилися, вже з хати дочку ведуть, - Олександр Кiндратович  вийшов  з
ванно© кiмнати  червоний,  розiмлiлий.  На  його  чолi,  на  лисинi  густо
поблискували росинки поту.
   - Ти сам його привiв.
   Антонiна Михайлiвна бачила, як здригають, немов у ображено©  дитини,  в
чоловiка брови, як вiн пощипу╨ верхню губу, i вже  здогадувалась  -  якась
непри╨мнiсть перебiгла тiнню Олександровi сьогоднiшнiй день.
   Лiлин вчинок - то  лише  дрiбний  камiнчик  пiд  ногами.  Але  вона  не
поспiшала розпитувати, знала гаразд, приспi╨ час, i Олександр розкаже сам.
Вiн не вмi╨ ховати в собi власнi невдачi. I коли приходить радiсть  -  теж
намага╨ться роздiлити ©©. Мабуть, це найбiльше ╨дна╨ ©х. Нi, вона  взагалi
не може поскаржитись на нечуйнiсть чоловiка. Вiн вгаду╨ ©© думки,  бажання
з одного погляду, вволю╨ ©х. От сидить Тоня на тахтi, ©й  трохи  незручно,
але встати за подушкою лiньки, вона не мовила й слова, але  Олександр  сам
приносить подушку,  пiдклада  пiд  боки.  Дехто  назива╨  таких  чоловiкiв
жiночими  догiдниками.  Але  кому  з  жiнок  чоловiча  увага  не   лестить
самолюбства? Антонiна Михайлiвна давно уяснила собi: любити  -  це  давати
насолоди iншому, а не брати ©х. Давати безкорисливо, так, щоб людина, якiй
вони призначенi, не почувала себе боржником. Олександр знаходить радiсть i
в тому, щоб допомогти ©й по  хатнiй  роботi  i  часом,  коли  вдома  нема╨
нiкого, навiть зварити обiд. Його кортить здивувати всiх сво╨ю  вправнiстю
кулiнара, i деякi страви вiн готу╨ смачнiше, нiж вона сама. От  тiльки  ©©
робота...  Антонiна  Михайлiвна  працю╨  в  технiкумi,   чита╨   студентам
бiологiю... Олександр  говорить,  що  йому  з  дитинства  були  вiдворотнi
всiлякi жучки та метелики. Мабуть, тому вiн нiколи й  не  запиту╨  ©©  про
технiкум. До того ж власний великий клопiт поглина╨ його. Хоч часом ©й теж
хочеться поскаржитись, попрохати поради.
   Дiтям Олександр потура╨ вельми,  бiльше  любить  малого  Костика,  зате
частiше й осмику╨  його  вiжками  батькiвсько©  суворостi.  "Я  хочу,  щоб
козаком рiс", - каже знайомим.
   Син у його мрi© мак стати знаменитим поетом, затьмарити батькову славу.
   Зараз син живе на селi, в баби. Олександр  наполiг,  щоб  вiддати  його
туди на лiто. "Нехай набира╨ться сiльсько© науки. Баба в нього проста,  та
життям вчена. Нас усiх у люди вивела. Та й побiгати босими ногами по землi
йому теж хороше".
   - Що тут, вдома? - запитав Олександр Кiндратович, ааходячи  до  себе  в
кабiнет. - Мене нiхто не шукав?
   Запитання звичне, вiн зна╨ - його шукають щодня.  Адже  вiн  в  десяти,
якщо не бiльше, комiсiях, комiтетах.
   - З редакцiй кiлька разiв дзвонили. I з обкому. А ще приходила жiнка. З
Бiлого Броду. Ота, що весною...
   - Яка жiнка? - Олександр Кiндратович наморщу╨ чоло, потира╨ його рукою.
Та хiба пригада╨ш! Скiльки до нього ходить прохачiв... I в клiнiцi, й тут.
   - Пенсiю за чоловiка клопоче. Машиною його пере©хало. Ти  б  допомiг...
Ось вона  справки  залишила.  Бiлан  зна╨:  справа  це  дрiбна,  мiсцевого
масштабу.
   - Я не начальник собезу.
   Антонiна Михайлiвна заперечувала тихо, м'яко. "Мабуть, з  наради  винiс
якесь невдоволення".
   - Вона ж ще й нiби колишня твоя  сусiдка.  Розказувала,  як  ви  колись
разом корiв пасли, телицю загубили...
   - То це Наталя!
   Його пам'ять вихоплю╨ з далеких лiт високу двогорбу могилу, широкий луг
- Велику, маленьке чорненьке чортеня  в  червоних  чунях  -  Наталочку,  з
котрою нiхто з хлопцiв не мiг збiгти наввипередки. А далi  пам'ять  прудко
перескаку╨ одразу через кiлька лiт. Вона пiдсову╨ йому пiд  руку  зв'язанi
ремiнцем книжки, виводить на зарiчанську стежку. Так випадало, що  вони  з
Наталочкою завжди верталися з  школи  отi╨ю  стежкою  вдвох.  Виходили  до
рiчечки, сiдали пiд вербою. Кидали в воду палички, слухали, як ниже в лiсi
по той бiк лугу намисто зозуля. Вона низала його спiльно для них обох.
   Дурнi, на©внi дiти. Не знали, що дитяче намисто рветься дуже легко i що
потiм можна вiдшукати лише окремi намистини.
   Але скiльки Бiлан не брижив зморшками чоло,  не  мiг  пригадати  доярки
Наталки, в чи©й хатi пив воду три роки тому. Вiн при©хав до свого села  на
зустрiч з виборцями, разом з школярами садовили топольки пiд школою,  вона
теж вийшла з вiдром, поливала деревця. Кожно© весни вiн збира╨ться по©хати
туди, але робота,  всiлякi  справи  заступають  вiд  нього  село.  Костика
вiдвозить Тоня або Лiля.
   - Вона казала, якiсь топольки виросли, - чомусь  тихо  мовила  Антонiна
Михайлiвна.
   "Треба ©й  допомогти.  Подзвоню  в  райком,  у  виконком..."  Олександр
Кiндратович пiдсову╨ до себе стосик конвертiв, бере той, що зверху. Все це
- скарги виборцiв. В того вiдрiзали кiлька метрiв городу,  тому  виплатили
за контрактоване теля на десять карбованцiв менше, нiж  обiцяли,  тому  не
дають  квартири...  Дрiбнi,  малозначнi  справи.  Хiба  над  ними   сушити
депутатовi голову?  Однак  всi  листи  доводиться  прочитувати,  на  кожен
вiдповiдати. Минулого й  позаминулого  року  вiн  наймав  собi  секретаря.
Студент юрист розсортовував листи,  вiддруковував  на  машинцi  вiдповiдi,
розсилав по установах. Тепер той хлопець перейшов на п'ятий  курс,  ви©хав
на практику.
   - Треба знайти iншого студента, - поклав  у  стосик  конверти,  лишивши
посеред столу Наталиного.
   - А може... Ти сам...
   Олександр Кiндратович повiв плечима, немов йому за комiр кинули крижану
бурульку, спантеличено подивився на жiнку. Не те  щоб  вiн  подивував,  що
вона заперечила йому, але  його  збентежив  ©©  голос.  Не  прохальний,  а
докiрливий.
   I, мабуть, вперше вiн вiдповiв рiзко:
   - Ти  б  краще  сво╨...  Сипала  обiдати.  Зголоднiв  я.  Але  Антонiна
Михайлiвна бачила - ©сти чоловiковi теж не хочеться. Вiн би давно  побував
на кухнi, заглянув у всi каструлi. Тепер, мабуть, не виповiсть ©й  i  тi╨©
сво╨© турботи, а ранком пiде на роботу  знервований,  зiм'ятий.  Завтра  в
нього операцiйний день...
   Якщо Олександра хтось може розрадити, то лише Холод.  Постерiгши  такий
товаришiв настрiй, той завше втягне його  в  суперечку,  i  в  оцiй  змазi
Олександр, камiнчик по камiнчику, викида╨ весь тягар, котрий налiг йому на
душу. Антонiна Михайлiвна сама не зна╨  чому,  але  й  ©й  вельми  затишно
почува╨ться  тодi,  коли  за  дверима  Олександрового   кабiнету   гуркоче
басовитий Прокопiв голос i поскрипують пiд дужою  ходою  дощечки  паркету.
Вона вiрить в Холода. Вiрить в людину, серцевi й талантовi яко©  Олександр
може вiддати всi сво© сумнiви i вагання.
   - Прокiп чогось вчора заходив. Може, покликати його, пообiда╨те  вдвох?
- мовила, забираючи з чоловiкового плеча рушника.
   - Що йому?.. Хiба не зна╨, де я? -  в  голосi  Олександра  Кiндратовича
Антонiна Михайлiвна вловила дратiвливе  невдоволення,  не  знайому  ранiше
вкрадливiсть. Вона здивовано глянула на чоловiка, пiшла на кухню.



   РОЗДIЛ ШОСТИЙ

   - Заходьте, заходьте, - вiдгукнувся Холод на несмiливий скрип дверей. -
Це ти, Лiлю? Нiби в клас, та ще й не  виконавши  завдання...  -  Вiн  таки
здивувався. Чому Лiля прийшла сюди, а не додому, чому така тиха, серйозна?
Присiла на кра╨чок стiльця, крутить в пальчиках ремiнчик сумочки. Вона вся
нiби  одмiнилася.  I  одягнена  незвично.  Простi,  на  низенькiм  каблуцi
черевички, чорна суконька, волосся зачесане в строгий, тугий вузол.
   - Вiд Олега... нiчого нема╨? - запитала тихо.  "Он  воно  що.  -  Тепла
лоскiтлива хвиля хлюпнула Холодовi в груди. - Все-таки... Болить ©й".
   - Поки що нема. Вiн по©хав до тiтки. Колись маленьким Олег жив у не©. Я
вже написав ©й.
   Лiля хитнула головою,  ©©  очi  затеплiли  посмiшкою.  Вiдтак  посмiшка
згасла, дiвчина знову опустила погляд.
   -  Я,  Прокопе  Гордiйовичу,  справдi  не  виконала  завдання.  Жодного
завдання... А хотiла б виконати... Я прийшла проситися на роботу.
   Тепер Холоду стали зрозумiлi i строга зачiска, i скромне вбрання. Однак
здивування вiд того не поменшало.
   - Чому ж до мене, а не до батька?
   - Я хочу працювати, як усi. Ви розумi╨те... Якщо у вас нема╨ мiсця...
   - Нi, мiсця ╨, - поспiшив заспоко©ти дiвчину. - Навпаки, браку╨  людей.
Ми зараз не  можемо  приймати  на  роботу  тих,  в  кого  нема╨  ки©всько©
прописки.  Хочеш  санiтаркою,  а   то   -   в   лабораторiю.   Батько   не
заперечуватиме? Ти запитувала його?
   - Так. Ще пiсля екзаменiв.
   Холод говорив, а думка його прямувала до iншого. Вiн думав про  те,  як
мiцно, часом немилосердно, зв'язу╨ людей одним  вузлом  доля.  Прийшла  до
нього Лiля... Йому радiсно, що вона прийшла з таким проханням.  Але  серце
щемить iншою стрiчею. Вiн може уникнути тi╨©  стрiчi,  але  не  втече  вiд
неспокою.
   Олександрiв скальпель карою ляга╨ на клiнiку. Бiлан го-'  ворив,  буцiм
працюватиме, буцiм облишить на якийсь час сво© експериментальнi  операцi©,
але не дотримав обiцянки. Тiльки щiльнiше зачинив за собою дверi. Та  хiба
таке можна приховати! Треба забрати з ного  рук  смертоносного  скальпеля,
яким кра╨ все, що зробив ранiше. I мусить забрати вiн, Холод.  Забрати  не
зволiкаючи.
   Холод важко пiдвiвся з стiльця. В нього  болiла  голова,  тупо,  важко,
так, немовби пiсля чадного газу. Професор лiку╨ iнших, а  вилiкувати  себе
не добере способу. Вiн  навiть  не  зна╨,  вiд  чого  в  нього  бiль:  вiд
контузi©, кисневого голодування, нервово© перевтоми? Часом бiль  проходить
зовсiм, та потiм наповза╨ знову, iнодi на кiлька днiв  вiдбира╨  книжки  й
газети. Йому тодi зда╨ться: вийди на свiжий вiтер - все мине. Але виходив,
i не минало.
   Провiвши до дверей Лiлю, Холод покликав чергового лiкаря,  сказав,  щоб
готувалися до обходу. Години обходу  -  години  важко©  працi:  терплячого
вислуховування скарг, шукання розв'язкiв  формул,  де  iксами  i  iгреками
виступають людськi хвороби. Це величезна п'╨са, в якiй просто  з  залу  на
сцену один по одному йдуть актори-стажери, за кожним з яких  треба  пильно
простежити, вiдгадати, де в нього  вдаване,  а  де  справжн╨.  До  всього,
режисер звика╨ до сво╨© сцени. Але вiн повинен боятися, щоб професiональнi
навички не переросли у байдужiсть.
   Кульмiнацiйний момент трагедi© - в операцiйнiй.  Режисер-лiкар  повинен
не просто зшити шматок плотi. Вiн мусить ще  подбати,  щоб  з  лiкарняного
лiжка знову встала Людина. Часто,  залишаючись  нею,  вона  вста╨  людиною
iншою, нiж була до хвороби. Прокiп Гордiйович постерiг - перенiсши  тяжкий
недуг, людина змiню╨ характер, спосiб думання, iнодi навiть звички.  Часто
це вже зовсiм не та людина. Завдання лiкаря - привести ©© до  того  самого
стану, в якому вона була в переддень хвороби.
   Ось тут, пiд час обходiв, професор-режисер i спостерiга╨, як  пильнують
цього його помiчники, скерову╨ ©хнi дi©.
   Холод звик, прирiс  душею  до  сво╨©  сцени,  до  сво©х  артистiв.  Нi,
професор ©м не вельми потура╨. Вiн ©х i сварить, вiн  над  ними  й  кепку╨
легенько, вiн ©х i любить. Ну як не любити оцього шибеника, оце  капловухе
паця? Вткнулося писком у подушку, сопе, аж губенятами плямка╨.  Iгорьок  -
так звати хлопчика  -  давнiй  житель  палати.  В  нього  -  непрохiднiсть
стравоходу.  Три  роки  тому,  недоглянуте  мамою,  дитя  випило  пiвбанки
каустично© соди.
   Хлоп'я зовсiм не зна╨ смаку хрумко© шкоринки, зуби його не врiзалися  в
м'якуш яблука, не розлузували горiхiв. Во-©ю тiльки здогаду╨ться,  яке  то
заласся, i вiдверта╨ться, коли хтось при ньому розв'язу╨ вузлика передачi.
Iгорьок  вже  перетерпiв  три  операцi©.  Лишилася  четверта,  остання.  В
сусiднiй палатi лежить дiвчинка, котрiй вже  звершено  весь  цикл.  Тепер,
щоранку, хлоп'я бере дiвчинку за руку i веде по коридору. Воно заводить ©©
по черзi до кожно© палати, тиця╨ в руку суху шкоринку:
   - ╞ж.
   Дiвчинка охоче викону╨ його прохання, жу╨ швиденько, мов кiзка.
   Хлопчик  обводить  палату  трiумфальним   поглядом,   пiдносять   вгору
пальчика:
   - Бачите!.. I я буду отак. Вже швидко. Професор сказав!
   В хлопчика на тумбочцi - низка вилiплених з пластилiну фiгур.
   Холод  нахиля╨ться,  розгляда╨  процесiю.  На  його  вуста  ляга╨  тиха
посмiшка. По тумбочцi прошку╨ лiкарський обхiд. Прокiп Гордiйович  упiзнав
i себе. Он вiн - попереду, великий, волохатий, схожий на ведмедя. За ним -
iншi лiкарi. Майже в  кожному  вловлено  щось.  Хлоп'я  талановите.  Однак
композицiя зда╨ться  професоровi  не  довершеною.  Вiн  бере  з  коробочки
надломлену плитку пластилiну, розмина╨. Пальцi його  працюють  швидко,  не
здивитись. Ось вже шестя йде не просто на край тумбочки, а  до  лiжка,  на
котрому капловухий хлопчик натягу╨ на голову  ковдру.  Вiн  хова╨ться  вiд
лiкарiв.
   Критично прискаливши на свою роботу око, професор вичапу╨ з палати.
   Обхiд пливе далi... Бiлi халати,  бiлi  простирадла,  бiлi  пов'язки...
Бiлi стiни. Рум'янi багрянцi життя. На них спочива╨ лiкареве око. Професор
розмовля╨ в палатах голосно, свiдомо уника╨ незрозумiлих  недужим  слiв  i
термiнiв. Навiть коли перемовля╨ться з колегами. Нiщо не  страха╨  хворого
так, як лиховiсний шепiт, незрозумiла латинь. Тi  слова  його  б'ють,  мов
слiпi кулi. Хворий  волi╨  знати  правду,  хоч  водночас  хоче  применшити
небезпеку. Вiн з одного погляду вихоплю╨  з  лiкаревих  очей  iскри  вiри,
впевненостi, невiри.
   ...Оцей професор. Вiн не вельми ласкавий. Не  назива╨  сво©х  пацi╨нтiв
"голубчиками". Але з того, як слуха╨,  як  в  глибокiй  мовчанцi  кро©ться
мислю десь в тво©й хворобi, як креслить ©й смертельне  коло,  -  зрина╨  в
тебе довiра i певнiсть.
   Ось i остання палата. Палата для тих, якi  одужують.  Давня  пацi╨нтка,
бабуся з-пiд Бiло© Церкви. Не хотiла лiкуватись. Мав вiн  з  нею  клопоту.
Старенька сидить на лiжку, в  не©  в  руках  поблискують  металевi  спицi.
Чорним жированим котеням крутиться  бiля  не©  клубок  шерстi,  втiка╨  по
ниточцi в дитячу рукавичку.
   Котеня шкрябнуло лапою, притихло.
   - ...Менi вже, синок, не треба нiчого. Спасибi тобi. - Старенька пильно
вдивля╨ться добрими очима в  обличчя  професора,  схиту╨  головою.  -А  ти
сам... Поблiд, на виду упав. I очi червонi. Може, застудився?  Ти  перележ
день-два. Випий на нiч липового чаю...
   - Добре, вип'ю. А ви ще поп'╨те порошки. Сестра принесе.  Баш  на  баш.
Згода? - вiн пiдморгу╨ бабусi, мов давнiй змовник.
   - Хитрий ти...
   Проконсультувавши лiкарiв, зробивши необхiднi записи, Холод довго ходив
по кабiнету. Розмотував думку, мов клубок колючого дроту. Вiн не  зiзнався
навiть собi, що зволiкав, що вiдтягував цей момент. Втiкав вiд  нього,  як
наляканий звiр вiд власно© тiнi. Але вiд цього стекти не можна. Вiн мусить
зробити останнiй крок.
   Холод зна╨: Бiлан вже й так запiкся на нього образою. "Може, й  справдi
не казати? Для чого знещаснювати  людину?  Друга?"-скрада╨ться  думка.  "I
тодi нехай нещастя падають на сотнi людей! Ти не ма╨ш  права  мовчати.  Як
людина. Як комунiст. Ти вже й так запiзнився. Дiвчинка, яку вчора оперував
Олександр, ще могла жити. ╞© треба було лiкувати".
   "А справки? Хворi  пишуть  Олександровi  смертельнi  справки.  З  якими
думками вони лягають на операцiйний стiл! Олександре! Що  скрижанило  тво╨
серце!"
   Останнi слова вiн проказав уже майже  вголос,  пiднiмаючись  по  сходах
угору.
   В  професорськiм  кабiнетi,  окрiм  Олександра  Кiндратовича,  ще  дво╨
лiкарiв. З суворого неспокiйного Холодового погляду  Бiлан  вiдгадав  усе.
Вiн вдав, нiби вкрай заклопотаний, нiби в нього нагальна справа, - щоб хоч
трохи вiдволiкти розмову, приготуватись до захисту. Але Холод  нецеремонно
посунув убiк папери, попрохав лiкарiв:
   - Залиште нас на часинку.
   Тi здивовано потисли плечима,  вийшли  з  кабiнету.  Прокiп  Гордiйович
провiв ©х, пересвiдчився, чи щiльно причиненi дверi, повернувся назад.
   - Ти  не  послухав  мене,  -  мовив,  зупиняючись  навпроти  Олександра
Кiндратовича. I,  вловивши  заперечний  по-м"х  його  руки,  зупинив:  -Не
перебивай. Я мусив пiти не до тебе, а до головного лiкаря. В мiнiстерство,
в партбюро, зрештою. Але я прийшов до тебе. Бо я ще вiрю...  Я  просто  не
можу збагнути, що спонука╨ тебе. Я знаю: ти  не  раз  толочився  посiвами,
обочинами. Але я думав, ти  шука╨ш.  А  ти...  Сашко,  це  небезпечно.  Це
початок хвороби. Страшно©. Коли кров грi╨ тiльки одне серце, сво╨, власне.
Це - бiлокрiв'я.
   - Чому ж, було б iти в партком, - врештi витиснув Бiлан. - I  що  б  ти
там сказав? В чому ти хочеш мене звинуватити? Якi в тебе докази?
   - Докази?-Холод ошелешено подивився на Бiлана.  Почути  вiд  Олександра
таке - не сподiвався. Приглядався до товариша, немов бачив його вперше.  А
може, таки й бачить його, справжнього, вперше? Ось  вiн  сидить  навпроти,
знайомий кожною зморшкою, кожним порухом  очей.  Скiльки  дорiг  перейдено
обопiльними розмовами, скiльки мрiй виважено на одних терезах? А  тепер...
Затоптати все? Нi, вони не можуть, не мають права вчинити так.
   - Доказiв? -повторив тихiше. -Ти хочеш, щоб я шукав проти тебе доказiв?
Скажи, Сашко?
   - Хочу. - В Бiланових очах злiсливi вогники. Злiсть  сталевими  пучками
стисла йому горло. Олександровi Кiндратовичу в цю мить  чомусь  пригадався
вечiр на Днiпрi, каламутний  вир  пiд  ногами  i  крик.  Розпачливий  крик
маленького куличка. Жорстокi Холодовi  слова  i  болiсний  вiщий  пташиний
крик. - В мене, для прикладу, летальнiсть менша, нiж у тебе,  -  сказав  i
опустив погляд.
   Олександр Кiндратович мурував перед  ним  глуху,  непроникну  стiну!  В
останнi роки в клiнiцi склалося так, що надто тяжких хворих i  призначених
на повторнi операцi© клали до  Холода.  В  Олександра  Кiндратовича  майже
половину  часу  вiдбирали  всiлякi   конференцi©,   комiсi©,   депутатськi
засiдання. До того ж  вiн  готувався  до  операцiй  на  серцi.  В  другому
вiддiленнi й хворих майже вдвiчi бiльше, нiж в першому.
   Вони обо╨  знали  те.  Холодовi  жодного  разу  й  на  думку  не  спало
протестувати. Комусь же треба  сидiти  й  на  засiданнях.  А  операцi©  на
серцi!.. Ой, як не вистачало ©хнiй клiнiцi лiкаря, який би вмiв робити ©х.
Тепер Холодовi почало видаватись, що Бiлан свiдомо  уникав  тi╨©  чорново?
роботи. Щось важке перевернулося в грудях, боляче натиснуло на серце.  Вiн
запалив цигарку, перечiкуючи хвилинний гнiв.
   - Я можу вдатися до фактiв, - сказав на диво спокiйно.  -  До  доказiв.
Пам'ята╨ш,  як  ти  ножицями  поранив   мiокард,   спричинив   до   нового
захворювання? Ти зашив... В  терапевтичному  вiддiленнi  ╨  рентгенознiмок
серця  хворо©   до   операцi©...   Зараз   його   теж   зробити   неважко.
Вiсiмнадцятого... Бухгалтеровi з Вiнницi... Вчора.
   - Ти... Ти шпигу╨ш за мною,  -  стиснув  кулаки  Бiлан.  Його  дратував
цигарковий дим, страшенно кортiло закурити, але вiн не хотiв брати цигарки
з Холодово© коробки.
   - Нi, я просто стежив... Стежив, щоб уберегти тебе... Допомогти...
   - Допомогти?.. -Олександр Кiндратович перепитав майже згiрдно. -  Ти  -
менi... А що можеш сам?..
   Душно, тiсно в просторому кабiнетi. Душно обом.  В  мовчанцi  чути,  як
десь невпинно цокотить, вгриза╨ться в дерево шашiль.
   Холод  розстебнув  верхнiй  гудзик  сорочки,  пiдвiвся.  Бiлан  опустив
голову, кулаки самi безвiльно розтиснулись, лягли  на  стiл.  Хоч  вiн  ще
вдома пережив думкою таку розмову, але тепер,  не  знати  чому,  злякався.
Йому стало лячно залишатися зараз на самотi, обiрвавши все те,  що  ╨днало
©х довгi роки.
   - Хiба я для себе... На добро ж, не на  зло,  -  спробував  стерти  все
сказане допiру. - Я шукаю. Може, я щось i не зовсiм... Може... Трiшки.  Ти
дума╨ш?.. Я сам собi затискаю горло, щоб не крикнути. Але ж зрозумiй -  це
крапля.
   - Крапля кровi. Людське життя - це крапля.  Всього  лиш.  Ми  не  ма╨мо
права важити нею.
   - Але ж задля того...
   - Навiть задля найвищого. Ми не давали його. I вищого за  нього  нема╨.
Так робили в iм'я всiх жорстокостей. Всiх користей. В iм'я добра... Це щит
усiх. I того, хто лiку╨ людей, i того, хто тiшить сво╨ славолюбство.  Менi
шкода тебе, Сашко. Оглянься. Наплюй ти на ту вивiску. Розбий ©©. Ну, як ти
можеш... Справки у хворих...
   Те, що Холод вiдгадав Бiлановi думки про  iнститут,  знову  розлютувало
його.
   - Пожалiй краще себе. I порядкуй у сво╨му вiддiленнi. Айв себе сам...
   Хотiв   ще   сказати:   "Ти   зависоко   замахнувся...   Забувся,   хто
порекомендував  тебе  на   завiдуючого   вiддiленням.   Забув,   по   чи©й
рекомендацi© прийнято вдруге до партi©..." Однак тiльки  вдарив  по  столу
кулаком.
   - Зважуй. Бо далi я буду змушений доповiсти на колегi©.
   Холод пiдiйшов до дверей,  взявся  за  ручку,  але  раптом  вiдчув,  як
гарячий клубок покотився йому до горла, зупинився там. Стало важко дихати,
важко вимовити слово. I не мiг знайти того слова. А так хотiлося...
   - В Ленiнградi група лiкарiв спроектувала нове штучне серце... Краще за
колосовське... Ти читав?
   Бiлан не вiдповiв.
   Важкою втомленою ходою Холод  вступив  до  свого  кабiнету.  Зупинився.
Чомусь оглянувся. Нiби все тут, як i ранiше. I водночас... Немов розбилося
щось, над чим клопотався довго-довго. В кабiнетi порожньо, сумно. Тиша  по
крихтi сточу╨ серце. Водночас не хотiлося,  щоб  хтось  порушив  ©©.  Йому
здавалось, нiби одразу здогадаються, де вiн був i про що говорив.
   Бiль не проходив. Але поволi на душу спливало  якесь  заспоко╨ння.  Вiн
вчинив, як велiла совiсть. Стукала в серце й iнша  думка:  а  може,  Сашко
одума╨ться... Хоч ©м вже, мабуть, нiколи  не  сiсти  разом  до  святкового
столу, не розiкласти на рiчковiм березi веселого вогнища.
   Залишатися в кабiнетi не  хотiлося,  i  вiн  спустився  в  пiдвал.  Там
розмiщенi  дослiднi  лабораторi©  обох  вiддiлень.  Особисто   в   Прокопа
Гордiйовича - двi кiмнатки. Диво, але йому тут найлiпше працю╨ться.  Може,
тому, що сюди не сяга╨ металевий гамiр мiста, а може, що  в  цих  кiмнатах
розплуту╨ найтоншi нитки сво©х думок. Вiн мороку╨ над тим, чого ще  нема╨,
але що бачить уявою, що промовля╨ до нього з паперу лiтерами  та  лiнiями,
блима╨ на щитку червоними лампочками, пiдморгу╨ синьою  бровою  з  екрана.
Деталi змонтованi на однiй величезнiй дошцi, але все це ще поки що  окремi
вузли апарата, i Холод не зна╨, чи вдасться йому  коли-небудь  побачити  в
свiтний окуляр те, що бачить  уявою.  Звичайний  рентген-апарат  просвiчу╨
лише кiстки, старi ру©нницькi пухлини, виразки. А в  сво╨  скельце  Прокiп
Гордiйович мусить побачити найменшi  змiни  клiтин  органiзму,  наймолодшi
новоутворення. Тодi лiкарi зможуть вбивати хвороби в  коконi,  в  зародку.
Вiн сам аможе просвiтити серце, щоб  потiм  оперувати  не  наослiп,  а  за
чiтким планом. Але робота шалено  опира╨ться  Прокопу  Гордiйовичу.  Часом
апарат вида╨ться йому  живою  iстотою.  Вони  розмовляють  одне  з  одним,
втiшаються, кпи-нять, сваряться. Холод  зна╨:  його  металевий  опонент  -
©дкий скептик, але професоровi подоба╨ться сперечатися з ним. Оцей  гiркий
песимiст гада╨, буцiм вiн з дня на день пiдгина╨ Холода пiд сво©  металевi
лапи, одначе вiн прикро помиля╨ться.
   - Даремно ти пiдморгу╨ш, - розпочина╨ давню  суперечку,  викладаючи  на
стiл iнструмент. - Тобi все одно не вдасться сiсти менi на карк.  Так,  ти
пожира╨ш мiй  час,  мою  зарплатню,  навiть  мою  мрiю,  але  ти  безсилий
нав'язати свою волю.
   "Ти просто короткозорець. Неначе я не знаю, для чого ти клопочешся бiля
мене? Ти хочеш побачити в  мо╨  скельце,  який  ти  великий.  Припускаю  -
побачиш. Та завдяки кому возвеличишся ти?"
   - Брешеш. Я побачу не себе, а iнших. Всiх нас.  Всi  разом  ми  справдi
великi. Ми возвеличу╨мось, конструюючи  вас,  ми  щодень  вiддаля╨мося  од
вас...
   "Тодi чому ж ти так часто суму╨ш в оцiй  кiмнатi?  Чому  в  тво©х  очах
плеска туга?"
   - Це туга... Туга по недосконалостi зробленого, по тому,  що  мусив  би
зробити. "Тобто по генiальному?"
   - Називай, як тобi хочеться.
   "Ти дума╨ш, ви колись подола╨те ©©?"
   - Цього я не знаю.
   "I ви вклали  собi  в  голову,  що,  конструюючи  нас,  ви  все  бiльше
вiддаля╨тесь  од  свого  першороду?  Ти  гада╨ш,  нiби  втiк   вiд   отих,
чотириногих?"
   - Так, утiк. Ми й втекли тому, що думали не лише за себе, а за всiх. За
всiх тих, котрi за скельцями. Ми жертвували сво©ми  життями  заради  iнших
життiв. Ми - червонi кров'янi тiльця. Ми - фаги. Ми пожирали бактерi©,  ми
гинули, щоб жили нашi брати.
   "Так,  ви  -  фаги.  Ви  слiпi,  вас  штовха╨  темна,  не  вiдома  вам,
неосмислена сила. Ви не зна╨те, що сила та - фатальна".
   - Але ми ма╨мо розум, саме вiн i  пiдвiвся  над  свiтом,  вiн  перемiг.
Колективний розум людства.
   "Чому ж тодi вiн знищу╨ себе? Чому вкорочу╨ вiку людинi?  Тобто  самому
собi. Для чого вiн вигадав бомбу?.. Хочеш, я скажу, що володi╨ вами.  Вами
володi╨ страх смертi, самотностi, страх iнших людей. I бiльше  нiчого.  Ви
безсилi перед хибно названою вами неживою матерi╨ю.  Бо  ви  самi  -  лише
часточка ©©. Ви й досi не розгадали, що таке життя, що  таке  матерiя.  Бо
сього не можна розгадати. Це схоже на те, як,  скажiмо,  камiнна  порошина
спробувала б розгадати, що таке камiнь. Частина не  зна╨  законiв  цiлого.
Порошинку завтра втопчуть в багно, спалять на  вогнi,  а  камiнь  лежатиме
вiчно. Ти зрозумiв мене? Сам процес намагання пiзнати  себе  -  теж  мить,
краплинка матерi©".
   - Але ж ти кажеш: камiнь вiчний. А значить, вiчно вiд нього  вiдпадають
i порошини. Виходить, що органiчне життя теж вiчне. Воно  ╨  приналежнiстю
матерi©. Матерiя створена так, що вона обов'язково виклика╨  життя.  Отже,
ми теж вiчнi. Не тут, на землi. А там - скрiзь.
   Спалахувала лампочка, клацали по металу плоскогубцi. Опонент мовчав.  I
вже по довгiй паузi:
   "Це тво╨ вiдкриття?"
   - Так.
   Холод не почув, як скрипнули дверi. Кинувся, аж коли за спиною пролунав
металевий  брязкiт.  Оглянувся.  В  яскравому  свiтлi   лампочки   побачив
вибалушенi жахом очi, широко розставленi  руки.  На  пiдлозi  поблискувала
в'язка ключiв.
   - Чого ви, Харитино Артемiвно?
   - Я... Тобто... Ви самi?..
   - А, - посмiхнувся Холод. - Книжку вголос читаю.
   -  Слава  тобi  господи,   -   перехрестилась   прибиральниця,   поволi
заспокоюючись. - А я слухала-слухала пiд  дверима...  Хiба  тепер,  думаю,
довго. Така нервенна робота... Аж знов, слава богу.
   - А чого знову? - поцiкавився Прокiп Гордiйович.
   - Та от... - Тiтка переступила порiг, пiдiбрала ключi. - I  вчора  менi
притичина. Зiбралася на роботу, вийшла на ганок, аж  глядь  -  пiд  грушею
сусiдський  парубiйко,  Вадим.  Нiде  анi  лялечки,  на  сьому  ще  тiльки
повертало. Думаю, грушок назбирать вибiг. А вiн сто©ть i дивиться  кудись.
Та так люто... Мене не бачить... А тодi кулаком  -  тиць.  I  знов:  тиць,
тиць. Скiк убiк, скiк назад - i вп'ять кулаком. А перед  ним  же,  як  ото
лектор читав, один ехвiр. "Сердешненький, - думаю, - отакий молодий". Мене
й жаль i острах бере. Ще мене отак тицьне - кiсток не  збереш.  Вернулася,
побудила сусiдiв. За стiною в мене участ-ковий живе. Подивився вiн у вiкно
та як зарегоче: "То, каже, Вадька з бокси трену╨ться".
   Холод не втримався, посмiхнувся й собi. - А чого ви так рано на  роботу
виходите? - запитав вiн.
   - Апарата вмикаю дихального. Вiн же двi години грi╨ться. Я  ввiмкну,  а
тодi ще дрiмаю до дев'яти.
   На високе Холодове чоло набiгла крута складка.
   "От i вся фiлософiя часу, - думав,  несамохiть  згинаючи  й  розгинаючи
мiдну платiвку. - Щоденно вкраденi двi години..."
   Тiтка Харитина пiшла, а вiн ще довго стояв, крутив у руках пластинку, а
в головi -  гiрку  думку.  Вiдтак  професорiв  блукаючий  погляд  упав  на
будильник. Його вiн заводив, коли боявся запрацюватися, спiзнитися  кудись
на призначену годину. Взяв будильника, вiдгвинтив кришку.  Потiм  вiдшукав
виток тонкого дроту, принiс з комiрчини паяльну лампу.
   Стрiлка його ручного годинника  оббiгла  один  раз,  коли  вiн  скiнчив
роботу. Ще десять хвилин - на встановлення, пiдведення дротiв  до  апарата
Бюлау. Тепер можна покликати тiтку Харитину.
   - Харитино Артемiвно, - сказав,  коли  та  зайшла  до  кiмнати.  -  Вiд
сьогоднi ви приходитимете на роботу о дев'ятiй.
   - А... апарат? - тiтка нiчого не розумiла, клiпала повiками.
   - Вмикатиметься сам, автоматично. Зараз ми перевiримо. Ма╨мо без  трьох
хвилин п'ять. Бюлау повинен ввiмкнутися рiвно о п'ятiй...
   Мабуть, тому, що чекали, обо╨ здригнули, коли заторохтiв дзвiнок.  Йому
у вiдповiдь сухо клацнув вмикач, загудiв апарат.
   Холод перевiв стрiлку будильника на сiм.
   - Ви скажiть тим, хто працюватиме на Другiй змiнi, щоб заводили на  нiч
пружину дзвiнка.
   Тiтка стояла, вражена не менше,  нiж  годину  тому,  коли  слухала  пiд
дверима. В очах i подив, i захоплення, i щира людська вдячнiсть.
   - Для чого ви... Я й так... - Ледве-ледве ворушила губами,  не  знаючи,
як подякувати.
   Холод повернувся до кiмнатки в лабораторiю, сiв у  куток  за  маленький
столик. Там - дописаний до половини аркуш, ручка, але вiн ще довго не брав
©©. Хороше йому  почувалося  на  душi,  так  хороше,  немов  звершив  щось
велике-велике, немов побачив те, що шукав роками. Хоч i знав -  дрiбничка,
маленький промiнчик. Але вiн грiв дужче, нiж iнколи велике багаття.
   Але потiм прийшли iншi думки. Втiкаючи вiд них,  силомiць  занурився  в
розрахунки. Аж поки поволi не забув за все.
   Запрацювався  допiзна.  Вечеряв  у  ресторанi,  замовив  сто  п'ятдесят
грамiв. Вiн нiколи не втiкав вiд чарки, але  любив,  щоб  вона  стояла  на
веселiм товариськiм столi, де добра бесiда, журна пiсня. А сьогоднi  випив
сам. З смутку, з тихо© радостi.
   А потiм довго блукав вечiрнiм мiстом.
   Вийшовши на горб, звiдки видно будинок, побачив у вiкнах сво╨© квартири
свiтло.
   "Олег". Лунко вдарило серце,  вiн  пiшов  швидко,  а  вже  вiд  другого
поверху майже бiг. Рвонув дверi, переступив порiг i мало не спiткнувся  на
рiвному. Посеред кiмнати стояла Ольга.
   Вона чекала на нього. На мить в ©© очах спалахнув  вогник  замiшання  i
згас.
   - Де Олег? Я одержала твого листа. Вiн до мене не при©здив.
   - У Килини. - Тепер Прокiп Гордiйович був певний, що  син  там.  Бiльше
йому податись нiкуди. Це добре, що Олег у Килини. Найбiльше батько боявся,
щоб син не по©хав до матерi.
   - Мабуть, посварилися?
   - Трохи,  -  вiдповiв  коротко.  Вiн  стояв  бiля  дверей,  нецеремонно
розглядав колишню дружину. Так, роки прошумiли й над нею. Але, мабуть,  не
гнули, не торсали. Вона не обважнiла  тiлом:  струнка,  свiжа.  I  зморщок
майже не видно на обличчi. Либонь, стежить за собою пильно.
   Прокiп  ╔ордiйович  вийшов  у  коридор,  почепив  на  вiшалку  плаща  i
капелюха. Повертатися не поспiшав.  Розчiсував  гребiнцем  цупке  волосся,
приборкував розвихренi стрiчею думки.
   П'ятнадцять лiт промчали нашмаганими кiньми.  Вiн  думав,  що  вiдлуння
стукоту ©хнiх копит  по  тому  першому  мосту  давно  вмерло,  що  й  мiст
струхлявiв. А зараз...  Щось  затремтiло  в  ньому,  ласкавi  й  неласкавi
спогади тиснулись до серця. I вже воно - безвольне, хлипке...
   Силою волi струснув себе, прогнав хвилинну замрiю.
   "Папуга ти, папуга, - повертався думкою в звичну колiю. -  Виявля╨ться,
ти ще, мов iшачок, здатний бiгти за пучком  сiна.  Тодi  наступи  собi  на
хвiст..."
   "Невже ти можеш хоч на мить повiрити, що ©©  привела  сюди  тривога  за
Олега? За п'ятнадцять рокiв вона не написала п'ятнадцяти листiв".
   "Тодi що?"
   Мало-помалу в його головi виро©вся здогад. Але вiн  поки  що  не  давав
йому повно© волi, - здогад потребував перевiрки.
   - Ти вечеряла?-запитав, повертаючись до кiмнати.
   - Вечеряла. Я вже чекаю давно. Ота тiтка, двiрничиха, Оксеня чи як  ©©,
не хотiла вiдчиняти. Аж поки я ©й не ска'зала, що дзвонила тобi. Я таки  й
дзвонила, але не додзвонилася. Ти ж не  бо©шся,  що  я  тебе  пограбую?  -
засмiялася.
   - Все, що могли, в мене вже пограбували, - вiдповiв у тон. - Решту ж  я
не вiддам.
   - А менi здавалося, iнодi бува╨ при╨мно, коли  тебе  грабують?  -повела
примхливою бровою.
   Тепер його здогад прийшов до свого кiнця.
   Прокiп  Гордiйович  гаразд  пригаду╨  колишню   Ольгу.   Вона   взагалi
вiдчувала, де сходинки вгору мiцнi, а де трухлявi. В цьому Холод впевнився
незабаром по сво╨му одруженню.
   I все ж собi обрала сходинку ненадiйну. Отак часто бува╨ в життi. "Щось
вломилося в тво╨му "малиновому" життi. I ти, голубонько,  зняла  з  горища
стару, заiржавiлу пастку. Але вдруге миша в не© лiзти не хоче", - подумав,
викладаючи на стiл з кишенi цигарки. Ольга взяла одну.
   - Ти куриш?
   - Як отой твiй приятель, Олександр?  Вiн  i  зараз  чужi  курить?  Менi
казали, викукурiкався вiн на голосистого  пiвня.  Пам'ята╨ш,  я  йому  теж
провiщала.
   ...Далi весь вечiр проминув у спогадах про обопiльних  знайомих.  Холод
навiть не запитував, чи  надовго  вона  при©хала  i  де  дума╨  жити.  Мав
певнiсть, що довго Ольга тут залишатися не захоче.
   Прокiп Гордiйович постелив ©й у себе в кабiнетi, на канапi,  сам  пiшов
до Олегово© кiмнати. Не знати чому, але йому не хотiлося, щоб  вона  спала
на синовому лiжку. Дверi лишилися прочиненими,  i  хоч  Прокiп  Гордiйович
одразу ж вимкнув свiтло, вони ще довго перемовлялися. Вiн бачив ©©,  Ольга
сидiла перед дзеркалом, розчiсувала на нiч волосся, чистила нiгтi.  Прокiп
Гордiйович чомусь пригадав, як в днi ©хньо© молодостi вона дратувала  його
дзеркалом. Вона аiддавала йому по кiлька годин на добу. Ольга дивилася  на
свiт байдужими очима, живi вогники спалахували в ©© очах лише  тодi,  коли
бачила в дзеркалi себе.
   Так само неквапливо Ольга роздягалася, ©© вже не було  видко.  Але  вiн
бачив, як на спинку стiльця перед дзеркалом м'яко впала  квiтчаста  сукня,
далi - голуба шовкова сорочка, за сорочкою - пояс з блискучими пряжечками,
тонкi, мов мавчина пряжа, панчохи. Зовсiм, як у кiно.
   Клацнув вмикач. Темрява проковтнула свiтлу пляму в його кiмнатi.
   - Ти не спиш? - на©вно покликала вона.  Але  в  тiй  на©вностi  бринiли
фальшивi нотки. - Ходи сюди, ще поговоримо.
   - Нехай завтра.
   - Може, ти бо©шся мене?- засмiялася нещиро. -Засвiтити тобi свiтло?
   Холод мовчав.
   В  ненадiйнiй  темрявi  боровся  з  бентежнiстю,  яка   охопила   його,
перевертався з боку на бiк.
   - Боюся, - признався. - Звичайно, не цi╨© ночi, а наступного дня.
   - Ти занадто правдива iстота, - мовила Ольга з зiтханням.  -  Не  вмi╨ш
навiть полестити жiночому самолюбству. Не вiрю, щоб ти всi цi роки прожив,
не спiзнавши темряви чужих кiмнат.
   "Iстота" лежала, пiдiбгавши подушку, посмiхалася в темiнь.
   - Я б образився, якби повiрила. Так само, як ти,  коли  б  я  спробував
сумнiватися щодо тебе. Розкажи менi, як ти жила. Про свого чоловiка.  Я  ж
так i не знаю його, - спробував перевести  розмову  з  манiвцiв  на  битий
шлях.
   - Нiчого про нього розповiдати.  Був  черевик,  та  стоптався.  За  рiк
втрет╨ понизили в посадi. А ночi... Вiн ©х  бо©ться,  як  лис  рушницi.  В
нього, коли я гашу свiтло, почина╨ болiти серце або шлунок.
   Такого цинiзму Холод не сподiвався навiть вiд Ольги. Цими словами  вона
геть розiрвала шалiнку, крiзь котру дивився  на  не©  допiру.  Йому  стало
шкода Ольги i образливо за не©. Шкода змарнованого Ольжиного життя,  шкода
людей, крiзь чи© душi вона пройшла.
   - Я думала, трима╨ться на ногах твердо.  Щоправда,  й  тримався.  Мiцно
врiс в те життя. Колишн╨. Пристосувався до нього, чи  що,  -  казала  вона
далi. - А до нового не зумiв. Вiн i зараз не вiрить. Ти зна╨ш,  я  сама...
Здавалось, те все навiчно. Адже ж скiльки стояло...
   - Рим стояв тисячу лiт i впав, - мовив,  хоч  думав  про  iнше.  -  Ну,
спати.
   Прокiп Гордiйович почував, що йому страшенно кортить закурити, але  вiн
забув цигарки в кабiнетi на столi, а йти по них не хотiлося. Ще  довго  не
спав. Несамохiть, помимо сво╨© волi,  ловив  шарудiння  за  стiною,  часте
зiтхання, але мовчав, не обзивався.



   РОЗДIЛ СЬОМИЙ

   Iскри падали в осiннi стернi i  гасли.  Паровоз  панахав  криком  нiчну
тишу, мчав швидко,  неначе  втiкав  вiд  погонi.  Далебi,  так  видавалося
Олеговi, котрий таки насправдi втiкав.
   Олег прихилився до вiкна, мовчки вдивлявся в нiчне пустельне  поле.  На
душi в нього було порожньо i холодно. Паровоз мчав його в прийдешнiй день,
у безнадiю, в невiдомiсть. Так, Олеговi, либонь, вже не втекти  вiд  того,
що зненацька впало на плечi. Життя закрутило його, немов  вихор  одiрваний
листок, i котить, i жбурля по дорозi. А куди приб'╨  -  звiдки  знати?  Ще
сьогоднi жбурнуло в калюжу.
   По©зд бiжить вперед, а думка Олегова розкручу╨ться назад, до приспаного
днiпровою хвилею  заводського  мiста.  Десь  там,  по  закурених  вулицях,
швендя╨ Джон. Iде скрадливою, неквапливою ходою нiчного хижака,  певний  в
сво©й удачi. Звичнi до темряви очi нацiленi  в  чиюсь  безтурботну  спину,
пазури  пiдтиснеш,  готовi  ввiп'ятися  в  здобич.  Олеговi  таки   гаразд
привелося випробувати на собi ©х мiць. Вiн ще й зараз  вiдчува╨  бiль  пiд
грудьми.
   Джон притиснув Олега до чавунно© огорожi, великою чiпкою  рукою  тримав
за зжужману на грудях тенiску. В ритм сво©м  глумливим  словам  шарпав  за
груди, i хлопець дошкульно бився потилицею об огорожу.
   - Рвем кiгтi, значить... Не  лишивши  вiзитно©  картки?  А  мене  ж  на
кого?.. Така дружба...
   Олег i зараз  не  пам'ята╨,  що  бiльше  наятрило  його.  Бiль  чи  отi
глумливi, вимовленi в протяг, нiби гумовi слова. Мабуть, слова. Його страх
перекипiв на злiсть. На люту ненависть. Ненависть до всiх.  До  Джона,  до
сво©х невдач, до злигоднiв останнiх днiв.  Лють  стиснула  його  долонi  в
кулаки, напружила м'язи.  Вiн  завдав  Джоновi  головою  в  щелепу  i  вже
навздогiн -  кулаком  у  плече.  Джон  вимахнув  руками,  розпластався  на
асфальтi. Однак схопився швидко, мов кiт. Олег тiльки й встиг помiтити, як
блиснули його очi, вiн прикрився вiд  удару  i  то©  ж  митi  хряпнув  пiд
огорожу. Джон пiдбив його пiд ногу.
   Далi Олег лежав  долiлиць  i  тiльки  затуляв  голову.  Джон  бив  його
розмiрене, методично, немов виконував призначену роботу. В боки, по спинi,
по руках. По всьому, що називають живою  душею,  людською  плоттю.  Сво©ми
нещадними ударами вiн затоптував Олегову душу в землю. Йому була  потрiбна
лише шабатурка з не©, а вiн вже сам наповнить ©© потргоним вмiстом. Уже  й
не страх, а розпука, розпач володiли Олегом. Звестися б, ввiп'ятись в  оту
мерзенну пику, чавити, бити, гризти! Але разом з тим  -  свiдомiсть  свого
безсилля, дивна млявiсть у тiлi.
   Олег ледве й завважив, коли порушився отой страшний ритм. Крiзь дзвiн у
вухах долинув до нього гомiн, вiдтак - ще два коротких удари i - схожий на
виття викрик.
   Олег здригнувся усiм тiлом, пiдвiв голову. Перше,  що  вiн  побачив,  -
вогняну, розтрiпану вiтром чуприну, сторожкi, недовiрливi очi. Олег швидше
здогадався, нiж збагнув, що йому прийшла помiч.  Хоч  i  не  мiг  втямити,
звiдки взялися оцi хлопцi, ©х було п'ятеро. Один, рудоголовий, сидiв перед
ним навпочiпки, ще четверо  стояли.  Одягненi  в  ватянки,  в  чоботи,  за
спинами - мiшки на полотняних лямках.
   - За що вiн тебе? - запитав  рудоголовий.  Олег  спробував  пiдвестися,
ойкнув, прихилився спиною до огорожi.
   - Хотiв, щоб я... - хлопець пошукав у кишенi хусточку i, не  знайшовши,
витер кров долонею. - Хотiв... хоче - Олег  невiдривне  дивився  в  кiнець
вулицi. Там, бiля входу в сквер, стояв Джон.
   - Що хотiв?
   - Щоб я з ним... - Далi нiби щось пiдштовхнуло Олега зсередини,  i  вiн
почав розповiдати. Про Джона, про  вступ  до  iнституту,  про  втечу.  Про
батька - механiка з заводу, котрий всi сво© невдачi ременем  переполосував
на його спину. Якби вiн повернувся додому  з  атестатом,  батько,  мабуть,
забив би до смертi.
   Олег сам не вiдав, як приплелася оця брехня.  Але  зараз  вiн  мало  не
вiрив у не©. Йому, вчавленому в асфальт чужими черевиками, просто  соромно
було перед цими хлопцями. Зараз, цi╨© митi,  вiн  бачив  мiзернiсть  свого
бунту i не  хотiв  розповiдати  про  нього.  Олеговi  вдалося  на  хвильку
одягнути ватянку,  почепити  торбу  i  ступити  розтоптаними  чобiтьми  на
пiдлогу професорсько© ки©всько© квартири. Цi, п'ятеро,  теж  iшли  слiдом,
чули  все.  I  вiн  мерщiй  повернув  назад,  повiв  ©х  на  квартиру   до
машинiстового сина, свого сусiда по партi.
   Червоночубий, - вiн до того  був  ще  й  рудобровим,  веснянкуватим,  -
поправив за спиною клунка, пошкрiб  п'ятiрнею  потилицю,  далеко  на  лоба
насунувши кашкета.
   - Ну, й куди ж ти? - запитав. Олег пiдiбрав з  асфальту  вiдiрваного  з
м'ясом гудзика вiд тенiски, сховав до кишенi.
   - Не знаю...
   - Нехай iде до мiлiцi©... - порадив хтось з гурту.
   - А там що?.. -Хлопцевi було незручно  сидiти  навпочiпки,  тримати  за
спиною клунка, i вiн вивiльнив з лямок руки. - У кацибiрцi його заховають?
- Вiн замислився. Смiшно наморщив  носа,  водив  по  ньому  пальцем.  Враз
ластовиння розсипалося в боки, схоже було, нiби вiд перенiсся розбiгаються
маленькi жучки-сонечка.
   - Хлопцi, а може, нехай з нами? На Донбас, на шахти по©деш ?
   - В нього ж, вiн сам казав - у кишенях мишi попрогризали дiрки, - знову
обiзвався хлопець, котрий радив iти в мiлiцiю.
   - Ох i шкура ти...
   - Скiльки там...
   - Та вiн же й вiддасть. Заробить i вiддасть. Правда? - пролунало одразу
три голоси.
   - Вiддам, з першого ж заробiтку, - поспiшив погодитись Олег,  хоч  йому
ще нiколи не доводилося заробити жодно© копiйки.  Але  що  там...  Йому  б
тiльки звiдси.
   ...Тепер, слухаючи однотонне поклацування колiс по рейках, Олег  вперше
подумав про роботу, дiткнувся до не© по-справжньому, хоч  не  мозолями,  а
думкою. А по©зд мчав i мчав, колеса цокотiли безугавно, немов лiчили  отi,
ще не заробленi карбованцi i гривеники. Що вiн знав про них? Грошi i вдома
не  дуже  вiдтягували  йому  кишеню,  однак  потрапляли  туди   легко.   А
потрапивши, не залежувались там. Вони не прилипли до його душi. Хоч вiн  i
знав, чого вартий в хлоп'ячому товариствi з ними й  без  них.  Деякi  його
шкiльнi  товаришi  складали  грошi   тижнями,   щоб   потiм   прислужитись
товариству, купчиками провести його за собою по  заборонених  для  ©хнього
вiку крамницях. А ще було в класi дво╨ чи тро╨... В тих завжди шелестiли в
кишенях  папiрцi,  ©хнi  батьки  не  посiдали  професорських  кафедр,   не
виступали з сцен столичних театрiв. Стояли за  прилавками  або  сидiли  по
темних складах. Коли хтось з хлопцiв  вичитував  у  газетi  фейлетона  про
хабарникiв, вiн приносив газету до  школи,  читав  фейлетона  вголос...  А
потiм, повертаючись  додому,  тягнувся  в  темнiм  завулку  до  коробки  з
цигарками, що ними частував хто-небудь з тих-таки грошовитих хлопцiв.

   * * *

   Першi заробленi гривеники виявилися важчими, нiж гадав Олег.  Але  були
вони не твердiшими за першi мозолi.
   ...Першi мозолi. Першi трудовi днi. Перший спуск у шахту. В шахту, куди
навiть думка не приводила його нiколи ранiше. В  залиту  потоками  щедрого
свiтла  юпiтерiв  у  кiнофiльмах,   обцяцьковану   кнопками   автоматичних
апаратiв, сповнену веселого машинного гулу, виплеснутого в  кiнозал  через
мiкрофони.  В  повиту  мороком   власно©   уяви,   заткану   страхiтливими
розповiдями про катастрофи, завали.
   Олег iшов останнiм,  перепустивши  всiх  попереду.  Вiн  довго  намiряв
каски, а коли його покликали, вхопив першу, що трапила до  рук,  i  побiг.
Вона була мала, ще й, мабуть, давно лежала  без  вжитку,  гострими  зубами
пересохлих закра©н врiзалася в потилицю, муляла в скронi. Останнiм з  усiх
хлопцiв, з котрими проходив  тижневий  техмiнiмум,  вступив  i  до  клiтi.
Поперед нього до сталево© мокро© скринi  втйслося  ще  четверо  незнайомих
шахтарiв.
   Падала клiть, падали за шию холоднi лячнi краплi, падало  серце.  Поруч
хтось розповiдав, як минулого тижня перекосило клiть i хлопцi провисiли  в
залiзнiм капканi чотири  з  половиною  години.  Добре,  що  хоч  спрацював
парашут.
   Потiм вони, сховавшись вiд пружного, мов  натягнена  тятива,  вiтряного
потоку за виступ, чекали на когось. I тут Олег почув ще одну  розповiдь  -
про якогось Смолку, якому лишилося два мiсяцi до пенсi© i котрим  оволодiв
страх. Його мало не силомiць водять до забою, а вiн те й  знай  втiка╨  до
шахтного стволу. Двадцять чотири роки i десять мiсяцiв розминався  чоловiк
iз страхом, та зненацька зiткнувся з ним в вузькому штреку. Таке,  кажуть,
теж iнодi трапля╨ться.
   Коли вже зiбралися йти, хлопцi помiтили, що Олегiв лiхтар ледве  цiдить
свiтло. Хтось висловив здогад, що вiн розгориться,  його  взяли  на  глузи
закiптюженi  вугiльною  пилюкою  шахтарi,  що  очiкували  на  свою   чергу
пiднятися нагору, ©хнiй  смiх,  немов  рясний  холодний  дощ  на  згасаючу
жарину. Олег читав, як блукали, як гинули в  шахтi  без  свiтла  люди.  На
голос "гей, стажери" вiн ступив, немов уже поринав у вiчний морок.  Але  в
останню мить хтось притримав Олега за лiкоть, вiдiбрав лiхтаря.
   - На мого. Менi однаково нагору, - сказав шахтар буденно й просто.
   Окрайчик свiтла ледве вихопив з темряви вусате  обличчя  з  перекраяним
шрамом носом. Але далi Олег вхопився променем  за  зсутуленi  спини  сво©х
товаришiв попереду, поспiшив за ними. Невеликий  вогник,  але  вiн  свiтив
Олеговi в душу, доки ходили по шахтi. Хлюпала пiд ногами  вода,  хлипав  у
душi страх, але Олег вже не дав йому заволодiти сво©м  серцем.  Маленький,
м'який промiнець... Людинi часом треба зовсiм небагато свiтла, щоб пiти по
призначенiй путi.
   I все ж перший робочий день... Вiн  привалив  Олегову  душу  величезним
важким кумполом, прикидав породою, ледве не схоронивши ©© пiд собою.
   Олеговi, Андрi╨вi  (так  звали  червоночубого,  веснянкуватого  хлопця,
котрий першим присiв бiля збитого з нiг  Джоновим  кулаком  Олега)  та  ще
одному шахтаревi дали лопати, звичайнi лопати, припоручили зачищати  лаву.
Лава стара, ©© вже мали залишити, весь видобуток з не© вписували до  плану
сусiдньо©. Звичайно, хлопцям цього нiхто не сказав, вони  були  певнi,  що
так всюди. Вони згортали вугiлля в купки, перекидали лiворуч, пiд  стiнку.
Лава низенька, хлопцi плазували в  нiй  навколiшки.  Коли  Олег  направляв
промiнь униз, по схилу, вогник не добiгав до кiнця, гинув  десь  у  чорнiй
пащецi лави. Трохи нижче вiд них, пiд стiною, - вугiльний комбайн, але вiн
лежить нерухомо, мов мертва потвора. Бiля нього нема╨ нiкого. В лавi  тихо
i глухо. Тисне стеля, вичавлю╨ з серця  мужнiсть.  I  вже  воно,  мов  отi
розщiпленi, зламанi стояки. Десь там, угорi, - осiнь, цвiтуть чорнобривцi,
яблука гупають на землю, але звiдси не почути  анi  ©хнього  стукоту,  анi
шуму листя, навiть яблуневе корiння вiд нього на такiй  висотi,  що  думка
безсило в'язне в могутнiх пластах над головою, не добувшись  до  них.  Тут
вiн сам. ©х тро╨, але Олег сам у черевi землi. Вона,  либонь,  не  любить,
коли копошаться в ©© живому тiлi. Тут сподiватись нi на  кого.  Привалить,
нiхто й не згада╨... Кожного з цих хлопцiв десь чекають, над ©хнiми долями
не сплять матерi, батьки... А вiн... А над його долею?..
   Вiн виклика╨ уявою сво╨ колишн╨ життя i ставить поруч  сьогочасне.  Вiд
того аж зiщулю╨ться. Ну, як же... Ну, для чого! А хiба?.. Адже ж батько не
прожене його. Мабуть, ще й зрадi╨.  Вiн  таки  не  хотiв  йому  лиха.  Вiн
розумний, але просто вiдстав од нового дня. Отож покинути все, i - гайда.
   Слiдом  за  цi╨ю  краплинами  розжареного  олова  -  iншi  думки:   "Ти
заборгував хлопцям. В тебе нема╨ на квиток... Та й...  Як  же  вони?  Чому
вони?.. Самi простелили собi путь на шахту. Андрiй! Вiн  ледве  зна╨,  хто
такий Брут, хто такий Васко да Гама, але в  нього,  певно,  вистача╨  сили
побороти страх. А може, вiн теж потерпа╨ зi страху? Може. Але ж не виказу╨
його. Олег теж скрутить сво╨ серце. Попрацю╨ тут мiсяць або  два,  i  тодi
по©де".
   Цi думки трохи заспокоюють. Його вже не так  страшить  пiтьма,  кошачий
блиск антрациту в спалахах лампочки. Коли б ще не покорченi  стояки  перед
очима та не оце сухе потрiскування. "Трiсь,  трiсь".  Олег  колись  жив  у
тiтки на селi i пам'ята╨ - отак трiщить хмиз.
   Цi думки розбив дзвiнкий, безтурботний голос:
   - Привiт, каторжани!
   Той голос на мить неначе виштовхнув Олега пiд високе небо.
   - Привiт. Хто там? - вiдгукнувся  радо.  В  свiтлi  лампочки  хитнулося
веселооке обличчя, помацало його на вiдповiдь бiлим пучком променiв.
   - Чого ж каторжани? - до них наблизився Андрiй.
   - Ну, це так у нас, хто в цiй лавi... А тут i справдi... Хлопець  мовби
проковтнув останн╨ слово. З пiтьми ви"
   плазував третiй Олегiв напарник. Тепер вони стояли всi
   вчотирьох, вслухалися в сухе потрiскування.
   - Тут ще... нiкого?..
   "Трiсь, - майже над самим Олеговим вухом. - Трiсь".
   - Де там нiкого. Позавчора - двох...
   I знову лячне,  фатальне  "трiсь,  трiсь".  Жах  росив  холодним  потом
Олегове чоло. Йому здавалося, що трiщить  власне  серце.  Ще  хвилька,  ще
мить, i вiн порохом впаде мiж двома пластами. I чого, чого погодився лiзти
сюди? Краще куди завгодно, краще...
   "Трiсь!"  Обличчя  четвертого   з   оцим   останнiм   "трiсь"   страшно
перекривилося, очi вибалушилися, готовi випасти з орбiт.
   - Тiкай! - ревнув вiн щосили.
   Той голос всвердлився ©м у вуха, в душi,  одним  ударом  вибив  останнi
стояки мужностi.
   Собачою риссю мчали вони вниз,  гублячи  лопати,  каски,  рятувальники.
Забачивши, як хлопець, що подав сигнал втечi, упав у риштак i  похурчав  у
пiтьму, майже напiвсвiдомо те ж саме зробив i Андрiй, а  за  ним  i  Олег.
Олег вiдчув, як палахкотiла, нiби ©© всунули в полум'я, права рука, -  вiн
обiдрав ©© до кровi, - в'юнив ногами, вже гальмуючи, а не  вiдштовхуючись.
Але й страх не вiдставав. Вiн мчав холодним вiтерцем за комiром,  охав  по
лавi, верещав з темних уступiв.
   Раптом Олеговi здалося, нiби пада╨ в безодню. Вiн  таки  справдi  впав.
Впав чи кинуло щось. Це тривало лише  мить.  А  далi  загримiло  зверху  i
знизу. Олег борсався й не мiг виборсатись. Пiд  ним  i  далi  дудонiло,  а
зверху спадав дивний спiв. Нiби церковний,  похоронний.  "Алiлуя,  алiлуя,
алiлу-у-я-а-а". Вiн таки випростав руки,  пiдвiв  голову.  I  тут  повiтря
струснув вибух. Вибух дужого, молодого реготу. Тiльки тепер  Олег  збагнув
усе. З лави вони попадали в  затемнений  штрек,  в  наготовану,  вистелену
сiном вагонетку, i шахтарi з спiвом i реготом котили ©© по рейках.
   Тепер вагонетка зупинилась. А голосний регiт гримотiв з усiх  бокiв,  i
вони, тро╨, купалися в його хвилях, немов у холоднiй водi. Вода  крижанила
тiла, але радiсть рятунку грiла душi. А вже незабаром смiялися й самi.
   Смiх надколов Олегiв страх. Далi вiн вже почував себе смiливiше.  "Якщо
з цього можна смiятись, - подумав, - не так вже воно й небезпечно". А коли
вийшов пiд високе небо i теплий вiтер лизнув  пiтнi  груди,  вiдчув  себе,
нiби сам, сво©ми руками викопався з пiвкiлометрово© товщi землi.
   Його груди  сповнила  незвична  радiсть,  його  кортiло  розхлюпати  ©©
довкола, вiддати iншим людям.
   I як же вiн здивувався, коли побачив бiля  старо©,  перекинуто©  догори
колесами вагонетки схилену постать. Здивувався, що ще хтось може  плакати,
здивувався, що нiхто не пiдiйде, не розра╨, не  витре  слiз.  Диво,  отака
черствiсть! Чергова змiна шахтарiв допалювала  цигарки,  хлопцi  кидали  в
калюжу бички, по дво╨, по тро╨ йшли до  копра.  I  нiхто  не  пiдiйшов  до
дiвчини. А один навiть поглузував:
   - Ой, хтось промокне пiд Хулiганчиним дощиком.
   "Хулiганка". I прiзвисько якесь...
   Олег пiдiйшов до дiвчини, легенько смикнув ©© за рукав.
   - Ти чого? Може, вломилося що?..
   Дiвчина рiзко вiдкинула  на  плече  крайок  косинки,  в  котрiй  ховала
обличчя, глянула на Олега. Щоки ©© були вологi, очi затуманенi. Та  то©  ж
митi  туман  розхлюпнувся,  крiзь  нього,  немов   крiзь   дощовi   хмари,
прорiзалась блискавиця. Вона пронизала його наскрiзь.
   - А тобi чого? Ану!..
   Чорнi-чорнi брови трiпотiли, немов крила розгнiваного  птаха.  Олег  аж
кинувся вiд того окрику. Здивовано знизав плечима, вiдiйшов. "Таки справдi
Хулiганка", - помстився думкою.
   Але тi блискавицi ще довго засвiчувались перед його _  зором.  Мимоволi
зiзнався, що вони гарнi в грозовiй
   хмарцi.
   Пiсля душу, пiсля ©дальнi Олега опанувала  втома,  лiни-|  вий  спокiй.
Легка замрiя цi╨© осiнньо© днини оповила все | довкола.  Тиша  та  сон,  i
лише коли прислухатись пильно, i можна вловити тиху мелодiю, котру  награ╨
на струнах "бабиного лiта" вiтер.
   Олег сидiв на лавочцi в молоденькому садочку пiд гуртожитком,  вiддавши
всього себе сонцю i  замрi©.  Чомусь  пригадалось  деревце,  котре  шумiло
гiллям пiд вiкном там, у Ки╨вi. З ростом того деревця вiн помiчав  i  свiй
рiст. Спочатку бачив деревце в нижню шибку вiкна, згодом -  в  середню,  а
потiм вже лише нижнi гiлки шелестiли по склу. Одну з них пристосували вони
з Лiлею собi на  службу.  Олег  чiпляв  на  гiлку  папiрця-листа,  палицею
пiдводив гiлку аж до горiшнього вiкна. Лiля брала записку.
   Лiля... ©© не  вирвати  з  серця.  Вiн  ще  при©де.  Дужим,  незалежним
шахтарем. Вiзьме за руку отого, що носить ©©, - його сумочку. Вiн в  страх
оберне ©хню веселiсть...
   Олеговi  думки  вiдволiка╨  дратiвливе  поклацування.  Навпроти  нього,
присiвши  навпочiпки  перед   лавочкою,   вовтузиться   бiля   фотоапарата
довготелесий хлопець. Очевидно, не добере способу  налагодити.  Сердиться,
вже й апаратом грюка╨ по лавцi.
   "От ще..." - увiрвався Олеговi терпець.
   - Ви ж розiб'╨те апарат. Що тут у вас?.. Хлопець сердито  подивився  на
нього з-пiд вузьких брiв, тицьнув пальцем в затвор.
   - Виймiть назад. Ви вже однаково  засвiтили  плiвку.  Дайте,  дайте,  -
звiльна взяв за ремiнець. - Я в школi фотогурток  вiв,  -  почервонiв  вiд
власно© похвальби.
   Хлопець  -  значно  старшин  за  Олега,  вигляд  мав  незалежний,   але
фотоапарата вiддав. Дав  i  нерозпечатану  плiвку.  Олег  скинув  пiджака,
поклав його собi на колiна, засунув у рукав фотоапарат i  плiвку.  Хвилину
ворушив там пальцями, вiдтак вийняв фотоапарата, викинув порожню котушку.
   - Все. Ви що  будете  фотографувати?  Хлопець  недовiрливо  заглядав  у
об'╨ктив, нiби мiг там щось побачити.
   - Що фотографувати? Багато чого. А ти, -ще раз промiряв Олега  суворими
очима, - з нашо© шахти, з шосто©?
   - З вашо©... Тобто з цi╨©.
   - Тодi ходiмо зi  мною.  Я  член  комсомольського  бюро  шахти.  Газету
випускаю. А  що  фотографуватимемо  -  поки  та╨мниця.  Ми  ма╨мо  зробити
фотознiмки до сатиричного вiкна. Всiлякi неподобства,  безгосподарнiсть...
Ось вона, просто перед нами. Бачиш? Ота калюжа. До складу  хiба  що  вплав
можна добратись. Ми так i пiдпишемо.
   Отак несподiвано, вже першого дня Олега залучили до громадсько© роботи.
До вечора вiн зробив бiльше  двадцяти  знiмкiв:  на  шахтнiм  подвiр'©,  в
©дальнi, в гуртожитку, в  управлiннi.  Останнi  три  -  на  збагачувальнiй
фабрицi, на вантаженнi. Там на транспортерi повернувся  ролик,  i  вугiлля
сипалось просто  на  пiдлогу.  I  нiкому  було  його  поставити  назад.  В
конторцi, на столику,  бiля  пульта  управлiння,  -  дзеркальце,  пляшечка
одеколону, хусточка, ©хня господиня в поспiховi забула прибрати.  Вiршовий
пiдпис до майбутнього фото у редактора вже був написаний.

   * * *

   Гуркоче, пливе риштаком чорний вугiльний струмок. Олеговi вiн вида╨ться
довгою, нескiнченною змi╨ю, котра виповза╨  з  печери.  Отак  би  вимахнув
лопатою, рубонув ©й голову.
   Не вiдруба╨ш.  Сьогоднi  чорний  струмок  винiс  Олега  пiд  скелю,  на
глибiнь, i ось-ось заплесне з головою. Олеговi вже не ста╨ снаги змагатися
з ним. З чорним струмком, з самим собою.  Вiн  почува╨  сво©  незвичнi  до
працi руки,  немовби  вони  не  його.  Почува╨  в  плечах,  де  ©х  неначе
викручують в суглобах, почува╨ в лiктях, в намозолених долонях. Водянки на
долонях схоплюються одна по однiй, лопаються, i пiд  ними  -  живе  м'ясо.
Сльози закипають вже не в душi, а десь близько, бiля  самих  повiк.  От-от
бризнуть на риштак, на чорне вугiлля, на лопату. I вiн тодi  кине  ©©  пiд
ноги i втече до шахтного стовбура. Втече, як утiк  з  дому,  як  утiк  вiд
Джона.
   Тiльки ж куди втiкатиме тепер?
   Рятунок прийшов несподiвано. Олег вже  кiлька  хвилин  бачив  на  стiнi
тiнь. Але не оглядався: немовби на злiсть тiй  тiнi,  з  одча╨м  вганяв  у
вугiлля лопату.
   - Ти, хлопче, чого без рукавиць? - тiнь  схитнулася,  наповзла  ближче.
То, мабуть, вугiльна порохнява попала Олеговi в горло, стисла,  перехопила
подих. Бо тiльки намагався сказати, що ©м, новакам, пiдсобникам,  не  дали
рукавиць. I чоботи в нього порванi, i штани ледве  прикривають  колiна.  I
робота... Робота... Але на слово здобутись не мiг.
   - Ану, покажи долонi, - сказав шахтар. - О-о! Та як ти...
   Олег тiльки тепер роздивився того, кому  показував  руки.  Це  був  той
самий шахтар (вусатий, з перетятим шрамом носом), який обмiняв його лампу.
   Довгим-довгим поглядом видивився вiн на Олега, вiддав назад лопату.
   - Чого ж ти мовчав, не сказав нiкому?  -  запитав.  I,  не  дочекавшись
вiдповiдi, казав далi: -А це добре, що  ма╨ш  характер.  Ти  вже,  хлопче,
якось тут змiну добудь. На тобi мо© рукавицi. Завтра у вас вихiдний,  так,
зда╨ться? Так от, з позавтра пiдеш до мене в бригаду. Прохiдником. У  мене
зараз тро╨  хлопцiв  у  вiдпустцi.  Один,  либонь,  уже  чи  й  вернеться.
Жениться. У нас теж нелегко. Але й заробiток, i мiсцями ми мiня╨мось.
   Бригадир поклав на вугiльний уступ рукавицi, зняв з плеча лiхтар.
   - Пiсля роботи я буду в наряднiй. Або деiнде поблизу.  Запита╨ш  Кузьму
Сидоровича.
   Олег дивився, як оддаля╨ться  вiд  нього  вогник,  i  щось  тремтiло  й
кричало в ньому. Вiн ще не знав, яка то робота, як там  йому  вестиметься,
але почував до  цi╨©  людини  безмiрну  вдячнiсть.  Йому  здалося,  неначе
зустрiв когось рiдного, дужого, хто не дасть скривдити.
   Сльози пiдступали до очей i вже не мiг стримати ©х.  Вiн  не  плакав  у
хвилини найбiльшо© образи, хоч його серце рвалося з вiдчаю,  не  плакав  у
небезпецi i  заплакав  тепер.  "Ох,  який  ти  тонкосльозий,  -  намагався
присоромити себе. - В тебе зовсiм нема╨ мужностi..."
   Тiльки-но пiднялися нагору, Олег вiдшукав Андрiя, поспiшив вилити  свою
радiсть, роздiлити ©©. Так, роздiлити, бо вiн був певен, що той  бригадир,
якщо Олег розкаже  йому  про  Андрiя,  забере  до  себе  ©х  обох.  Весело
перемовляючись, вони пiшли до лазнi.  Олег  з  радостi  так  тер  Андрi╨вi
мочалкою спину, що той аж постогнував.
   Андрiй радiв теж. Але вiн же й пригасив Олегову радiсть.  Ще  й  зовсiм
несподiвано.
   - А ти таки той... шмиглявiший, нiж я думав, -  сказав,  поглядаючи  на
Олега крiзь густi водянi струменi.
   - Який? - перепитав Олег.
   - Ну, пронозливий. З бригадиром... з редактором. Може, хочеш i собi?..
   - Ти що? - засоромився Олег, сховався обличчям у дощовi струменi.
   - Хлопцi бiля фотогазети лаяли вас вельми. Казали, що  Довгий  навмисне
Любу у "Вiкно"... В'язнув до не©, а вона його проганяла.
   - Яку Любу? - Олеговi здалося, нiби гаряча вода враз похолоднiшала.
   - Ну ту, Хулiганку. Вона й не хулiганка,  вдача  в  не©  така,  буряна.
Дiвчина вибiгла на хвильку, iнженер покликав. А цей пiдсочив. Навмисне ото
все...
   Коли б Олег сам недавно не спiзнав несправедливостей, йому  б,  мабуть,
не було так боляче, як зараз. Сором палив його, навiть пiд душем  почував,
як горять його щоки. Адже фотографував вiн. Як ото ©йг зараз!.. Негайно  ж
пiти вибачитись. А потiм вiдшукати редактора, примусити вiдкле©ти фото.
   Сяк-так  витершись,  поспiхом  одягнувшись,  забувши  навiть  розчесати
мокрого чуба, вибiг з роздягалки. Вiн  поспiшав,  боявся,  що  не  застане
дiвчини. Збiгши нагору по металевих сходах, прочинив дверi. I  -  мало  не
зiткнувся з нею. Дiвчина стояла до нього боком, розкручувала якийсь  дрiт.
В тiй же вогнянiй косинцi, синьому комбiнезонi.
   - Я, тобто... Ви пробачте...
   Олег, не знати чому, не мiг зiбрати докупи приготованих слiв, за©кався,
мов школяр, що не вивчив вiрша.
   Дiвчина поглянула на нього, в ©© великих, трохи  диких  очах  вiдбилося
здивування.
   - Вiн менi не сказав... Я фотографував... В дiвчини ображено смикнулися
кутики вуст, брови вигнулися ще крутiше, дугами.  Олег  подумав,  що  вона
зараз заплаче. Але то© ж митi брови шугнули вгору, а очi бризнули iскрами,
аж вiн вiдхитнувся. Дiвчина рвонула до себе дверi, грюкнула по них кулаком
з вхiдного боку. Далi теж ие казала нiчого, закусивши нижню губу,  ще  раз
дужче стукнула кулаком. Олег перевiв на дверi  погляд,  прочитав  написанi
бiлою  фарбою  на  металевiй  дощечцi  слова:   "Стороннiм   особам   вхiд
заборонено".



   РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

   Осiнь п