середжено притупу╨ ногою, наче викону╨ якийсь важливий ритуал, притупу╨ економно, бiльше диригуючи руками, а юнак аж заходиться в буйному, вiдчайдушному танцi, б'╨, прибива╨ землю, з розмаху розджуню╨ ногами порожнi пляшки, коли нога натика╨ться на них. Чуб розтрiпаний, мокрий, пiт ручаями, а вiн все б'╨. В гуртi родичiв сто©ть кругловида огрядна укра©нка, видно, мати цi╨© сiм'©, i, склавши руки на грудях, не втираючи слiз, що котяться ©й по щоках, все дивиться на цей сумовитий танок батька та сина. Чорний суконний пiджак, мабуть, синiв, висить наопашки ©й на плечах, родичi звертаються до не© з якимись словами, а вона, не чуючи ©х, лише стежить крiзь сльози за сво©ми господарями, старим i молодим, за ©хнiм прощальним танком i вже, зда╨ться, бачить ©х на полi бою, серед жахiв вiйни, i Степура разом з нею бачить ©х уже там, вiч-на-вiч з танками на вогненних заднiпровських рубежах. Розпрощавшись з Наташею, хлопцi сiли до вагона - ©хати ©м було на пiвдень, до моря, - а з вiкна ще й тодi було видно, як у пристанцiйному скверику невтомно танцюють тi дво╨ шахтарiв. Молодий уже зовсiм поблiд вiд сонця та вiд випито© горiлки, але, як i ранiш, уперто ходить по колу, а старий, ще бiльше зсутулившись, сумовито диригу╨ у землю руками. На великiй донецькiй станцi©, шумливiй, люднiй, переповненiй евакуйованими жiнками та дiтьми, хлопцi пiд час зупинки стали свiдками бурхливо© сцени: бiля одного з вагонiв почули гвалт, крики, кинулись туди, i в цей час просто перед ними, злетiвши звiдкись згори, раптом трахнувся об настил перону чийсь тугий чемодан, трахнувся, репнув, а з нього - грошей купа! Повен чемодан грошей. Тугi папушi новiсiньких червiнцiв, тридцяток, соток лежали, вивалившись iз чемодана, i нiхто ©х не чiпав. А слiдом за чемоданом iз схiдцiв вагона жiнки-шахтарки з лементом тягли вже й господаря цього набитого грiшми чемодана, якогось лисого товстуна-казнокрада. Притягнутий i поставлений жiнками перед сво©м розтрощеним чемоданом, вiн намагався щось ©м пояснити, в чомусь виправдатись, а жiнки, не слухаючи його, обурено давали йому то злiва, то справа щедрi замашнi ляпаси. - Паразит! Хапуга! - Нашi в боях умирають, а вiн нажива╨ться! - Зарплату чиюсь присво©в, не iнакше! I знову чулося на весь перон оте соковите: лясь! лясь! А винуватець тiльки по-риб'ячому стрiпувався вiд кожного ляпаса i щораз дужче вирячував очi. Надбiг мiлiцiонер, високий, з пiдтягнутим животом, i власник чемодана шарпнувся вiдразу апелювати до нього. Однак виваленi з чемодана папушi грошей, до яких так ще нiхто й не торкався, промовляли самi за себе, i мiлiцiонеровi неважко було зрозумiти, що за суб'╨кт сто©ть перед ним. - Вашi документи! Виявилось, що занесло цього типа хвилею евакуацi© десь аж iз-за Днiпра, сам вiн працiвник банку, i чемодан його, звичайно ж, набитий народними грiшми, чи╨юсь зарплатнею, яку вiн не забув прихопити, пустившись навтьоки на схiд. Мiлiцiонер, видно, й сам у душi був заодно з жiнками, бо коли вони, зчинивши гвалт, стали знов дiставати лисого по щоках, то представник влади вiдстороняв ©х бiльше для годиться. Чим ця сцена скiнчилась, хлопцi могли тiльки догадуватись: по©зд ©хнiй незабаром вiдiйшов вiд перону, далi помчав. - Не заздрю я тому типовi, - сказав Духнович, простягшись на полицi. - Не хотiв би я його чемодана. - Накип часу, брудна пiна, - буркнув, закурюючи, Степура. - Мене бiльше отi цiкавлять, що танцювали в скверику. Скiльки i смутку, i сили в тому танцi... Того ж дня вони побачили море. Тут, на його узбережжi, край мiста, на величезнiй територi© приморських паркiв i вiдкритого поля, розташувався так званий виздоровчий батальйон, куди ©м i належало з'явитися. Не виздоровчим батальйоном, а виздоровчою армi╨ю точнiше було б назвати це вировище незлiченного люду, направленого сюди з рiзних госпiталiв. Поки хлопцi ре╨струвались, серед писарсько© братi© ©м несподiвано трапився знайомий - Лимар з геофаку. - О, й ви тут, - схилившись гострим пiдборiддям над сво©ми довжелезними списками, сказав вiн буденно, нудьговито. - Вже ╨ тут один ваш iсторик... - Хто? - настороживсь Степура. - А той високий... Колосовський. Вiн сьогоднi з тутешнього шахтарського санаторiю прибув. Хлопцi ожвавiли. Свiт, виявля╨ться, таки невеликий. Богдан тут, полку прибува╨!.. - Де ж нам його знайти? - запитав обрадуваний Степура. - До вечора навряд чи знайдете, тут на весь день розбрiдаються хто куди... Життя табунне. Звiльнившись вiд сво©х спискiв. Лимар змiг вдiлити трохи бiльше уваги хлопцям. Сiли разом у холодку пiд деревом, i Духнович, розглядаючи Лимаревi пальцi в чорнилi, кинув насмiшкувато: - Багнет, значить, змiнив на перо? - Як бачите. - А чи не мiг би ти й менi тут протекцiю влаштувати? Писарем або хоч писарчуком? Лимар зрозумiв жарт. - А як почерк? - Як курка лапою, - вiдповiв за Духновича Степура. - Ну, тодi важкувато буде, - сказав Лимар, посмiхаючись не тiльки губами, а нiби i сво©м гостреньким носиком. - Писарем тепер - це треба вмiти. - А ти надовго застряв? - допитувавсь Духнович. - Та як накажуть. Наше дiло солдатське. - Швидко ж ти переорi╨нтувався, брате. Лимар зiрвав листок з дерева, пожував, виплюнув. - Досi морозить, як згадаю отi жита... Люди бiгають в кровi, а зверху свистить, гряка╨, серед бiлого дня чорно ста╨ - кiнець свiту, ревище, боротьба демонiв, стихiй! - Вiн розказував так, нiби вони цього не зазнали. - Чую крик, стогiн, бiжу кудись, стеблина перечiпа╨, я падаю, душа рветься од страху, i сорому нема, тiльки жах, жах тваринний i каятьба: оце тво╨ добровольство! Жест! То б жив! А так умира╨ш! Мiна довбоне в спину - i каюк! I бажання одне: тiльки б вирватись, тiльки б у тил! Ординарцем! Попихачем! "Судна" носити! Нужники чистити! I пiсля госпiталю таки, бач, пофортунило: писар вiйська приазовського. - Шкоду╨ш, значить, що вiдстрочку здав? - Щкодуй не шкодуй, а воно, може, й не слiд було нам спiшити... - А коли б усi так думали, - насупився Степура, - хто б воював? - Ви, хлопцi, iдеалiсти. Хiба не було у вас в госпiталi таких, що температуру собi наганяли, рани на собi роздряпували, аби тiльки виграти день-два? А я - чесно. - Це, по-тво╨му, чесно? - рiзко кинув Спартак. - Ти просто розкис. - Називайте це, як хочете. Побув, кров пролив - досить. Хай ще iншi спробують. А в тилу люди теж потрiбнi. Крiм того, ходять чутки, що студентiв взагалi незабаром вiдкликатимуть з фронту. - Це чому ж? - здивувався Степура. Лимар зиркнув сюди-туди: - Наказ з центру нiбито ма╨ ось-ось прийти, i всiх нас, хто, звичайно, втрима╨ться до того часу, це я вам по-дружньому кажу, вiдкличуть назад. - А тих, що в боях лягають щодня? - сердито глянув на Лимаря Степура. - Або тих, що вже полягли? Хто ©х вiдкличе? - Чи ми кращi за них? - ущипливо запитав Духнович. - Iнтелектуали? Скарб? Не мав Лимар що на це вiдповiсти, а в хлопцiв пропало бажання пiсля цього з ним розмовляти. Колосовського вони розшукали надвечiр бiля моря, в гуртi якихось морякiв та льотчикiв, мабуть, госпiтальних його товаришiв. Богдан i ©х п'ятеро чи шестеро iшли берегом i смiялись, один iз морячкiв, жестикулюючи, смiшне, видно, щось розповiдав. На головi в Богдана з-пiд посаджено© набакир пiлотки бiлiла марлева пов'язка, але рана вже, певне, йому не дошкуляла - вiн вiд душi, голосно смiявся, що рiдко з ним бувало. З очима, ще повними смiху, Богдан поздоровкався з хлопцями, радiсно потряс за плечi Духновича, обiйняв Степуру i, зда╨ться, найбiльше був здивований, що в ©хньому товариствi бачить i Спартака Павлущенка, - йому вiн теж мiцно потиснув руку. - Ми думали, ти ще й понинi на Росi сто©ш проти них ощетинений, - пожартував Духнович, - а ти вже тут розгулю╨ш, як i ми, грiшнi. - Черкнуло трохи того ж дня, що й вас, - Богдан, нахмурившись, недбало торкнувся рукою сво╨© пов'язки. - Байдикував тут ось iз ними, - i Колосовський почав знайомити хлопцiв iз сво©ми новими друзями. 39 Богдан хоч сам рiдко бував веселим, проте людей любив буйних, житт╨радiсних, i саме з такими звела його доля в госпiталi, з ними ж вiн перекочував i сюди, у виздоровчий батальйон. Танкiсти без танкiв, моряки без кораблiв, прикордонники з далеких застав, навiть один льотчик, що горiв у повiтрi над морем, - всi вони, незважаючи на трагiчнiсть часу, не втрачали певностi в собi, дух ©хнiй не було зламано, i це найбiльш приваблювало в них Колосовського. Це були люди високо© проби. Богдан почував, що таким людям можна в усьому довiритись, товаришування з ними надiйне, такi нiде не пiдведуть, такi i в хвилину найтяжчу - чи на полi бою, чи навiть у неволi - з мужнiм презирством зустрiнуть смерть. Не шукали вони схованок, не шукали для себе щiлин у життi, жили з вiдкритим серцем, на виднотi, трималися незалежно, нiчим не клопотались, бо все, що треба, було тут при них: пiсня, i жарт, i дружба, й вiдвага. З ними Богдан разом вийшов з госпiталю, разом прибув i у виздоровбат. Виздоровбат - це табунища людей на березi моря, людей, якi прибувають сюди ще в пов'язках, з не позаживлюваними ще ранами, одягненi в полиняле, з слiдами кровi "БУ" i самi вже - люди "БУ". Стрiлянi. Паленi. Контуженi. З осколками в тiлi. З кулями в грудях. Люди з домiшкою залiза, сталi. Ще ходять тут на перев'язки, але поза тим - майже нiяких обов'язкiв. Живуть, як птахи небеснi. Мають у сво©х володiннях парки, альтанки, замiськi пустирища, вечорами - наперекiр всiм смертям - лунають ©хнi пiснi понад морем, а потiм цiлу нiч ясний мiсяць освiтлю╨ ©х, бо сплять виздоровбатiвцi просто на землi, пiд вiдкритим небом. Вранцi на молодi звiрячi сво© апетити вони мають лише хлiб, черствий та цвiлий, та до нього старшинськi пiдбадьорювання: - Цвiль - то здоров'я. - А для моряка - ще й гарантiя, що нiколи не втоне. Вiльного часу було досить, i користався ним кожен, як хотiв. Степура та Павлущенко, зробивши найпримiтивнiшi пристро©, взялися ловити бичкiв у морi, Духнович хоча й не ловив, але залюбки допомагав ©м у цьому майже безплiдному заняттi, а Колосовський тим часом з вольницею виздоровбатською вирушав на далекi промисли аж за мiсто, де можна день прожити попаски, де стеляться перед худими виздоровбатiвцями плантацi© огiркiв, моркви, капусти, баклажанiв - червоних, м'ясистих, соковитих. Добутi в цих походах дари природи вони приносять потiм i в табiр на загальний пай, пiдгодовують тих, кому пораненi ноги ще не дозволяють робити таких далеких вилазок. - Тут нашого брата справдi тiльки ноги й годують, - казав увечерi Духнович, гризучи на березi моря з товаришами моркву, принесену Богданом. - Ось скоро й ми з Степурою при╨дна╨мось до вас, конквiстадори. - Справдi, мабуть, охлянули б ми тут, якби не оця городина, - казав Степура, налягаючи на помiдори. - Тiлом охлянути - це ще не бiда, - поправляв його Духнович. - Он Лимар, той охляв духовно. То гiрше, братцi. Богдановi при╨мно дивитись, як хлопцi трощать польову живнiсть, а море шелестить бiля нiг, а неподалiк в гуртi виздоровбатiвцiв лл╨ться розмова про життя дово╨нне - тут люблять згадувати про дово╨нне. - Море, бач, гарне, - чути лагiдний чийсь голос, - але нiчого я так не люблю, як на хлiба дивитись, коли вони достигають. I в той день саме вибрався в поле - в райземвiддiлi я працював, - тiльки вийшов на майдан, як раптом з гучномовця: "Увага! Увага! Слухайте важливе державне повiдомлення". Рiзнi думки в цю мить промайнули: що за державне повiдомлення? Вiйна? Але з ким? А думка про вiйну, мабуть, тому, що це - найстрашнiше. А невдовзi пiсля цього вже весь наш районний актив мчав по селах з закритими пакетами для голiв сiльрад. При©жджаю в сiльраду - голови нема. Де? В польовому таборi! Мчу туди. Подаю пакет головi, вiн при людях розiрвав пакет: повiстки! Таким i таким зiбратися коло сiльради. Мобiлiзацiя. Вiйна. Мовчки беруть повiстки, мовчки розбiгаються по домiвках. Оте мовчання чомусь найбiльше вразило. - А мене ця звiстка застала в Севастополi, - розповiда╨ другий. - Вночi раптом лiтаки загули в небi, вдарили зенiтки в районi порту. У вогнях прожекторiв видно, як один за одним спускаються над бухтою величезнi парашути, - то, як ми пiзнiше дiзналися, спускали п'ятисоткiлограмовi мiни в бухту. Двi впали на берег, вибухом кiлька будинкiв знесло. Курсанти нашi вишикувались по тривозi, стоять на лiнiйцi й не второпають, що таке: вогнi, парашути, вибухи. I страшно, i смiшно. Тiльки цей смiх нездоровий, нервовий якийсь. Чи© лiтаки? Туреччина? Нiмеччина? О шостiй ранку по радiо мiсто говорить: були лiтаки, один збитий, по уламках мотора дiзнаються зараз, яко© держави лiтак... Море лежить перед ними спокiйне, лише мiсячна дорiжка, простелившись в далечiнь, тихо трепеще. Вiд берега вузенька, а далi широка, вабить душу. Тi, кому рани дозволяють, купаються при мiсяцi в морi, i видно, як зблискують ©хнi мокрi м'язистi тiла, а по узбережжю то тут, то там лунають спiви, i нiби вiйни й нема, все тут ©© мовби заперечу╨, оце тихе море самим сво©м виглядом мовби протесту╨ проти не©: "Я для шелесту тополь... я для щастя закоханих... для рибальських вогнищ... для мартенiвських величавих заграв..." На березi моря, недалеко вiд ©хнього табору, металургiйний завод. Вiн працю╨ пригаслий, замаскований, але нiяким маскуванням вiн не може приховати сво©х заграв, як здорова людина не може приховати свого здоров'я, сво©х рум'янцiв. Заграви злегка пробиваються над цехами, i ©х видно далеко, бува╨ так, що тут цiлу нiч лопотять зенiтки, все небо - над морем i над заводом - у тривожному гудiннi лiтакiв, у вимахах прожекторiв. Зараз ©х нема, лише десь далеко за небокра╨м, у морi, чути час вiд часу глухi незрозумiлi вибухи, може, знов бомблять пароплави, що везуть з Одеси евакуйованих, топлять разом з людьми. У виздоровбатi ╨ вже такi, що чудом врятувалися з тих розбомблених в морi пароплавiв. Коли Богдан сидить отак на березi моря, а хлопцi заведуть розмову про унiверситет, перед ним щоразу з'явля╨ться з сво╨ю усмiшкою Таня. Боса, припорошена дорожнiм пилом, така, як бачив ©© востанн╨ в Чугу╨вi. Вiн написав ©й уже двi листiвки, але не певен, чи одержала, бо якби одержала, то вже була б тут - вiн знав ©© натуру. А може, ще при©де, може, ще застане його перед тим, як вiн вiдправиться знову на фронт? О, як би хотiв побачити ©©, хоч на мить зустрiти отут бiля моря, серед гарячих степiв Приазовських! Де ти зараз в отакий вечiр, хороша, рiдна моя? Хiба ж не ма╨мо з тобою права на це море, на пахощi степу, на шелест мiсячних паркiв отут уночi? Серце горiло тугою, болем розлуки. Може, Таня вже ви©хала з рiдними на схiд, i листи його до не© лежать в унiверситетi, не найшовши ©©? Вiдкинута штормом вiйни, невблаганно оддаля╨ться вона вiд нього, а без не© все тут не таке: i ця нiч чарiвна, i повний мiсяць над морем, тихим, свiтлим... Там, де мiсяць, затривожились прожектори i вже сягають вiстрям аж до нього, до високого мертвого свiтила. Невже буде налiт? Чи просто промацують небо? Хлопцi говорять все про той наказ з центру, згiдно з яким нiбито вiдкликатимуть студентiв, i Богдановi на мить захотiлось справдi бути вiдкликаним в життя iнше, де не буде нi свисту авiабомб, нi трахкання мiн, нi калiчення людей, - в життя з жадiбною працею, з коханням, з бiлим, як мрiя, унiверситетом. Але це бажання було хвилинним, вiн вiдганяв його вiд себе, бо те, що вiн пережив, що передумав за цi чорнi тижнi вiйни, вказувало йому шлях в iнше товариство, до людей, що були вже людьми не миру, а вiйни. Танкiст Вася i молодий льотчик Андр╨╨в, що горiв у повiтрi, i оцi моряки, що пiвголосом спiвають, розлiгшись неподалiк, хiба вони ждуть якихось полегшень, хiба шукають якихось пiльг вiд вiйни? Вони готовi до найтяжчого. Якщо й мрiють про що, то мрi© у них зараз особливi: танкiст мрi╨ про те, щоб знову сiсти в танк i не опинитись в пiхотi, льотчик - щоб знову мати лiтак i злiтати в небо, а сам вiн... - Не станемо шукати того наказу, - каже вiн, втручаючись в розмову сво©х унiверситетчикiв. - Якщо вiдкликати, то всiх би треба оцих, а не вибраних. Чому ми ма╨мо бути вибраними? В нас дiти? В нас сiм'©? I хлопцi згоднi з ним. ╞м тiльки кортить знати, куди ©х звiдси пошлють i коли це буде? - Може, про нас забули? - посмiха╨ться Духнович, знiчев'я кидаючiй в море камiнець за камiнцем. - Я, власне, був би не проти. Але про них не забули. Наста╨ ранок - вже ©х шикують. - Артилеристи, крок уперед! - Танкiсти, два кроки вперед! - Сапери! Кухарi! Хiмiки! Топографи... По всьому табору ©х вигукують, сортують, а потiм писарi цiлими днями переписують, заносять ©хнi прiзвища в безконечнi списки, в численнi, лiнiйками розбитi графи. I чим швидше заживають, присихають на виздоровбатiвцях рани - тим частiше цим людом цiкавляться. Почали з'являтися вербувальники з училищ, з нагоди ©хнього при©зду теж шикують, i тодi теж луна╨ на плацу. - Бажаючi, крок вперед! Коли набирали в бронетанкове, Спартак Павлущенко зголосився, спробував умовити й хлопцiв. Степура й Колосовський вiдмовились одразу, бо, мовляв, починали як курсанти пiхоти, так уже будуть i далi. Духнович спершу нiби завагався: - Вологда? Владимир? Це спокусливо© Але потiм одмовився й вiн: - Училище випустить командиром, на все життя запряжуть потiм в армiю, якщо зостанешся живий. А козиряти до кiнця днiв - то було б для мене нестерпно. - В тебе викривлене уявлення про життя командирське, - зауважив йому Спартак. - Бути командиром... - Нi, я вродився бути рядовим, - перебив Духнович. - I хоч нашому брату рядовому перепада╨ на фронтi найбiльше, зате пiсля вiйни - звичайно, коли до того часу вцiлi╨ш як мисляча матерiя, - будеш собi вiльним птахом. Знов перед тобою унiверситет, i Микола Ювеналiйович, наш славний професор, показуватиме тобi з кафедри якiсь допотопнi потовченi горшки: "Амфори! Золотий пил вiкiв!" Iмiтуючи професора, Духнович так урочисто нависпiв вимовля╨ оте "амфори!", що хлопцi не можуть втриматися вiд смiху. В день вiдправки Павлущенка вони гуртом пiшли проводжати його на вокзал. - Повiрте, товаришi, iду в бронетанкове не тому, що, як Лимар, передово© злякався, - щиро говорив Павлущенко уже бiля вагона. - Вiйна зайшлася надовго, i кадри командирiв будуть потрiбнi. - Маршалом хочеш вiйну кiнчати? - пiдколов його Духнович. - Рiч не в цьому, - спокiйно заперечив Павлущенко. - Чини... Ордени... Так, я цього хотiв. А ви хiба нi? Рось протверезила нас. Я побачив, що вiйна - це не ордени, це горе народне, кошмар, лихо найтяжче, яке тiльки можна уявити... I ще зрозумiв, що для перемоги самого бажання мало, це менi видно тепер. В броню хочу закуватись i пiти на них з усi╨ю силою, а не з голими руками, як отам на Росi. Ще, може, танки мо© Нiмеччину толочитимуть, ось для чого йду. Богдан розумiв Павлущенка. Розумiв його настрiй. Останнiм часом вони зблизилися мiж собою, i те, що ©х ранiш роздiляло, здавалось обом тепер дрiбними чварами, через якi ©м треба було давно переступити, подати один одному руки з такою ж довiрою, як ось тут, при прощаннi бiля вагона. - Скажи хоч тепер, Богдане, - затримавши руку Колосовського, промовив Спартак, i в голосi його прорвалася якась несподiвана теплота: - За що твого батька було репресовано? Богдан нiяк не чекав тут цього запитання, згадки про те, чим була затьмарена вся його юнiсть. - Думаю, що за вуса, - вiдповiв похмурим жартом. - За якi вуса? Павлущенко, видно, не зрозумiв жарту. - Вуса любив носити мiй батько, довгi вони були в нього, чорнi, примiтнi. Якось, пам'ятаю, ще малим я тодi був, один з товаришiв батькових сказав, шуткуючи за столом: "Ох, Дмитре, вiдпустив ти собi вуса запорозькi, дадуть колись тобi за цi вуса..." I таки по його й вийшло. - Ну, а крiм вусiв? - За зв'язки, - нахмурився Богдан. - Батько дружив з багатьма. З Якiром, з Федьком, з Блюхером... - За те, що людина з кимось у дружбi була... Ну я, скажiмо, за це не судив би, - задумливо мовив Спартак. - Без дружби, думаю, батьки нашi й революцi© не зробили б. Пролунала команда, i Спартак мерщiй кинувся до вагона. - Ну, бувайте, хлопцi! - Щасливо© дороги!.. Разом з бiйцями, вiдiбраними до бронетанкового училища, Павлущенко незабаром уже був у вагонi. Його присадкувата, качанкувата постать зникла в натовпi, заштовхана iншими, i тiльки видно було, як вiн намага╨ться виглянути до хлопцiв через чи╨сь плече. Було в цьому його намаганнi продертись до хлопцiв щось таке, що зворушило Богдана. - Прощай, друже, - ще раз гукнув вiн Спартаковi, i йому жаль стало розлучатися з ним. Де й коли вони зустрiнуться тепер? На полi бою? В госпiталях? Чи, може, й не зустрiнуться бiльше нiколи. Тiльки вiдправився цей ешелон, як слiдом за ним рушив у тому ж напрямi, на схiд, другий: довжелезний товарняк, забитий заводським устаткуванням. - Кажуть, авiазавод якийсь, - почули хлопцi вiд пристаркуватого залiзничника бiля ларка, де вони пили зельтерську. Ешелон стерегли розставленi на вагонах зенiтнi кулемети, все на ньому було добре вкладено, вкрите брезентами. Колосовський не зводив з ешелону очей. Той помчав на схiд з контингентом курсантiв у бронетанкове, цей - з станками, з моторами - на новi мiсця, де вiн знову стане заводом. В руховi ешелонiв i навiть в цих брезентах, зенiтних установках - в усьому почувалася чиясь владна, спрямовуюча рука. Зi станцi© хлопцi поверталися вже надвечiр. Ще здалеку побачили мiж деревами парку на сво©й виздоровбатськiй територi© - гора кавунiв лежить зеленошкiрих. Пiдiйшли ближче - аж нi, не кавуни, каски, зваленi горою, лежать на галявинi, ждуть ©хнiх буйних голiв. Всюди метушня, гомiн, бiйцi примiряють щойно одержанi залiзнi сво© шапки, з заклопотаним виглядом отримують гвинтiвки й патрони. Крiм виздоровбатiвцiв, тут одержували зброю й мобiлiзованi, що ©х напередоднi було привезено сюди пароплавом, люди суто цивiльнi, для яких усе, що потрапляло до рук iз вiйськового спорядження, було дивом i викликало в кого смуток в вiчу, в кого - щире зацiкавлення. - Якщо куля з жовтеньким дзьобиком, - допитувався молодий новобранець у свого сержанта, - це якi? - Та я ж казав: трасуючi! А iнший, тримаючи в руцi обойму, уже приставав з другого боку: - А це - з чорним та червоним поясочком? - Бронебiйнi! Запалювальнi! - кричав заклопотаний роздачею збро© сержант. - Пострiляйте, там розберетесь. Всi пригодяться! Тепле надвечiр'я огортало приморськi парки. Десь аж над морем зринула пiсня, молодий красивий голос вiв ©© вiльно, задумливо, i до не© поступово став прислухатись уже весь цей виздоровбатський вавiлон. Iз-за гори свiт бiленький, Десь по©хав мiй миленький. Бiйцi стояли попiд деревами, сидiли групами на витовченiй травi серед ново© сво╨© збро© i слухали простеньку ту пiсню, мовби прощалися з нею. Лiтнiй бо╨ць, мабуть з приписникiв, в окулярах, схожий на якого-небудь бухгалтера, сидячи серед солдатського гурту i дослухаючись до пiснi, задумливо все крутив i крутив у руцi щойно одержану нову гранату. Чи вона справдi цiкавила його сво╨ю будовою та формою, як може зацiкавити людину яблуко незнайомого сорту, чи просто, заслухавшись пiснi, вiн механiчно крутив ©© в руках, аж поки сталося те, що сталось: висмикнулась чека, i бiйцi, що сидiли поруч дядька, враз вiдсахнулися з жахом вiд нього, вiд його гранати. - Кидай! Кидай! - загукали йому. Судорожне затиснувши гранату в руцi, вiн оторопiло скинув поглядом сюди-туди, мов хотiв крикнути: "Що менi робити? Куди кидати? Адже ви кругом?!" Нiкуди було кидати - скрiзь люди, розгублений погляд його всюди натикався на обличчя таких, як сам. Тодi вiн миттю зiрвав з голови каску, спритно, як перепела, накрив нею гранату i навалився на не© грудьми. ...Коли розвiявся дим., ©дкий, смердючий, на поритiй, просмердженiй вибухом землi лежала тiльки купа ганчiр'яна людського м'яса - все, що зосталося вiд приписника. - Догрався дядько, - зiтхнув хтось у натовпi. - Його ж попереджали! - сердито озвався другий. - Чеку ненароком висмикнув - от i все. - Мiг би вiдкинути геть, але, бач, пощадив товаришiв. Незабаром санiтари вже прибрали його, мовчки й похапливо, а там бiля моря, де, певне, нiчого й не чули про те, що сталося тут, все линула в надвечiр'я пiсня, та сама пiсня - про миленького, про свiт бiленький. Це була остання пiсня, що ©© хлопцi чули у виздоровбатському таборi. Вночi ©х повантажили в ешелон, море i парки зостались позаду, i тiльки мiсяць - високе холодне свiтило - супроводив ©х у нiчнi степовi простори. 40 Ще б'╨ться енергетичне серце Укра©ни Днiпрогес. Ще димить трубами пiд небом пiвдня степовий гiгант "Запорiжсталь", цiлодобово працюють iншi заводи i ходять трамва© вiд старого до нового Запорiжжя, а в небi над мiстом, як привид вiйни, вже висять аеростати, тримаючи в повiтрi сталеву загорожу вiд ворожих лiтакiв. Команди дiвчат-аеростатниць випускають ©х звечора, i повiтрянi вартовi ночують у небi, стережуть рiдне мiсто, а заводи тим часом працюють на оборону, домни й мартени дають плавку. Аеростати в ранньому чистому небi над Запорiжжям, розбомбленi будинки, вирви на вулицях, охопленi тривогою натовпи людей - ось чим зустрiло Богдана Колосовського рiдне мiсто. Коли бiйцi ©хнього ешелону висипали з вагонiв, котрийсь, не розiбравшись, навiть пальнув у небо по аеростатах, йому спросоння здалося, що то вже ворожi десанти спускаються на парашутах на це тихе, ранковою млою повите мiсто. - Куди стрiля╨ш? Сво©х не впiзнав? - загукали до нього дiвчата, що, стягнувши з неба, саме вели на вiрьовках вулицею аеростат, а вiн все виривався в них з рук, мовби хотiв вернутися знов у небо, на свiй високий пост. Вивантаженi з ешелону бiйцi, нашвидку шикуючись, форсованим маршем рвонулися через мiсто у бiк Днiпра. - На захист Днiпрогесу! Днiпрогес в небезпецi! - цим тут наелектризовано повiтря. Невже це правда? Невже небезпека так близько? Ще в ешелонi були розмови, що правлять ©х кудись за Днiпро, на Кривий Рiг чи й далi, а тепер ось виявля╨ться, що разом iз запорiзьким народним ополченням вони стануть тут як захисники Днiпрогесу. Розтягнувшись по вулицi, бiжать, важко хекаючи, i гiмнастьорки ©хнi темнiють вiд поту, i з-пiд касок брудними ручаями стiка╨ пiт. В брязкотi збро© бiжить з товаришами Богдан через знайомi садки та яруги, потiм по центральнiй магiстралi Шостого селища, з болем душевним минаючи сквери, в яких риють окопи, кiнотеатри, в яких бував, квартали облитих вранiшнiм сонцем будинкiв, у яких жили колись його друзi й знайомi. Так ось куди привела його доля, ось у який час привела! Подекуди на мiсцi житлових будинкiв уже тiльки купи руйновищ, уламки стiн, оголенi нутровища квартир. Тут вiн виростав, на його очах виникало, розбудовувалось стрункими кварталами це нове соцiалiстичне мiсто. Батько його вважав себе днiпрогесiвцем, вiн служив у полку внутрiшньо© охорони, в тiм любимiм запорожцями полку, над пiдроздiлами якого шефствували заводи, а вiн здiйснював охорону Днiпрогесу i виходив на Першотравневi паради в голубих, як днiпрова вода, кашкетах. Такий кашкет був мрi╨ю Богданового дитинства. В батьковiм полку було все особливе, ©хнiй з величезними срiбними трубами оркестр славився на все мiсто, i коли полк з цим оркестром проходив Запорiжжям у сво©х голубих кашкетах, то здавалось, голуба рiчка тече по широкiй сонячнiй магiстралi нового робiтничого району. А попереду полку йде, рубаючи крок, людина мужньо© i гордо© постави; то йде з чорними вусами при сво©й революцiйнiй збро© твiй батько, герой революцiйних бо©в на пiвднi Укра©ни - старий Колосовський. I ось тепер, замiсть нього, уже ти, його син, брязкаючи збро╨ю, бiжиш тут по центральнiй магiстралi Шостого селища, i не в голубому кашкетi, а у важкiй зеленiй касцi, i вже не парад тебе чека╨, а чорна кривава вiйна. Запорiзькi курсанти на грузовиках, цивiльнi ополченцi в засмальцьованих кепках, в робiтничих спецiвках i ви, щойно прибулi поповненцi, - всi ви - в одному напрямку - всi до Днiпра. Богдановi аж дух перехопило, коли попереду зблиснула рiдна рiка... Днiпро! Синя пiсня його дитинства, ось вiн уже вдарив у вiчi блакиттю, могутнiм розливом свiтла, вигнувсь дугою "бикiв", забiлiв кружевами пiни з високо© греблi... I величезна - через увесь Днiпро - бетонна гребiнка "бикiв", i крани над греблею, i схожий на казковий палац будинок електростанцi© на правому березi, облицьований темно-рожевим вiрменським туфом, - всi цi споруди разом з каменем берегiв, з блакиттю Днiпра, iз зеленими горбами Хортицi, iз високим вигнутим куполом неба зливаються тут в ╨дине цiле, постають як ╨диний гармонiйний витвiр, розпочатий природою i довершений людиною. Сила й гармонiя. Блиск i чистота. Зда╨ться, пилинка нiколи не впала на цю споруду, на все, що ся╨ тут новизною, якоюсь святковiстю. Зда╨ться, цей шматок сонячно© дiйсностi вихоплений уже десь iз майбутнього, як взiрець того, що буде колись на землi. Колона ©хня руха╨ться греблею, вимучена, з мокрими спинами, обтяжена збро╨ю, запалена бiгом. Нижче греблi, далеко внизу, видно, як ходить риба бiля самих бетонних "бикiв". - Гляньте, скiльки риби! - гука╨ котрийсь на ходу. Риба сто©ть пiд греблею табунами, упершись лобами в бетон. Вгору далi плисти ©й нiкуди. Всюди у прозорих, просвiтлених сонцем глибинах, як тiнi застиглих торпед, темнiють риб'ячi спини. Вниз вiд Днiпрогесу широко розкинувся слiпучий Днiпро, по ньому випира╨ з води знайоме Богдановi з дитинства камiння, рудувате, нiби пригорiле, прижовкле на сонцi. Он скеля Кохання. Два Брати. Скеля Дурна, на якiй запорожцi нiбито киями вибивали колись дур iз тих, хто провинився... Купався не раз там Богдан, стрибаючи з хлопчаками зi скелi в ласкаву днiпровську воду. Зараз на камiннi, як i в роки його дитинства, сидять обезсиленi спекою бiлi крячки i дивляться в цей бiк, на греблю, на пробiгаючих бiйцiв, на курсанта Колосовського, дивляться i мовби питають: "Куди це ви? Чому ви всi у такiй тривозi?" За скелями, за крячками - зелена Хортиця, острiв козацький в обiймах Днiпра. Буйнi садки по всьому острову, над ними 75-метровi, найвищi на всю округу, щогли. Десь там ╨ залiзничний полустанок Сiч, з того полустанка Богдан сiдав на по©зд, вперше покидаючи рiдне мiсто, пускаючись у широкий свiт... На правому березi, в кiнцi греблi, контрольний пост, порядкують тут вiйськовi в зелених кашкетах. Прикордонники! Чому вони тут? Вже тут кордон? Дожитись, щоб державний кордон по греблi Днiпрогесу проходив... Суворi, замкнутi в них обличчя, невблаганнiсть в очах. Перехопивши дорогу, що веде на греблю, стримують натиск бiженцiв, перевiряють усiх: кого пропустять, кого вбiк. Особливо настороженi до вiйськових: чи не втiкач, чи не панiкер? Он затримали якогось верхiвця, що сидить на конi охляп. - Злазь! Вiн ла╨ться, кричить, в нього неабиякi вiдзнаки в петлицях, але для них це байдуже - схопили, стягли, бо нема вже для них нi чинiв, нi вiдзнак, ╨ тiльки Днiпрогес, який треба захищати. Височезнi осокори посхилялась над озером Ленiна. Нарештi ╨ затiнок вiд спеки. Доки командири щось там з'ясовують, пiдроздiли поповненцiв мають хвилину перепочинку. Посхилявшись на бетонованi парапети в тiнi дерев, бiйцi жадiбно дивляться на повноводе озеро Ленiна, на Днiпрогес, про який стiльки чули, а бачать здебiльшого вперше. - Я не думав, що це так велично, - не зводячи погляду з греблi, каже до хлопцiв Степура. - Яка споруда! I це на тому Днiпрi, де протягом столiть стояв невщухаючий гуркiт порогiв... - Так, це справдi гордiсть нашого часу, - говорить Духнович. - Пам'ята╨те, як Наполеон казав у ╙гиптi: "Солдати, з висоти цих пiрамiд на вас дивляться сорок столiть людсько© iсторi©..." Тут на нас дивиться одна п'ятирiчка, зате яка п'ятирiчка! П'ятирiчка ново©, соцiалiстично© цивiлiзацi©... - I нiде нi подряпинки, - зауважив хтось iз бiйцiв. - Авiацiя ©хня ще нi разу, видно, його не бомбила. - Бомбив, та не попав, - кинув один з мiсцевих ополченцiв, що саме проходили мимо. - Замiсть греблi, у скелю шарахнув. "Все оце, що так нахтненно будувалось, що зводилось мiльйонами трудових рук, хiба воно будувалось для бомб? - дума╨ Богдан. - На цiлi столiття мирного життя ця споруда була розрахована". - На таку красу, менi зда╨ться, просто рука не може знятись, хай вiн буде варвар iз варварiв, - каже Степура. - Руйнувати бомбами такий шедевр цивiлiзацi©, чудовий оцей витвiр людський... - При менi тут укладали перший бетон, - говорить Колосовський глухим вiд хвилювання голосом, а думка його вже шуга╨ в минуле, в тi часи, коли тут не тiльки вдень, а й уночi, при свiтлi прожекторiв, влаштовували аврали, трудовi штурми, коли заводськi колективи з прапорами iшли до котлована, рятуючи споруду вiд весняних паводкiв. Знайомi виринають обличчя, далекi чу╨ голоси... "Ви, хто проектував Днiпрогес. Ви, хто мiсив тут бетон. Дiвчата-бетонярки, грабарi, монтажники, iнженери-енергетики, люди в гумових чоботях, в комбiнезонах, що днями й ночами тут працювали, вас хочуть знищити одним ударом, пiд ноги вiйни хочуть кинути вашу працю, ваш навiки зацементований тут пафос, енергiю, вашу любов..." Рiзкi слова команди обривають Богдановi думки. Iдуть. Зелень i метал навкруги. Мимо чорного залiзного лiсу трансформаторiв, крiзь робiтничi селища, що потопають в садках, - на голi, спаленi сонцем кряжi правого берега. Десь мiж новим Кiчкасом i Великим Лугом буде ©хня оборона по кряжах. Чим вище на кряжi, тим гарячiший вiтер обвiва╨ обличчя, вiтер степового серпня. Незабаром вже вони на кряжах. Стали на горбi, придавленi важкими гарячими касками, придавленi небом, гарячим, як каска. Вiдкритi поля, бур'яни та посадки. - Окопуйсь! Добуто сапернi лопатки, вiдкладено зброю - почалася солдатська землекопська робота. Тихо всюди, вiйни не чути, противника й признаку нема. А вони копають. Земля суха, тверда, трудно да╨ться - окопи ©хнi тягнуться понад межiвником. Все тут сиве по-степовому: сивi полинi стоять, деревiй сивий, срiблясто вилиску╨ неподалiк у посадках сива маслина. Колюча вона, терпкi на нiй плоди, а бiйцi вже пасуться й там, у колючому. Вперемiшку з пiдроздiлами армi© займають тут оборону i народнi ополченцi, бiйцi во╨нiзованих заводських дружин, що бiльшими й меншими командами прибувають iз Запорiжжя. ╙ серед них немало таких, якi ще вночi стояли бiля мартенiв, а зачувши про небезпеку, просто iз змiни з'являлися в парткоми: - Розбронюйте нас! Броньованi i розброньованi, в робочих спецiвках, сяк-так озбро╨нi, вскакували бiля заводських зупинок у трамва©, i дiвчата-кондукторки вперше не вимагали з них квиткiв, бо знали, куди ©х везуть, куди вони пiдуть, вихопившись з трамва©в. Цiлими командами з'являлись вони тепер на правобережних висотах, на спалених спекою степових кряжах. Де ворог? А ворога не було, була тiльки спека та затишшя степове. Несподiвано випало хлопцям зустрiти тут серед ополченських полiтпрацiвникiв одного iз сво©х студбатiвцiв - Миколу Харцишина з геофаку, вiд якого вони дiзналися, що рештки ©хнього студбату було влито в iншi частини, що ©хнього Лещенка вже призначили комiсаром полку i вiн продовжу╨ воювати десь на Ки©вському напрямi. Розмова з Харцишиним вiдбувалася на ходу; обвiшаний гранатами, закiптюжений, вiн поспiшав iз сво©м загоном кудись ще далi в степ i на запитання хлопцiв про становище тiльки знизав плечима: - Нiхто нiчого толком не зна╨. На грузовиках послали розвiдникiв у бiк Кривого Рога, в бiк Нiкополя, якщо повернуться - розкажуть. З лiвого весь час прибува╨ озбро╨ний люд, дружинники, ополченцi. На кряжах ©х зустрiчають жадiбними розпитами: - Що там у мiстi? Що чути? - Всяка погань голову пiдiйма. Борошно тягнуть з пекарень, аж вiхола кушпелить. - При менi двох мародерiв на вулицi розстрiляли - грабували магазин. - А в нас, чули? - Якийсь бiлобровий, зашмарований ополченець, що рив окоп неподалiк Колосовського, кинув лопату, весело озирнувсь на сусiдiв. - В нас уночi бiля силового цеху... меридiан лопнув! - Що? Що? Який меридiан? - не розiбравши, почали обертатись до нього бiйцi. - Звiсно який: географiчний. Лопнув якраз бiля силового. Не минути б аварi©, якби не кинулись одразу. А то мерщiй електрозварникiв сюди та бригаду з кузнечного, - а в нас братва, зна╨те, яка - до ранку меридiан той уже знову склепали, заварили, не видно, де й лопнув! - От залива╨, - озвався до Богдана лiтнiй робiтник, що поблизу ламав полин для маскування. - А становище ж, справдi, погiршу╨ться з кожним днем. По радiо передають, що бо© ще десь ледве чи не в Бессарабi©, а ми вже ось тут ждемо, бiля ворiт Днiпрогесу. Це ж недарма нас пiдняли? - Та звiсно, - вiдповiв, хмурячись, Богдан. - При©хав до нас уночi на завод високий чин, мало не з верховного штабу, - розповiдав робiтник, - ну, як начальник главку, скажiмо. Ми, дружинники, до нього: "Дайте зброю!", а вiн нам: "Збро© нема". - "Ну, то як же?" - "Куйте шаблi". Дума╨мо, жарту╨, а вiн серйозно: куйте. Звiсно, заводи в нас такi, що й чорта викують, але де ж ти вчора був? Партiйнi органiзацi© роблять усе, що тiльки можна, пiдiймають народ, створюють заводськi дружини, загони ополчення, винищувальнi батальйони - збро©, збро© тiльки давай. Не шаблю, а справжню сучасну зброю. "Чому ж ©© нема?" А вiн, чин той, плечима знизу╨: "Так склалось". Озлило мене оце його "так склалось". Не повинно, кажу, у нас так складатись! Чому, коли в мене плавка не вийшла, з мене питають? Чому, коли в солдата склада╨ться щось не гаразд, то одразу по кумполу його, а в того, бач, "склалось" - i як з гуски вода! Багато з того, що Богдан побачив тут сьогоднi, було й для нього незрозумiлим, не знаходило виправдання. Почувалася безладь, розгубленiсть, яко© не повинно б бути в такий час, та ще де - бiля такого об'╨кта. Йому здавалось, що найдобiрнiшi вiйська народу, найкращi дивiзi© мусили б бути кинутi зараз сюди, на захист славетно© споруди i такого промислового центру, - в усякому разi, якби це залежало вiд нього, то вiн би саме так розпорядивсь. А то скiльки ©х тут, розсипаних по рубежах, без танкiв, без авiацi©, без достатньо© кiлькостi артилерi©... Запасна дивiзiя. Курсанти. Заводськi во╨нiзованi дружини. Вони беруть на себе весь тягар. "I чим менше нас, тим бiльша вiдповiдальнiсть на нас ляга╨, - подумалось Богдановi. - Он заводськi, чути розмовляють, що заводи у них демонтують, ешелон за ешелоном вивозять. Але ж Днiпрогесу не вивезеш, не вивезеш Днiпра! Його треба захищати". Гурт робiтникiв сто©ть у повний зрiст на кряжi; заспоко╨нi тишею, вони розмовляють, поглядають навкруги. Небо над ними повне гарячо© блакитi, рiднi степи навколо, а внизу, ген за Днiпром, рiдне мiсто з лiсом чорних заводських труб, що ростуть наче з землi. Робiтники в задумi розглядають все, що ©х оточу╨; i небо високе, i степи, залитi сонцем, i затуманене, задимлене мiсто за Днiпром, i Богдан нiби чу╨ ©хнi роз'ятренi думки. "Це ж наш отчий край. Це те, без чого ми не зможемо жити..." - Як на душi, запорожцi? - вилазячи з окопу, весело окинув поглядом оборону той бiлобровий, що розповiдав про меридiан. - Чи напо©мо ©хньою поганою кров'ю нашу землю суху? - З чого я почав би, - каже високий худий робiтник з запалими щоками, видно, хворий на якусь шлункову хворобу, - так це отих хортицьких колонiстiв взяв би за карк. А то як тiльки лiтак нiмецький вночi загуде, так уже йому назустрiч i ракети з димарiв. З мiста грузовиками доставляють на кряжi озбро╨ння, роздають гранати, - цi гранати щойно тут i виробленi на запорiзьких заводах, вони шершавi i ще нiби теплi пiсля заводсько© обробки. З ближчих колгоспiв привезли на обiд харчi - величезнi, густо насоленi плахи свiжого сала, що так i тануло на сонцi, знiмали його з грузовикiв, розстеляли перед бiйцями, як бiлi ведмежi шкури. - Дiлiть. Був хлiб бiлий, як сонце, сало в долоню було, тiльки води бракувало. Весь Днiпро випили б, якби вiн протiкав ближче! Тi, кого посилали з кряжiв по воду до Днiпра, приносили ©© хто в чому: у вiдрах, у казанках, у баклагах, а Степура принiс днiпрово©, просто в каску набравши. Гукнув Богдана, Духновича, i вони, зiбравшись бiля його окопу, пили з тi╨© каски уволю. Це була найдобрiша у свiтi вода. Тепла, м'яка, солодка, вона пахла лiтнiм синiм Днiпром, i коли Богдан пив, не вiрилось йому, що коли-небудь вони вже не матимуть змоги цю води пити i лише в спраглих ©хнiх згадках житиме для них ©© прiсний, солодкий, нi з чим не зрiвняний смак! 41 Бiля Степуриного окопу - будяки головатi, татарник, цупкий петрiв батiг та дика собача рожа цвiте. Пiд будяками серед полинiв сплять, розкидавшись, Духнович та Колосовський, i пiт навiть iз сплячих iз них патьоками, брудними ручаями тече. Степурина каска лежить в ногах у хлопцiв порожня, вже випито з не© воду. Степура розморено сидить бiля окопу, курить. Оцi будяки, та синi косарики, та собача рожа - це все друзi його дитинства. Наче звiдти, з-над Ворскли, прийшли й стали ось тут, на запорiзьких кряжах. А внизу ото стелиться цупко "собаче мило". Влiтку, коли, було, по-побiга╨ш за коровою i ноги на тобi "курчатами" вiзьмуться вiд ранкових рос, заструпiють та потрiскаються, то щоб у недiлю хоч трохи вiдмити - нiчим не вiдми╨ш, - тiльки оцим "собачим милом". Треш, аж поки всю верхню шкiру з нiг iзiтреш. То все було так давно, нiби й не з ним було. Все змiню╨ться, i сам вiн змiнився, вирiс, тiльки не змiню╨ться для нього образ матерi, поста╨ вона зараз перед ним такою, як була для нього в дитинствi, як була всi цi роки. Випровадила чоловiка й синiв на фронти, сама тепер удома, тiльки, мабуть, тим i живе, що жде вiд них звiсток. Щороку, коли вiн, було, при©здить на канiкули, це для не© свято, вона тiльки тим тодi й клопочеться, щоб вiн смачнiшого попо©в, бiльше поспав, щоб набрався сил для науки. Нiяк не могла зрозумiти, чому вiн сам рветься до тi╨© роботи, що й брат його, комбайнер, хоча в душi гордилася, що загорiлого ©© студента колгоспники цiле лiто бачать то на току, то бiля штурвала комбайна. I ось замiсть золотого лiта з мирним стрекотом комбайнiв кинуто його в iнше лiто - лiто чорних пожеж! Навалилось горе на них на всiх, не для урожа©в, не для мирно© працi тепер люди живуть, i жилавий батько його, садiвник i городник, пiшов тепер на вiйну з сво©ми медалями з виставки за капусту, за помiдори... А могли ж бути канiкули й цього лiта, мiг i Андрiй, на радiсть батькам, бути оце вдома, в рiдному селi, а не млiв би душею отут, на пекучих заднiпровських рубежах. Аж ось куди докотилась вiйна. Ще два мiсяцi тому вiн назвав би божевiльним того, хто сказав би йому, що серпневого цього дня ти вже лежатимеш на горбах пiд Запорiжжям, з гвинтiвкою захищатимеш Днiпрогес. I все ж хоч як тяжко, хоч який гiркий для них оцей серпень, але нема зараз на душi у Степури того вiдчаю, що терзав його бiля Канева, коли, поранений, вiн ждав на березi переправи. Тодi йому здавалося, що все гине, що нема порятунку, крiзь оту тужбу матерiв по ки©вських селах, на яких насувалося горе, вiн на мить мовби побачив у чорнiм видiннi, як вигиба╨ його народ. То був хвилинний вiдчай, розпука, крик душi, спантеличено© першими нещастями, першою кров'ю i смертю товаришiв. Вiдтодi хоч просвiтку й нема i хоч вiйна, як степова пожежа, ще швидше б'╨ у всi кра©, опалюючи уже сво©м диханням Днiпрогес, але зараз Степура ма╨ на душi тверду певнiсть, певнiсть у тому, що ╨ сили, яких не розтопчеш вiйною, ╨ речi, яких не винищиш вогнем. Незборимий народ, що воздвиг сво╨ю працею такi споруди, таку красу, яку побачив Степура сьогоднi. Он димлять на обрi© запорiзькi заводи, живуть - дарма що ©х бомблять нiч крiзь нiч, а ближче на гранiтних плечах днiпровських берегiв красу╨ться вiн, Днiпрогес. Символ ново© Укра©ни, витвiр ново©, соцiалiстично© цивiлiзацi©. Електричним серцем республiки, сонцем електричним назвав тебе народ, i вiд тебе справдi, як вiд сонця, був осяяний весь край. Перша любов кра©ни будуючо©, ©© енергiя, ©© порив до щастя втiлились у тобi, гордому первiстковi п'ятирiчки. Розум i руки, що зумiли таке збудувати, вони сильнiшi за всiх руйнiвникiв! Про Днiпрельстан, ще не бачивши його, Степура вже писав сво© вiршi. Оте на©вне далеке його вiршування, навiщо воно було? Слави кортiло? А що таке слава? I чи така це вже необхiдна рiч для щастя людського? Вiн вважав себе поетом, дряпаючи отi вiршi, а поетом, може, тiльки зараз ста╨ш, без вiршiв, коли серце тво╨ повне горя народного i ближчими, нiж будь-коли, стали тобi думи народу, його болi, його велика боротьба. Нi, не хотiв би вiн нiяко© слави, не треба б йому нiчого, тiльки б не було тужби материнсько©, та не червонiло б небо пожежами вночi над його землею, та вiчно б красувався над свiтом отой найкращий твiр його народу - залитий сонцем Днiпрогес. Заводськi ополченцi, що разом з бiйцями займають тут оборону по кряжах, гомонять, перекликаються, чистять гвинтiвки. Багато тут робiтничо© молодi, смiливо©, тямковито©, але ще бiльше лiтнiх робiтникiв, у яких вдома сiм'©, дiти чи й онуки. Робiтники хоч i з гвинтiвками, проте мало схожi на воякiв, вони й тут, на кряжах, залишаються бiльше людьми працi, тими, хто ще вночi стояв бiля мартенiв i для кого нема нiяко© радостi в тому, що вони змушенi були кинути верстати, домни, крани i взяти зброю до рук. Духнович, прокинувшись, лежить горiлиць, дивиться в небо. Потiм озива╨ться до Степури: - Тебе не диву╨, що небо голубе? - А яким же йому бути? - Могло ж воно бути чорним, скажiмо. - Небо - чорне? Пофантазуй. - Ну, не чорне, то руде чи ще якесь. А то, бач, голубе. Розумна, розумна, Андрiю, мати природа. Найнiжнiшу барву, яка тiльки в не© ╨, чисту блакить оту вона дала небовi. Саме блакить, барву, таку при╨мну для людського ока... Дала, покрила нею весь оцей дах небесний, пiд яким людинi призначено жити. Живи! - А що з цим небом роблять, - промовив Богдан, який теж, уже прокинувшись, лежав горiлиць, пiдклавши руки пiд голову. - Навiть його запоганили. - Пригаду╨те, хлопцi, картини Василькiвського в харкiвськiй галере©? - знов заговорив Духнович, пристрасть якого до малювання була ©м добре вiдома (всi факультетськi стiнгазети вiн оформляв). - Нiхто так, як Василькiвський, не вмiв передавати барву неба. "Небесний" Василькiвський - так i звали його. I тут ось небо справдi як на степових його акварелях... Далеко було зараз вiд них усе те - Харкiв, картинна галерея, яку вони не раз вiдвiдували, i Василькiвський з його незрiвнянним степовим небом. Розкидало, розметало у вировищi вiйни молодий ©хнiй студбат. Новi люди довкола, новi номери пiдроздiлiв, тiльки чорнi медальйони й кишенях iще студбатiвськi. - Скiльки з нас уже нiколи не повернуться до унiверситетських аудиторiй, - зiтхнув Степура. - Вибув навiки Мороз. I Славка Лагутiн. I Пiдмогильний... - I наш невгамовний Дробаха, - додав Духнович, - такий спiвун, задирака, розбiйник... Почали згадувати тих, що зостались з комiсаром Лещенком на Росi в боях, заговорили й про самого Лещенка, який тепер уже з новим полком десь там вою╨, на Ки©вському напрямi. - Це нам пощастило, що ми з ним починали, - сказав Колосовський. - Не уявляю собi кращого комiсара для нашого студбдту... - А як вiн палив нашi паспорти у вагонi, - пригадав Степура. - Вогнищем паспортiв i матрикулiв освiтлена наша нiч випускна. - А може, хлопцi, ми й справдi iдеалiсти, як каже Лимар? - промовив раптом Духнович, мовби борючись з якимись сво©ми сумнiвами. - Може, бiльшiсть вою╨ лише в силу необхiдностi, чи з принуки, чи з iнстинкту самозбереження - i все? - Тодi треба вважати iдеалiстами всiх оцих, - пiдводячись, кинув Богдан на гурти народних ополченцiв, що виднiли по кряжу. - Як i ми, прийшли вони сюди з власно© волi, з власного бажання. - Бо все це, - додав Степура, - ©м, як i нам, житт╨во необхiдне, все дороге ©м тут - вiд споруд Днiпрогесу до оцього будяка... - Будяк, вiн теж недаром на свiтi живе, - кинув мимохiдь розвалькуватий дядько-ополченець. - Будяк у степу як барометр, вiн погоду вiщу╨: якщо колеться - буде сонячно, не колеться - жди дощу... Духнович потягнувся до будяка, торкнув пальцями. - Колеться. На спеку, значить. На сушу. Ех ти, хороший мiй будячок, хоч не красивий, зате колючий... - Чому не красивий? - заперечив Степура. - Мов козак у малиновiй шапцi... - Ось ви скажiть таке менi, хлопцi, - заговорив серйозним тоном Духнович. - Чи в далекому майбутньому залишиться в людях оця безмiрна прив'язанiсть до свого краю, до певного мiсця на планетi, тобто до сво╨© землi, - якiсть, яку ти, Степуро, так високо ставиш? Чи не стане все це предметом вивчення лише таких наук, скажiмо, як етнографiя, кра╨знавство? - Не знаю, як буде, а зараз це да╨ силу людинi, - пробубнiв Степура, - як i любов до матерi, це нiколи не зникне. - Та я, звичайно, й не хотiв би, щоб це почуття зникло, - ти не розумiй мене так, - сказав Духнович. - ╙ речi, без яких душа людська стала б справдi безбарвною i убогою. Але все ж - скiльки тисячолiть ще хвилюватиме людину оцей будяк, оцей дикий кактус укра©нських степiв? Неподалiк проходила група бiйцiв з водою вiд Днiпра, i Богдан, загледiвши серед них Васю-танкiста, погукав його: - Завертай до нас. Цей з обпаленою щокою Вася, ╨диний з госпiтальних Богданових товаришiв, потрапив сюди, потрапив хоча й без танка, але з думкою про нього. Окликнутий Богданом, танкiст уже й далi не пiшов, затримався тут. - Кого напо©ти, студенти? - вiн простяг Богдановi погнуте вiдро, в якому ще бовталась на днi вода. Хлопцi стали по черзi пити з вiдра нахильцi. - А це ось ще один з вашого брата, теж майже студент, - вказав танкiст на блiдолицого, в бiлiй вишитiй сорочцi ополченця, що стояв трохи осторонь, нiяково усмiхаючись. - Вчитель тутешнiй, хортицький, вiн Ки©вський унiверситет кiнчав. - Голобородько, - чемно назвався вчитель, пiдiйшовши ближче, i на запитання Духновича, хто ж вiн за фахом, вiдповiв: - Мовник. А ви? - Ми колишнi iсторики. - Чому колишнi? - Ну, може, й майбутнi. Бо зараз поки що, замiсть iсторикiв, мовникiв, поетiв, - Духнович iронiчно глянув на Степуру, - ми всi тут тiльки - активнi багнети. - Це правда, - сказав учитель неголосно. Був вiн середнього вiку, з привiтним обличчям i одягнутий так, нiби збирався не в бо©, а на вчительську конференцiю, одну з тих традицiйних конференцiй, що саме проходили б у цей час: в новiй кепцi, в чистiй з вiдкладним комiрцем сорочцi, в сiрому новому костюмi, нещадно перетягнутому зверху патронташем. - Якi степи! - в захватi промовив Вася-танкiст, присiвши зверху на бруствер i озираючи мiсцевiсть. - Ось де нам треба було танкодроми робити! - Колись у цих степах дикi тури водились, - лагiдно пояснив йому вчитель. Танкiста одразу взяла цiкавiсть; - Що за тури? - Тур - це предок свiйського бика, вiльний житель степiв. Останнiй тур, як свiдчать лiтописи, загинув на початку сiмнадцятого сторiччя. - Славний край, нiчого не скажеш, - задивився в степ Вася-танкiст. - Тiльки чому ж противника нi слуху нi духу? Розвiдка, правда, нiкудишня. У нас, танкiстiв, за таку розвiдку по ши© дають, i хiба й не слiд, як вважа╨ш, Богдане? Тюхи-матюхи, краще б нам доручили, еге ж? Богдан дивився на нього з посмiшкою. Йому подобався цей хлопець. Малий, коренастий, вiком майже пiдлiток, а вже зсутулений у плечах, наче зсутулило його вiд довгого сидiння в танку. Обличчя землисте, з шрамами вiд опiкiв, а очi свiтлi, широко посадженi, бешкетнi, - так i жди вiд нього яко©сь витiвки. Богдан ще з госпiталю зна╨, що родом Вася саратовський, перед тим як пiти в армiю, вчився на Уралi в автодорожному технiкумi, а службу вiдбував на кордонi i вже з перших днiв вiйни брав участь у танкових боях. Вiн i зараз не втрачав надi©, що рано чи пiзно пересяде "з лопати на танк". - Це правда, що ваша Хортиця, - звернувся вiн до вчителя, - була колись столицею запорозьких козакiв? - Була якийсь час. - Так тi ж воювали! А ми що - не тi╨© костi? Пороху не зосталося в порохiвницях? Вiддати ©м усе оце... Заводи он ще працюють. Днiпрогес на ходу. Це ж по цих дротах струм iще йде, - показав вiн на щоглу з товстими дротами неподалiк. - Високовольтна рiч! - У нас тут усе високовольтне, - пiдкинув iз сусiднього окопу роботяга. - Зайдеш до ©дальнi пообiдати, то навiть бiля буфету почу╨ш: "Сто грам "високовольтно©", будь ласка". - Що ж воно за "високовольтна"? - П'ятдесят шiсть градусiв мiцностi, i нiяк не менше. - Здорово, - прицмокнув язиком танкiст. - А пам'ята╨ш, Богдане, козака Дудку, що з нами в палатi лежав? - обернувся вiн до Богдана. - На шостий день пiсля операцi© сто грам уже забажав, i молодиця, каже, приснилася. Ох, Дудка, смiх один! Як почне витiвати, вся палата регоче, аж шви на хлопцях трiскаються! За розмовами, за жартами минув цей день. Вночi кiлька пiдроздiлiв було знято з кряжiв, i командири, кваплячи, повели ©х кудись на нове мiсце. Спершу гадали, що перекидають ©х на Хортицю, бо дiйшли чутки, що острiв уже захоплений ворожим десантом: там - чути було - весь час iде бiй. Але, зда╨ться, не на Хортицю ©х ведуть. Iдуть через селища правого берега, де все потопа╨ в садках i лише дахи будиночкiв поблискують пiд мiсяцем черепицею. Не тримаючись дорiг, бредуть навпростець, i трiщать пiд ногами бiйцiв поваленi паркани, палiсадники, квiтники, толочаться виплеканi робiтничими руками кущi винограду з лапатим росяним листям i важкими холодними гронами плодiв. Час вiд часу зупиняються в садках, i командир ©хньо© роти старший лейтенант Лук'янов, пiдкликавши Колосовського, як тутешнього, почина╨ радитися з ним, i Богдановi соромно, що вiн не впiзна╨ цих мiсць: почува╨, що вони знайомi, але не впiзна╨, - чи так розрослися запорiзькi садки за останнi роки та набудувалися новi селища, чи во╨нна ця нiч усе так змiстила, змiнила, переплутала. I роса, i блиск яблунь мiж листям, i запах квiтiв нiчних - все було якимось напiвфантастичним, прича╨ним, тривожним i вiдгукувалось болем в душi. Доки вони там звiряють з картою мiсцевiсть, Степура сто©ть мiж деревами i слуха╨, як соковито хрумтять яблука на солдатських зубах, а в нiчному небi гудуть лiтаки. Тривожно гудуть, бомбами нависають над цi╨ю землею - землею росяних садкiв, i гiдроспоруд, i нових робiтничих селищ, а земля пiд ними вiдкрита для ударiв, для всiх ©хнiх пекельних бомбових вантажiв, вона протисто©ть бомбам лише сво╨ю нiчною красою, лише яблуками, що поблискують мiж гiллям, та нiжними пахощами любисткiв, фiалок, м'яти. "Красою проти вiйни, - дума╨ Степура, - нi, цього не досить. Тут ще потрiбна сталь, безжальнiсть i жадоба винищення ©х, потрiбнi проти них сталевi дощi-урагани, що могли б прикрити, вiдстояти це все". Нiч свiтла, висока. Насторожилась садками безшелесними, прислуха╨ться до чогось. Для пiсень дiвочих, для чарiв закоханих була ця тиха заворожлива нiч приднiпровська. Не чути зараз пiсень, вiйна владарю╨ садками. Хтось труснув поблизу гiлку, i яблука гупають на землю, мов ядра. Пiд другим деревом чи©сь руки шарудять мiж листям i зривають яблука разом з листям, вгризаються в них, аж чвирка╨ соком. А Степура не рве, чомусь бо©ться зiрвати, сто©ть i дивиться на облите мiсяцем дерево, що поблиску╨ над ним правiчною ряснотою плодiв. - Рвiть, - чу╨ вiн бiля себе тихий доброзичливий голос. - Чого ви не рвете? Це вчитель Голобородько. - А то ось, прошу, вiзьмiть мого, покуштуйте. Добувши з пазухи яблуко, вiн пода╨ Степурi., i цей, перш нiж гризнути, понюхав, як воно пахне. Воно пахло всiма садками цього краю, всi╨ю мирною сонячною дово╨нною дiйснiстю... А дерево, що блищить яблуками, уже штурмують, хтось нещадно нагина╨ гiлку, його застерiгають: - Обережнiше, вiдчахнеш! - Не вiдчахну! I одразу ж чути трiск, гупають яблука, ©х збирають, а до дерева вже набiгли iншi, опали, трусять... - Грiх Адамiв починався бiля такого дерева, - гiрко пожартував Степура до вчителя. - Справдi, як ми трощимо цi садки, - з жалем сказав учитель. - Як знецiнилась раптом праця людська. Зна╨те, тут же кожен з робiтникiв ще й садiвник, i квiтникар, i виноградар. - В мене батько теж садiвник, городник. - Я чув, що ви - поет. Це правда? Коли я вчився в КДУ, були в мене друзi - чудовi молодi поети Гнат i Леонiд. Скiльки наших Шекспiрiв i Чехових ми втратимо пiд це лихолiття, винахiдникiв, талантiв народних... - I пiсля паузи провадив далi: - Звичайно, кому хочеться вмирати, кожен хотiв би вижити, але якщо вижити, то тiльки для нашого життя, а не для того, щоб бути рабом у чужинцiв. Ви чули, яку вони комедiю розiграли у Ровно? - Не чув. - Привезли у сво╨му обозi якогось Вишиваного, покидька, жалюгiдного претендента в гетьмани... - Зна╨мо цiну таким штукам. По чехах, поляках, по народах ╙вропи видно, що з ними робить фашизм. Це ж саме, або ще й гiрше, несе вiн нам. Знов ©х кудись ведуть. В будиночках селища розгардiяш, плачi, дверi порозчинювано навстiж, в руках у людей вузли, - там, видно, збираються в евакуацiю. Туча якась виника╨ над бiйцями, заступивши мiсяць. Туча - то дуб, крислатий, могутнiй. Розкинувся вiттям у всi боки - кiлька взводiв бiйцiв могли б вiд зливи або вiд спеки сховатись пiд ним. - Це козацький дуб, - поясню╨ вчитель Степурi. - Понад сiмсот рокiв йому. Ми ще цi╨© весни ходили до нього на екскурсiю з школярами. Колись Тарас Григорович у затiнку цього дуба спочивав. Скiльки тут молодi у свята збиралось! Колгоспнi збори влiтку теж були не в клубi, а пiд цим дубом. Сто©ть велетень, не шелесне. Столiття вистояв, чув голос битв далеких, чув гомiн Сiчi, дзенькiт шабель козацьких. З столiття в столiття все шумiв на вiтрах, все вигонивсь незламно вгору, розроставсь. Бiйцi з-пiд касок позирають на нього. Сила, могуття. Такого нiякiй бурi не зломити, такому й блискавка не страшна. I знову йдуть далi, петляючи по селищу, плутаючись у виноградних лозах, спотикаючись по ядрах яблук, що встеляють цю багатющу землю. Зненацька над садками спалахнула ракета, одна, друга, стало чути вiддалену стрiльбу. Перебiгаючи табуном через дорогу, зустрiли групу цивiльних, що, як виявилось, були працiвниками мiсцевого райкому партi©, з ними також командир винищувального батальйону. - Ворог близько, - попередив вiн. - Танки щойно обстрiляли вантажне авто наших розвiдникiв, ми посилали ©х по днiпропетровськiй дорозi. Машину розбито снарядом, а людей частина вернулась. В цих же садках почали квапливо займати оборону. Степура одразу взявся копати ячейку, рубаючи саперною лопатою м'язисте яблуневе корiння. Важко було рубати. Степура чув, як болить корiнню вiд кожного його удару. Ще не встигли окопатися тут, як ©х уже пiдняли i бiгцем повели в iнше мiсце, де теж садки й виноградники, i лопатки ©хнi вже крешуть по iншому живому корiнню. Ракета щораз ближче, стрiльба лункiше. Неподалiк вiд них за садками чути гуркiт тривожний, гуркiт, що просува╨ться в бiк Днiпра. - Там уже танки проходять! - Не танки - танкетки... - Один чорт! - Курсант Колосовський, - почувся з-помiж дерев голос командира роти. - Вiзьмiть групу добровольцiв i розвiдайте, що за гул... В групi Колосовського - Степура, Вася-танкiст, вчитель-ополченець, ще кiлька бiйцiв i ополченцiв. Перебiгши через подвiр'я, через городи, вони опинилися в якомусь скверику з пiдстриженими кущами, з дорiжками, притрушеними пiском. Ракети вже розсипаються зовсiм близько, летючi разки трасуючих куль пересновують темряву скверу, трощать десь поблизу скло вiкон, черепицю, оббивають листя з дерев, i воно, як пiд час граду, з гiллячками сиплеться на розвiдникiв. Колосовський наказав лягти, пробиратись далi поповзом, ближче до гуркоту, до ракет. Кущi ту© дурманливо пахли, пiсок шелестiв. - Хтось он сто©ть мiж деревами, - штовхнув Степуру незнайомий бо╨ць. Степура приник до землi. Справдi, мiж деревами бовванiла чиясь постать. Трасуючi кулi, пронизуючи сквер, летiли нарiвнi з нею, а вона стояла, не падала. - Та то ж Ленiн! - тихо вигукнув учитель, що лежав попереду Степури. Вони швидко поповзли туди, де виднiлася постать. Так, це був Ленiн. Скромний бронзовий Ленiн на високiй клумбi робiтничого селища. Гаряче дихаючи, бiйцi пiдповзли аж до монумента i залягли бiля нього щiльним пiвколом. Ракетами його освiтлюють, а вiн сто©ть. З кулеметiв по ньому - аж кулi плавляться, а вiн не зворухне. Мить передихнувши бiля нього, бiйцi поправили каски, поповзли далi вперед. На гул, на свiтло ракетне, що все ближче розплiску╨ться над ними, пiд вихровище куль, що хвиськають, сичать назустрiч. Недалеко вiд Степури хтось ойкнув злегка, нiби зiтхнув. Степура пiдповз до нього. Вчитель Голобородько. Сорочка вишивана темнi╨, береться гарячою кров'ю. Нахилився, чи диха╨, але той уже не дихав, i тiльки потом та яблуками вiд нього пахло: яблук була в нього повна пазуха. 42 Днiпрогес працю╨. Безперервний рiвномiрний гул сто©ть у машинному залi. Вiд роботи турбiн все примiщення злегка двигтить; i могутнi лапатi генератори, що вишикувались один за одним через зал, сповненi внутрiшнього потужного гулу. Машинний зал повен сонця. Тут поруч живуть зеленi пальми i оливково-срiблястi багатотоннi генератори, помiж якими господарем походжа╨ людина. Вiдтодi, як пущено першу турбiну, i до сьогоднi не перестають крутитись вали, не переста╨ вироблятися струм. Ритм i розгiн тут взято нiби на вiчнiсть. Вище машинного залу - пульт головного управлiння, свiтле, напiвкругле примiщення з вiкнами в усi сторони свiту. Як i вчора, як i позавчора, як рiк i два тому, сто©ть на вахтi бiля щитiв черговий iнженер-енергетик, звично стежачи за роботою приладiв, пiдтримуючи зв'язок з тими, хто вiддалений вiд нього степовими вiдстанями i хто протягом рокiв одержу╨ звiдси по дротах енергiю Днiпра. Приймаючи пiсля нiчно© змiни вахту, iнженер виявив, що все тут гаразд, принаймнi вiн так визнав, хоч, розписуючись у вахтенному журналi, вiн, як i його попередник, що стояв тут, обидва виразно чули кулеметну стрiльбу десь на околицi Четвертого селища, чули, як рветься шрапнель уже над Днiпрогесом. Iнженер, що заступив оце на вахту, - високий, прихоплений сивизною, з худорлявим обличчям аскета - був iз когорти кадрових робiтникiв Днiпрогесу, з поколiння тих людей, для яких ця споруда на Днiпрi була ©хньою комсомольською молодiстю, i мужньою зрiлiстю, i найбiльшою гордiстю ©хнього життя. Босим пiдлiтком-грабарем прийшов вiн сюди iз села, ламав днiпровський камiнь, мiсив бетон, тут i вчився, а тепер сто©ть iнженером на пультi, i давно вже його нiхто не назива╨ Ваньком, давно вже вiн тут для всiх Iван Артемович. Вночi вiн вiдправив сiм'ю в евакуацiю. Разом з сiм'ями iнших днiпрогесiвцiв дружина його з вузлами та дiтьми тепер уже на лiвому березi, сьогоднi ж ешелон ©хнiй вiдправиться на схiд, пiде невiдомим маршрутом - Iван Артемович тiльки приблизно зна╨, що ешелон пiде кудись на Пiвнiчний Кавказ. Де ©х розшукувати? Домовились так: днiпрогесiвки ©хнi там, де зупиняться, щодня виходитимуть на станцiю, по черзi вартуватимуть вдень i вночi пiд станцiйним дзвiнком, щоб не пропустити сво©х, останнього запорiзького ешелону... Вся нiч минула в шарварку, в плачах, дiти краяли душу сво©м розпачливим криком, чуючи, як кулi б'ють по черепицi будинкiв, бачачи - вперше в життi - над садками моторошне свiтло чужих ракет. Проводжаючи сво©х, Iван Артемович не встиг поголитись, зарiс, чу╨ долонею тепер колючу щетину на щоцi, i це драту╨ його: не годиться в такому виглядi з'являтись на вахту. Монтери, збившись бiля вiкон, що виходять на Хортицю, обговорюють кимось принесену чутку, що нiмцi нiбито вже в Нiкополi, вдерлись зненацька, захопили й мiлiцiю, i НКВД, i мiськком, що саме засiдав, обговорював заходи по змiцненню оборони мiста. - Хто це може знати? Де той Нiкополь? - сердиться на цi розмови iнженер. Як комунiст, вiн вважа╨, що не личить пiддаватися таким чуткам, вiн вважа╨ сво©м обов'язком заспокоювати людей, домагатись, щоб тривога не заповзла сюди. Тривога, що вже розлита над Днiпрогесом, над цiлим кра╨м, вона не повинна дiстати право доступу сюди, на пульт. Людина тут ма╨ бути спокiйна, як отi прилади, що не знають вiдхилень, як отi сигнали, що суворо й виразно спалахують рiзнобарвними вогниками лампочок на чорних панелях. Тут тiльки стеж, щоб не було аварiй. Серйозних аварiй Днiпрогес не знав вiдтодi, як його збудовано, вiдтодi, як станцiя виросла на оцих надiйних гранiтах Днiпра. Багато гiдростанцiй бачив Iван Артемович, у Францi© був у вiдрядженнi, але тако©, як ця, нема друго© на свiтi. Красуня! Серед пiвденно© природи, в садках уся, абрикоси навеснi зустрiчають тебе бiлим цвiтом, коли йдеш на змiну, i з вiкон станцi© теж видно всюди садки. Весною найбiльше помiча╨ш, як багато тут плодових насаджень: ще листя нема на деревах, а вишнi та абрикоси вже забiлiли сво©м цвiтом по яругах, пiдгiр'ях, на мiсцях колишнiх смiтникiв та пустирищ. Але найближча серцю енергетика повна сили днiпровська вода. По-рiзному вона себе тут виявла╨. Де пласт води тонкий, там вона лл╨ться з греблi, як бiлоснiжне, щойно виткане мереживо, стiка╨ рiвно, ласкаво, а де рине могутнiй натиск весняних вод, де сотнi тонн води пада╨ водночас, там вона летить блискавично, обвалю╨ться важко, мов розплавлений метал, i внизу вибуха╨ з гуркотом грiзним, глибинним. Пiд час повенi, коли скидають зайвi води, все тут реве лев'ячим ревом, шум могутнiй сто©ть наокiл, а в нижньому б'╨фi, падаючи з греблi, бушу╨ бiла буря весняних вод, навкруги в повiтрi здiйма╨ться сяюча курява розбито© в пилюку, в промiння води! Нiби розщепилася вода, все перейшло в енергiю, в свiтло. Гуркiт, райдужна курява збунтовано© води i тво╨ вiдчуття, що все це ти можеш приборкати, обернути користю для людей... Потiм з'явилися чорнi величезнi штори в примiщеннi пульта, з'явилися штори i в машинному залi - на всю скляну стiну еркера, i вже тими шторами-запиналами вони на цiлу нiч стали одгороджуватись вiд зоряного неба, вiд Днiпра, вiд лиховiсного гулу чужих лiтакiв у небi. Потiм чули далекi вибухи, схожi на тi, що долинають сюди, коли рвуть камiння десь унизу, на далеких кар'╨рах. Але то не були кар'╨ри, то вже падали бомби. Одна з бомб упала в аванкамеру, друга кресонула в скелю на Днiпрi, i ударом повiтряно© хвилi так обдало Днiпрогес, що скло ©хнього величного еркера потекло вниз, як вода. Подовбали берег, наглушили риби, а тепер бомблять потойбiчнi заводи, налiтають майже щоночi. Днiв десять перед цим вiдступали через греблю вiйська десь з-пiд Одеси, тi, що уникли там оточення. Пройшли, i не стало. А тут життя продовжу╨ться, кожен залиша╨ться на сво╨му посту, працю╨ Днiпро, i не вщуха╨ вiчний вiтер турбiнних валiв. День за днем проходили через греблю закiптюженi вiйська, пiдводи з бiженцями, череди, трактори, комбайни. Мовби все Правобережжя, знявшись, рухалося через днiпрогесiвську греблю на схiд, i корови тужливо ревiли, бредучи повз блискучi вiтрини соцмiста... Лавина евакуйованих тепер уже перейшла, i кiлька днiв уже нишпорять по Днiпрогесу команди мiнерiв на чолi з полковником, приглядаються, про деякi речi полковник розпиту╨ робiтникiв i його, Iвана Артемовича. - Принцип у нас такий, - говорив йому полковник, - якщо доведеться руйнувати, то руйнувати так, щоб це було лише на час вiйни. Вивести з ладу, а не знищувати навiчно, - i пояснював, як це вiн собi уявля╨: - Розламати частково греблю, попалити генератори, випустити мастило з пiдшипникiв. Одне слово, робити так, щоб ГЕС вивести з ладу приблизно на рiк. "Отже, через рiк повернемось, - подумав iнженер. - Це вiн хотiв сказати". Проте iнженеровi в думцi все ж не вкладалось, що й тут може дiйти до руйнувань. I цi команди мiнерiв, I ота стрiльба за селищем, i. вiд'©зд сiм'© цi╨© ночi - все це зда╨ться Iвану Артемовичу якимось недiйсним, примарним, таким, що не похитне Днiпрогесу й того ритму, яким вiн живе. Щоразу, коли Iван Артемович приходить сюди й затупа╨ на вахту, почува╨ себе тут у сво©й електричнiй фортецi певнiше й безпечнiше, нiж будь-де. Нiде, певне, людина не усвiдомлю╨ так свою силу, як тут, на пультi. Коли iнженер заступа╨ на чергування, вiн на всю змiну ста╨ мовби електричним володарем цього краю, бо його волi на цей час пiдкоряються i Днiпро з його титанiчною силою, i робота потужних агрегатiв, i лiнi© електропередач, що йдуть на сотнi кiлометрiв звiдси. Тi, хто звик бачити Iвана Артемовича скромним рибалкою на Днiпрi, хто зустрiча╨ його у вихiднi десь аж у плавнях на моторцi, в самих трусах, худореброго, безтурботного, не впiзнали б його, коли вiн одяга╨ на себе синю робочу блузу i ста╨ до щитiв. Пiвколом бiля нього - чорнi панелi з приладами на них, рiзнобарвно змигують на щитах свiтловi сигнали, автоматичнi пристро© самi ведуть записи на паперових стрiчках - однi записують температуру, iншi напругу, чистоту, i все це сходиться до нього. Тут зовсiм iнший вираз з'явля╨ться на обличчi Iвана Артемовича; розписавшись за долю Днiпрогесу у вахтенному журналi, вiн починав жити iншим життям, завжди напруженим, небуденним. Перед його очима постають у зримiй реальностi всi, кого вiн постача╨, - рудники Криворiжжя, i металургiйнi заводи Приднiпров'я, i далекi шахти Донбасу, i безлiч колгоспних токiв у степах, що цiлими ночами працюють на його струмi, при його свiтлi. З тими далекими забирачами енергi© у днiпрогесiвцiв завжди контакт, з ними Iван Артемович зв'язаний невiддiльно, i важко йому уявити, що зв'язки цi можуть раптом порушитись, обiрватись i весь край погасне. В глибинi селища все виразнiше чути стрiлянину, з Хортицi гухка╨ в степ артилерiя. Добре б'╨, може, ще вiджене i становище стабiлiзу╨ться. - Iване Артемовичу! Лiда, бiлява, серйозна не по лiтах дiвчина-практикантка, кличе його до телефону. Вiн пiдходить до столика, бере трубку. - Черговий по щиту слуха╨. - МИ - КРИВИЙ РIГ! НАС ОТОЧУЮТЬ ТАНКИ! ВIДКЛЮЧIТЬ НАС!!! Одна з найбiльших пiдстанцiй, що ©© живить Днiпрогес сво©м струмом, вимага╨ вiдключити ©©, умертвити одним ударом. Вiн чу╨, як кров прилива╨, б'╨ йому в скронi. Вiдключiть, вiдключiть!... Щоб вiдключити - досить повернути вимикач. Очужiлий, ворожий сам собi, iнженер пiдходить до щита, кладе руку на чорний ебонiтовий ключ вимикача... Треба зробити один рух, але йому тяжко, i страшно, i ненависно зробити цей рух. Але ж треба, роби! Лiда, пiдскочивши, вирячилась на нього, як на божевiльного. - Iване Артемовичу! Що ви хочете? - Вiдiйди. Посiрiлий з лиця, вiн рвучко поверта╨ ключ вимикача. - Що ви робите? - скрику╨ Лiда, кидаючись до нього так, що, здавалось, очi йому зараз видере. I в цю мить знову дзвiнок. Хто це ще? Iнженер приклав трубку до вуха. - Щит слуха╨. - МИ - ДНIПРОДЗЕРЖИНСЬК! ПIДСТАНЦIЯ В НЕБЕЗПЕЦI! НЕГАЙНО ВIДКЛЮЧАЙТЕ НАС!!! Погляд iнженера знов на щитi. Важкий прощальний погляд. Вкритий рясним потом, вiн повiльно йде, зупиня╨ться проти панелi приладiв, i рука його раптом ще лютiше, з силою поверта╨ ключ вимикача. Практикантка плаче, впавши головою на стiл, в нестямi стиска╨ кулачки... - Ви ©х самi... Ви ©х вбива╨те... Весь правий берег вiдключили... Вiн вiдповiда╨ ©й мовчки: "Так, вiдключаю. Вiдключаю заводи, що живились нашою силою. Вiдключаю степи, що ми ©х освiтлювали ночами. Вiдрiзаю вiд себе все те життя з нервами, з кров'ю". Зоста╨ться ще лiвий берег, що вони його живлять. Лiвому потрiбен струм - там працюють крани на заводах, iде демонтаж. Струм туди мусять подавати до останнього. З прохiдно© дзвонить Поля-прибиральниця. - Iване Артемовичу! Я тут сама! Перепустки на столi, вся документацiя лежить вiдкрита, в кабiнетах розмiщаю поранених. Що менi далi робити, скажiть? - Будь там. Не пускай на територiю нiкого. - А поранених? - Поранених пропускай. Монтери i Лiда вже товпляться бiля вiкна, що виходить на лiвий. - Iване Артемовичу, сюди! Гляньте, що то вони роблять. Видно грузовики, що пiд'©жджають з лiвого берега аж до виходу з потерни, i постатi бiйцiв, що, згинаючись, кидаються носити в тунель якiсь ящики. Лiда слiдку╨ за ними в тривозi. - Що то вони носять? Iван Артемович зна╨ що. Вiн зна╨ про це ще з учора. Вибухiвку заносять в потерну! Головний iнженер та вiйськовi пiдривники зараз уже все там готують до вибуху. Але що ©й сказати, чим вiдповiсти оцiй дiвчинi-практикантцi, яка при©хала сюди вчитись мирно© працi, набувати мирного фаху, а бачить, як начиняють Днiпрогес вибухiвкою, вiд яко© разом з розламаним бетоном греблi, може, злетять у повiтря й вони, люди останньо© змiни? - Невже це буде, Iване Артемовичу? Невже всьому кiнець? Дiвчина дивиться на нього з благанням, щоки ©© мокрi й червонi вiд слiз, i вiн почува╨ щось схоже на сором перед цi╨ю юною практиканткою iз заляканими, як у птицi, очима, сором за все те, що дi╨ться навкруги, поглинаючи ©© сподiвання, плани, майбутн╨. - Тобi тут бiльше нiчого робити, Лiдо. Вiдправляйся на лiвий. - А ви? - Нам ще треба. - Чому - треба? Чому? - Чому та чому! - сердиться один з монтерiв. - Ми - комунiсти, ось чому. Ми пiдемо звiдси останнiми. - А мене першою? - захлипала дiвчина. - Не пiду, не можу, я буду з вами! Iнженера лютить ©© впертiсть. - Тобi сказано вiдправляйсь! - Не кричiть! Я маю право... Я практикантка! - Кiнчилася твоя практика. Вона плаче ще дужче. - Для чого ж я вчилась? Для чого старалась? Щоб побачити смерть Днiпрогесу? - Цить! Не побачиш ти його смертi! - гримнув Iван Артемович, втрачаючи самовладання. - Iди! Геть звiдси! У дверi вона вже вийти не може. По дверях уже б'ють снайпери. Вхопивши дiвчину за плече, iнженер пiдвiв ©© до лiфта, сердито штовхнув у клiть, брязнув за нею залiзними дверима. Крiзь металеву сiтку вiн ще раз побачив заплакане, скривлене болем ©© обличчя, перш нiж воно з клiттю провалилося вниз. Коли вiн повернувся до зали, монтери приголомшили його новою звiсткою: - На Хортицi нiмцi! Вiн кинувся до пiвденного вiкна. Те, що вiн побачив, не могло бути виплодом кошмару чи маячiння: розкинувшись, як для облави, он вони, пришельцi, повiльно спускаються по схилах острова вниз до Днiпра, до розкиданих над рiкою будиночкiв. Звiдти ©м уже видно весь Днiпрогес. Вони вже поганять славну споруду днiпровську сво©м завойовницьким оком, вже, певне, вважають ©© сво©м найбагатшим трофе╨м. Живий, дiючий, рiдний Днiпрогес i лави наступаючих фашистiв перед ним - вiд цього можна було збожеволiти. Отже, все те, значить, реальнiсть: i прорив бронетанкових ©хнiх авангардiв, i зненацька захоплений Нiкополь, i десанти... Були перед цим ночi тривог, аеростати в небi, бомби падали в воду аванкамери, i дружину вiдправив, але аж до цi╨© митi жеврiла в серцi надiя, що все це якось не торкнеться Днiпрогесу, що дух руйнування не запану╨ тут. I ось тепер, дивлячись на отих, що топчуть сво©ми чобiтьми священну землю Хортицi, на власнi очi побачивши фашистiв з вiкна Днiпрогесу, iнженер вiдчув, як i в ньому самому вже прокида╨ться руйнiвник, росте жорстока готовнiсть хоч цi╨© ж митi висадити в повiтря все, що будував, що протягом рокiв було красою i славою народу. Хай горять генератори! Хай розлама╨ться гребля! Хай купа ру©н залишиться тут вiд усього, аби тiльки ©м не дiсталось! Iнженер кличе з собою монтерiв, i, вiдiйшовши вiд вiкна, вони вже радяться про те, чим закiнчать цю свою останню погибельну вахту. 43 Важка залiзна брама вiдчинена навстiж, кров запеклась на бетонованiй дорiжцi, що веде на територiю Днiпрогесу. Днiпрогесiвська територiя, ця свята святих, куди ранiш без дозволу не мiг ступити нiхто стороннiй, тепер вiдкрита, без перепусток прийма╨ групи поранених. Свiжi рани, кров, бинти - це зараз ╨динi перепустки, на якi зважа╨ начальниця прохiдно© тьотя Поля. Директор сказав: сиди - i от сидить, стереже. Пропустить поранених, пильно придивляючись, чи нема мiж ними, закривавленими, здорового дезертира, гукне ©м: "Отам у садках розташовуйтесь", - а сама знов займа╨ мiсце на посту бiля вiкна бюро перепусток, там, де сидiли ранiш караульнi начальники в низько насунутих на лоби кашкетах. Ще не висохло чорнило в чорнильницi, ще не використанi шорсткi книжки перепусток лежать на столi з корiнцями, простроченими, як на швейнiй машинцi. Вперше сiла вона за цей стiл. I руки ©©, грубi, великi, що потрiскались вiд роботи, що знали тiльки ганчiр'я мокре, щiтки та вiдра з помиями, тепер на столi, на порожнiх, незаповнених перепустках лежать владно. Поля, Поля-прибиральниця... Як назвали так, коли була молодою, так i осталась для всiх на Днiпрогесi з дiвочим iм'ям, хоч давно вже минув той вiк, коли могли так називати. Для всiх зосталася тут по iменi, мовби дiвчиною-днiпрогесiвкою, хоча вона вже мати дорослого сина, студента авiатехнiкуму, якого позавчора проводжала до армi©. Одинока тепер. З самого ранку на прохiднiй, на посту, з польським карабiном, з якого не вмi╨ стрiляти, серед документiв, що ©х позалишали хлопцi з секретно© частини, подавшись туди, на виселок, де бiй, де з ночi не вщуха╨ стрiлянина. Волею подiй поставлена Поля ось тут на воротях Днiпрогесу. Сидить над нiкому вже не потрiбними перепустками, прислуха╨ться до вiддалених звукiв стрiлянини в робiтничому селищi. Сiрi очi великi, обличчя широке, суворе, в раннiх зморшках - не дуже багато посмiшок знало, зате вiд плачiв кривилось не раз. Всяко бувало в життi: було i кривджено ©©, було й премiйовано, але все це тепер кудись вiдiйшло, коли ©© отут залишено, нiби саму на вартi Днiпрогесу: стiй, стережи. Сама тут тепер i за НКВД, i за дирекцiю. Хоч малописьменна жiнка, а так ясно ©й видно зараз, що було добре в життi i що не гаразд. Гарно умiли будувати, ночами з музикою приходили сюди iз заводiв робiтники помагати днiпрогесiвцям, i цiлi ночi кипiла робота в котлованах при прожекторах. А як рятували його вiд весняно© повенi, не боячись нiяких простуд, не жалiючи себе! I ось вiн вигнався над дикими скелями, ©хнiй Днiпрогес. Щолiта екскурсi© iшли сюди потоками, зачаровано роззиралися серед цього електричного царства, де бiля самих трансформаторiв яблука наливаються, де червонi троянди цiле лiто буйно горять серед чорного лiсу металевих конструкцiй. Тепер там уже хвиськають кулi, бродять по садках пораненi, яких вона туди направля╨, б'ють снайпери по вiкнах, по дверях, i монтерам, щоб потрапити на вiдкриту пiдстанцiю, доводиться пробиратись пiдземними ходами. А на. тому боцi до потерни пiдвозять вантажними машинами вибухiвку. Краще б ослiпнути, нiж бачити ©й, як начиняють вибухiвкою греблю Днiпрогесу, ту греблю, де кожна крапля бетону, де кожен прут арматури мовби вкладений нею самою, де нiби не iнженери все планували, а розпланувала усе вона сама... Вiльнiсть якась у природi i чистота - оце Днiпрогес. Навiть птахи його люблять. Ластiвки в греблi коло шлюзу, в неприступних мiсцях пiд виступами бетону повилiплювали собi гнiзда - цiлi купи, цiлi колонi© гнiзд. А цi╨© весни все зозуля кувала. Не у вербах, не десь у садках, як iншi це люблять, а на самiй греблi, на високому кранi, кувала, в його залiзнiй гущавинi. Невтомна, багато лiт накувала Днiпрогесовi - що ж, збрехала, виходить, зозуле? Таке ось лихо ©х спiткало тепер. Скiльки хвалилися, що битимем ворога на його територi©, а тепер уже на територi© Днiпрогесу свищуть кулi, смертю дзенькають об бетон. Де ж ви, генерали, iз сво╨ю наукою? Де вашi лiтаки, де ваша броня, щоб прикрити нею оцих нещасних, що, стiкаючи кров'ю, з само© ночi стримують на селищi ворога, доки iншi тим часом мiнують потерну? Прохiдна вже в кровi, в кровi поранених бiйцiв, яких вона пропуска╨ на територiю. В другiй половинi дня поранених стало прибувати ще бiльше. Ось дво╨ ведуть пiд руки третього, майже волочать його чобiтьми по асфальту, такий, видно, важкий. Каска насунулась йому низько на очi, а ротом - кров. - Сюди, сюди його, - вказу╨ Поля, заводячи ©х через вiдкритi ворота на територiю, де сади, де затiнки. В садку недавно скошено сiно, воно лежить ще покосами, сушиться. Пораненого кладуть на покосi пiд яблунею в холодку. Весь у кровi: i груди, й живiт, сяк-так перев'язанi якимось простирадлом, що вже набрякло кров'ю i стало як ота червона матерiя китайка, що нею на зборах накривали столи. - Знiмiть з мене каску, - просить поранений. Ремiнець каски, видно, давить йому на горло. Зняли. Тi, що привели - один якийсь наче пiдслiпуватий, у щетинi рудiй, а другий теж у щетинi, але чорнiй, циганськiй. Обо╨ сумно стоять над товаришем. Поранений запиту╨ кволо: - Що це пахне? Сiно? Йому, мабуть, дивно, що на Днiпрогесi пахне сiном. Не тiльки сiном, а ще й яблуками спiлими. Пiд деревом, де його поклали, стирчать шпичаки скошеного бур'яну i яблука, нападавши, густо лежать на стернищi. Бiля плеча пораненого лежить одне блискуче, червонобоке, накололося на стернину, скипiлося соком. Пахучi, теплi, нагрiтi сонцем яблука, вони тут сповнюють пахощами повiтря, i поранений, певне ж, чу╨, як вони пахнуть йому пiсля пороху, толу, газу... - Пити, - важко хрипить вiн. Поля кинулась до прохiдно©, там у не© ще ╨ вода, але один з тих, що привiв пораненого, худий та чорний, схожий на осетина, зупинив ©©: - Не треба, тьотю Полю. Йому не можна. Вiн назвав ©© тьотя Поля. Вона здивовано глянула на нього: - Хто ж ти, що зна╨ш мене? - Колосовського пам'ята╨те? Я його син... - Невже це ти... як пак тебе... Богдан? Нiзащо б не впiзнала. - А вас я одразу впiзнав. Ви все - така ж. Син Колосовського. Так, це вiн. I сухим блиском карих очей, i довгобразим обличчям, i всi╨ю вояцькою вродженою ставнiстю вiн справдi нагаду╨ батька, того червоного командира, що його всi тут знали на Днiпрогесi i якого було потiм забрано. Коли той бравий вусатий Колосовський проводив, бувало, навчання iз сво©м днiпрогесiвським полком, вона пам'ята╨, що бiля червоноармiйцiв все, було, крутиться смагляве командирове хлоп'я, що так i росло бiля полку. Чи давно хлоп'ям бiгало, а тепер ось високий юнак сто©ть перед нею, защетинений, до чорноти прокопчений сонцем. Одяг зашмарований по окопах, весь у пилюцi, в кровi, а рука з мiцним волохатим зап'ястям трима╨ важкий - наш уже - автомат, що ©х рiдко в кого iще й побачиш. Перед тим як пiти, молодий Колосовський нахилився над пораненим, а коли пiдвiвсь, то в очах його було блискучо вiд слiз. - Ви ж тут догляньте його, тьотю Полю... Найкращого товариша вам залишаю... Не встигла вона й розпитати Колосовського, що там у селищi, як вiн уже був з товаришем коло прохiдно©, а далi подалися обидва до задимлених бо╨м садкiв. - Пити, пити, - знов хрипить поранений i крутить головою так, наче все душить його той ремiнець каски, хоч каска вже лежить осторонь, печеться на сонцi. - Не можна тобi пити, голубе... - Усе вже можна, - стогне вiн тяжко. - Вогнем все горить у менi... Богатирського здоров'я, видно, хлопець. Кров дзюрить з нього, як iз вола, життя з нього витiка╨, а вiн живе. Нутрощi всi йому порвано, груди порванi, а серце могутн╨ б'╨ться, не хоче вмирати. Хрипить, хапа╨ ротом повiтря. Помутнiлi очi блукають десь угорi, де над садками здiйма╨ться залiзо металоконструкцiй, об нього дзвiнко вицокують кулi, i бiлим череп'ям обсипаються розбитi чашки iзоляторiв. Рука пораненого, помацавши на животi, витягла з кривавого мотлоху якусь закрутку, чорну, маленьку. - Вiзьмiть ось... Поля догадалась: оце вiн i ╨, медальйон смертi, - вона чула про них; невмiло вiдкрутивши медальйон, добула з нього смужечку паперу: Степура Андрiй Минович. Вона не дочитала. ╞© вже настирливо кликав до себе з прохiдно© дзвiнок телефону. - Ти що, оглухла там? - почула в трубцi голос чергового iнженера. - Кидай пост i бiгом сюди. - А документацiя? - К чорту твою документацiю! - А поранених? - ╞х теж направляй сюди. - До греблi? - Та ти що, нiчого не бачиш? По греблi вiн уже мiни кладе. Потерною вiдступатимем. Поспiши, не ждатимем! Вона чула, як iнженер кинув трубку. Оце ж тобi... Мiнами вже ворог б'╨ по Днiпрогесу... пост наказано залишати... Мовби тiльки аж тепер збагнула Поля всю ступiнь небезпеки. Мерщiй хапати вузол i бiгти! Вузол ©© в кутку. Вранцi прихопила на роботу з собою, щоб усе було тут, напохватi, коли доведеться знiматись в евакуацiю. А що з оцими паперами, купами перепусток незаповнених! I в кабiнетах шафи набитi паперами, що ©х начальство називало поважним словом "документацiя", - куди все це? Нi, так цього вона не може залишити. Вхопила свiй вузол - величезний напiрник, напханий всякими домашнiми речами, витрусила з нього все, навiть ковдру з клаптикiв, що сама пошила, - нiяке ганчiр'я тепер не дороге! Натомiсть похапцем стала напихати в напiрник папки, книжки ордерiв, папери жужмом... Нiколи не думала, що папiр такий важкий, ледве пiдняла цей напiрник-канцелярiю, а чорнильницю, щоб тим не дiсталася, змахнула рукою зi столу, аж бризки чорнила заляпали стiну. В садку поранених вже не було, тiльки цей, Степура Андрiй Минович, як i ранiш, лежав на сво╨му мiсцi, весь пiдпливши кров'ю. - Що ж менi з тобою, голубе, робити? - ступила вона до нього. - Як тебе заберу? I враз одсахнулась. Заспоко╨ний перед нею лежав. Очi прикритi, спраглi губи вже не просять води. Полi стиснулось серце: чому вона його не напо©ла днiпровою хоч наостанку. Хто ж похова╨ тебе тут, голубе? Садки будуть тобi нашi запорiзькi шелестiти, Днiпро шумiтиме, та Днiпрогес буде тобi пам'ятником! 44 З селища наближалася стрiлянина, насувався якийсь гуркiт, i за мить мiж садками вже блиснуло масним боком страховисько танка. Ламаючи дерева, вiн продирався в напрямi вiдкрито© пiдстанцi©, пiдминав пiд себе клумби, квiтучi троянди, обiрванi дроти. Задихана, перехняблена пiд вагою напiрника, Поля бiгла вниз, до потерни, i було ©й уже нiчого не страшно, не згиналась пiд кулями, захищена вiд них лише бурдюками свого надво╨ мовби роздiленого напiрника, що все з'©жджав ©й на голову i сам пiдштовхував Полю вниз по крутосхилу. Кулi б'ють, ляскають, залiзний град дроботить по iзоляторах, по металу щогл. Внизу бiля входу до потерни вже зiбралися всi, кого тут застало нещастя: iнженер, монтери, пораненi бiйцi. Коли Поля, задихана, розкудлана, зупинилася коло них i скинула з себе напiрник, то всi жахнулися: напiрник ущент порваний кулями - клоччя з нього висить, папери з дiрок вилазять. Iван Артемович насупивсь: - На бiса волокла ще цю канцелярiю? - Не залишати ж ©м, - сказала Поля i оглянулась туди, звiдки прибiгла. Там, на величезнiй територi© ©хнього Днiпрогесу, в цей час уже розгулювали ворожi танки, трощили садки, розорювали гусеницями клумби. Сюди кулi не залiтають. Звiдси видно, як ворог обстрiлю╨ греблю, кладе мiни точно по нiй, хоч там нi живо© душi. Через греблю вже людям ходу нема, пробиратимуться на лiвий через потерну. Коли стали рушати i Поля знову взялася за свiй напiрник, до не© пiдiйшов у закривавленiй гiмнастьорцi знайомий лейтенант iз спецчастини. Нахилившись над напiрником, вiн порився в ньому серед паперiв, потiм добув з кишенi сiрники, черкнув, i за хвилину вся Полина документацiя, витрушена на землю, вже пойнялася жарким полум'ям. З усiх документiв залишено було тiльки один - вахтенний журнал останньо© змiни, що його тримав пiд пахвою черговий iнженер Iван Артемович. Так iз журналом пiд пахвою вiн i вступив у потерну. Потерна - це кiлометровий тунель глибоко пiд водою у бетонному тiлi греблi. Ранiше грузовик мiг пройти по нiй, а зараз, може, так уже начинена вибухiвкою, що й людина не пролiзе. Вхiд до потерни напiвзавалений мiшками з пiском. - Нащо це? - питають пораненi. - Для чого тут ця барикада? Iнженер мовчить. Вiн зна╨, що цей завал, ця гора мiшкiв iз пiском для посилення вибуху, який незабаром стрясоне зсередини всю споруду. Вогкiстю льоху, холодом пiдземелля вiйнуло на людей, коли вони стали заглиблюватись в потерну. Вода плющить, як у шахтi, товстi кабелi тягнуться по стiнах; iз стелi звисають, як сталактити, вапняковi бурульки - вимите з бетону фiльтруючими водами вапно. Попереду йдуть групою iнженер, лейтенант iз спецчастини, монтери. Поля-прибиральниця - за ними, розтягнувшись, сповнюючи стогоном тунель, бредуть пораненi. ╞х, зда╨ться, там безлiч. Когось несуть, когось пiдтримують на ходу, рухаються повiльно. Далеко не всi ще тут усвiдомлюють небезпечнiсть цього переходу, далеко не всi почувають титанiчну темну силу Днiпра, що мiльйонами тонн збурено© води зараз нависа╨, нурту╨ над ними. Iдуть, шкандибають, не квапляться. "Як повiльно! - дума╨ iнженер. - А треба бiгцем би пробiгти цей пiдводний кiлометр! Бо там не ждатимуть, там i нами пожертвують, якщо ворог тiльки вдереться на греблю..." Головiнж, передаючи з того берега по телефону розпорядження Iвану Артемовичу - негайно забирати людей i вiдступати потерною на лiвий, - не сказав йому всього, але по тривожнiй нервовостi голосу начальника вахтенний iнженер зрозумiв, що там уже все вирiшено i досить тiльки натиснути кнопку. Коли ©© там натиснуть? Ноги спiшать самi, хочеться рвонутися й мчати, але пораненi не побiжать, ©х не кинеш, i вiн, обернувшись, тiльки вимага╨ сердито, щоб вони набавили крок. Котрийсь iз поранених, накульгуючи, бубонить не-вдоволено: - Нiкуди тепер спiшити. - ╙ куди. - Може, скажеш куди? - огриза╨ться знову той. Iнженеровi нiчого не залиша╨ться, як вiдкрити ©м те, про що пораненi навiть i не пiдозрюють. - Гребля незабаром буде висаджена в повiтря. Тривожний гомiн прокотивсь по тунелю. - Не може бути! - Буде. - Коли? - Може, через годину. Може, через хвилину. Може, в цю мить! Пiсля цього навiть пораненi гунули жарким натовпом уперед. Заглиблювались в похмуру тунельну лункiсть, бачили нависаючi вапняковi сталактити над головами, чули плющання вод, що фiльтрувалися крiзь бетон. Дедалi тунель нiби вужчав, i, здавалось, ще нижче нависало над ними мокре бетонове склепiння в розводах бiлих вапнякових плям, що серед гiдробудiвникiв звуться "бiлою смертю". Протягом рокiв "бiла смерть" не розмила, не здолала греблю, зате чорна во╨нна смерть уже ось нависа╨ над нею, давить на цих крокуючих в пiвтемрявi людей всiм тягарем приреченого на розшматування бетону. Iдучи, вони вiдчувають цей тягар, як шахтар вiдчува╨ в штрецi вагу земних пластiв, пiд якими от-от може затрiщати крiплення. I все ж, незважаючи на це, почували в душi, що мусять бути вдячними тим будiвникам, якi, закладаючи греблю, мовби передбачали вже далеке можливе лихо, яке сьогоднi загнало ©х сюди, в цей днiпровський пiдводний тунель. Чи вряту╨ вiн ©х? Чи встигнуть проскочити вони цим бетонним пiдводним пiдземеллям на той бiк, де всi сво©, чи, може, шнур уже пiдпалено, i вибух ось-ось стрясоне тунель, розлама╨ _бетон на брили, i безлiч тонн днiпровсько© води, що нависають зараз над ними, розплющать ©х, затягнуть у свiй темний вир? - Швидше, товаришi! Швидше! Тунелевi, здавалось, не буде кiнця. Здавалось, скiльки йтимуть, все буде оця вогкiсть, вапняковi сталактити, гулка беззвучнiсть склепу, куди не долина╨ жоден звук верхнього свiту. Лункi кроки. Пострiли крапель згори. Важке дихання людей i нестерпне чекання щомитi вибуху... - Стiй! - Що таке? - Потерна перекрита! Так, перекрита. Гора ящикiв, виникла попереду з темряви, захаращу╨ весь прохiд. Ящики з вибухiвкою. Пiдiйшли, зупинились. Миша не пролiзе, так щiльно вони вкладенi, цi важезнi, начиненi толом ящики. Тупик. Мiшок. Лобами в тол! I виходу нема. Живi в могилi! Саме так - живими в могилi - вiдчули себе. I в цей час iнженерiв голос: - Товаришi, хiд ╨. В одному мiсцi через звалище ящикiв - вузенький прохiд - якраз людина протиснеться. Прохiд, видно, спецiально залишений мiнерами для них. Стали в темрявi перелазити через ящики, пропихатись тiлами в щiлину. - Поранених вперед! Це була мука - протискувати в прохiд поранених з потрощеними кiстками, незважаючи на зойки, пхати ©х мiж тi ящики, i все це тривало безконечно довго, а вирiшальна хвилина наближалася. Пропускаючи поранених, Поля та Iван Артемович все стояли осторонь, ждали, ждали, поки всi пройдуть, i пробрались останнiми. Вибух не застав ©х у потернi. Коли вийшли нарештi з пiтьми тунелю, перше, що ©м ударило у вiчi, - наповненi свiтлом червонi хмари з неба. Червонi, свiжi, живi, як уранцi, коли сходить сонце iз-за Днiпровських скель. Але зараз воно не сходило. Зараз воно заходило. Там, за греблею, за кранами Днiпрогесу, падало в кривавi пожарища степовi. На березi коло шлюзу зiбрався штаб армi©, все якiсь високi чини, i Поля, байдужа до ©хнiх вiдзнак, одразу накинулась на них, на полковникiв та генералiв, i, плачучи, стала докоряти за погану оборону. Вони не вiдповiдали ©й, але слухали i все мовчки поглядали крiзь бiноклi на той бiк Днiпра та на греблю. Шофер директорiв Микола Страшний, пiдiйшовши до днiпрогесiвцiв, схвильовано почав розповiдати, що вiн теж возив сьогоднi грузовиком тол у потерну з аеродрому. - На мiсцi навiть толу не знайшлось, його лiтаками доставляли в Запорiжжя. - Багато ти зна╨ш, - розсердилась Поля. - На тому боцi повен вагон зривчатки сто©ть. Так покинули. Серед вiйськових були i ©хнiй директор, i головний iнженер, i навiть нарком електростанцiй, що був тут як уповноважений Ставки. Iван Артемович, пiдiйшовши до нього, передав йому вахтенний журнал. Той взяв, глянув, усе зрозумiв: - Товаришу iнженер, через рiк знов прийматимете вахту. При©хали секретарi обкому i теж стали дивитись у бiноклi на той бiк та на греблю, по якiй все ще гахкали мiни. Молодий порученець, повернувшись iз завдання, доповiдав сво╨му начальниковi, що побережнi квартали вiдмовляються виселятись. Йшлося про ту понизову частину мiста, яка виросла за останнi роки i жила пiд захистом днiпровсько© греблi: - Чому вiдмовляються? - Не вiрять, що гребля буде зiрвана. З мiста пiдiйшли трамвайницi (бо трамва© ©хнi зупинились), пiдiйшли й питають: - Коли ж струм буде? ╞м нiхто не вiдповiда╨. Вони ще ждуть струму, не знаючи, що гребля ось-ось злетить у повiтря. Сонце зайшло. Небо в пелехатих червоних хмарах згаса╨, сивi сутiнки оповивають усе навкруги, а люди, що зiбрались на березi - i генерали, i рядовi, i обкомiвцi, i днiпрогесiвцi, - всi дивляться на греблю, мовби надивляючись на не© востанн╨. Повита сутiнню кiлометрова гребiнка з десятками бетонних бикiв, водовипускних прогонiв, щитiв - усе застигло, все наче жде чогось... Вибух, був вiн чи нi? Це бiльше нагадувало землетрус. Нiби вiд землетрусу, здригнулась всiма сво©ми гранiтами земля. Iнженери й робiтники поскидали кашкети й напружено дивилися з берега, як поступово, немов на уповiльненiй кiнострiчцi, розламу╨ться гребля. В пролом одразу ринула вода, ревище збурено© води, а над нею з'явилася, розпливаючись при свiтлi заграв, темна вибухова туча. В чорному хаосi вирви вже скаженiла стихiя води. Вже вона сама усе там робила, доламувала, вивертала бетон, бушуючи серед ру©н, стрiляючи бризками в небо - все небо було в бризках. Як голос минулого, з'явився в сутiнках над Днiпром грiзний, порожистий гул, глибинний гул прiрви, в якому було щось первiсне, дике й похмуре. Гуло, ревiло. Приголомшена тим гулом-ревищем, стояла Поля в мовчазному гуртi вiйськових та Днiпрогесiвцiв, що зiбрались на березi коло шлюзу. Нестямно вчепiрившись руками в бетон парапету, все дивилась у сутiнки на ту чорну клекочучу рану свого Днiпрогесу, i були це тi хвилини, коли пекучi сльози самi застилають зiр, i свiт темнi╨, i хочеться вмерти. 45 Вночi пiдiйшли танки. Спiшили обороняти Днiпрогес, але не встигли - запiзнились всього на кiлька годин. Приглушивши мотори, стали на Шостому селищi нацiленi лобами до Днiпра. Чи не можна якось перебратись на правий? Чи не можна через проламину в греблi зробити висячий мiст для танкiв? Це зараз цiкавило танкiстiв. На греблю було послано розвiдку. Розвiдники дiйшли аж до мiсця вибуху. Нi, про висячий мiст тут не могло бути й мови. Метрiв на вiсiмдесят вирвало живу частину греблi, i в пролазинi зубатих бетонних ру©н з дикою силою кипить вода. Безформне нагромадження брил знiвеченого бетону. Деякi брили висять на прутах арматурного залiза високо над водою. А внизу виру╨, реве водопад, бушу╨ у чорнiй прiрвi так, що двигтить весь бетон уцiлiло© частини греблi. З примiщення гiдростанцi©, з машинного залу бурха╨ полум'я - горить обмотка генераторiв, горить усе, що сьогоднi було ще в дiлi. А на правому березi ще спалахують ракети i чути стрiлянину. Там бiй. Там ще б'ються тi, хто не встиг вiдступити на лiвий або кому забули дати наказ про вiдступ. Серед тих, хто залишився на правому, був Колосовський. День бою - як життя, так багато вмiща╨ться в ньому. Вранцi Колосовський був командиром вiддiлення, потiм став взводним, коли поранило взводного, а годиною пiзнiш, коли вбило командира роти, вiн очолив роту, вiрнiш, рештки ©©. В спадщину вiд ротного йому дiстався оцей вiтчизняний автомат, що скосив сьогоднi немало фашистiв. Крiм Васi-танкiста, Духновича та ще кiлькох бiйцiв iз старого складу роти, були тепер у нього вже й ополченцi з мiста, i бiйцi мiсцевого винищувального батальйону, були ще якiсь люди з розбитих пiдроздiлiв, якi, не маючи де дiтись, приставали до нього. Мiсцевi хлопчаки, яким ще не вiдомий був страх, добровiльно зголосились розвiдувати ворога, приносили звiдкись бiйцям то гранати без запалiв, то запали без гранат... Це був жахливий, неймовiрно© напруги день. Зранку вони стримували на околицi селища ворожу пiхоту, яка прибула на бронетранспортерах i, висипавши з них, з п'яним гелготом пiшла в атаку. Позадиравши голови, вперши автомати в пузо, автоматники iшли просто на садки, iшли i строчили, як слiпi. Богдан пiдпускав ворога для близького бою, пiдiймав кiлька разiв сво©х у контратаку. Дивний це стан душi: iдеш у контратаку, i нiчого не страшно, не бо©шся вмерти, а тодi, опiсля, не можеш цигарку скрутити - руки дрижать, аж самому гидко. Вiдтиснутi ворогом в глибiнь селища, вони вели вогонь з Будинку культури, позасiдавши на горищах, вiдстрiлювались iз кущiв у скверах, iз якихось веранд, - на однiй iз таких веранд мало не вбило й Богдана - нiмецька з довгою ручкою граната, впавши, вже крутилася в нього бiля нiг, в останню мить встиг вiн ударом чобота одкинути ©© назад, за рiг будинку. Потiм вони бились з танкетками, що прорвались у вулицю, i в цьому бою втратили Степуру. Бува╨, що бо╨ць iде на подвиг з вiдчаю, з необхiдностi, Степура пiшов на подвиг свiдомо: з пiднятою в руцi важкою гранатою вiн кинувся з садка наперерiз танкетцi i ударом гранати зупинив ©©, хоча й самого пошматувало, порвало, чи й виживе. Бачили ворога в цей день зблизька, з малих вiдстаней стрiляли по зеленаво-сiрих мундирах, що повзли по городах, енергiйно пiдкидаючи задами, чули гавкiт чужоземних команд iз-за сусiднiх будинкiв, а подекуди билися i врукопаш. Потiм налiтали штурмовики. Дзвенiло у вухах вiд гуркоту ©хнiх моторiв. Суцiльний дим i курява стояли там, де вони кружляли, а коли ©хнi хрестатi тiнi, майнувши по дворах, зникали з певнiстю, мабуть, що винищили все тут живе, то й пiсля цього з кущiв, iз льохiв з'являлися живi бiйцi, i Колосовський знову збирав, збивав ©х у загiн, здатний продовжувати бiй. В короткi перепочинки, майже припертi до Днiпрогесу, вони все ждали, що ©м з лiвого передадуть наказ про вiдступ. Коли Богдан дивився туди, на лiвий, на високi корпуси соцмiста, на гарячi потойбiчнi скелi днiпровi, до яких звiд