Олесь Гончар. Собор ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" http://www.ukrlib.km.ru/ ║ http://www.ukrlib.km.ru/ OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ У творчостi видатного укра©нського письменника Олеся Гончара, чи╨ iм'я шану╨ться в усьому свiтi, роман "Собор" посiда╨ особливе мiсце. Прийшовши до читачiв наприкiнцi шiстдесятих, твiр одразу ж опинився у вирi пристрастей, бо саме в ньому чи не вперше у вiтчизнянiй лiтературi могутньо i неприховане прозвучав заклик до духовного очищення й соборностi, осуд нацiонального безпам'ятства, звироднiлого кар'╨ризму i браконь╨рства. Офiцiйнi кола сприйняли "Собор" рiзко негативно, адже роман, вiдкидаючи догматизм класових уявлень, утверджував загальнолюдськi, гуманiстичнi цiнностi. Пiсля органiзованих тоталiтарним режимом лютих цькувань "Собору" твiр було вилучено з бiблiотек, книгарень та видавничих планiв на довгi двадцять рокiв. У цiй, повнiшiй, авторськiй редакцi© "Собор" виходить уперше. Напередоднi виходу роману в життi творця "Собору" та в укра©нськiй лiтературi вiдбулася важлива подiя - Олеся Гончара першим з письменникiв Укра©ни обрано почесним доктором лiтератури унiверситету Альберти (Канада). IЗ "СОБОРОМ" - У МАЙБУТН╙! В iсторi© кожно© лiтератури ╨ книги, якi позначають вiхи сходження культури того чи iншого народу до духовних висот людства. В укра©нськiй лiтературi XX столiття такою книгою, безперечно, ╨ "Собор" Олеся Гончара, що завдав тоталiтарнiй тиранi© таких обвальних прорушин, за якими почався ©© розпад, крах. Цей етапний роман став у боротьбi з деспотi╨ю тi╨ю разючою, невiдпорною збро╨ю, яка не просто привела до поразки гнилого режиму, а й вивела укра©нський народ на дорогу нацiонального вiдродження. "Собор" виконав роль не стiльки iнструменту розвалу, скiльки ╨днання, соборностi сил укра©нства для творення нового, демократичного устрою життя. А така книга, погодьтесь, важить бiльше, нiж просто видатне лiтературне явище. I щастя Укра©ни, що вона в найтяжчi, найбезпросвiтнiшi часи сво©х борiнь таке слово, таку духовну опору явила й пронесла крiзь терни, бурi й вирви, озбро╨на непроминущими орi╨нтирами правди i мудростi. "Собор" - шостий роман Олеся Гончара, письменника, увiнчаного до того вже всiма можливими нагородами й, отже, здавалося б, як писалося в тодiшнiх послужних характеристиках, "iдеологiчно витриманого", читай - вiрного режиму. Тим бiльшим видався удар по режиму, завданий "Собором". Адже яке складалося становище? Його автор - депутат Верховно© Ради, член ЦК правлячо© партi©, лауреат найвищих вiтчизняних премiй, класик за реальним мiсцем в укра©нськiй лiтературi, втiм, i за службовими вимiрами перша в нiй особа - голова Спiлки письменникiв, - мовби все дано людинi для того, щоб у вiддяку спiвати системi осанну, а тут таке нищiвне викриття - цитую Тичину двадцятих рокiв - "всi╨© гнилi, всi╨© цвiлi" ядра цi╨© системи, що впору було б, як це досi робилося, заборонити твiр. Режим, власне, не видаючи нiяких указiв, негласно це й зробить. I цим засвiдчить свою фатальну помилку, явить лицемiрство сво╨© полiтики, яка вважала нормальним насильство над духовнiстю, над талантом. Переможцем же в цьому вiдкритому двобо© з системою вийде Олесь Гончар, котрий, може, вперше так наочно продемонстру╨ найвище досто©нство таланту - його непiдкупнiсть. Але для тих, хто уважно стежив за його зростанням у лiтературi, за вигартуванням його генерально© думи в словi, поява "Собору" i позицiя автора у тiй боротьбi, що розгорiлася навколо роману, не видавались i тодi, коли роман щойно з'явився друком, не видаються й тепер - чверть вiку по тому, нi якоюсь випадковiстю, нi раптовим прозрiнням. Гончар iшов до "Собору" разом iз суспiльством, а якщо точнiше, то, як це й завжди випадало великому таланту, - випереджаючи його в баченнi i прекрасного, i потворного, у провiсництвi грядущих драм i випробувань, злетiв людського духу й поразок ницих iдеологiчних побудов. Прихильникам засоцiологiзованого, одноплощинного прочитання Гончарово© творчостi це може видатись певною натяжкою, проте й вони не заперечать, що вiд першопочаткiв письменник привернув увагу i читацько© елiти, i масового шанувальника надзвичайною художньою чеснiстю i моральним здоров'ям, невмiнням пiдлаштовуватись пiд стереотипи як книжнi, так i суспiльнi. Згадайте чистi душi i чисту любов геро©в "Прапороносцiв", драматичнi, а то й трагiчнi шукання щастя i свого шляху в життi героями "Таврi©" й "Перекопу" - вони не здаються нi марними, нi примарними, хоч би як ми сьогоднi ставились до жовтневого перевороту i його насильницько© сутi. Простежте непросту долю осиротiлих за культу Колосовського, Духновича та iнших геро©в "Людини i збро©", згадайте озонну атмосферу "Тронки" i й вiще слово про нашi жертви атомному монстру як вiчному прокляттю людства, - хiба це не був плацдарм для пiдготовки того страшного удару по тоталiтаризму, який зробив письменник у "Соборi"? Хранителi усто©в кривавого режиму запримiтили цю художницьку чеснiсть Гончара рано, i першi ©х удари письменниковi випало вiдчути ще замолоду. Вони побачили загрозу "найпередовiшiй" iде© навiть у "Прапороносцях" - i якраз у чистотi духовного свiту нашого солдата, в його природнiй вiдданостi загальнолюдським засадам i вартостям. Бито-перебито було Гончара i за "Модри камень" - цей гiмн любовi двох молодих сердець, укра©нця i словачки. У ©х коханнi вбачалася мало не зрада рiднiй землi, волi кремлiвського вседержителя, який захотiв навiть людську природу змiнити, заборонивши кохатись людям рiзних кра©н. Уже "Тронка" була просякнута антикультiвською атмосферою. Образ Яцуби втiлював у нiй мовби день i вчорашнiй, але такий, що цупко чiплявся за життя, прагнув перенести "досягнення" сталiнiзму, табiрний режим i в день завтрашнiй, - гiдна подиву прозiрливiсть автора, якщо згадати всi наступнi репресi© сусловсько-брежн╨вських часiв. Та найближчою до "Собору" по духу i за часом створення була новела "Кресафт" - страшна оповiдь про померлого вiд iнфаркту пiсля "молотьби" на засiданнi бюро райпарткому за "саботаж" продажу хлiба державi. Чомусь про цю новелу пишеться мало, принагiдне, а тим часом нiчого бiльш вражаючого, на мiй погляд, наша лiтература про зловiсну атмосферу масованого винищення в людинi честi й совiстi в роки тоталiтаризму не створила. Новела, на вiдмiну вiд "Собору", була "репресована" тихо, про не© нiчого лихого не писали. Але за чверть вiку "Кресафт" можна було хiба що вiднайти на давнiх журнальних шпальтах. Отже, "Собор" у генеральнiй Гончаровiй думi був закономiрною, послiдовною сходинкою у пiзнаннi зловiсно© епохи облуди i лицемiрства, у його роздумах про тяжкий шлях рiдного народу в пошуках свого мiсця у свiтовiй цивiлiзацi©. Ця дума видатного сучасного письменника була логiчним продовженням тi╨© визначально© лiнi© укра©нського письменства на духовне i державне вiдродження нацi©, котра пов'язана з iменами Тараса Шевченка, Пантелеймона Кулiша, Iвана Франка, Лесi Укра©нки, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Миколи Кулiша, Олександра Довженка, яка так генiально просiяла в молодiй поезi© Павла Тичини i воскресла в нову добу в словi "шiстдесятникiв". Власне, Олесь Гончар - i про це треба сьогоднi казати на повен голос, - не належачи за вiком до поколiння Лiни Костенко, Дмитра Павличка, Iвана Драча, Василя Симоненка, Iвана Дзюби, Бориса Олiйника, ╙вгена Сверстюка, Василя Стуса, Iвана Свiтличного, Григора Тютюнника, Володимира Дрозда, ╙вгена Гуцала, став - завдяки мужнiй, безкомпромiснiй громадськiй i творчiй позицi© - прапорним iменем для "шiстдесятникiв" (i тих, хто йшов за ними у наступнi десятилiття). Устами Олеся Гончара все чесне в укра©нськiй культурi проголосило саме в тi роки про повернення в ©© лоно репресованих iмен - аж до Винниченка включно. I не вина творця "Собору" в тому, що не все тодi вдалося вiдстояти: силу розуму й таланту переважало свавiлля влади. Той розквiт творчо© думки, той розвiй талантiв, те вiльнодумство, яке тiльки й уможливлю╨ справжнiй розвиток лiтератури, той справжнiй пi╨тет перед словом як речником нацiонального духу, який утверджувався в Укра©нi в шiстдесятi роки, цiлком закономiрно пов'язувався в умах прогресивно© iнтелiгенцi© й читацько© громадськостi з iменем Олеся Гончара. Вiн умiв вiдстоювати i молодих, i лiтнiх, умiв пiдтримувати таланти, обирати ©х собi в соратники i союзники. "Собор" посягнув на основи системи. "Собор" ударив у ©© серце! Коли Тичина писав у двадцятi роки про "всю гниль, всю цвiль партiйноборчих породiль", то Гончар у переддень проголошення "розвинутого соцiалiзму" на весь голос мовив про бездуховнiсть побудовано© на цiй гнидi i цвiлi системи. Системи, яка лицемiрно назвала себе спадко╨мницею вiкових надбань людсько© культури, але вiдкинула головне - духовнiсть, красу, втiм, на словах вiдбиваючи ©м поклони. На повен голос письменник сказав, що суспiльством правлять невiгласи, браконь╨ри. У пору написання i публiкацi© роману ще йшло соцзмагання "робiтничо©" i "колгоспно©" тематики, дистильовано-позитивних геро©в у творiннях перестиглих на коренi робiтничо-селянських призовникiв у лiтературi, але та макулатурна пишнота небезпеки для режиму не становила. Лiтература ж справжня уловлювала сутнiсть життя - i в цьому була й небезпека. Гончар у "Соборi" пiзнав i явив таку сутнiсть. Вiн написав не про переживання сталевара бiля вогненно© лави чи комбайнера в поривi до рекорду, а про матерi© тонкi, конструкцi© несучi, тенденцi© вагомi, в усьому свiтi поцiновуванi як першоряднi для життя людини i людства. У Гончара конфлiкт режиму з народом. Конфлiкт у головному, конфлiкт творцiв i руйначiв, конфлiкт народу-будiвничого i системи-браконь╨ра. Звичайно ж, роман - не публiцистика, i письменник проводить цю думку-iдею не публiцистичним ходом, а образотворчим, однак вона й не захована у художнiй щiльнотi твору, вона явлена вiдтверто й мужньо в роздумах про щоденнi баталi©, "що ©х ведуть будiвничi з браконь╨рами" "рiзних рангiв, у рiзних сферах", явлена в дiяннях "висуванця" Володьки Лободи, в оскверненнi колгоспним бригадиром юно© ╙льки, в знищеннi приднiпровсько© природи, в дикiй затi© пiдiрвати козацький храм, одне слово, в такому наборi, такому букетi художнiх ходiв, що хiба що зовсiм нетямущий читач не задасться пiсля прочитання роману думкою: а що ж за погонич поганя╨ нами, а що ж за режим благословля╨ всю цю антилюдяну, антиприродну, антигуманну веремiю, браконь╨рську не тiльки щодо людини, а й до всього живого, сповненого духу i здорового глузду? Вiдповiдi - в романi, хоч художник, звичайно, не завжди зобов'язаний i ма╨ можливiсть ©х давати. I найперша вiдповiдь - в отiй неприхованiй розгорнутiй метафорi - образi собору, який i дав назву роману. Що таке, власне кажучи, собор у "Соборi"? Цiлком конкретний християнський храм, збудований козаками пiбля розгрому Сiчi. Але собор водночас - i втiлення високого духу народного, читай - самого народу, адже довкола долi козацького храму киплять усi пристрастi в Зачiплянцi, собором вимiрю╨ться не тiльки мiра духовностi, а й громадська сутнiсть людини, вiн як рентген просвiчу╨ уми, душi, позицi©, велич i ницiсть, благородство i пiдлоту, чистоту i звироднiлiсть. Гончарiвська метафора собору заснована на бiблiйному грунтi i водночас - на реальних фактах: iдеологи бездуховностi полюбляли храми перетворювати у торжища, от i Володька Лобода, це чудовисько епохи розгулу кар'╨ризму, виношу╨ плани на мiсцi козацького храму - нашо© нацiонально© пам'ятi - "молодiжне кафе вiдгрохати", осередок набивання-заливання шлункiв, перекачування грошви. Нiяк не випада╨ з цi╨© наскрiзно© метафори, хоч як це намагалися довести офiцiйнi критики, i сцена оргi© в храмi, в тому храмi, де колись гримiли лiтургi© i хорали, а в новi часи все вiддане на поталу блюзнiрству i святотатству. Саме через оцей рентген собору, через оцю розгорнуту метафору, яка завдяки щедрiй руцi великого майстра обросла живою плоттю людських образiв i думок, укра©нська лiтература чи не вперше в радянськi часи не просто явила свiтовi виразки, вади, родимi плями режиму, а й у всiй повнотi дала моральний зрiз, образ системи, яка прирекла розумний, талановитий, чесний i працьовитий народ жити в царствi брехнi, неволi, нацiонального самоприниження, духовного i матерiального занепаду. I це, коли хочете, було великою перемогою не тiльки Гончара, а й усi╨© укра©нсько© лiтератури, всiх чесних, прогресивних сил нашого народу. Правда прорвала загати, i хоч на не© швидко накинули удавку, слово "Собору" дiйшло до тих, до кого воно й було звернуте. Крiм величезного художнього впливу, воно справляло ще й не меншу органiзуючу роль. Вiльна укра©нська громадська думка, дисидентство шiстдесятих - вiсiмдесятих рокiв на рiдному грунтi живились iдеями "Собору". Що вже казати про слово художн╨, яке в силу iсторичних обставин залишалось ╨диною трибуною, з яко© можна було звертатись до народу, - тут би я назвав щонайперше Григора Тютюнника, громадянська смiливiсть i художня незалежнiсть якого, без сумнiву, акумулювались енергi╨ю цього поворотного роману. Ось як вiн передав у тi днi думки, переживання свого поколiння в листi до автора "Собору": "Дорогий Олесю Терентiйовичу!_ Щойно прочитав "Собор". Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат!_ О, як засичить ота наша ретроградська гидь, упiзнавши сама себе; яке невдоволення_ Вами висловлять i, звичайно ж, вишепчуть на вушко начальству ображенi, старi й новiтнi (уже наплодилися!) екстремiстськi жеребчики, що граються у вождикiв, позаяк дозволено i навiть "поощря╨ться"; як незручно почуватимуть себе "обдарованi хлопчики", що шукають собi зручненького, з грошиками, затишку в укра©нськiй лiтературi i посмiхаються при словi "громадянин" так, нiби все на свiтi збагнули, знайшли йому цiну, нiби кажуть тими посмiшками: "свята на©внiсть"..._ ╞х шкода. То, може, хоч Ви скажете "Собором": не туди, отроки, ось вам знамено!_ Але не тiльки це спонукало мене писати Вам, Олесю Терентiйовичу, i не стiльки це, як велике, радiсне почуття гордостi за Вас i за народ, що Вас породив. Кажу це не з любовi до "високого штилю"_ - вiн не личить менi, я не личу йому,_ - а з глибокого, кревного переконання й любовi до Вас, як до старшого, мудрого й мужнього брата._ В наш час, нiби тихий, нiби благий,_ - тiльки вужине шелестiння пiд ногами чути..._ - i "Собор"! Здавалося б, "усе мовчить, бо благоденству╨" (як же: телевiзори над шиферними сiльськими дахами, пенсi© колгоспникам, колективне керiвництво, патрiотизм, однаковий для всiх, як вiцмундир)_ - i "Собор"! Здавалося б, нормалiзацiя (як же: культу не була, були "окремi помилки", генерали аплодують стоячи його iменi_, названому начальством; керiвницi дами, комсомолки в сорок рокiв, переконують письменникiв-початкiвцiв, що 37-й рiк не такий уже й злочинний, що декому тодi справедливо "дали прикурить") - i раптом "Собор"! Здавалося б, усе минулося, "прошло без сучка й задоринки": народ, вiд якого забрано й приховано iсторiю його духу_, як приховують вiд прийомно© дитини, хто ©© батьки i куди вони подiлися,_ - народ цей звик, "безмолствует" - i раптом "Собор"!_ I ще: Ви, Миколо Гавриловичу, мрiяли про дюралевi_ й склянi палаци i про те, як у них житимуть щасливi люди майбутнього - ось вони, цi палаци, а ось i люди. Знайомтесь! Тут ╨ директор (пiдполковник в одставцi), тумбочки бiля лiжок, липучки, стукачi й шашки; тут борються за звання..._ Це написано генiально, Олесю Терентiйовичу, тому й страшно, жахливо._ Ви ненавидите доземнi уклони. Розумiю Вас глибоко. Але ╨ випадки, коли ми кланя╨мося з радiстю, з священним душевним трепетом,_ - а за такi поклони i вклоняюся Вам саме так._ Григiр Тютюнник._ Ки©в, 16.02.1968 р."._ Чи були до Гончара спроби дати такий образ системи? Були, не могли не бути. У п'╨сах Миколи Кулiша. У щоденниках академiка Сергiя ╙фремова. В "Укра©нi в огнi" Олександра Довженка. У романах Уласа Самчука та Iвана Багряного, якi по вiйнi опинилися в дiаспорi. Але, по-перше, вони були недоступнi не тiльки широкому читачевi, але й "обраним". А по-друге, цiлiсного образу вони й не могли дати, бо грунтувалися або на локальному чи вузькому матерiалi, або на табiрних враженнях, тобто на матерiалi екстремальному. Олесь Гончар образ системи вибудував на матерiалi водночас буденному i пiднесеному, вiн поставив у центр мотив духу, категорiю духовностi, матерiалiзованi в соборi, - i вийшов на узагальнення величезно© художньо© сили. Через весь роман проходить мотив ру©нницько© сутi системи соцiально© демагогi©, яка неспроможна виплодити здорових iдей i здорових людей, системи, заражено© кар'╨ризмом, брехнею, тлiном, позбавлено© корiння, того, "вiд чого берем свiй родовiд". I хоч лiтература присудiв не виносить, система прочитала в романi собi вирок. Найбiльше занепоко╨ння в хулителiв "Собору" викликав образ Володьки Лободи. I недаремно, бо, власне, образ системи у романi значною мiрою реалiзований саме через цей персонаж. Реалiзований вiн блискуче як у планi художньому, так i щодо абсолютно точного прочитання кадрово© полiтики системи, а значить, ©© сутi. Володька Лобода став "висуванцем" не завдяки здоровiй конкуренцi©, вiн сягнув високого кабiнету виключно завдяки кар'╨ристським здiбностям - iнших у нього просто нема╨. Його душа охоплена "наркотиком владолюбства", "геро©ном кар'╨ризму". Рiдного батька вiдда╨ у будинок старих металургiв - кажуть, саме цей факт порiднив його з тодiшнiм днiпропетровським першим партiйним секретарем, який i почав партiйно-номенклатурний обстрiл "Собору" i дослужився на цьому ремеслi до всеукра©нського голови. Вдумливий критик Вiктор Iванисенко по гарячих слiдах роману писав: "Нема╨ нiчого у Володьки позад себе i навколо себе... Нi жiнки, нi дiтей, нi звича©в батькiвських, нi любовi, нi пам'ятi..." У Володьцi Лободi система жила у дусi й во плотi, жила такою, якою була, - цинiчною, неосвiченою, недоброю, озбро╨ною демагогi╨ю, високою фразою. Як людина це "страшний, пiдступний i лестивий тип", "╨зу©т". Як втiлення системи - ©© "генiй", найвища мета якого - "працювати в тому високому головному будинку, де кроки тво© гаснуть у килимах", "брати штурмом Ельбруси життя". Задля цього вiн зробить усе - затопить плавнi чи, якщо треба, висушить ©х, знесе собор, вилупить з мiзкiв ще якiсь "iде©", i хоч результатом ©х буде руйнацiя всього, для нього важливе одне - аби на тiй ру©нi возвеличитись самому! Що здатен виплодити Лобода, крiм собi подiбного? "Вершина" його "генiя" - молодiжне кафе на мiсцi собору. Його, так би мовити, дитя, котре, слава Богу, не збулося i вже тепер не збудеться. Письменник показав нам правду не стiльки факту, скiльки концентровану суть лободiвщини, соцiалiстично© схизми - ©© пустоцвiт, безплiднiсть, нежитт╨здатнiсть, галасливу порожнечу, марнославну дрiбноту. Читацька робота над образом Лободи як над образом живо© людини i носiя оцi╨© схизми вида╨ться менi не тiльки цiкавою, а й повчальною. Не тiльки як захопливе словознавче студiювання, але i як розтин тоталiтарно© свiдомостi на рiвнi щонайтонших порухiв думки i почуття, пiзнання недалекого минулого (чи минулого?) на предмет застереження вiд потворних iсторичних експериментiв. Навiть найсмiливiшi критики, якi встигли сказати слово про роман вiдразу пiсля його появи, змушенi були говорити хiба що про соцiальну небезпечнiсть таких персонажiв, як Володька Лобода. Небезпеку передовсiм для самого соцiалiзму. При цьому, цiлком очевидно, що сам соцiалiзм пiд сумнiв не брався. Так ось, уважний читач "Собору", осмислюючи лiнiю Лободи i всi╨© лободiвщини в романi, не може не дiйти думки, що його образ - явище органiчне для суспiльства, яке вибудовують "висуванцi" з тавром невiгластва i сверблячкою командувати, нищити народнi звича© i народну пам'ять. З "дiянь" i зазiхань таких персонажiв поставала неспроможнiсть само© антинародно© системи - неспроможнiсть iдейна, практична, правова, духовна, моральна, iнтелектуальна. Лад, який вибудову╨ себе на безпам'ятствi, на викорчовуваннi iсторi©, приречений. Протистоять у "Соборi" Лободi i лободiвщинi народ i iсторiя. Новаторство Гончара полягало передовсiм у такому ╨днаннi, у введеннi в структуру роману голосу козацького минулого i його невтомного дослiдника Яворницького. Це було не тiльки вiдверте i пряме орi╨нтування на демократичну спадщину першо© козацько© республiки - Запорозько© Сiчi, а й перше в укра©нськiй лiтературi злиття iдеалiв Сiчi i сьогочасного нацiонального вiдродження. Народ у романi репрезентують передовсiм його молодi геро© - красивий душею i розумом Микола Баглай, знеславлена "тупими вбивцями краси" ╙лька, трохи старшi Вiрунька та Iван Баглай. Письменник, якому властива особлива увага до молодi, i тут, якщо можна так сказати, поклада╨ особливi надi© на поколiння, яке входить у життя, на його чеснiсть i чистоту, на його вiрнiсть батькiвським заповiтам i поклику рiдно© iсторi©. Втiм, народ такою ж мiрою виступа╨ i в образах Ягора Катратого, Iзота Лободи - людей, котрi залишають у спадщину поколiнням сво© труди i незвершенi мрi© про щастя, свою справедливiсть i силу характеру. Iзот Лобода - батько "висуванця", ©х протистояння у романi - це та фiлософiя рiзних цiлей народу й режиму, фiлософiя рiзних начал i засад, за якими живуть i дiють система та громада. Наскрiзна метафора собору в "Соборi" - це передовсiм пiднесення в народi його будiвничого генiя i таке ж заперечення руйнацi©, що б не руйнувалося - селянська хата, храм, людське життя чи життя цiлого народу. А саме руйнацiю принiс у свiт режим, який виплодив володьок, i присудом йому звучать слова великого Яворницького: "То не iдеал, до якого йдуть через ру©ни та через трупи". Прислухаймось до цих слiв i запам'ятаймо: в романi вони прозвучали задовго до нинiшнiх викривальних публiкацiй про червоний i сталiнський терор, про революцiйне насильство як про геноцид проти власного народу. Пiсля цього не подиву╨мось тiй нищiвнiй критичнiй артстрiлянинi, з якою режим накинувся на "Собор", що ©© не змогла зупинити навiть пiдтримка Нобелiвського лауреата Михайла Шолохова. I все ж не хотiлося, щоб сьогоднiшнiй читач сприймав "Собор" тiльки як утiлення протистояння народу i режиму, хоч iсторично йому випала саме така доля. Фiлософiя мислення Гончара завжди ширша за найживотрепетнiшi житт╨вi проблеми, якi вiн виносить на суд людський. Ось i "Собор" - цей складний художнiй органiзм, це розкiшне творiння мислi i духу великого майстра слова - нiяк не може замкнутися тiльки в змаганнi соцiальних протирiч. Бо, власне, роман передовсiм утверджу╨ красу i силу людського духу, iсторично© пам'ятi, у "суворiй полiфонi© життя" (В. Iванисенко) вiн щонайперше пiдносить будiвничий талант людини. Художниковi нiкуди подiтися вiд полiтики, вiд гiрких обставин життя, та вся мудрiсть його музи в тому, щоб не замкнутися на ©х колiзiях, а побачити перспективу. I Гончар знайшов, побачив ©© - у духовностi свого народу, в його озбро╨ностi рiдною iсторi╨ю, в його покликаннi творця, а не браконь╨ра. I в цьому - iсторичний оптимiзм роману. Письменник нiколи не зрiкався написаного. Все написане далi продовжувало, розвивало його генеральну думу: i "Циклон", i "Берег любовi", i "Твоя зоря", i "Далекi вогнища", i "Спогад про океан", i "Генiй в обмотках"... Iде© "Собору" вiн розвивав у сво©й громадськiй роботi, публiцистицi. Олесь Гончар одним з найперших в Укра©нi пiднiс голос за демократизацiю суспiльного, нацiонального життя, стояв бiля джерел i благословляв вiдновлення "Просвiти" i створення Народного Руху Укра©ни. Йому випала велика честь на сесi© Верховно© Ради Укра©ни пiсля iсторичного референдуму 1 грудня 1991 року проголосити волю воскресаючо©, незалежно©, соборно© Укра©ни. Йому дала на це право iсторiя, бо саме його слово провiстило справдження вiковiчного прагнення укра©нського народу до державно© незалежностi, до входження в свiтову сiм'ю народiв як народу великого, творця велико© iсторi© i великого Грядущого. ...Як зараз пам'ятаю той зимовий синiй вечiр i ту ранкову снiгову паморозь далекого шiстдесят восьмого року, коли я в полтавськiй глибинцi за одну нiч прочитав "Собор" i вибiг надвiр - поглянути у вiчi зорям, звiрити себе з ©хнiм вiчним ся╨вом у прагненнi зрозумiти свою долю пiсля того, що вiдкрив молодому розумовi, молодiй душi сво©м новим романом Олесь Гончар. Ранкова зоря на сходi провiщала надiю... Хотiлося б, щоб i новi поколiння вiдкривали в "Соборi" цю вiчну зорю надi©, черпали з нього енергiю, творення ново© Укра©ни, яке не обiця╨ бути легким. Заклик письменника берегти собори душ сво©х сьогоднi не просто актуальний - без цих соборiв ми не збережемо, не збуду╨мо сво╨© держави, не постанемо в свiтi як незалежний народ. Iз "Собором" - у майбутн╨, велике майбутн╨ соборно© нашо© Укра©ни! Iван Бокий I У жоднiй енциклопедi© свiту не знайти вам цi╨© Зачiплянки. А вона ╨, iсну╨ в реальностi. Без звички навiть трохи дивно звучить: Зачiплянка. Хтось колись тут за щось зачепився. I так пiшло. В давнi, в дозаводськi часи було, кажуть, на цьому мiсцi велике село, що робило списи запорожцям. I коли мандрували козаки на Сiч, то завертали сюди, щоб запастися списами. Отодi, може, котрийсь козак i зачепився тут за якусь молодицю, поклавши початок династi©. Живуть на Зачiплянцi здебiльшого праведнi люди, або, як Микола-студент сказав би, правильнi. Роботяги. Металурги. Тi, чи╨ життя розбите на змiни, деннi i нiчнi. З одного краю селища сага блищить, з другого - облуплений собор бiлi╨. Старовинний, козацький. А перед вiкнами селища, за вишняками, за Днiпром, нiч крiзь нiч палахкотить ятриво домен, вулканиться червоно. Там народжу╨ться метал. Небо тремтить i глибшим ста╨ щоразу, коли металургiйний виплiску╨ заграви, бурхаючи з крутого берега лавою розпечених шлакiв. Буре небо над мiстом, бурi дими. Опiвночi, пiсля того, як промчить, прошурхоче велосипедами нiчна змiна у бiк заводiв; i, зморена денними клопотами, Зачiплянка нарештi порина╨ в сон, i висне над нею з просторiв неба мiсяць зеленорогий, собор сто©ть над селищами в задумi один серед тишi, серед свiтло© акацi╨во© ночi, що бiльше навiть не на нiч схожа, а на якусь, сказати б, антинiч. Вона тут незвичайна, ця антинiч, вона мовби зачаклована видивом собору, заслухана нiмо© музики його округлих, гармонiйно по╨днаних бань, наростаючих ярусiв, його спiвучих лiнiй. Для не©, зача╨но© в бажаннi розгадати дивнi якiсь загадки, розшифрувати тайнописи вiкiв, собор ще повен далекою музикою, гримить обвалом лiтургiй, перелуню╨ православними месами, пiснеспiвами, шепоче жагою спокут, вiн ще повен грiхами, в яких тут каялись, i сповiдями, i сльозами, i екстазом людських поривiв, надiй. Заводи дають плавку, i, мов над вулканами пiд час виверження, заграви бурхають у небо, i вся глибiнь його, враз оживши, почина╨ дихати, пульсувати: вiдблиски неба грають ночами на стiнах собору, на його верхах. Якщо о такiй порi поверта╨ться з iнституту Микола Баглай, студент металургiйного, то вiн, ясна рiч, зупиниться на майданi i за звичкою послуха╨ собор, його мовчання, послуха╨ оту не кожному доступну "музику сфер". Зачувши людину, замушкотить на соборi плавнева лелека, що вимостила собi гнiздо в риштованнi, обкинутому довкола однi╨© з бокових бань. Тiльки став, задер голову - уже занепоко©лась, заворушилась, чи загравою розбуркана, чи за лелечат тривожиться, щоб не повипадали з гнiзда. Пiдвелася над гнiздом, i мiж плавкими обрисами куполiв вималювався ще один обрис - грацiозний, на високiй нозi силует. Сто©ть птаха, погляда╨ з соборно© висоти на улюблену свою з жабенятами сагу, що вiддалiк поблиску╨ при мiсяцi плесом, озира╨ срiблястi шатра акацiй, що окутали Зачiплянку густим медвянистим духом. Материзна все тут, предкiвщина студентова. Вiки промовляють до нього в цей опiвнiчний час, коли вже не джмелять моторчики по садках, не шелестить вода iз шлангiв i над заколисаною в мiсячнiм сяйвi Зачiплянкою, над ©© тихими вуличками пану╨ тiльки червона сторожкiсть неба та спокiйна яснiсть собору. Вночi собор нiби ще величавiший, нiж удень. I нiколи не набрида╨ студентовi на нього дивитись. Один iз тих велетiв тисячолiтнiх, що розкиданi по всiй планетi, - то мов похмурi цитаделi стоять з щiлинами вiкон-бiйниць, то стрiлчастими шпилями десь черкаються хмар, то в розлогих опуклостях бань вiдтворюють образ неба... Серед людських поколiнь, серед текучих вiкiв височать незрушно, оклечавши себе символами-оздобами, кам'яними химерами, вкарбувавши в собi пристрастi епох. I коли тi, далекi, прийдущi, виринувши з глибин всесвiту, наблизяться колись до нашо© планети, перше, що ©х здиву╨, безсумнiвно, будуть... собори! I вони;, iнозорянi, теж стануть дошукуватись тайни пропорцiй, iдеального суголосся думки й матерiалу, шукатимуть нiким досi не розгаданi формули вiчно© краси! Так буде, студент певен цього. Безвiтряно, i коксохiмiвського диму сьогоднi не чути. Медом акацiй пахне зачiплянська вуличка Весела. Споришем затяглась пiд парканами, а посерединi пухкий килим пилюки, i по ньому легко пахкають студентськi, розбитi на тренуваннях кеди. Хоч нiкуди ще хлопець i не лiтав, а йде по зачiплянському килиму, мов космонавт. Для нього, для Баглая-молодшого, тут епiцентр життя. Тут чутнiше, нiж будь-де, промовля╨ до тебе навколишнiй свiт сво╨ю мудрою нiчною тишею, химерною рослинною в'яззю на вiдбiлених мiсяцем шлакових стiнах. Вночi при мiсяцi бiльше, нiж удень, вража╨ тебе оце розкошисте зачiплянське бароко з кетяжистих акацiй та виноградного буйнолистя. Все змiнилося, розрослось, переплелось, i в усьому, в ╨дностi всього - гармонiя. I самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрiй злагодi з природою, знати насолоду працi й поезiю людських вза╨мин? I щоб навчитися цим дорожити, вiдчути потребу все це берегти... Спочива╨ Весела, натрудившись, нагаласувавшись за день, розметавши натовпи сво©х сiрих, канючливих клопотiв. Мiцно спить пiд наркозом акацiй, що аж до вiдчинених вiкон звисають сво©м рясним срiблястим суцвiттям. Не видно нi веранд, нi парканiв, нi нужникiв - все повите нiчними фантазiями акацiй, химер'ям тiней. Тиша, сон i цвiт. Щось ╨ чаклунське в та╨мничостi нiчного цвiтiння, в мiсячнiм маревi й тишi цих свiтлих акацi╨вих ночей. Все у спочинку, тiльки дихають повно легенi неба та височить над селищем собор, чату╨ зачiплянськi сни й сновидiння. Повагом чвала╨ Баглай-студент у сво╨му трикотажному спортивному костюмi, щось намугику╨ йдучи. Запiзнiлий гук чути десь на Клинчику, йому вiдгукнулося на Циганiвцi чи на Колонi©, хочеться й студентовi гогокнути на всю горлянку, та, проте, совiсно, люди ж сплять, тому й далi тiльки впiвголоса мугиче щось незрозумiле Зачiплянцi, як i його iнтеграли. Крiм Баглая-молодшого, ╨ ще Баглай-старший, iдо за свiй темперамент та задерикуватiсть ранiше був знаний на селищах як Iван-дикий, чи Iван-рудий, а з певного часу вiдомий бiльше як "отой Баглай, що в Iндi©", або просто Вiруньчин Iван. 3iйшлися характерами Iван та Вiрунька. Живуть душа в душу, бiля ©хнього двору, нiби знак iдилiчно© згоди в сiмействi, пiд навислим цвiтом акацiй - лавиця чепурненька, зручна, з бильцем. Лавка, можна сказати, iсторична. Невдовзi пiсля одруження Iван власноручно змайстрував ©©, щоб можна було вийти увечерi й посидiти при тихих зорях з молодою дружиною в парi. Вгадав, видно, Iван вибрати мiсце якраз там, може, лавку спорудив, де пращури колись сидiли на колодках. Бо як вечiр, так i збiговисько бiля лавки, з усi╨© вулицi - сюди, наче ©м тут каша закопана. Цiлий вечiр товчуться пiд вiкном, на гiтарах бренькають. Доки Iван був дома, не раз гульки розганяв, в самих трусах вискакував, сухоребрий, закудланий зi сну, витрiшкуватий, злий: - Ану, киш менi звiдси, гайдуряки, варакути! Як ви менi вбрунькалисьi Пiсля змiни й вiдпочити не дають. Сьогоднi розжене тих брунькачiв, а завтра вони знов тут, знов бренькають, регочуть пiд вiкнами, нiби навмисне випробовуючи Iванiв терпець та оту його "дикiсть", коли вiд найменшого доторку чоловiк уже завiвся, уже спалахнув, як порох. Здавна вiдомо, що заборонений плiд - найсолодший. Живе за Баглаями, у бiк саги, Ягор Катратий, запеклий садолюб. Одного лiта, коли в садку його виноград наливався гронами, намислив старий поставити над кущами електропастуха. Тiльки шарпне яке-небудь шпаченя за кущ - уже i "╨сть контакт!", уже деренчить дзвiнок у дiдовiй хатi, - вискаку╨ розкошланий господар по тривозi. Звичайно, пiсля цього нововведення навiть тi, кого ранiше й не приманював Ягорiв садок, тепер не минали нагоди потрясти кущi - цiлу нiч дзвiнок у хатi не змовкав. Довелося вiдмовитись старому вiд сво╨© рацiоналiзацi©. Те ж саме i з Iвановою лавкою. Зараз лавка вiльна, - чи не тому й вiльна, що господаря в хатi нема, що нiкому вискакувати та полохати? Сама наче запрошу╨: сядь, студенте, вiдпочинь пiсля трудiв праведних! Навiть можна прилягти на лавцi горiлиць та ще й тут помугикати до нiчних свiтил. Тiльки-но студент розлiгся, вiдчувши себе в блаженствi супокою, як у вiдчиненiм вiкнi з'явилася заспана Вiрунька. Кругловида, повноплеча, злягла на пiдвiконня, бiлою пазухою до мiсяця свiтить. Дивацтва контрактованого студента Вiруньцi добре знайомi, це ж тiльки Микола ма╨ звичку о такiй порi, не добрiвши додому, розлягтися горiчерева на чужiй лавцi, щоби знiчев'я помугикати до зiрок... - Ловко ж ти вмостився, - пода╨ Вiрунька голос iз вiкна. - I спiва╨ш гарно, тiльки якби замовк, було б ще краще... Дiтей менi побудиш. - Мовчу. Спiвати заборонено. А думати? - Нагнала якась уже думок? - Нi, думки мо© iншого характеру. - Якого ж саме, коли не секрет? - Обмислюю, Вiрунько: чи не записатися менi в секцiю класово© боротьби? - Це щось нове. - Об'яву таку в нас бiля деканату вивiшено: "Записуйтесь у секцiю класово© боротьби"... в розумiннi класично© тобто. Здорово? Вiрунька тихо смi╨ться. Бiлi яблука щiк поблискують, i плечi бiлiють, купаючись в мiсячнiм молоцi, i зда╨ться - пахне вiд не© молочно. Давно не доярка, а й досi вiд Вiруньки молоком наче пахне, як тодi, коли Iван уперше привiв ©© на Веселу. Водив та все показував ©й, вихваляючись, викрикував гордовито: "На нашiй вуличцi анонiмок не пишутьi.." Розкохалась, розповнiла в щасливiм замiжжi, в iдилi© шлюбу, хоча на роботi ©й доводиться нелегко, в тiй гуркотнявi шихтового двору, де Вiрунька не перший рiк висиджу╨ змiну за змiною в кабiнi свого крана. В цеху ©© називають ас-машинiст. Там Вiруньчине обличчя завжди в респiраторнiй масцi, яку вона не скида╨ протягом усi╨© змiни, щоб не отруюватись ©дкою пилюкою агломерату. Мов королева, возсiда╨ Вiрунька десь аж у пiднебессi цеху, десь там торка╨ пальчиками залiзну гриву свого велетня крана, i вiн, покiрний найменшому ©© поруховi, пересува╨ться куди треба, з гуркотом загрiба╨ тонни iржавого брухту, переносить в повiтрi i з ще бiльшим гуркотом - у мульди, в мульди! На вiчних протягах, в ядучiй пилюцi, у скреготах залiза - таке ©© життя в чорнiй, лiтаючiй над пеклом шихтового двору кабiнi... А тут бiленька кабiна ©© хати пливе у пахощах акацiй, i сюркотливий коник десь iз буранiв тче i тче передовiй кранiвницi свою нiчну поему... I так цiлу нiч. I зорi галактик iз глибин всесвiту цiлу нiч прислухаються, як зачiплянськi коники цвiрчать... - Чула, Вiрунько, що нiбито одержано сигнали яко©сь далеко© зiрки... Астрономи зафiксували: кожних сто днiв регулярно повторю╨ться, блима╨ iз всесвiту та╨мничий радiомаяк... З яко©сь, може, позаземно© цивiлiзацi©... Озиваються, стукають у дверi... - Ще ©х нам не вистачало... Хоч це ти, мабуть, вигадав. - Вiрунько, а що тобi собор наш говорить? - Отой облуплений? Не чула, щоб вiн говорив. - А ти вслухайся. Не так вухами, як душею... - Мо©й душi ╨ до кого дослухатися: Iвана оце знову ввi снi бачила... Наче дно ковша прогорiло! Тiльки пiдняли його, а дно - хрясь, метал розлився по цеху, вже й кран мiй горить, залiзо горить, а Iван сто©ть, нi з мiсця!.. Я йому гукаю, щоб тiкав, а догукнути не можу, наче горло менi забили доломiти та магнезити... Згориш, Iване, кричу, рятуйся ж! Вiд скрику свого й прокинулась... До чого б цей сон? - Факiром Iван повернеться, йогом. Босий по розпеченiм шлаку ходитиме. - I нащо я його туди пустила? Нiколи бiльше самого не вiдпущу. На край свiту посилатимуть, i я з ним... Бо так i життя зiйде... Смуток розлуки в голосi Вiруньки, спрага чекання. Весь свiт для не© повитий Iваном. Витворила собi його культ, та так, що нiкому й розвiнчати не вдасться. В iнших чвари бувають та бiйки, по судах та комiтетах бiгають, а в них злагода, доброжиток, неохололе кохання. Вже й дiти школярчата, а вона все викрасову╨ться перед сво©м Iваном, як дiвчина. Щоразу бiжить у заводський парк, коли вiн там чергу╨ з дружинниками. Можна подумати, що з ревнощiв бiга╨ за Iваном назирцi, а вона себе ревнивою не вважа╨: просто очам любо дивитись, як Iван у парку iз червоною пов'язкою на рукавi, суворий, безстрашний, веде свiй заводський патруль! Хмiль миттю проходить у п'янюг, коли забачать Iвана Баглая, рiзнi вишкребки в кущi сахаються, бо сьогоднi чергують мартенiвцi, то ж он рудий Iван iз сво©ми дружинниками йде!.. Дарма що рудим називають, а серце в нього нiжне, справедливе, за те й покохала. Iнодi i вночi кинеться, наче таксi бiля двору загуло, фари сяйнули... При©хав! Аж нi, то просто плавку дають. Для кого рудий та дикий, а Вiрунька нiяк не шкоду╨, що обрала саме його, просто не може приховати гордощiв, коли на заводi мова заходить про Iвана: такий майстер сталеварiння! Вiртуоз сво╨© справи... I нiяких трiщин у душi: який у життi, такий i на роботi - гарячий, нестримний, звiдси i вмiння, сталеварський талант... Я, каже, тiльки до печi пiдходжу i вже грудьми чую, що там i як! Для Вiруньки вiн перший серед усiх чародiйник печей, недаремно саме на ньому зупинилися, коли заводських вiдбирали в Iндiю. I хоч не дивина тепер на седищах почути: той на Асуанi, той в Афганiстанi, однак Вiруньцi зда╨ться, що тiльки ©© Iвановi випала така честь - укра©нських металургiв десь аж у Бхiла© представляти, в тому жаркому штатi Мадх'я-Прадеш... - Буде ж сюрприз: при©де братуха, а собору нема... - Як це нема? - здивувалась Вiрунька. - Зносити збираються. - Вперше чую. Менi до нього, правда, байдужки, але щоб отак, людей не спитавшись... Та це вигадки, мабуть. - Не вигадки. Дiло кепське, якщо вже вiн став на завадi чи©йсь кар'╨рi... - Носишся ти, Миколо, з сво©м собором, як iз писаною торбою... Скажи краще, коли ти матерi невiстку приведеш? Мабуть же, ма╨ш якусь там на шпильках? - Нi, Вiрунько. - Так трудно вибрати? - А дума╨ш - легко? Наче щоб розсмiшити Вiру, Микола розповiв, як вони пiшли з хлопцями в суботу на танцi, на отi самi твiсти, що ©х Вiрунька не визна╨. Пiд кiнець вечора один якийсь тип, дегенерат кривоногий, вiдклика╨ ©хню компанiю вбiк, пропону╨ пошепки: "Д╨вочек треба? Можу влаштувати..." - Та не подонок? - ще й зараз обурю╨ться Микола. - Годилось би йому по тиквi дати, та передумали: чи варто руки бруднити? - Треба було його вiдвести в штаб дружини, - строго зауважила Вiрунька. - Там для таких типiв добра мiтла приготована. Вiруньку подеколи теж можна бачити в парку в дружинницькому патрулi - записалася пiсля того, як провела на Бхiла© свого Iвана, грозу парково© хулiганви. Дехто, правда, iронiзував з цього приводу: вдома город неполений, дiти на бабинiй ши©, а вона, пiдтримуючи Iванiв престиж, з порушниками громадського порядку бореться. - Кажуть, Вiронько, ти успiшно отаману╨ш? - жарту╨ Микола. - Всi патрулi перед тобою на витяжку? - Смiйся, смiйся. А менi не до смiху, коли йдеш, а воно, пацаня яке-небудь, з першо© получки причастилося i чiпля╨ться до людей. Воно там i випило, як горобець, а скiльки йому треба пiсля цеху... Блiде, дохле, валя╨ться пiд кущем, хiба ж не заболить душа? Та не я тобi мати! Вчора одне з ремiсничат забралося, жовтороте, на танцмайданчик i давай до дiвчат в'язнути. Ми з Ганною-мотористкою саме нагодились: ану лишень, голубчику, сюди! Одна за одне вухо, друга за друге i - в штаб. А воно ще й дибки ста╨, лихословить, тiльки в штабi заскиглило: оця, каже, тьотя вухо менi так скрутила, дивiться, аж розпухло... занесiть це в акт! - Справдi, Вiрунько, хiба ти ма╨ш право вiльного громадянина - за вухо? - А хулiганити воно ма╨ право? Теж менi захисник! Сам ти чого досi не в патрулях? Спортсмен, статура яка... Для чого ж ото м'язи нарощу╨ш? - Спортом захоплюватись i п'яниць по парках пiдбирати - речi рiзнi, Вiрунько. - А хто пiдбиратиме? Усе ми, жiнки? А де ж ви, самбiсти? - Я не майстер руковивертання. Може, менi млостить вiд цього? Може, в мене вiдраза? Чи не ╨диний з культiв, який чогось вартий у наш час сумнiвiв i невизначеностi, культ здорового античного тiла. На човна та по Днiпру - оце дотепно, оце по-мо╨му. Зрештою, що на цiй грiшнiй землi залиша╨ться людинi, крiм усмiшки неба та ласки сонця? - Усмiшка неба - це гарно. Ти таки в нас поет... - "Днiв мо©х золотi бергамоти обшугали, оббили вiтри". Як це тобi? - Теж тво╨? - Костя-слiпий склав: i слова, i музика його... Пiд баян викону╨. - Анонiмок не пишуть, а хтось i на нього, на Костю, капнув у райраду! Нiбито пiдпiльно постача╨ Зачiплянку перваком тутешньо© марки "сам жене"... Було менi за нього клопоту... Та як вам, кажу, не соромно незрячу людину вистежувати? Може, й стався коли такий грiх, вигнав до свята, а зараз чесно працю╨, роботу вiд артiлi iнвалiдiв додому бере... Кошики з верболозу робить, ними живе... - Вiрунько, не самими кошиками людина живе... "Днiв мо©х золотi бергамоти" - оце да╨ смак життю! - Микола захоплено стрiпу╨ чубом. - Чари поезi©, чари музики - ось у чому людина явила свою унiкальнiсть, хiба нi? Мистецтво в наш час притягу╨ найшляхетнiших. Мистецтво, Вiрунько, - це, можливо, останн╨ пристанище свободи!.. - А, всi ви скептики, - вiдмахнулась Вiрунька Iвановою примовкою, яку вона часто повторю╨ влад i невлад. - Багато ти мудраку╨ш, Миколо... Глянь, яка нiч. Дiвчата божеволiють вiд кохання в такi ночi! Десь за ним, може, сохне яка, а вiн усе язика трену╨... Ми з Iваном, коли познайомились, то справдi мовби чари якi найшли на нас, - все життя менi засвiтилось. I люди всi стали гарнiшi, i ферма... Пора╨м корiв, а я нi ясел, нi силосу не бачу, все поглядаю на шлях, коли вже тi шефи при©дуть, а з ними той рудий-кучерявий, що в нього щось шалене в очах... Дуже, видно, заскучала Вiрунька за Iваном, коли аж про таке заговорила, про iнтими сво©, що ©х Микола ранiше нiколи б, мабуть, не почув. Захмелена спогадами, затиха╨, злiгши на лутку, зголоднiло якось всмiха╨ться сво©м грiхам, сво©м любощам... Садки стоять безшелеснi, крiзь них Микола час вiд часу дослуха╨ться до подвiр'я Ягора Катратого. Гуси там загелготiли. Мабуть, Ягор з Днiпра повернувсь, потривожив сво©х пiдлеглих... Вiдтодi, як провели заводчани Катратого на пенсiю, як з оркестром привезли ветерана горнового аж на Веселу, iнший промисел дiд собi знайшов, не мiг склавши руки сидiти. Спершу ходив по "халтурах", парове опалення забудовникам ставив, дахи вкривав трудно добутим шифером, хоч у самого хата ще й досi по-старосвiтському одна-однiсiнька на все селище соломою вшита. I так жив пiдробiтками, аж поки сягнув давно жадано© посади - влаштувався бакенщиком на Днiпрi. Завелися в дiда снастi риболовецькi, завелися знайомства з рибiнспекторами, якi часом навiдуються до старого аж iз мiста змивати з себе грiхи. А нещодавно на дiдовiм подвiр'© з'явилася нова та╨мнича особа. Хiба ж Вiруньцi з ©© чисто жiночою проникливiстю важко догадатись, чого Микола раз у раз нашорошу╨ вухо в той бiк... - Бачив, студенте, яка там у Ягора племiнниця город полива╨? Красуня ж! А ви спите! Хоч би коли на танцi дiвчину запросили, скептики нещаснi... Для скептикiв, звiсно, не зосталась непомiченою з'ява за Ягоровим парканом тi╨© загадково© особи, що ╙лькою зветься. Однак нiкому поки що не вдалося познайомитися з нею. Не раз найцiкавiшi з хлопцiв прошмигували велосипедами бiля дiдового двору, пригальмовуючи та ши© витягаючи через паркан, але виманити на вулицю жоден не спромiгся. Анi усмiшки на смаглявому личку. Сама суворiсть, неприступнiсть. Тiльки деколи незнайомка зиркне покрадьки через паркан, зсупить брови на задивлених велосипедистiв i знову погляд у землю, до шланга, що булька╨ водою; пiднiме його сердито, так i жди, що струменем межи очi тобi пужне! Найчастiше бачать ©© спиною до вулицi, бачив не раз i Микола ту постать струнку та ноги мiцнi, до мiдного загорiлi, зарошенi по колiна, в дiдових полуницях, що вiд щедрого ©© поливання повиростають, мабуть, як гарбузи! Хто вона, та порушниця зачiплянсь-кого спокою, баламутка юнацьких ночей? Нiчого Миколi про не© не вiдомо. I в дiда не вивудиш, мовчить, як скеля. Тiльки й зна╨ Баглай, що звiдти вона, де степи, де будяки по балках, де смага сарматська на обвiтрених лицях горить! - Може, вона теж поетка? - каже навздогад Вiрунька. - Бо як бiжить до ларка за хлiбом, то, мов намахана, людей жаха╨ться... Тiльки тодi й вискаку╨, коли вуличка безлюдна, щоб нi з ким не зустрiтись. Пробiжить, промайне, та все з озирками, наче за нею женуться... Микола пiдводиться з лавки, робить для розминки кiлька вiльних помахiв руками, потiм каже задумливо: - На добранiч тобi, Вiрунько. Вiтаю тво╨ класичне чекання. Вiтаю в тобi Ярославну, що сумувала колись на валу. --Тобi все жарти. - Нiяких жартiв. Жiнки, по-мо╨му, перевершують чоловiкiв вiдвагою почуття i його красою... Коли я бачу жiнку в любовi, у святостi чекання, менi хочеться вклонитися ©й! I Микола справдi вклонився. I здалося Вiруньцi, що зробив це вiн без тiнi жарту. Цi╨© ночi Баглая водило щось по Зачiплянцi, мов сновиду. Дома побував, води качнув, напився, потiм бiля Ягорового паркана маячила його постать, i гуси на нього сердито гелготали, - купами снiгу бiлiють вони проти мiсяця в загорожi пiд сара╨м. Коло саги потiм постояв, коло тi╨© рiдно© саги, де наче ще вчора лящало, барложилось, вихлюпувалось та скракогонiв ганяло його смагляве дитинство. Студент-металург уже, а й зараз ще ма╨ звичку бовтатись у сазi, полохати в осоцi карасiв, i щоразу асистентами при ньому всi отi баглайчата, ткаченята, шпаченята, вся ота замурзана зачiплянська гвардiя, що вiддана студентовi безоглядно... Бiля кладовища потiм опинився, з другого боку Ягорового садка, серед забур'янених горбикiв землi, над якими колись темними ночами нiбито вставали фосфоричнi силуети предкiв. Зараз не встають, а колись нiбито вставали, лякали людей. Хто вони були, тi, вставшi? Запорожцi з списами? Першi металурги? I чого вставати ©м - тiсно лежати в землi? Чи пiдводило ©х бажання подивитись на реальну свою прийдешнiсть? Характерники нiбито мiж ними були, ворожбити, дивовижнi люди. Вiзьме дрiбку рiдно© землi пiд шапку - i в похiд, i земля ця да╨ йому такi чари, що, коли зiйдеться з ворогом вiч-на-вiч, то ворог його не бачить. Чу╨ басурманин, як козак смi╨ться, чу╨, як кiнь його iрже, а самого козака не видно. Невидимий, мов дух, а смi╨тьсяi Занедбано цвинтар, лише Великоднiми святами сходяться сюди старенькi бабусi на поминки... Для них тi, що лежать у землi, не тлiн, не розкладена матерiя, а мовби якийсь пiдземельний шпиталь вiдчуваючих... Цiлi династi© тут поховано металургiв, тих, що списи постачали на Сiч та гакiвницi. Ще й зараз дещо знаходять. Якось викопали на городi в Кiнебаса ковшик крем'яний, мiркували гуртом, що воно таке, для чого. А потiм дотямили: та це ж ковшик метал розливати! Десь тут, видно, козацькi ливарнi були!.. Багла© - вихiдцi з такого роду. Слiдом за старшим братом Микола ще пiдлiтком пiшов на завод, уперше крiзь синь окулярiв, крiзь вiчко братово© печi побачив вируючий, як у надрах сонця, вогонь! Раз побачиш - i нiколи, нiде того не забудеш... А коли вийдеш пiсля змiни iз брами, перше, що поста╨ перед тобою над заводським парком, - чорний Титан Працi з розiрваними ланцюгами в руках, вiдлитий з першого металу революцi©. Нiби герб заводу. Батько твiй з товаришами його вiдливав. Глянеш - i щоразу тенькне тобi щось у душi... Потiм на велосипед - i гайда Широкою додому. Нагнувшись до керма, натиску╨ш на педалi, чешеш по брукiвцi, авоська з хлiбиною телiпа╨ться, десь у кiнцi передмiстя сонця червоний гарбуз котиться в пилюку. Велика вантажiвка поперед тебе мчить з блiдолицими заводськими мадоннами. Сидять пiд брезентовою халабудою в робочому одязi, напрацьованi, неговiркi, стомлено з будки на тебе поглядають. Котрась потiм, видно, смiшне в тобi щось помiтить, кивне подругам на тебе, капловухого фабзайця, i всi дiви з халабуди починають хихикати, i ти ©м зуби поскалиш, хiба шкода! Бiля собору звернеш через майдан на свою заповiтну Веселу, i вже ти досяг мети. Вiд закурено© брами заводсько© до материного порога - оце i вся путь ранньо© юностi тво╨©. У ремiсничi та ФЗУ Зачiплянка тепер iнших послала, тих у кого ще й вус не пробився, а ти зрiлим студентом сто©ш ось перед нiчним, незникаючим видивом собору. Пiд тiнню його минало життя поколiнь. Були, перейшли, тепер ти з'явивсь. I пiсля тебе прийдуть, житимуть на цiй Зачiплянцi люди iншого складу, iнших професiй, кiбернетики якi-небудь, астронавти... Ким ти будеш для них? З яким почуттям тебе спом'януть? Кажуть, що iнстинкт смертi ╨ нiбито визначальним у життi людини. Нiбито все дикту╨ страх перед невiдомiстю, перед тайною зникнення... Та чи так це насправдi? Чи не бiльше мусить лякати живущого те, що проiснувати вiн може марно, безцiльно, пройти дорогу життя людиною-авоською, вiдцвiсти сво© весни пустоцвiтом? Так у чому все-таки вiн, "конечний змiст всi╨© мудростi земно©?" Як бути справжнiм? Як досконалитись? Як ма╨ш повестись, щоб вiдчути себе перед лицем всесвiту справдi вiнцем природи? Ось перед тобою шедевр, поема степового козацького зодчества. ╙ ритми сво© в спорудi собору, ╨ вiльний полiт натхнення, любов висока... Чи створиш ти щось рiвне цьому, щось краще за це? В чому твоя душа увiчнить себе, де вони, поеми тво©? Каже Вiрунька, що дiвчата божеволiють в такi ночi вiд кохання... А де ж та, ради яко© ти збожеволiв би, зустрiвши ©© на сво╨му житт╨вiм шляху, де та, яку оспiвав би? Вiдомо, що кохання виникло на пiзнiй стадi© розвитку людства, торгом потiм стало, ну, а далi? Розвиватиметься, напевно ж, у бiк прекрасного, а не потворного... Чисте, святе це почуття завжди зостанеться найвищою пiснею i життя, й мистецтва... Мовчить собор. Щоразу перед ним Баглай почува╨ якийсь дивний смуток i щось навiть тривожне. Собор нiби ма╨ в собi щось вiд стихi©, навiва╨ щось таке ж велике, як навiвають на людину степ, або ескадри хмар серед бурi, або окутанi вiчними димами чорнi iндустрiйнi бастiони заводiв. Нiмотна музика собору, музика отих гармонiйно пiднятих у небо бань-куполiв - вона для тебе реально iсну╨, ти здатен ©© чути, хоча iншi, зда╨ться, до не© глухi. Не злопам'ятна Зачiплянка, та все ж, мабуть, важко забути, чим був колись цей собор, найбiльший, найпишнiший в ╨пархi©. I праведникiв, i грiшникiв - усiх вiн ╨днав. Пузатi© попи ставали тут ще пузатiшими, церковнi старости, стриженi пiд горщик, намащенi оливою, бряжчали горами мiдякiв на тарiллi, злодiювали, наживалися на свiчках, шахра©-пiдрядчики одним махом вiдкуповувались тут вiд грiхiв, старцi та старчихи вмирали на папертях, а нещасним калiкам, що звiдусiль тяглися сюди, щоб зцiлитися, добутися чуда, далеко не завжди вдавалось того чуда зазнати... Горiли свiчки, з розмашистих кадил пахощами ладану обдавало людей, сяяли в рушниках iкони, пiвча - аж розлягався собор - переливалася райськими голосами, виспiвуючи людям небесне, вiчне блаженство, а пiсля вiдправ знову ©х викидало iз небес у реальний жорстокий свiт хижацтва, здирства, нестаткiв, свiт бельгiйських заводчикiв i "рiдних" мордатих стражникiв, получок i забастовок, пиятик i бiйок до кровi... Але це вiдiйшло, розтануло разом iз ладанними димами, зостався для студента тiльки оцей довершений архiтектурний витвiр, оця симфонiя пластики. Невже знесуть? Вiрунька заспокою╨, нема нiбито причин зносити... Та якщо вже взялись за нього, якщо став вiн комусь на завадi, то причину знайдуть... Ох, важко буде встояти йому!.. А нащадки ж прийдуть, спитають колись: ану, якими ви були? Що збудували? Що зруйнували? Чим ваш дух трепетав? II Шаленiють зенiтки, в небi свист i виття, блиск лiтакiв i сонце кудлате, слiпучо-слiпе, як вибух. Сили вiйни зачепилися на переправах; Днiпро кипить, береги здригаються вiд бомбових ударiв. Тужно, кiнецьсвiтньо горять заводи. У садках робiтничих передмiсть звалища бо╨припасiв, кугучури снарядних ящикiв, вони теж горять, снаряди вибухають, самi себе вистрiлюють, свистять урiзнобiч. Спека бою важко плава╨ по садках обчухраних; пада╨ сажа. Чадi╨ все. I серед цього пекла, в учадiлому, розчахнутому свiтi, в окопчику серед соняшникiв золоточолих раптом запищало. Солдат саме пробiгав побiля окопчика - лице заюшене кровлю, i рука його перебита бовта╨ться, теж уся у свiжiй кровi... Все ж вiн, оглушений бо╨м, палаючий кров'ю, почув той писк i зупинився над окопом, над породiллею. I дитя ©© новонароджене, тiльки оченята розклiпивши, в подивi безтямностi вперше побачило цей свiт, побачило його в суцiльнiм кривавищi: заюшене солдатське лице, нависнувши над окопом, горiло кров'ю, й розпливалося все небо, все в небi кипiло червоним, курилось у димах, i сонце було в ореолi кровi. Таким було перше враження новонародженого, першi карби, що ляжуть десь у надрах його пiдсвiдомостi. - Скажiть там, гукнiть кого-небудь... - долинуло з окопу змучене, материнське. Бо╨ць стояв ошелешений, забувши, що й сам вiн стiка╨ кров'ю, не вкладалось, видно, йому в головi, що серед усього цього хаосу нищення можна народитись, здавалося, що тут можна було тiльки вмерти. Було неймовiрнiстю, що наперекiр цьому несамовитому шаловi смертi раптом з'явля╨ться iз надр небуття, вдира╨ться в цi вибухи, гуркоти й чади маленький пагiнчик життя. Дивом див було, що те пискляве, рожеве, безпомiчне - то i ╨ людина. Мале закричало ще дужче, мовби вражене грiзним палаючим вибухом всесвiту, тим криком немовляти з окопу мовби сама земля бунтувалася проти цього кiнецьсвiтнього хаосу з слiпим, моторошним, на скалки розбризканим сонцем. Був свiт - стала безодня ру©ни й нежиття. Димилися вирви, виритi смердючими бомбами. Валялося свiже гiлля, обсiчене з листям, з плодами. Пiдпаленi снаряди самi вистрiлювались край садка, i чути було, як iз шелестом падають гiльзи по городах, кладовищу. - Гукнiть же, гукнiть кого-небудь! Схаменувшись, солдат позадкував вiд окопчика, шурхнув у соняшники, - услiд йому вони якусь хвилю ще похитували золотими лобами. Кривавий, жеврiючий день був, слiпучий полудень. Про що думала мати? Може, плакала? Може, почуття винуватостi душило ©©: нащо народила? Нащо в таке содомище пуска╨ життя? Хотiла б, у свiт квiтiв щоб вiн явився, у свiт запахущий, трояндовий, а свiт, куди воно вдерлося, ©© мале, зустрiча╨ його смородом, вибухами, шаленiнням смертi... Мабуть, це недобра прикмета, що дитя в окопi народжене? I що перша людина, яку побачило немовля, постала у кровi (нiщо, нiщо так не паленi╨, як ополуднi людська кров!). А бо╨ць все ж не забув там, видно, погукати. Бо Шпачиха, - це була вона, найгаласливiша на всю Зачiплянку осоiба, яка в цi днi тiльки й торочила всiм про свою полохливiсть, ойкала та зойкала при кожному гуркотi, - тепер, накульгуючи, пригинцем бiгла через огороди серед снарядного свисту, розчавленi помiдори чвiркали ©й з-пiд босих нiг, чорнi бабинi пiдошви обпiкалися на розкиданих всюди гарячих гiльзах (розказуватиме пiзнiше, що, наступаючи на них, вона аж пiдскакувала...). Прибiгла i заходилась коло породiллi. - Парубок! - вигукнула, радуючись. - Готуй крижмо, та з тонесенького полотна!. Колись, як виросте, може, вiн цiй Шпачисi хоч чарку пiднесе. За те, що бабувала. Що пуп зав'язала серед такого страхiття!.. Так з'явився на свiт ще один Баглай, нащадок металургiв. Оцей самий, що тепер на багла©вському родинному лiжку не вмiща╨ться. Пiд мiкроскопом недавно показував матерi пилюжинку, невидиму простим оком пилюжинку заводських димiв. Глянула мати: ой леле! Каменюка, брила! - В нiй менше двох мiкронiв, - посмiхнувся син. - Таких пилинок безлiч, разом вони - хмара... Оцим диха╨мо, мамо, таке вдиха╨мо... Жити серед розкiшно© природи, на березi однi╨© з найкрасивiших рiчок планети i все життя дихати рудним пилом та газом... це нормально, мамо? Легенями фiльтрувати - нормально? - Нормально буде, як повiтря очистите, щоб стало таке, як було. - От-от, саме цього, мамо, й прагнуть кращi уми Зачiплянки... Здружився Микола з Олексою-механiком, захоплюють на цiлий день материн стiл, розкладають креслення та все щось метикують... - Будуть, мамо, уловлювачi. Такi фiльтри поставимо, що й молекула не проскочить. - Бо зна╨те, як тепер наше мiсто називають? - докида╨ Олекса, що рано облисiв, - вiн хоч i не набагато старший за Миколу, а череп, мов колiно. - Вчора в автобусi почув: мiсто молодостi й смiху... Молодостi, тому що до старостi дожити в таких димах - це проблема... - А смiху? - Бо всi горожани смiються, коли вiтер вiд заводiв на Зачiплянку подме. Коли ж, навпаки, димами на мiсто вiйне, тодi черга Зачiплянцi смiятись... Спить студент, довгов'язий смаглявець з чорними бровами, усмiшка блука╨ на вишнево-пришерхлих губах. Сниться, може, йому котрась iз тих, що на спартакiадах iз стрiчками та з обручами вигинаються, - вiн i сам готу╨ться до спартакiади. Чи, може, увi снi бачить мiсто сво╨ без сажi, без хмаровища рудих заводських димiв, що, мабуть, повернуть сьогоднi на Зачiплянку, окутають ©©, - он уже "лисячi хвости" азотно-тукового розпушують в цей бiк... А крiзь виноградне листя веранди сонце сходить росяно, червоно. Мати, готуючи снiданок, мимоволi задивилась на ранкове свiтило: нiчого кращого в свiтi за схiд сонця! Даровано людинi, щоб дивилась, а, мабуть, не надивишся й до останнього подиху... Сина будити мати не зважу╨ться, пiзно лiг, хай ще поспить, одначе будильник виявився рiшучiшим за матiр, загаркотiв зненацька так, що Микола схопився спрожогу, як опечений. "Доброго ранку, мамо!" - гукнув матерi весело, вскочив мерщiй у свiй спортивний темно-синiй трикотаж i гайнув iз хати: перед тим як засiсти за ватмани та рейсфедери, вiн мусить ще пробiгтися для зарядки, обкружляти кiлька разiв довкола озеречка, вiн робить це за будь-яко© погоди. Бiгти Миколi до саги мимо Ягорово© хати, мимо солом'яно© дiдово© фортецi. Чудом збереглася тут ця старосвiтчина мiж шиферами, мiж шлаковими будинками зачiплянцiв. Як залишок iншо© епохи сприйма╨ться цей насуплений стрiхою, з пожолобленими стiнами, з глиняною призьбою, нiби ще запорозьких часiв зимiвник. Невiдомо, коли хата востанн╨ i вкривалася, солома вляглася, спресована часом у монолiтну масу, позеленену де-не-де мохом, увiнчану по гребеню мiцними гузирями очеретяних снопiв. Хата допотопна, вiкна покосились, а вiконницi, проте, новiсiнькi, голубi, так само й паркан вiд вулицi голубий, з червоними вкраплинами-вiзерунками. Пiсля смертi Ягорихи нiхто цi╨© хати не чепурив, стояла дощами оббита, бо хоч Катратий нiякого дiла не цурався, однак вважав, що братися йому за щiтку й самому бiлити хату незручно, жiноча це, мовляв, робота. I ось за скiльки часу вперше цими днями повеселiшала хата - свiжопобiлена сто©ть, i хлiвчик до половини побiлений, вiдро з глиною i щiтку залишено бiля "козлiв", а само© бiлильницi не видно. Нi дiда, нi бiлильницi, лише моторчик "Кама" бiля колодязя гуркоче, вода з шланга булька╨ - сама собi полива╨ полуницi. Де ж та, що вчора поливала? Кiнець садиби в Ягора ще збереглась левада, там сiна копичка, очерету кущ i жита смужка, про яке вiн каже "житечко". Нiкого, одначе, й там, нiде не майне дiвоча постать. А може, й зовсiм уже попрощалася з Катратим його молода родичка? Погостювала, побiлила хату та й знову подалася туди, звiдки з'явилась, i може статися, що нiколи ти бiльше ©© й не зустрiнеш, не вiднайдеш нiде оту дивну сумовиту задуму зеленавих очей. Вiдчув, як одразу пада╨ настрiй. Не загледiв смаглявки в дворi, i вже смуток тебе обляга╨, - нi, так не годиться, юначе-бурлаче. Згадай, скiльки сам радив друзям - не пiддаватися настроям. Та й взагалi - якi в тебе пiдстави для претензiй? Побачення вона тобi призначила, чи що? Може, дiвчина в iншого до нестями закохана, в якого-небудь тракториста або серце©да завклубу, а ти для не© величина безконечно мала... Так, але чому ж тодi в душi застряла? Оця та©на першого зацiкавлення, першого збурення почуттiв - як вона зароджу╨ться? Чому не якийсь iнший, а саме цей тип людини привабив, запав тобi в душу? На сазi мiж осокою наче пеньок здоровенний темнi╨: то Ягор Катратий сидить у човнi, терпляче вичiку╨ сво©х окунцiв та карасiв. Навеснi пiд час розливу, коли днiпровська вода помiж кучугурами добиралася аж сюди, до само© саги, Катратий рiвчачки струмочкам прокопував, травичку зелену пригортав, заманюючи весняну воду та рибу в сагу. "Ну-бо, iдiть, iдiть, щучки й коропи", - примовляв. А воно як пiшло - в одну нiч вода аж пiд вiкнами стала в Ягора. Смiялася тодi Зачiплянка: "Ну, накликали, дядьку Ягоре, коропiв? У самi вiкна заглядають?" Вiдмовчувався на жарти. I зараз мовчки ловить те, що не ловиться. На плечах жилетка якась зашмульгана, червону латху видно на спинi, голова старого геть сховалась пiд повстяним розтовченим капелюхом з отих бувальцiв-капелюхiв, що ©х доношують, вийшовши на пенсiю, заводськi горновi. Заломи на такому капелюсi крило бравiше, ввiткни зверху пiр'©ну, i мiг би ним вимахувати який-небудь середньовiчний кабаль╨ро, церемонно вiтаючи десь на вулицях Верони або Сарагоси сво©х середньовiчних дам... Не видно обличчя з-пiд капелюха, звиса╨ з-пiд нього тiльки великий, картоплиною, Ягорiв нiс, червоний, аж синiй. Старий сердиться, коли натякають, вiд чого те посинiння: не вiд чарки посинiв, а вiд полум'я печi! Хто ж ма╨ сумнiв - стань на горно, вiк постiй, тодi перекона╨шся, вiд чого носи в горнових синiють... Коли не клю╨, дiда краще не чiпай, пробiгай мимо нього так, нiби й не помiча╨ш. Для балачок iз Катратим вибирай зручнiший час, коли вiн не буде поглинутий оцим сво©м ловецьким заняттям, котре великих, правда, втiх йому не вiщу╨, бо карасi тут грамотнi, знають, як ©м повестись. А щоб розворушити Ягора на розмову, на дискусiю, треба особливо© атмосфери, бува╨ це найчастiше пiсля чарки, отодi вам, теперiшнiм, старий розповiсть, що означало бути металургом в його часи, яку треба було мiць мати в хребтi, щоб з-помiж тих, якi сотнями валяються на бiржi працi саме тебе вiдiбрали на завод у гвардiю каталiв. Бути каталем не кожному випадало, тiльки першi кремезняки туди потрапляли... Кiлька рокiв ганя╨ш вагонетку, i аж пiсля того вiзьмуть тебе на горно, тобто до печi, до свято© святих. Зараз ви йдете на завод, наче в кiно, iди собi навiть у краватцi, бо кожному з вас там шухлядки до послуг (одна для чистого, друга для брудного), пiсля роботи ста╨ш пiд душ, освiжився, перевдягнувся. А ми тодi вмивались як? Iз канави пiд домною! Як ужаришся, пiд фурми голову пiдставиш, обiлл╨шся i, мокрий весь, знов до роботи... Людно було тодi на домнах, бо все вручну, по-дiдiвському. Льотка якщо зачавуниться, то бiда! Шiсть чоловiк беремось i "бараном" таранимо, б'╨мо, довбем, аж iскри з очей сиплються, доки лом стальний заганя╨мо, щоб льотку проломити. Бо ж лабораторiями нас не балували... Це тепер голос лаборантки на робочому мiсцi в себе почу╨ш, вона тобi по селектору з лабораторi© передасть, що ти там зварив... Декотрi пробують ще й улещувати лаборанток, дай, мовляв, той аналiз, що треба, а вона йому: нi! Одержуй, що ╨! Душею кривити не стану... Тепер ти, поки останнiй кiвш набереш, з першого вже аналiз ма╨ш, а тодi все на око, на око. Зате ж очi були! Тiльки гляну - по скалках, по вiдтiнках, по чомусь невловимому скажу тобi з точнiстю до тисячних доль! Майстри були, секрети сво© знали. Iзот Лобода, було, сокиру як зробить - нiчим ©© не пощербиш, бритву треба - вiн тобi й бритву утне, кращу, нiж золлiнгенiвська... Спита╨ш його - як, а вiн тiльки усмiшкою вус торкне: гартував ©©, каже, в кислому молоцi, а наводив цибулею... А ви? - пошле Ягор на молодих свою примружену зневагу. - Де ваша мудрiстьi Нашi печi хай курiли, але ж по-Божому, а пiсля нашого кисневого дуття вдвiчi бiльше кушпелити стали. Дим отой, червоний, залiзний, - то ж ваш? I коксохiмiвський смердючий... I азотно-туковий, що й листя на деревах вiд нього жовтi╨... Вашi це все, вашi вдосконалення, так само, як i води з кислотами, що вiд них риба в Днiпрi одразу пузом догори... По двадцять та по тридцять тисяч вiдвалюють, а що з того? Кому той штраф дошкуля╨? З одно© державно© кишенi вийняв, у другу поклав... Димiв бiльша╨, Днiпро брудните, вiд гуркоту машин глухнете!.. Правда, дбаючи про людину, заводськi гудки вiдмiнили. А я вас питаю: навiщо? Може, менi без гудка сумно? Гудок - то ж була пiсня заводська!.. Оббiгши тричi круг саги, круг непорушного Ягорового капелюха в осоцi, поверта╨ться додому студент; Ягорове подвiр'я порожн╨, щiтка в глинi стирчить, як i ранiш, нiким не торкана, i душу хлопцевi опiка╨ смуток яко©сь гiрко© непоправно© втрати. Ранок вiтряний, буйний, вiд заводiв захiдний вiтер жене розпатланi дими, небо южить, сонце над садками не тако© ясностi, як учора. Iван, ©дучи в Iндiю, жартував: "Микола наш недарма ото пилюжинку впiймав у мiкроскоп... Вернусь - мабуть, не впiзнаю Зачiплянки, нiякого диму нiзвiдкiль, скрiзь Миколинi фiльтроустановки побачу з мiдною табличкою: "Зроблено в Зачiплянцi..." Поки що ж дими димлять у реальностi, а фiльтри iснують у мрiях ентузiастiв. Микола вважа╨, легше винайти, анiж впровадити. Скiльки пропонували рiзних способiв фiльтрування, скiльки тих проектiв, навiть схвалених, лежать по шухлядах, канцелярську пилюку вловлюють... Директоровi цi фiльтри в печiнках, дайте йому щось простiше, дешевше, а поки що вiн давитиме вас димом, сотнi тонн залiзно© пилюки викидатиме на мiсто i сам нею дихатиме також... I все тiльки тому, що газовловлювачi нiбито не дають видимо© вигоди виробництву... Якби хоч якоюсь часткою процента позначались на планi - давно б вiн ©х увiв! А так труйтесь! I сам тру©тимусь, рудим пилом та сажею засиплю вашi акацi©, смородом "Коксохiму" переб'ю аромати ©хнi, бо менi не до лiрики, менi б тiльки швидше! Догнати запорожцiв, перегнати "Азовсталь", доповiсти, вiдрапортувати - в цьому смисл мого буття!.. Вдома, на верандi над склянкою чаю сидить Олекса-механiк, скаржиться старiй Багла©сi: - Нiколи не думав, що стiльки в нас крутi©в. Та ще крутi©в тако© високо© квалiфiкацi©... Свободу дав менi наш директор, на два тижнi, товаришу механiк, увiльню тебе: бери машину, ганяй скiльки треба, тiльки доведи до кiнця ту справу з вiдстiйником, бо ще одно© комiсi© ждемо. Зубами взявся я за це дiло. Кинувся по установах, в усiх кабiнетах пороги пооббивав, усi дозволи одержав, зосталося нiби найпростiше: по©хати в примiський радгосп, щоб конкретно вказали мiсце, де нам дозволя╨ться збудувати свiй заводський вiдстiйник. Отже, до директора радгоспу, до шанованого на всю область Героя Соцiалiстично© Працi товариша Бублика. I оце три днi до нього ©жджу, три днi ганяюсь за ним по всiх полях i не можу впiймати. Невловимий, як дим! - Вiн просто хова╨ться вiд тебе, - каже Микола, присiдаючи до снiданку. - В того Бублика сво© мiркування: про що йому з тобою, варваром, говорити? Навiщо йому тво©м смердючим вiдстiйником поганити квiтучi поля? - А в нього вони справдi квiтучi, - згоджу╨ться механiк. - Самого маку плантацiя... Невже навмисне водить мене за носа? - I да╨ зрозумiти в такий спосiб: робiть, товаришi, замкнутий цикл! Смокчете прозоро© з Днiпра дедалi бiльше, а що поверта╨те природi? Отруту!.. Потоки мертвих агресивних вод! - Нi, Бублика неодмiнно мушу зловити, - каже Миколин друг. - Завтра по©ду до нього о четвертiй ранку. Чатуватиму бiля двору ще до схiд сонця. Будь-що видобуду з того Бублика його вирiшальний пiдпис!.. - Паперiв усяких розвелося - людей живих бюрократи топлять, - каже Багла©ха. - Нашу Ткаченчиху скiльки ось мордують за папiрець, мабуть, до суду дiйде... I тiльки через те, що мишi ©й три роки трудового стажу з'©ли! - Мамо, досить критики, не очорнюйте нашу свiтлу епоху, - зводить брови Микола. - Звiльняйте нам стiл для цiлком позитивно© дiяльностi... Засядуть вони за столом на цiлi години. Не раз, упершись поглядом у розгорнуте креслення, механiк пошкребе свiй голий загорiлий череп, не раз i студент у задумi погладить потилицю, шукаючи виходу з якогось глухого кута. А садки блищатимуть мускулясте гiллям, вiтер ганятиме ©х, i сонце неповним блиском, наче пригашене, блищатиме у вировищi заюженого неба. Перерву зроблять собi зачiплянськi Едiсони, коли загаласу╨ вуличка дзвiнкими дитячими голосами: - Гляньте! Он вони! Обидва - i Олекса-механiк, i Багла╨нко молодий - повискакують з хати на дитяче алалакання i теж стануть дивитись у бiк собору, в небо, де високо вгорi, в буро-оранжевiй хмарi коксохiмiвських димiв, слiпучо зблискують чи©сь, мабуть, Прапiрного-прокатника, голуби. Хтось ©х там ганя╨, хлопцi чи сам господар, пiдiйма╨ обережно ©х над собором, над валування важких димiв, щоб там, у понадхмар'©, на чистих висотах, добули розумнi птахи собi свiжого повiтря ковток. Звiдусiль усiм селищам видно, як птахи то згаснуть, то знову виринуть у тiй буро-оранжевiй повенi i, мов рибки, трепещуть у нiй, ледь помiтно набираючи висоту. Вже ось ©х нема, розтанули, зникли, а по якiйсь хвилi знов засрiбляться, схожi на бiленьке листячко, розвiяне вiтром у тiй буро-червонiй хмарi. Задер голову Баглай, стежить, як поволi, але вперто пiдiймаються голуби над собором, як наче i собор витягують за собою, круг за кругом тягнуть у небо разом з його банями та шпилями, виводячи над цим видимим ще свiй, якийсь вищий, невидимий собор. Не байдужа Зачiплянка до такого видовища: навiть хто в нiчнiй був, i той, розбуджений алалаканням голуб'ятникiв, вичвала╨ на подвiр'я i ще заспано стане дивитися на ту неприродно оранжеву коксохiмiвську хмару, крiзь яку поволi пробиваються вгору бiлоснiжнi голуби Прапiрного. Все глибше у височiнь, щоб хоч там чистого, без ангiдридiв, повiтря ковтнути... Сто©ть на подвiр'© серед збуджено© малечi Баглай-студент, погляд невiдривне там, у високостi над собором, де птахи, мов янголи, то згаснуть у коксохiмiвськiй хмарi, то знову срiблясте затрiпочуться, зблиснуть... I весь час хлопець почува╨ нiби чийсь погляд на собi. Задивлений у небо, спустившись на землю, мiг би зрештою й помiтити, як дво╨ по-дiвочому зiрких небайдужих очей потайки стежать за ним з гущавини Ягорових джунглiв. III Цей старовинний, ще козацьких часiв, собор, був вiн од ╙льки в дитинствi захований обрi╨м Вовчугiв, хоч навшпиньки стань, нiколи не видно його повнiстю. Бачила зi степу лише вершечки, голубi його макiвки. Пасе, бувало, дiвча телят бiля сво╨© драно© ферми, блука╨ з ними по рудих, спалених сонцем балках, де тiльки будяки, мов кактуси дикi десь у мексiканськiй пустелi, а зiйдеш на пагорб - i перед тобою вдалечi, за маревом сонця, блакитнi╨ оте високе, вершечок мрi© дитячо©. Блакитнi планети твого дитинства. Мати розповiдала, як ще дiвчиною ходила до собору на богомiлля; босими йшли, берегли взувачку i лише там взувалися, перед порогом, перш нiж ступити до того храму свято© краси... ╙лька при фермi й виростала. Батька не знала зовсiм: як фронт переходив, нiбито прижито було ©© вiд солдата безiменного. Росла, не знаючи, що то воно таке батькiвська ласка. Та й чи багато хто знав iз ╙льчиних ровесниць? Мати працювала на постiйнiй, свинаркою. Лiто й зиму, будень чи свято, iз свiтку й до ночi тiльки приплоди, опороси, запарки, комбiкорм... I ╙лька-Оленка весь час бiля не©, у колi цих iнтересiв. Навiть як до школи пiшла, то й тодi весь позашкiльний ©© час минав на фермi, тут були ©© Еллади та Вавилони. Бо треба ж було якось жити! Серед пово╨нййх нестаткiв нiкому не було легко, а як уже тiй безмужнiй матерi-одиначцi, що не вмiла з правлiння вимагати, вмiла тiльки працювати чорно! Iнша хоч викричить сво╨ право, вибанiту╨ бригадира, а голос ╙льчино© матерi звичний був тiльки просити. I то ще добре, як пообiця╨ бригадир гарбу соломи на зиму, але навiть обiцяного не завжди дiждешся, бо вiн по-сво╨му перекрутить, бо влада його тут бiльша, нiж у римського цезаря. Що хоче, те й зробить. Не доставиш могорича - не буде й соломи, хай хоч i вода в хатi замерза╨. Бери тодi, як стемнi╨, мотузок та з матiр'ю покрадьки в поле, до скирти. Отак мимоволi ще й злодiйкою станеш, самi тебе такою зроблять. Смичеш похапцем, озира╨шся, серце з грудей вискаку╨. Нав'юченi в'язанками, йдуть потiм, спотикаючись, вiд скирти, аж до землi ©х та солома гне. Нема людини - сама купа соломи по заснiженiм полю сунеться! Задичавленою, вiдлюдкуватою росла. А коли пiдросла, то й бригадири стали помiчати: - Гарне ж дiвча росте! Пiсля високого синього лiта небо осенi обвалю╨ться на степи важкою мрякою, туманами, i нема бiльше вдалинi твого ясного собору, нема й далини, маленьким ста╨ свiт. Вечори довгi, темрява навкруги непроглядна, в корiвнику "летючими мишами" свiтять, дарма що металевi щогли високовольтно© над самою фермою гудуть. Одного дня з'явився на фермi при©жджий агiтатор з портфелем, блiдолиций, в кепчинi, в червонiм картатiм кашне. - Як тут у вас; дiвчата? Кiно бува╨?-бадьоро опитував. - Та бува. - Оплати досить? - Та досить. - То чого ж вам ще не вистача╨? - допитувався з щирим подивом. А Галька-переросток, що майже й надiю втратила на замiжжя, тихо йому, знiяковiло: - Хлопцiв... Приснули разом усi, посмiялись, а воно ж i не до смiху, бо хлопцiв i справдi в селi мало позоставалось - той у ремiсниче пiшов, той в армiю, той на новобудови подавсь. Спитав потiм ще, чи рiчка в них ╨, щоб улiтку можна було при©хати, загорiти, як вони. I хоч рiчки в них не було, одна з старших свинарок вiдповiла: - При©здiть, загорите... Ми вiк тут загоря╨мо.Гiсть не образився, лагiдно сказав ©м: - Приходьте, дiвчата, увечерi до клубу, лекцiю читатиму, - i довше, нiж на iнших, затримав свiй погляд на ╙льцi. Здалося ©й, що насамперед ©© це запрошення стосувалось, саме ©© вiн кликав до клубу. Очi мав якiсь водянистi, а так нiчого: молодий, непоганий собою, симпатичний в отiм яскравiм кашне. - Про що ж лекцiя? - шарiючись, запитала ╙лька. - О, в мене тема особлива: кохання. "Любов - не вздохи на скамейке..." Чули? Ну, i так далi. Приходьте, не пошкоду╨те. Увечерi дiвчата були в клубi. Всi фермiвськi гуртом так i посiдали попереду, щоб нiчого не пропустити. Незабаром i вiн вийшов на фанерну трибуну з сво©м пузатим портфелем. Помiтивши ╙льку, всмiхнувся ©й, став розкладати папери. Сама не зна╨, чого вона так хвилювалась. Ждала нiби якогось вiдкриття, сподiвалась почути слова, до того не чутi, особливi, i все не зводила очей з його бiлого чола, з його яскравого кашне. Мусив вiн сказати тi слова, призначуванi, може, найперше ©й, такi, що сколихнули б душу! I вiн почав. Клуб у Вовчугах маленький, тiсний, з глиняною поколупаною долiвкою, з низькою стелею... Тут говори хоч i пошепки, тебе почують, а вiн з тi╨© трибуни раптом почав кричати. Наче зовсiм глухi люди перед ним сидять або й зовсiм людей нема, сама пустеча. Розмахував руками, упивався сво©м голосом, який то спадав завчено, то верескливо лiз кудись угору, - ось-ось пустить пiвня! ╙лька i слiв його не чула, ©й аж мурашки бiгали по тiлу вiд його фальшивих нот, все боялась, що вiн таки на пiвня зiрветься, i жарко ставало вiд пекучого сорому за той верескучий крик, соромно перед дiвчатами, перед людьми. "Ну навiщо ти так кричиш? - аж благала його в душi. - Хiба можна так... про кохання?" Хотiлося затулити вуха, втекти, та все ж пересилила себе, досидiла, поки вiн докричав свою лекцiю до кiнця. Нiчогiсiнько не запам'яталось, всi слова просковзнули десь мимо розуму й серця. Коли розходились, вiн наздогнав ©© надворi, пiшов поруч, ждав вiд не©, мабуть, похвали, потiм сам запитав: -Ну як? А вона йшла мовчки, похнюплена. Молодий лектор по-сво╨му витлумачив ©© мовчанку, вiн, видно, був певен, що зажив сьогоднi успiху, почувався збуджено, став розповiдати ╙льцi, скiльки працi доклав вiн, готуючи свою лекцiю, гори лiтератури перелопатив, самих лише цитат навибирав бiльше двохсот! Але й не шкоду╨, користь наявна, адже з-помiж лекцiй на iншi теми ця збира╨ щоразу найбiльшу аудиторiю. Тут не скажеш, що матерiал сухий, нудний, нiкому не цiкавий. Тема кохання кожного розворушить! "Бiдолашний, - думала ╙лька в присмутку, - стiльки трудитись, i все намарне. Стара╨ться, вчить людей кохати, а сам... чи ти кохав коли-небудь? I чи тебе кохали?" Лектор провiв ©© до двору, ще й тут балакучо розповiдав про неспокiйне сво╨ кочове життя, про степовi розбагнюченi дороги i як його десь у "глибинцi" трактором витягали, бо люди скрiзь хочуть послухати про любов, про дружбу й кохання... "I це ти по всiх клубах так репету╨ш?" - невiдступне муляло ╙льцi, яка ще й досi не позбулася почуття сорому за нього. Мжичило того вечора, лектор пiдняв комiр мерзлякувато, проте розставатися не спiшив. Сам признався, що нiкого в життi ще не кохав, вона таки вгадала.. - Горять, палають, на стiни деруться вiд переживань... ви вiрите в це? - весело запитував ╙льку. I, не дiждавшись вiдповiдi, почав щось про людей атомного вiку, про ©хню потребу знайти якусь бодай тимчасову втiху, забуття, про бажання сучасних жити пiд наркозом краси. Дiзнавшись, що перед ним ще школярка, хоча й старшокласниця, вiн сказав ©й комплiмент: - Але ж ви зовсiм сформована! Дiвчина тако© яскраво© вроди... Я вас там на фермi одразу запримiтив. - I без усякого вагання перейшов на "ти": - В тебе краса. Дай напитися тво╨© краси! Наблизившись, спробував ©© обiйняти. Грубо, негарно якось вийшло, як i в отих розбалуваних дiвчачою увагою механiзаторiв, що сп'яну лiзуть до кожно© з обiймами. Вона його вiдштовхнула, сердито, рiзко, обома руками: - Гетьте! Спершу самi навчiться кохати, а тодi вчiть iнших! Вiдтодi й не бачила бiльше нi його, нi його пiвнячого кашне. ╞й хотiлося кохання, але ж хiба це було воно, оте повите та©ною, всемогутн╨ почуття? Почувала жагу зустрiти когось, хто на дiвочий твiй поклик вiдповiв би спiвом серця, пристрастю на пристрасть, хто вiдкрив би поезiю зоряних ночей степових, з ким зазнала б щасливого шаленства близькостi... Певне, з таким i цi тумани не були б слiпi, i невилазнi шляхи не були б болотом, i не здавалось би тобi затяжкою твоя завжденна праця. Хто ж вiн мiг бути, ©© суджений? Отой шалапутний шофер радгоспiвський, що машиною ганявся за нею по степу та фарами свiтив? А як занесло його в яругу, вiн i звiдти став угору свiтити; дiвчата смiялись на фермi: - Глянь, ╙лько, вiн уже тебе на небi шука╨. В космосi! Знала, що подобалась ще одному дженджуристому хлопцевi, з механiзаторiв, чи не найвродливiшому з отих розбалуваних дiвчатами, - восени його забрали в армiю. Якось одержала вiд нього листа: "Сiчас служить какось непривично, трудно звикать, що тобою командують, та все привикнецця, пайка хвата╨, на©даюся полностью, так що на здоров'я не скаржусь, плюс до цього ще й рижим, i фiззарядка теж здоров'я дасть..." I це вiн писав ©й, яка перечитала всiх поетiв у бiблiотецi, захлинаючись читала листи пушкiнсько© нiжностi i потiм ночами не могла заснути вiд хвилювання, вiд рiзних сво©х фантазiй... А вiн "какось" там на©да╨ться! Проводжала - красень був, танцював як! А зараз тiльки й пише, що гладша╨. Уявила гладким, розмордатiлим, i цей уявний - гладкий, самовдоволений - вже не торкав душу, був ╙льцi майже чужий. Вiдштовхувала ╙льку навiть його жахлива граматика, отой його "рижим", що заслуговував двiйки, а надто ж оте "какось": якщо можна в людинi розчаруватись за одне лише "какось", то це був саме той випадок! Вона йому й словом не вiдповiла. Незабаром змiнили ©хнього завфермою, що зовсiм пропився та ще сп'яну розпатякував на фермi вечорами про стирання рiзницi мiж мiстом i селом i який вiн спосiб пропону╨ для цього... "Хочете знати який? Затемнити мiста!" А що вiн теревенив це в той час, коли ©хню ферму взялися нарештi електрифiкувати, то провина його тiльки побiльшилась, i нiхто за нього не заступився: не стало - i все. Дiвчата теж не шкодували: байдужiсiнький був до них. На людей крiзь коров'ячi роги дивився... Замiсть затемнювача-пропияки прислали на ферму молодшого, завзятого, з iншо© далеко© бригади. Поставили завiдувати фермою, а що ранiше був бригадиром, то так серед дiвчат i зосталось йому iм'я: бригадир. Цей виявився куди дбайливiшим за свого попередника, домiгся перед правлiнням для дiвчат нових куфайок та чобiт гумових, щоб у грязюцi не тонули, радiо з'явилося, i надо© збiльшилися, бо встановив новi рацiони i макухи десь трохи роздобув. Дiвчат забезпечив брошурками по тваринництву - сам вiн у технiкумi вчився заочно, або, як вiн казав жартома, "позаглазно". На вiдмiну вiд свого попередника, думкою доярок не нехтував, радився з ними, як збiльшити надо© молока. Разом обдумували це, вишукували способiв, i одна iз старших вiком доярок навiть запропонувала вдатись до... зоряно© води! Тобто тако©, що нiч простояла в дiйницi при зорях. ╙ ж бо, мовляв, таке народне повiр'я: коли корова "присушу╨", да╨ мало молока, то набирають води в дiйницю, ставлять ясно© ночi пiд зорями, хай просто©ть так цiлу нiч, а тодi корову напувай тi╨ю зоряною водою... - До зоряно© води ще макухи треба, - злегка висмiяв пропозицiю бригадир. - I я вам гарантую: макуха буде! Пообiцяв, що й комбiкорму виб'╨. Показував на далекi макiвки собору: - Бачите? Отам повен собор комбiкорму! Якби наше керiвництво не спало, давно б уже мали наряд... До ╙льки бригадир ставився з явною доброзичливiстю: зовсiм юна доярка, треба ж пiдтриматиi Коли одна з доярок захворiла i довелось розподiлити ©© групу корiв, бригадир вiддав ╙льцi рекордистку Княгиню, що було неабиякою честю, ще й пояснив сво© намiри: - На виставку Княгиню готуватимем! Як добуду кормiв, окремо ©© поставимо, умови створимо, в Москву Княгиня твоя по©де! I ти з нею, ╙льцю!.. Веселiшим стало ╙льчине життя на фермi. I ходила тепер легко, якось з пiдлетом, в усмiшцi, у руках заявилось щось ластiв'яче, i нерiдко можна було почути, як ╙лька на самотi наспiву╨ десь у тамбурi, набираючи сiчку коровам. Владою сво╨ю новий бригадир не зловживав, з ним можна було сперечатись, жартувати, дiвчата при ньому вiдчули себе вiльнiше. Дуже боявся, правда, сво╨© ревниво© Варки i признавався одверто: - Три зла не можу терпiти в життi: лютого бугая, стограмового трудодня i ревниво© жiнки. Вона в нього була таки ревнюща, не раз прибiгала на ферму, тiпаючись вiд пiдозр, вистежувала, шпигувала, особливо коли йому доводилось зоставатись на нiч чергувати пiд час отелення. А вiн, маючи вдачу веселу, був i справдi охочий пожирувати, пощипати дiвчат, покачати ©х у тамбурi на соломi. I найчастiше в соломi чомусь опинялась ╙лька, i що ж такого в цих жартах? ╞й, розсмiшенiй, палаючiй, це навiть подобалось. На iншого, може, образилась би, а тут тiльки лящала та звивалася, коли цупкорукий бригадир з купи дiвчат саме ©© вихапував лоскiтно: - Ану, що це тут у пазусi за кавунцята! Навеснi ╙льку спiткало тяжке горе: матiр у глинищi привалило. Вiдкопали, та пiзно. Одразу зосталась дочка круглою сиротою. На похорон при©здив дядько Ягор, материн брат, заводчанин, про якого мати, якщо, бувало, й заговорювала iнодi, то майже пошепки, бо тiльки так годилося згадувати дядькову молодiсть, що губилася десь у Гуляйполi. Вiд'©жджаючи, цей малознайомий родич запитав ╙льку, чи не ма╨ намiру вона з часом перекочувати до мiста, i хоч вона ще не думала над цим, дядько Ягор зауважив, про всяк випадок, що хата його для не© завжди вiдкрита. В днi, коли вона переживала тугу за матiр'ю i свiт був немилий, вперше ╙лька по-справжньому оцiнила вiрнiсть подруг, що приходили до не© ночувати, дiлили ©© самотнiсть, i ставлення бригадирове оцiнила, який був тепер ще уважнiший до осиротiло© дiвчини. Сам привiз соломи, хоч вона й не просила. Повернулась увечерi, а солома вже серед двору: бери, топи... Школу ╙льцi довелося кинути, бо якщо досi була тiльки помiчницею матерi, то вiдтепер мусила про все дбати сама. - Переб'╨шся, перебудеш, а далi в технiкум на заочний влашту╨мо, - заспокоював бригадир. - Всi ходи й виходи менi там вiдомi, допоможу. Якось цiлим гуртом по©хали до мiста одержувати комбiкорм. День був вiтряний, небо де-не-де проглядало серед хмар блакитними березневими вiкнами. Вiдчутно повертало на весну. Земля вiдтанула, голi посадки серед чорних полiв буйнились, гнули-ламали ©х пружистi степовi вiтри. Гнало вiтрами з пiвдня, проте ще холодно було, дiвчата в чоботях та куфайках щулились, затиснувши мiж собою бригадира, закривались од вiтру цупким брезентом. Везли ще й картоплю на базар, насипом насипану в кузовi, на нiй i сидiли. Машина перевалки йшла по розбитих колiях, ледве повзла, i лише коли вибрались з чорноземлi на брукiвку, дорога аж засвистiла. I тi березневi вiкна одразу нiби побiльшали, блакитнiли в небi якось вiльно, пiслязимово, нагадуючи, що весна не за горами. Задумливо дивились дiвчата, як попереду ©хньо© тритонки помчав щодуху iнший якийсь студебекер, повен людей, що сидiли у вiдкритому кузовi щiльно, плечем до плеча, мов солдати. - Дiвчата, польова пошта попереду! Коли ж наблизилися, виявилось, що зовсiм не хлопцi то з польово© пошти, а сiрi газовi балони вишикувались у кузовi тiсно, один бiля одного! - Оце, мабуть, нашi женихи, - гiркувато пожартувала тодi Галка-переросток. Де-не-де вишки було видно по степу - закладались першi шахти Захiдного Донбасу, що вже аж сюди насувавсь. Бригадир зауважив, що хлопцi пiсля армi© тепер бiльше на шахти йдуть, i Катря Степанишина, в яко© щоки завжди горять, сказала, що з осенi теж гайне на шахти, годi з не©, мовляв, цього вашого колгоспу, та ще й вiдсталого - найзанехаянiший, мабуть, в областi! Бригадир був нiби аж стурбований Катриними нахвалками, став вiдговорювати Катрю вiд ©© намiру, запевняв, що вiн кров з носа, а ферму на той рiк повнiстю механiзу╨, буде, мовляв, ще й у них кореспондентiв та рiзних делегацiй, що ©х тепер возять тiльки туди, де Геро©. Говорив про переваги хлiборобсько© працi, про цiлi днi на свiжiм повiтрi, нагадав, що й Лев Толстой колись за плугом ходив. - Толстой хай собi як хоче, - вiдрiзала Катря, - а я буду на шахтах! I, закутавшись хусткою по самi очi, замовкла. Склад комбiкорму був якраз у тому козацькому соборi, що його ще здалеку видно, коли пiд'©здиш до заводських селищ. Спершу побували на центральному ринку, з картоплею спродались без загаяння, а проте коли пiд'©хали до собору одержувати комбiкорм, то на дверях висiв замок, хоч до кiнця робочого дня було ще далеко. Кладовщика не знали де й шукати. З'явився вiн надвечiр, будучи добре пiд чаркою, сповiстив мимохiдь, що тiльки завтра вранцi почне видавати комбiкорм, бо зараз у нього, мовляв, ще не все оформлено. Бригадир, наздогнавши кладовщика, став про щось шепотiтися з ним, але наслiдкiв це нiяких не дало, - довелося бiля собору й заночувати. Всього один раз ╙лька, ще дитиною, була коло цього собору, тодi тут збирався базар, - мати якось взяла ©©, коли ©хала сюди iз сво©ми односельцями продавати соняшникову олiю. Ще картки були не вiдмiненi, людям жилося сутужно; ╙льцi пригаду╨ться, як жiнка якась ходила по базару i вiд кожно© з тих, що пiдторговували, збирала "комiрне" - по ложцi олi©. - На мiлiцiонера, - пояснювала тихо. Тобто щоб не ганяв, бо олiю тодi було заборонено продавати. I жiнки не скупилися, давали кожна по повнiй ложцi на того худющого безолiйного мiлiцiонера, i був то навiть не хабар, скорiше то була премiя за його неформальнiсть i розумiння трудно© для всiх пори. Собор тодi вразив ╙льку тiльки сво╨ю суворiстю, холодним i якимось величавим непривiттям. А зараз викликав сво╨ю обдертiстю щось схоже на спiвчуття, був чимось ближчий до ©© дитячих мрiй, до отих блакитних планет ©© дитинства. Грузовик ©хнiй став на ночiвлю пiд акацiями неподалiк собору, щоб завтра, коли утвориться черга за комбiкормом, бути до дверей найближче. Згодом стали прибувати ще машини з нарядами на комбiкорм, з накушканими базарянами; при©жджi розбирали сво© корзини та клунки, розходились по заводських родичах ночувати. ╙льчинi подруги теж цiлим гуртом зiбралися йти до землячки Вiрки iз сусiднiх Погребищ; степовичка, вона вгадала вийти замiж сюди, - рудий та витрiшкуватий ©© Iван, а став знатним сталеваром, i Вiрунька тепер ох i живе ж! Кликали i ╙льку з собою, але вона сказала, що ©й ╨ до кого, дядько ж Ягор Катратий десь тут мешкав неподалiк: солом'яна хата пiд сiмнадцятим номером. Хоч смеркалося, знайшла в кiнцi вулички той 17-й... Хвiртка зачинена наглухо, нема господаря вдома, може, й на цiлу нiч по©хав куди... Позаглядала ╙лька та з тим i повернулася на майдан, до машини. Бригадир, зрадiвши, сказав, що зоставля╨ ╙льку стерегти машину, а сам з водi╨м, в компанi© з iншими шоферами, серед яких терся й кладовщик, одразу подався кудись шукати забiгайлiвки. Невдовзi в однiй iз хат селища зринули спiви, ╙лька впiзнала вiдчайдушний Катрин голос, що вирiзнявся дзвiнкiстю з-помiж iнших, i улюблену Катрину пiсню впiзнала: "Терен, мати, коло хати..." Спiвали якраз, видно, у хатi тi╨© щасливо© Вiрки з Погребищ, що кiлька рокiв тому загнуздала тутешнього сталевара Iвана Баглая та тепер "ох i живе ж!..". В нову хату восени ввiйшла, а мазальниць запрошувала все-таки з рiдного свого села; цiлий тиждень бiлили ©й хороми, рiвняли iзсередини стiни та наводили мальовки, бо тут, мовляв, i рiвняють не так, i мальовок з пiвнями не вмiють... До жiночих голосiв прилучився й чоловiчий, загудiв улад, добре смикнувши, мабуть, того первака, що дiвчата везли землячцi нову хату кропити... Закортiло i ╙льцi бути там, у гуртi з усiма, в теплiй хатi з мальовками, але стримала себе з якоюсь навiть злiстю: дуже тебе ждуть там, у тi╨© погребищанки, що нi подруга тобi, нi родичка, дуже при╨мно було б дивитись, як вона тут купа╨ться в благополуччi! ╙лька сьогоднi чомусь на всiх була зла. Собор похмуро плив у хмарах вечiрнiх. Тужливим чимось, навiть тривожним вiяло вiд нього. Ким вiн вибудуваний? I яким чудом уцiлiв? I яку душу хтось у нього вклав, що й через вiки вона ╙льку торка╨?.. Дво╨ якихось проходили поблизу, шарпнули за брезент, думаючи, певне, що в кузовi нiкого нема, посмiялись, постояли бiля стовпа, на мiсцi колишньо© дзвiницi, де тепер тiльки уламок рейки висить. Один чимось ударив по рейцi, сказав: - Який звук нiкчемний... Казармений... Звук сiрих буднiв... Посвистiли, ще посмiялись i почвалали далi. Зовсiм споночiло, став накрапати дощ. ╙лька глибше забилась пiд брезент, зiбгалась калачиком, щоб швидше зiгрiтись. Бригадир та водiй грузовика вернулися пiзно, принесли оселедцiв у газетi, пляшку й чорну хлiбину. - Ма╨мо комбiкорм, - весело озвався бригадир i запросив ╙льку: - Ану, хазя╨чко, зволь сюди, зараз погрi╨мось... Тримай хлiб, тримай посудину!.. Не забули i про не© все-таки. Грiлися в темрявi. Розламували хлiб руками на шматки, роздирали оселедцi, напiй у склянки гранчастi наливали, був то нiби якийсь ром, вони його i в темрявi точно подiлили. ╙льку теж умовили випити, ковтнула кiлька разiв - обпекло, як вогонь. Потiм пiзнiше стала вона догадуватись, що не випадкове, а заздалегiдь намислене ними було це вгощання, i про себе думала, що теж не випадково зосталася тут пiд брезентом... Щось ©© нiби спонукало зостатися, хоч i намiрiв нiяких не мала, нiяко© думки не складала наперед, i все ж нiби й передчувалось, як воно буде. А було так: шофера десь не стало, бригадир, зiщулившись, курив бiля машини, собор виступав iз темряви неба якось моторошно. Було вже, мабуть, за пiвнiч, вiтер розгулявся, гуркотiв шматок зiрвано© бляхи десь на соборних верхах. Через якийсь час бригадир теж забрався в кузов, опинився пiд халабудою брезенту. - Дозволь до тебе в курiнь... Чу╨ш, який вiтрюга... Не замерзати ж менi там... I заспоко©в, присунувшись: - Не бiйся, не чiпатиму. I хоч мала б одразу вiдiгнати його, але чомусь не вiдiгнала. I навiть коли почула слова ласки, то теж не обiрвала, хотiлося ©х слухати, було щось довiрливе в його скаргах на свою долю, щирiсть чулася у його спiвчуттi до ╙льки, розумi╨, мовляв, як ©й оце зостатись на свiтi без матерi, самiй... Зда╨ться, зараз для не© навiть бажаною була його близькiсть i його довiра, вiн, видно, вловив ╙льчин настрiй i ще ближче присунувся, вона вiдчула мiцне тепло його тiла. Гарячi шепоти-благання хвилювали, ласки, нiколи не знанi, пробуджували чутт╨вiсть. Вiтер шарпав ©хню халабуду, брезент лопотiв, а вона чула бiля себе жагливе, палке: - ╙лько, раз живемо© Двiчi нiкому не вдавалось! Стiльки он, мовляв, дiвчат-перестаркiв у селi, нiхто й не гляне! Порозлiтались хлопцi, дiвчатами по селах хоч греблю гати... Про шахти щось гомонiв ©й, куди вони удвох махнуть... Про щастя, яке треба ловити... I знову: - Один раз люди кохаються! Двiчi жити ще не вдавалось нiкому! Тож не будь така горда! Не бiйся! Ти ж сама тепер!.. Вiльна! Нiхто тобi не указ! I таки почувала, що вiльна вчинити як хоче. Може, й справдi сво╨ треба ловити, хапати, не вiдкладаючи на потiм? Iншi самi ладнi йому на шию кинутись, а вона ось таку владу над ним добула, доводить свого бригадира до безтями... Розпалена, вже не вiдпручувалась, а коли мiцний смак поцiлунку вiдчула, мiцний та гарячий, здалось, що оце й ╨ воно, оцей хмiль i ╨ кохання... Нiч горiла темрявою. Була вона найтемнiша з усiх ночей, ця нiч ©© падiння. Не стала вона святом ╙льчиного життя. Не принесла нi радостi, нi насолоди. Нiчого, крiм болю. Вранцi пусте було небо, хмари убогi пливли над собором, а вiтер улiгся, на сходi кра╨чок неба холодно, криваво червонiв. Дверi собору були вiдчиненi: починали видавати комбiкорм. Дiвчата перегукувалися в соборi, треба було i ╙льцi бути там, але ©© чомусь не кликали, не чiпали. I вона не спiшила вибиратися з-пiд брезенту. Голуб темно-сизий, брудний сидiв на карнизi собору, викрасовувавсь, водив грудьми. Пташки цiвкали в голих деревах. Гiлки дерев мокро блищали, зволоженi по-весняному. Життя було, воно брало сво╨, але ця бадьорiсть ранку, пробудження весни, ясна смужка свiтання, i пташиний цiвкiт, i веселi голоси в глибинi собору - все iснувало якось поза нею, все сприймала ╙лька тепер нiби зоддалеки, iз свого знеможеного, дотла спустошеного свiту. Наче повинен був би палити ©© сором за те, що сталося, вогонь ганьби, грiха, пороку, але й цього якось не вiдчувала, був тiльки тупий бiль, вiдчуття спустошеностi та безмежний розлив туги. Нарештi встала. Треба ж було таки йти помагати дiвчатам набирати того комбiкорму. Шофер, що длубався в моторi, обернувся до ╙льки, якось негарно осмiхаючись оголенiстю сво╨© вивернуто©, пiдсмикнуто© вгору заячо© губи. - Як спочивалося, Олено батькiвно? - I пiдморгнув з гидкою iнтимнiстю: - Чи не замерзали пiд брезентом? Бо я в кабiнi замерзав... Вiн, виявля╨ться, був у кабiнi! Наче ж зникав кудись, а виявля╨ться, був тут... I видно по ньому, по цiй нахабнiй, змовницькiй посмiшцi, що зна╨ геть усе... Ну, тепер знатимуть i всi Вовчуги! На мить це ошпарило ©©, потiм знов накотилась байдужiсть. Побрела до собору i, похнюпившись, по очi закутана хусткою, зупинилась бiля порога, навпроти навстiж вiдчинених у соборну сутiнь дверей. Не зважувалась переступити порiг. Здавалось, тiльки переступить, i станеться щось страшне, земля пiд нею трiсне, все соборне склепiння обвалиться на не©, падшу, осквернену! А там, усерединi, було гомiнко, перелунювались веселi голоси. Видно, як Галька-перестарок сто©ть бiля кучугури комбiкорму, тримаючи лантух розкритим, ©й хтось насипа╨, а потiм вона раптом задерла голову й нi сiло нi впало дико галаснула догори: - Ге-е-ей, на високiй полонинi... - I, засмiявшись, сказала: - Оце резонанс! Нiхто на ╙льку наче й уваги не звернув, коли вона, силуючи себе, таки переступила порiг собору, нiхто не запитав, чого запiзнилась, чого заспала: ©© появу в соборi всi сприйняли нiбито навiть байдуже, але в цiй байдужостi почувалася якась умиснiсть. В соборi було ще холоднiше, нiж надворi, пусткою, мишами смердiло. Вiкна, де ще позоставались шибки, заснованi павутинням, запорошенi дертю. Одразу пiсля вiйни нiбито збирались вiдкрити в цьому соборi антирелiгiйний музей iз куточком мiсцево© фауни i флори, але чомусь не вийшло, i лише як спомин про тi намiри опудало плавневого шулiки припадало тепер пилюкою над вiвтарем та де-не-де зi стiн, з-помiж облинялих мадон, шкiрились iклами вовчi та вепрячi морди. Уже й вепрiв у плавнях нема, а тут шкiряться... Посеред собору кучугура комбiкорму, далi зваленi цупкi паперовi мiшки з суперфосфатом, ще далi, в кутку, обгризений, темного дерева iконостас, з рiзьбленими гронами та виноградним листям. Колись, кажуть, цей iконостас розпиляли, подiлили мiж музеями, i частина оце й тут зосталась... Все кинуто звалищем, стiни в патьоках, крiзь сiре павутиння темно проглядають сердитi якiсь святi... Вiчнi присмерки стоять по кутках собору. Тiльки вгорi, у височинi центрального купола, було блакитно, як у небi, серед золотих зiрок сяюче бiлiв намальований голуб з розкинутими крилами, цiлком зберiгся й портрет якогось небесного юнака-святого в ясно-червонiй одежi... Там не видно було нi пилюки, нi павутиння, там панвувало свiтло небес. Густо-блакитне небо й по ньому золотi зiрки! Нiби оглухнувши, забувши про всi комбiкорми, стояла ╙лька серед собору й дивилась туди, в глибiнь найвищо© з бань, де все ще зосталось, як було при перших майстрах. Та глибiнь мовби поглинала ©© сво╨ю небеснiстю, всю душу ╙льчину втягувала, як вир. Очей не можна було вiдвести, паморочно ставало, як ста╨, кажуть, людинi над безоднею, де почува╨ш i острах, i непереборне бажання сягнути... "Я опоганена, мене опоганили, я не смiю, не маю тут права стояти!" - волало в нiй каяття. I все ж у якомусь зацiпенiлому напiвзабуттi стояла серед цього захламленого храму, втопивши погляд у той небесно-блакитний вир пiдкупольно© висоти. Згадалось, як мати iнодi так ревно молилась: "Сило небесна, допоможи!.." Чому це зараз тобi згадалось?.. Ясним, не загидженим тiльки й зоставсь отой острiвець собору вгорi, над ╙лькою, чистотою та високiстю навiював i на не© чистоту спокути, вiдчуття провини i подмух якихось непевних надiй... Ота краса, що вгорi, - чому вона ©й ранiш н