раз
i зароджуються вулкани людських вчинкiв? Чи так уже далекий вiд iстини той
же Гриня, який твердить, що вади людсько© природи  вiчнi,  що  ми  справдi
грiховнi вiд народження й несемо печать грiха на собi? Колись, на свiтанку
життя, грiховна спокуса нiбито погубила легендарних Адама i  ╙ву;  хай  це
вигадка, хай Вiталiй у все це не вiрить, але знову ж таки  -  хiба  тiльки
пустощами, легковажним /сво©м хлоп'яцтвом пояснить вiн i свiй сьогоднiшнiй
вчинок? Хiба ж Тоня, його розумна, твереза, практична Тоня, сiла б iз  ним
в каючок, якби i ©©  не  штовхало  оте  чортеня  зваби,  спокуси,  жадання
торкнутися чогось заборонного, звiдати  незвiданого?  Чи,  може,  в  цьому
якраз i ╨ сила людини, ©© дар, може, без  цього  не  знала  б  вона  отого
виходу в океан i нiколи нiчого не вiдкрила б?
   Тоня здрига╨ться  нервово  в  дрiмотi,  нiби  ©©  ще  й  зараз  стрiпу╨
внутрiшнiй невиплаканий плач.
   Поменшало вогнiв на Центральнiй,- певне, спати вже потроху  вклада╨ться
радгоспна столиця, бо рано почне завтра свiй трудовий день.
   Майнуло над  степом  вiяло  свiтляне,  перемiщаючись  у  просторi,-  чи
кiнопересувка помчала з вiддiлка пiсля сеансу, чи, може, з "Чабана"  пiсля
перевiрки соцзмагання поверта╨ться мати з робiтниками  додому?  При  самiй
згадцi про матiр душа Вiталикова налива╨ться болем. Прийде вона додому,  а
сина нема, i завтра не буде, i, може, не буде й нiколи! Як вiн  непрощенне
завинив перед нею! Виплаче очi за сином. Уява  малю╨  ©©  розбитою  горем,
зiстареною, самотньою... Ось як вчинив з нею  вiн,  ©©  надiя,  ©©  опора.
Будуть розшуки, буде тривога, але хто догада╨ться шукати ©х тут, на  цьому
iржавому обдертому суднi, що бовванi╨ серед моря уже тiльки як  льотчицька
мiшень!
   Нiч зоряна, видна, в такi ночi спiва╨  степ.  Десь  i  зараз  далеко  з
берега нiби чу╨ться пiсня - нi, тiльки вчува╨ться. Коники сюркочуть -  нi,
тiльки обман слуху... Тiнь  вiд  судна  темнi╨  на  водi,  а  море  темним
полиском мерехтить безкрайньо, як  мерехтiло  воно  колись  Магеллановi  i
Васко да Гамi... Простори океанiв вiдкривались  i  тобi,  але  тво╨  судно
нiколи звiдси не попливе, на мертвому якорi воно! А океан,  живий,  вiчний
океан, хлюпа╨ в борти, б'╨ в пiднiжжя  цi╨©  сталево©  безжитт╨во©  скелi,
наганя╨ думи про владу слiпих сил, про неминучiсть удару, про неможливiсть
вiдвернути його... Нi, так можна  дiйти  до  божевiлля!  Невже  все?  Отак
безглуздо? Свiтлий, чистий океан життя стелився перед ними,  а  тепер  що:
океан тьми i хаосу? Кiнець? Всьому кiнець?  Оце  повне  життя,  молодостi,
повне краси й любовi дiвоче тiло буде  повiльно  зсушене  голодом-спрагою?
Треба шукати виходу. Будь-що знайти  вихiд.  Треба  боротись.  Боротись  -
цього вчила його мати, вчили в школi, це чув  вiн  безлiч  разiв,  про  це
стiльки читав... Боротись, але як? З чим? З безглуздям  самого  становища,
самого випадку? Коли батько боровся на фронтi, вiн  знав,  що  йому  треба
вбити ворога,- з ним борись... А тут  хто  твiй  ворог?  Море?  Небо?  Ота
зоряна дорога, що над морем, над степами пролягла? Все, що ╨, що вчора  ще
було радiстю, красою, життям, зараз мовби готу╨ тобi муку i смерть.
   Двигуни! Може, десь там в глибинi судна збереглись  двигуни?  Може,  ©х
якось можна запустити, зрушити ними всю  цю  махину  з  мiсця?  Вдень  вiн
спуститься й туди, в машинне вiддiлення,  все  обстежить,  обнишпорить.  А
поки що тiльки  й  б'ються  на  цьому  сталевому  гiгантi  оцi  ©хнi  дво╨
невтомних, стукотливих у грудях сердець...
   Було свого часу й тут, на цьому суднi, життя, ходив на  ньому  по  морю
цiлий колектив людей, цiлий свiт пристрастей, думок, мрiй носило по хвилях
це судно, одягнуте у важку непробiйну  сталь.  Вдень  i  вночi  вистоювали
вахту молодi хлопцi по сво©х мiсцях, чергували бiля гармат бойовi обслуги,
а вечорами, може, якраз тут, на баковi, лунала гармошка, задумливi  лилися
матроськi пiснi. Багато таких суден тепер списують, рiжуть,  вантажать  на
платформи й вiдправляють  на  металургiйнi  заводи,  щоб  з  цього  металу
народилися трактори, комбайни,  рiзнi  розумнi  й  гарнi  машини...  Деякi
радiодрiбнички ще й вiн, Вiталiй, встиг добути з корабельно© радiорубки, i
вони йому були дуже до речi, коли  збирав  свiй  любительський  передавач.
Сюди б йому той передавач, що ото на друзки тодi  розлетiвся,  запоганений
Яцубою... Пiзнiше сам Яцуба звернувся до нього уже як представник ДТСААФу,
запропонував заре╨струватись в гуртку радiоаматорiв, бо тобою, каже,  i  в
областi зацiкавились пiсля того, як ми тебе запеленгували... Десь там,  по
той бiк роковано© межi, зостались  його  запеленгованi  пустощi,  улюблена
робота, коли вiн, уже повноправно надiвши на радiовузлi навушники радиста,
поринав у гомiн ефiру, зосталась i спрагла материна любов, i чиста Сашкова
дружба... Одним необдуманим кроком вiн вiддiлив себе вiд усього того, саме
щастя сво╨ поставив  пiд  такий  удар...  День  починався  смiхом,  летом,
поцiлунками, все попереду вiщувало тiльки  удачу,  обом  заваблювали  душу
свiтлi простори, сонце, син╨ роздолля...
   А лихо сталось. Мовби змужнiлим поглядом Вiталiй  огляда╨  зараз  себе,
обдуму╨ знову i знову, як це ско©лось i як закiнчиться. Невже це i все, що
вiн встиг у життi? Невже це похмуре,  як  привид  минувшини,  судно  стане
залiзним саркофагом для них? По сутi, нiчого ще не зроблено в життi,  хiба
що примус кому полагодив та керогаз, а всi отi будованi 1 незбудованi тво©
кораблi, вони всi попереду, вони помандрують в майбутн╨ без  тебе,  а  ти,
хлопче,  куди  ти  звiдси  помандру╨ш?  Помандру╨те,  помандру╨те,-   нiби
нашiптував йому злий якийсь голос,-  i  ти,  й  твоя  Тоня,  i  нiколи  не
вiдродитесь, не повернетесь до ваших  степiв  сонячних,  до  магiстральних
каналiв, що ©х там будують, до виноградникiв, що там  зеленiють...  Будуть
атомнi ери, мiжпланетнi польоти, дива-чудеса з'являтимуться на землi,  але
то все буде уже без вас, без вас... Про людину кажуть, що  вона  велетень,
бог, гiгант. I хiба ж не так? Володiтиме небом, матиме владу над  грозами,
над стихiями, все небо буде ©й пiдвладне,- з  блискавицями,  з  дощами,  з
нуртуванням хмар! Всi могутнi сили природи будуть послушнi людськiй  волi,
руховi людсько© руки. А ти ось тут не можеш зрушити з мiсця купу залiзного
брухту, не можеш викресати iскру вогню, не владен вiдвести вiд сво╨©  Тонi
удар... Вiн чу╨, як вона диха╨, як поворухнулася.
   - Зоряно як.- Тоня пiдвелася,  сiла,  пiдiбгавши  ноги.Я  довго  спала?
Мабуть, уже пiзно? А руки як щемлять вiд того скла... Чого ти мовчиш?
   - Пiсля того, що сталося, Тоню, ти повинна б мене... зненавидiти.
   - Що ти вигаду╨ш? - Тоня взяла його руку.- За що? Це я дурна,  що  тебе
не втримала, сама пiддалась... Тобi холодно?
   Вiдчувши, що хлопець дрижить у сво©й майцi, вона притулилась до  нього,
пригорнула, щоб зiгрiти:
   - Тулись до мене, тулись.
   - Я вже думав плота зв'язати, якого-небудь  "кон-тiкi",-  глухо  сказав
Вiталiй.- Але ж нiякого дерева тут, сама сталь.
   - Якби хоч вода була,- мовила Тоня згодом.-  А  то  й  нiч  холодна,  а
пити... просто сушить всерединi. Це правда, Вiталику, що людина довше може
витримати без ©жi, нiж без води?
   - Ми питимемо морську.
   - ╞© не можна ж. Нашi тато, як  розвеселяться,  все  люблять  про  того
чумака розказувати, що вперше бiля моря опинився та  хотiв  воли  напо©ти.
Води багато, розпрiг, пустив круторогих напувати, а вони не п'ють. "Он  ти
яке! - вигукнув чумак до моря.- Тому тебе багато й ╨,  що  тебе  нiхто  не
п'╨! "
   - А ми питимем. Один французький лiкар довiв, що й морську можна.
   - Ну, в них, кажуть, i жабенят можна ковтати,-  мовила  на  це  Тоня.-А
пригаду╨ш, Вiталику, яку ми воду в Каховцi пили? З кубинцями бiля джерела?
   Вiталик тiльки зiтхнув. Ще б пак, не пригадати  тi  ключi-джерельця  на
березi Днiпра, де було колись село Ключове i де ©х ще й зараз сотнi б'╨  з
вiдкритого берега, з-пiд корiння верб та  платанiв.  Села  Ключового  нема
вже,  ╨  натомiсть  мiсто  Нова  Каховка,  а  ключi   зосталися,   живуть,
виструмовують всюди: чи з трiщин берега, чи з-пiд кореня, а то й просто  -
тiльки гребни землю рукою, там уже й ворушиться пiсок, явориться  водичка!
Холодна скаламучена вона, але каламуть швидко осiда╨, i вже ти  п'╨ш  воду
таку свiжу, прозору та чисту,  що  недаром  про  не©  кажуть:  як  сльоза.
Височать тут платани могутнi, що кора на  них  -  неначе  атлас,  i  з-пiд
корiння ©хнього теж пробиваються  джерельця,  а  один  струмiнчик  витiка╨
просто з дупла старо© верби при землi i весело дзюркоче  по  камiнчиках  у
Днiпро... З нього, з  цього  струмочка,  вони  й  пили  разом  з  молодими
кубинцями  -  студентами  Каховського  технiкуму  механiзацi©   сiльського
господарства... Хлопцi вiку майже Вiталикового,  вони  жили  i  вчились  у
Каховцi, правда, спершу незвичнi були до нашого  клiмату,  все  мерзли,  а
потiм звикли, тiльки в Днiпрi мало хто з них купався - Днiпро для них  був
i влiтку холодний. В той день вони вже прийшли були  прощатися  з  Днiпром
перед  поверненням  на  батькiвщину.  Тоня  не  втерпiла,  зачепила   ©хн╨
товариство :
   - Укра©на подоба╨ться?
   - О! - Вигук захоплення був ©й у вiдповiдь. Це вже вони по©хали додому,
повезли аж на Кубу добуту науку i спомин про Днiпро,  про  вiковi  платани
каховськi, з-пiд яких десь там i зараз всюди б'ють,  яворяться  джерела  i
стiкають прозоро в Днiпро...
   Немовби то було десь на iншiй планетi - i випускний вечiр  з  врученням
атестатiв, i кримська подорож, i квiтуюча рожами дорога  на  Каховку.  Був
той свiт широкий, розливистий, повен  надiй,  повен  життя,  а  тепер  ось
кинуло ©х на цей острiв  смутку  й  розпуки,  нiби  на  галеру  прикувало,
залiзну, непорушну. А могло ж все бути iнакше, могло ©х i не занести сюди,
та й саме це судно-брухт давно могло  бути  розпиляне  на  шматки  десь  у
Кримськiй бухтi. Бачили ж вони там пiд час екскурсi©  величезний  крейсер,
що його газорiзальники краяли на окремi брили, на великi,  а  тодi  ще  на
меншi, на такi, щоб ©х можна було вкинути в домну. Податливо,  мов  шматок
мила, краялась на ©хнiх очах  грубезна  корабельна  сталь.  Потужнi  крани
пiдхоплювали багатотонний, щойно вiдбатований брухт,  перекидали  його  на
берег, там була його вже цiла заваль, а газорiзальники в захисних окулярах
всюди висiли по бортах та робили сво╨,  струменi  свiтла  вiд  них  так  i
бризкали, i борти  переставали  бути  бортами,  i  ватерлiнiя  горiла  пiд
струменями палаючого кисню!...
   -  Ляж,  Вiтальчику,  та  поспи,-  з  ласкою  в  голосi  мовила   Тоня,
пригрiваючи свого невдаху морехода.- Може, хоч увi снi що-небудь надума╨ш.
   Таке в нiй нiжне, голубляче  почуття  з'явилось  до  нього,  як  бува╨,
мабуть, у матерi до дитини, бо такий вiн був зараз маленький, беззахисний,
у самiй майцi. Скрутився клубочком, зiщулився,  схилився  ©й  на  руки,  i
ласка до нього росте, i це почуття до нього грi╨ i ©© саму. Якби  ж  можна
отак, щоб приколихати його, а прокинеться - вже ночi нема, i залiза  цього
нема, i замiсть моря, що оточу╨ ©х, вже степ навкруги, сповнений  краси  i
вiльготи... Шукатимуть ©х - це напевне, на весь радгосп здiймуть  веремiю,
але шукатимуть де завгодно, тiльки не тут. А може, хто й догада╨ться?  Ох,
перепаде ©й гирлиги вiд батька - вiн ©© висвятить, як найде! Батiг би йому
зараз такий, щоб аж звiдти дiстав баламутну свою  доню  по  жижках!  Тато,
мабуть, зараз з вiвцями в степу, десь веде отару попаски, може,  навiть  i
погляда╨ в цей бiк на окутане зоряною темрявою море, але й не догаду╨ться,
куди занесло його дзигу, баламутку, його куйовдю.  Закричати,  заволати  б
оце звiдси туди, до нього... Аж теплою хвилею обдало Тоню при  згадцi  про
батька, про  його  запальнiсть  та  гостру,  гоноровиту  вдачу.  Який  вiн
безстрашний та веселий ста╨,  коли  вип'╨  чарку,  як  усiх  критику╨,  не
супереч тодi йому, все викаже пiсля довго© чабансько© мовчанки... А в душi
його ╨ щось поетичне. Згадуються ©й i пiснi його напiдпитку,  i  посадженi
зiркою тополi, i ота його чудернацька звичка надiвати Петрикiв льотчицький
кашкет, щоб красуватися в ньому цiлу нiч бiля отари. "Тiло  зсиха╨ться,  а
дух бунту╨",- так сказала якось Демидиха про нього, i такий вiн  i  ╨,  ©©
тато. Невже вона бiльше нi з ним не побачиться, нi з мамою, нi з братом та
сестрою? Невже не бути ©й бiльше бiля  вогника  в  пiонертаборi,  де  вона
залишила стiльки розваг i веселощiв? Через море брела, спiшила,  забейкана
прибiгла в садок на побачення, i, виходить, спiшила на сво╨  безголiв'я...
Уявля╨, як Лукiя Назарiвна, ця сувора й справедлива жiнка, примчить до них
на  кошару,  накинеться  на  батька:  "Де  дочка?  Це   вона   мого   сина
занапастила!" А вiн теж розкричиться у вiдповiдь, бо вiн  не  з  тих,  щоб
терпiти, коли посягають на його чи доччину честь.
   Буде, буде й там горя... По©хали купатись i втонули - ось  що  про  них
подумають у радгоспi. Згадалось Тонi, як позаторiк на Свято врожаю по©хали
колективно з Центрально© до моря купатись,- на  Третiй  вiддiлок  по©хали,
там найкращий пляж, i один молодий  комбайнер,  далеко  запливши,  втонув.
Шукали його до ночi, так i не знайшли. Через кiлька днiв труп його  вже  у
вiдкритому морi прикордонницький катер пiдiбрав - обличчя нема, очей  нема
- чайки повикльовували, тiльки по татуюванню на руцi i впiзнали. "Шурко",-
було витатуйовано там...
   А Вiталик спить пiсля втоми та виснаги, спить в  не©  на  колiнах.  Хай
вiдпочине, тодi вiн, може, й справдi  що-небудь  придума╨,  вона  в  нього
вiрить i зараз не менше, як тодi, коли сiдала в  каючок.  Мабуть,  з  цi╨©
вiри в нього, в його здiбностi й зародилось  ще  в  школi  ©©  почуття  до
Вiталика. Для не©, яка з трiйок не вилазила, було просто дивовижно, як вiн
швидко все схоплював, який розум у  нього  чiпкий  та  бистрий,  в  труднi
хвилини на виручку цiлому класовi приходила його догадливiсть, блиск  його
думки, його тямущiсть. Вона була певна, що в  майбутньому  його  жде  щось
незвичайне, це  ж  iз  таких  скромняг  виростають  тi,  що  стають  потiм
вiдомими, роблять великi вiдкриття, а вона ось його не вберегла.  Зараз  в
цiй скрутi вiн став ще дорожчий для не©, нiжнiсть до нього  росла,  гаряче
почуття вихоплювалось з душi через край... Як вона хотiла б зберегти  його
для днiв завтрашнiх, для всього того, що вiн мiг  би  здiйснити,  винайти,
вiдкрити! В сво©х мрiях бачила вона його то в далеких океанах, то  в  отих
зоряних космiчних просторах, де Вiталик у скафандрi вже  прокладав  дороги
до iнших планет...
   Тоня не може пробачити собi, що  так  мучила  його  рiзними  витiвками,
комизливiстю, вдачею джинджуристою... Ревнощi отi, що спалювали хлопця  не
раз,- диму ж без вогню не бува╨!.. Сержант з полiгона таки двiчi проводжав
©© додому i навiть трiшки подобався ©й. Смiшний!  Прощаючись,  вiн  щоразу
весело казав:
   - Iду служити!
   I вчитель фiзкультури теж ©й  подобався  трiшки,  i  льотчик  Сiробаба,
особливо його чорнi розкiшнi вуса... Але ж тiльки трiшки,  зовсiм  не  так
вони ©й подобались, як Вiталик. Мабуть, з часом i вiн сам це зрозумiв,  бо
говорив про сержанта без злостi  i  насмiшкувато,  радив  Тонi,  щоб  вона
нарвала  сво╨му  колишньому  кавалеровi  стручкiв   iз   сафори-дерева   в
парку,тими стручками хай тiльки терне, мовляв,  по  чоботях,  то  вони  аж
горiтимуть, нiяка сукнина такого блиску не дасть...
   Котра зараз година? Чи скоро почне  свiтати?  Зоряний  степ  розкинувся
угорi. Великий Вiз повернувся, завис.  Гроном  Волосожар  сто©ть  незвично
високо i незвично блискучий - чи то йому нiч степова яскравостi  дода╨?  А
через усе небо, просто над судном,  пролiг  зоряний  Чумацький  Шлях.  Все
бачив, що було, i все бачитиме, що буде... А ген-ген над степом блищить ще
одна зiрка, навiть не схожа на зiрку, така яскрава. Нiколи Тоня не  бачила
зiрки тако© величини... Може, то Сiрiус? Чи планета Венера?  Чи  iнша  яка
планета?  Десь  у  захiднiй  частинi  неба,  зда╨ться,  лiтак  гуде.  Тоня
прислухалась: так, справдi гуде. Видно, йде на  дуже  великiй  висотi,  бо
ледь чути його десь аж мiж зiрками  Чумацького  Шляху...  Дужче  та  дужче
стугонить небо, i вся нiч, i море мовби  прислухаються  до  того  далекого
стугонiння, де летить людина, володар всього. Образ брата Петра та  дружна
компанiя його друзiв льотчикiв, з якими вiн за©здив,  спливають  на  думку
Тонi: може, то якраз вони йдуть кудись по сво╨му завданню, упевнено, дужо,
стугонливе йдуть на великих, пiдзоряних висотах...
   Розбуджений  гуркотом  лiтака,  схопився  на  ноги  Вiталiй  i,  ще  не
прочманiвши зi сну, шарпнув Тоню:
   - Ховайсь!
   Вiн штовхнув ©© в якусь будку, в залiзну темряву, звiдки тiльки й видно
було круглий зоряний клаптик неба в iлюмiнатор...  Тоня  не  розумiла,  що
його так наполохало спросоння.
   - Чого ти, Вiталику?
   Вiн мовчав. Чути  було,  як  вiн  схвильовано  диха╨  в  темрявi.  Тоня
подумала, що це йому стало нiяково за свiй переполох, а Вiталiй не почував
нiяковостi, вiн був зараз сповнений тривоги, бо  знав  бiльше,  нiж  Тоня,
припавши до iлюмiнатора, напружено дослухався до неба, а в голову  стукала
й стукала думка: "Ми  -  цiль!  Ми  -  мiшень!  Нас  летять  бомбити!  Нас
бомбитимуть!"
   Небо - все небо стугонить рiвно, владно, величаво. Пiднявшись  десь  iз
далеких  аеродромiв,  на  рiвнi  зiрок  iдуть  могутнi   машини,   гiганти
стратегiчно© авiацi©.
   Можливо, на полiгон, а можливо, скинути свiй вантаж якраз над  затокою,
бо й сама ця затока ╨ тiльки часткою полiгона, його водяною  дiльницею,  а
судно це для того й залишено тут, щоб його бомбили, щоб по ньому  влучати.
Вже бомбили, i ще бомбитимуть - бомбитимуть, доки не розбомблять, доки  не
буде виконана вся вiйськова програма!..
   - Де ж вiн?
   Тоня,   притулившись   до   Вiталика,   теж   визира╨   в   iлюмiнатор.
Стугонiння-гуркiт даленi╨, тане у високостi. Тихе ста╨ небо.
   Наелектризованi обо╨, вони вибираються iз сво╨© схованки i знову бачать
над собою вгорi величезний зоряний степ. Вже ледве чутно  бринить  ©м  той
невидимий лiтак чи цiла армада лiтакiв, що  пiшли  й  пiшли,  даленiючи  в
зорянiй курявi Чумацького Шляху.
   Через деякий час почули гуркiт над полiгоном. I ще гуркiт. I ще.  Потiм
все вщухло, виповнилась тишею нiч.
   Але хлопець уже не мiг тепер не дослухатись до неба,  до  його  зоряних
глибин. Час вiд часу вчувалось йому, що небо iз заходу почина╨  загрозливо
стугонiти. "I це так триватиме весь час? Це ми весь час так  житимем  тут,
на цьому iржавому ковчезi?" - з тривогою думав вiн,  поглядаючи  на  Тоню,
теж присмучену якимись догадками.  А  Тонi  чомусь  згадалися  в  цей  час
братовi слова про те,  що  важко  бомбити  море  в  зоряну  нiч...  Та  ще
згадалась розповiдь Петрового друга про вiйну, про те, як гинули  льотчики
фронтовi: полетять - i нема, не вертаються, i наче й досi вони десь там, у
зоряних висотах, живуть...
   Решта ночi минула спокiйно.
   Притулившись одне до  одного,  вони  мовчки  дивились,  як  над  свiтом
поступово виднiша╨, зiрки тануть в попелястому небi.  Це  був  той  раннiй
час, коли в степу так гарно, коли  чабани  випускають  овець  iз  кошар  i
зорюють, тобто ведуть ©х попаски степом ще при свiтлi зорi;  це  найкращий
час для чабана - вести отару, доки ще не жарко, по прохолодних  випасах  i
слухати, як в тихiм ранковiм повiтрi подзвоню╨ тронка...  Так  лунко-лунко
навкруги, за цiлi кiлометри чути, як десь проторохтить гарба  iз  ферми  в
степ i як десь там уже перегукуються люди, накладаючи сiно  в  гарбу.  Там
спокiй, лад,  ще  один  трудовий  день  почина╨ться.  Чабани,  зiйшовшись,
спокiйно  будуть  перемовлятись  про  нiчну  роботу  льотчикiв,   що   мов
громовержцi гуркотiли над полiгоном.
   Схiд розжеврю╨ться, море свiтлiша╨, ось-ось сонце зiйде... Серед  вiчно
живих мерехтливих хвиль моря тiльки  судно  ©хн╨  з  покривленими  щоглами
стигне в непорушностi. В глибинi  степу,  десь  аж  пiд  небосхилом,  ледь
темнi╨ цяткою Центральна. Нi парку, нi фронтону школи, нi вiтродвигуна  за
його пропелером, нi павутинок телевiзiйних антен -  нiчого  не  розрiзниш,
усе так злилось, як у маревi, так далеко.
   - Вiталику, скiльки, по-тво╨му, буде туди?
   - Та стiльки ж, як i вчора було...
   Вiн усмiха╨ться скупо, кра╨м рота, а глянувши на не©, аж трохи нiяковi╨
i одразу якось гарнiша╨ з лиця.  Ще  в  школi  дiвчата  помiчали,  що  вiн
гарнiша╨, коли дивиться на Тоню.
   В задумi вже схилився хлопець на  поруччя  борту,  i  йому  снуються  в
головi рiзнi проекти, згаду╨ться капiтан Дорошенко - як  би  вiн  в  такiй
ситуацi© повiвся?  ╙  ж  люди,  що  не  занепадають  духом,  не  втрачають
самовладання за будь-яких обставин! Шукати, думати,  боротись  -  в  цьому
тепер ти весь. Полiзе шукати двигунiв, спробу╨ викресати вогню, добуде для
Тонi забортово© води...
   - Глянь, Вiталику, птиця якась сiла на воду.
   - То галагас.
   Наблизившись до борту, вони стежать за тим птахом, а вiн, сiвши оддалiк
мiж хвилями, вiльно i нiби аж з насолодою погойду╨ться  на  водi.  Вода  i
птах мовби заспокоювали. Не хотiлося  думати  в  цi  хвилини  про  жахiття
невiдомостi, нi про свою безвихiдь, нi про те нiчне  стугонiння  неба,  бо
зараз навкруги така тиша, такий простiр, така краса.
   Вiд довгого стояння, вiд того, що сонце, пригрiваючи вже,  ©х  п'янило,
здалося ©м, що судно пливе. Але то тiльки хвилi плили, обтiкали,  омиваючи
його борти, i котились далi, а судно стояло на  мiсцi.  Рухалась  планета,
рухалось сонце в небi, рухались води сво©ми вiчними валами, а воно  стояло
мiж хвиль iржаво, тупо, непорушне.
   Так уявно пливтиме це судно цiлий день, коли сонце ще  дужче  п'янитиме
©х, i палуба знов розпечеться, i вся ця залiзна гора пашiтиме на них сво©м
iржавим вогнем. Потiм знову зайде  нiч,  десь  за  тисячi  верст  льотчики
надiватимуть    шоломофони    та    парашути,    рушатимуть    до    сво©х
бомбардувальникiв, i розмов буде мiж ними про те, що зоряне  море  бомбити
важко... А цi двiйко, що на суднi, забравшись на бак, сидiтимуть на сво╨му
залiзному островi, ждучи нiчного удару, сидiтимуть, мовчазно зiщуленi, мов
останнi дiти землi, мов сироти людства.



   X. ТУТ БАГАТО НЕБА

   - Здорово ж тобi таланить, Миколо,- хлюпаючись бiля  умивальника,  каже
Брага-бульдозерист до Миколи ╙гипти, що, голий до пояса,  теж  клаца╨  тут
краником, щедро розбризкуючи воду в усi боки.
   - В чому ж це менi таланить, Левку Iвановичу?
   - Ось тебе, брата мого  по  труду,  виконроб  товариш  Красуля  посила╨
сьогоднi iз скрепером на другий об'╨кт, аж у Тарасiвку...
   - Ну й що?
   - По©деш i по©деш собi спiваючи, а опiсля виявиться,  що  твiй  скрепер
якраз потрiбен нам тут. I ти поверта╨шся. Прогулянка на пiвста  кiлометрiв
у буднiй день. Не кожному ж випада╨ такий дурняк.
   - А  менi  що!  -  блиска╨  ╙гипта  молодими  бiлими  зубами.-  Перегiн
упорожнi? Начальству виднiше. Я й вiтер ганятиму, менi аби платили.
   - Це вiдомо. Але ти не повинен, друже, пропустити ще один шанс...
   - Ма╨те на увазi "налiво"? - регоче ╙гипта.
   - Ох ти ж i догадливий, ох i цигансько© ж ти вдачi хлопець!  Глину  маю
на увазi, ту, що ©© дехто з каналу тiткам возить у Мар'янiвку, вони ж саме
хати мажуть...
   - Глиною торгувати - цього я ще не  пробував.  Це  може  бути  цiкаво,-
смачно примовля╨ ╙гипта.- Тiльки ж чи самi ви потiм не  вiзьмете  мене  за
душу як голова товариського суду?
   Брага його мовби не чу╨, дораджу╨ далi:
   - Не проторгуйся лише, прав достойну цiну. Бо соромно ж менi  буде,  що
мiй брат по труду за нiщо нашу глину вiдда╨. А це ж неабиякi, а первороднi
кiмерiйськi глини, навiть геологи можуть посвiдчити...
   - Я цього й не знав!
   - Одначе ж i тiток не обдурюй, набирай повнiшi ковшi, глини на  планетi
вистачить...
   - Чи на глинi, чи на земельцi, а дiло  проверну,шахраювате  осмiха╨ться
╙гипта.- i постараюся не впiйматись нi  обехеесiвцям,  нi  рiдному  сво╨му
начальству. Бо самi ж ви тодi влашту╨те над  ╙гиптою  товариське  судилище
пiд гаслом: "Ганьба лiваку!" А хiба ж я винен, що я з природи лiвак?
   - Ти не лiвак.
   - А хто: гвинтик?
   - Колись були гвинтики...
   - Ну, не гвинтик, а, скажiмо, карданний вал...
   - Ми з тобою будiвники, ╙гипто...
   - Що ж - ми вiд цього кращi?
   - Кращi не кращi, а тiльки протиприродне, щоб людина, яка буду╨ велике,
поводилася, як пiгмей.
   - Сильно сказано!
   - Вiдступись, дай он дiвчинi мiсце,- каже Брага, кивнувши на Лiну, що з
рушником через плече терпляче зупинилась на вiдстанi за спиною в ╙гипти.
   - О, i ти  вже  встала!  -  вигукнув  ╙гипта  i,  наче  вмившись  сво╨ю
злодiйкуватою  усмiшкою,  справдi  вiдступився,  дав  дiвчинi  мiсце  бiля
умивальника.- Бiдненька! У папи-мами ще б спала, в постельцi винiжувалась,
а тут ще й сонце не зiйшло, а ти вже на ногах, разом з нами, варварами.
   - А чому ви варвари? - пита╨ Лiна, беручись чистити зуби.
   - Ну, як чого... Без  тонкощiв  там  усяких,  без  церемонiй.  Часом  i
вила╨шся по-простому, по-робочому.
   - А ви не лайтесь. I чому це лаятись - означа╨ по-робочому?  Це  просто
брак елементарно© культури. Он Левко Iванович нiколи не ла╨ться, я нi разу
не чула.
   - Лають. Та ще як... Тiльки бiльше в душi,- буркнув Брага i, натягнувши
пiсля вмивання свою засмальцьовану гiмнастерку, рушив до бульдозера.
   А ╙гипта, йдучи до вагончика, не минув нагоди ущипнути мимохiдь дiвчину
за реберце, i хоч вона й вiдмахнулася вiд нього з гнiвом, одначе цей  гнiв
був явно перебiльшений.
   Справдi, вдома ще спала б, а тут вста╨ до схiд сонця.  Тут  саме  життя
пiдiйма╨, бо рано почина╨ться трудовий  день  тих,  хто  споруджу╨  канал.
Роботи ведуться в глибинi степу, мiж пiкетами, що ©х  i  Лiна  розставляла
теж.
   Не можна сказати, щоб так уже подобалось  Лiнi  тут  цiлоденне  ковтати
пiдняту бульдозерами куряву та обпалювати на сухих вiтрах сво╨ бiле личко:
не так уже при╨мно дiвчинi, спозарання вискочивши з  вагончика,  поспiшати
мерщiй до умивальника, де вже до  тебе  нальопано,  пiниться  мило,  а  до
краника не дотовпишся за голими чоловiчими  спинами  та  жилавими  темними
потилицями; не така вже  насолода,  напiкшись  на  сонцi,  зголоднiвши  на
роботi,  застоювати  чергу  пiд  час  обiдньо©  перерви   бiля   вiконечка
"котлопункту"  (i  слiвце  ж   яке   вигадали   управлiнськi   книгогризи:
котлопункт!); дадуть тобi на алюмiнi╨ву тацю миску  жирного  перебовтаного
борщу або горохового супу, сядеш пiд навiсом  за  один  iз  грубо  тесаних
саморобних  столiв,  i,  доки  обiдатимеш,  над  тво©м  обiдом  весь   час
ро©тимуться голоднi  степовi  мухи.  Багато  чого  тут  нема  iз  звичного
комфорту, можеш тiльки мрiяти зараз про душ, споруджений вдома батьком  на
принципi використання сонячно© енергi©, нема i  ще  дечого,  що  мусило  б
бути...  Ось  уже  й  вода  кiнча╨ться,  ледве  цярпае  з   краника,   все
механiзатори вихлюпали на себе...
   I  все  ж  саме  тут,  серед  цих  незлагод  будiвничих,  Лiна   вперше
по-справжньому вiдчула свою потрiбнiсть людям, кожним нервом  вiдчула,  що
почина╨ жити повноцiнним, а не рослинним, не оранжерейним життям. На працю
в не© свiй погляд. Не така вона на©вна, щоб думати: ще одна споруда, канал
оцей - i всi стануть щасливi. Не в тiм рiч. Але людина ©й  нагаду╨  парус,
якому неодмiнно потрiбен i простiр, i вiтер. На бездiллi опав,  нема...  А
тут вiн повен-з випнутими  грудьми  летить  крiзь  життя!  I  хай  смагне,
облазить тут обличчя, хай смагнуть губи, але тут ти невiддiльна  вiд  тих,
кому трудно, i хоч робота твоя нескладна - розмiряти  з  Василинкою  та  з
майстром-гiдротехнiком стометровi вiдтинки траси, розставляти пiкети,  але
й ця проста робота кимось змусить бути зроблена,- без тво©х  пiкетiв  дiло
не пiде.
   Сонце вилiзло iа-за обрiю, червоне,  нежарке,  заблищало  на  металевих
боках механiзмiв, що безладною чередою вбилися  коло  штабного  вагончика:
знову там за чимось затримка... Механiзатори, замiсть ранково© гiмнастики,
сваряться з виконробом, банiтують механiка, навiть Брага  Левко  Iванович,
людина мирно© вдачi, зараз не дуже добира╨  слова,  картаючи  начальницьку
нерозпорядливiсть. Як завжди в таких випадках, механiк вигадав собi дiло i
зник, помчав у Брилiвку, i весь шквал обурення за простiй прийма╨ на  себе
виконроб товариш Красуля. Вiн тут  не  ночував,  ©здив  до  сво╨©  молодо©
дружини, i тепер, почуваючи провину, що не подбав сво╨часно  про  доставку
пального та змащувальний матерiалiв, метушиться мiж  людьми  i,  втягнувши
голову в щуплявi плечi, винувато огриза╨ться, а собi, мабуть,  дума╨:  хай
вам бiс! Коли я вже зрину звiдси на якусь тихiшу будову або майну в  мiсто
разом  iз  сво╨ю  Нiночкою-лаборанткою  (обо╨  вони   вчаться   заочно   в
iнститутi). Левко Iванович, видно, бачить його наскрiзь i  цi  думки  його
розгаду╨, бо креше просто в вiчi Красулi:
   - Робиш все охляп, дарма що молодий! Служиш, як фiрмi, а мусиш вкладати
душу! Красуля вiдгирку╨ться:
   - Не настачиш душi.
   - Ну да ж, коли маленька!
   Лiна,  озбро©вшись  сво╨ю  рябою  рейкою,   пiдходить   до   гурту,   i
механiзатори, на мить припинивши сварку, пiд'юджують i ©©:
   - Ану по плечах його, Лiно, рейкою за простiй. Вiн у Нiночки  гостював,
а ми скiльки людино-годин втрача╨мо!
   - Лiнi хвилюватись нема чого, в  не©  ставка,-  кида╨  ╙гипта,  що  вже
рихту╨ свого скрепера в дорогу.
   Лiна промовчала на це, проте почува╨, що безладь та нерозпорядливiсть i
в нiй пiднiма╨ дражливе почуття, так i хочеться крикнути разом  iз  Брагою
виконробовi в вiчi: де ж твоя совiсть? Чому ж  ти  не  подбав?  Як  же  це
виходить, що рядовi механiзатори уболiвають за дiло бiльше, нiж ти?
   ╙гипта, скинувши кепку, привiтно маха╨ нею з кабiни Лiнi  на  прощання,
щоб не забувала i що вiн ©й iз Тарасiвки  привезе  повен  кiвш  абрикос...
Чудний цей ╙гипта. Щось ╨ легковажно-розбiйницьке в ньому, безшабашне, про
нього на будовi кажуть: "Кинь у море ╙гипту-випiрне з рибою в зубах!" Кiвш
абрикос привезе...Жарту╨,  звичайно,  а  взагалi-то  вiн  такий,  що  чого
завгодно  добуде,  всюди  в  нього  знайомi,  приятелi,  друзi,  з   усiма
офiцiантками по степових  чайних  вiн  жениха╨ться,  хоч  вiдомо,  що  вже
платить якiйсь алiменти на Пiвнiчнiм Дiнцевi, де ранiш працював...  Вiрний
сво©м звичкам, ╙гипта не промине найменшо© нагоди  закалимити  взяти  лiве
замовлення i не бо©ться нi виконроба, нi механiка, якi, зда╨ться,  й  самi
потурають йому. Кого ╙гипта побою╨ться, так це товариського суду, що  його
з волi механiзаторiв очолю╨ Левко Iванович Брага. Левко Iванович  постiйно
трима╨ ╙гипту на прицiлi  i  за  одну  його  недавню  iсторiю,  не  зовсiм
красиву, при всiх попередив:
   - Хоч ти, ╙гипте, й механiзатор широкого профiлю, на всiх машинах богом
почува╨ш себе,- але шануйся: ще один лiвак - i вилетиш аж за космос.
   По©хав,  погуркотiв  скрепером  ╙гипта,  i  хоч  не   за   космос   вiн
вiддаля╨ться, а тiльки в Тарасiвку,  де  буду╨ться  мережа  господарського
каналу,  проте  Лiна  почува╨,  що  вiдтепер  ©й   бракуватиме   ╙гиптиних
злодiйкуватих усмiшок, грубуватих жартiв i отих маленьких сутичок  з  ним,
коли вiн да╨ волю рукам, а ©й доводиться вiд нього вiдбиватись.
   Нарештi привезли пальне i змащувальнi матерiали, виконроб  повеселiшав,
i всi механiзатори пожвавiли, Брага, заправивши свого робота пальним,  вже
з  просвiтленим  обличчям  випробову╨,  чи  добре  працюють  його  залiзнi
м'язи...
   Гуркотом машин повниться степ, один за одним  механiзатори  рушають  до
мiсця робiт. I Лiна та Василинка теж квапляться на сво© мiсця, бо  й  вони
не останнi спицi в цьому величезному трудовому  колесi,  хiба  ж  не  ©хнi
вiшки дають простiр для роботи  механiзмiв,  дають  правильне  спрямування
каналовi... Вiд залiзобетонного низенького стовпчика-репера, всадженого  в
землю ще кимось до тебе, береш вiсь каналу, ведеш i ведеш вперед  i  через
кожнi сто метрiв виставля╨ш свою рябеньку вiху. Стерня пiд ногами чи трава
тонконiг, виноградник чи полиневi та кура╨вi заростi, а ти крок за кроком,
починаючи вiд реперного стовпчика, вiдмiря╨ш  цю  землю,  i,  де  проходиш
сьогоднi ти, завтра вже буде бушовйще земляних  робiт.  Брага  -  бригадир
бульдозеристiв - перекриватиме з сво╨ю бригадою норми, а ще трохи  пiзнiше
в  свiжовиритому  руслi  блакитнiтиме  днiпровська  вода.  На   початкових
дiльницях каналу вона вже наповнила русло, вже пiдведена  до  якогось  там
кiлометра, i туди ©здять у свята колгоспники iз степових районiв  дивитись
на не©, як на диво, на звичайнiсiньку, ще скаламучену глиною воду!
   Ось так iдеш i йдеш пiкетажисткою по  сухому  степу,  мовби  ведучи  за
собою майбутню, ще невидиму воду,  роздряпу╨ш  литки  колючими  кураями  i
печешся на сонцi, i нiяких тобi подiй, хiба  що  майстер,  дражливий,  але
добрий  душею  дiдуник  Анатолiй  Петрович,  дозволить  глянути  в  окуляр
нiвелiра, щоб привчалася, а потiм сам i вiдштовхне, вивiрить ще раз  перед
тим, як скрипучо закричить бульдозеристовi:
   - Давай!
   Стрiлрю ляга╨ магiстральний канал на пiвдень в сухi, споконвiку спраглi
степи. Мине час, i пiде вода аж за Перекоп, до якихось там кримських  Семи
Колодязiв, якi тiльки звуться так гучно, а насправдi  там  воду  зараз  ще
розвозять цистернами. Там, де природа забула рiчку покласти,  зараз  волею
людей народжу╨ться нова рiчка, тiльки й того, що не кiльцю╨ вона по степу,
а прокладена пiд лiнiйку, хоча водою буде не менша, нiж Ворскла, чи  Сула,
чи навiть Пiвденний Буг. На всiх  географiчних  картах  тво╨©  Батькiвщини
з'явиться ця рiчка, яку сьогоднi разом з бульдозеристами буду╨ш i ти.
   Днями при©здив батько провiдати Лiну. Цього разу не було нi погроз,  нi
умовлянь. Постарiлий та пониклий, стояв вiн перед дочкою, а  потiм  свiтив
сивиною в жаркому вагончику, присiвши на кра╨чку того твердого  матрасика,
на якому вона спить. Аж шкода стало  Лiнi  батька  в  його  покiрностi  та
передчаснiй раптовiй зiстареностi, за яку й вона почувала себе  винуватою.
Як  пестив  вiн  колись  ©©  маленькою,  з  якою  радiстю  брав  на  руки,
повернувшись iз служби! Навiть на думку тодi ©й не спадало,  що  дужий  та
чорноволосий батько ©© колись постарi╨ та посивi╨,  здавалось,  що  завжди
вiн буде в дебелому здоров'©, з голосом  весело-грiзним  i  -  при  збро©.
Одного разу там, на Пiвночi, пiд час пурги, коли вона  за  три  кроки  вiд
домiвки заблудилась, ох, яку вiн тодi зняв стрiлянину!  Всiх  поставив  на
ноги, скiльки ракет  було  випущено  в  хурделицю,  в  снiгову  заметiльну
круговерть, хоча Лiна тим часом вже сидiла в теплому примiщеннi  в  однi╨©
знайомо© тiтки. А iншим разом, коли Лiна бавилася з  дiтьми  бiля  упряжки
©здових собак, що лежали пiд бараком, одна дiвчинка зненароку злякалася  й
закричала, а батьковi  здалося,  що  то  Лiна  кричить,  що  собаки  дiтей
загризають (бо, кажуть, i такi випадки бували), i вiн, вискочивши на ганок
з пiстолетом у руцi, зопалу всiх собак на мiсцi перестрiляв... Чомусь такi
випадки стали частiше зринати ©й в думцi пiсля  того,  як  Лiна  опинилась
тут,  на  каналi.  Вона  мовби  тiльки  тепер  стала   помiчати   батькову
самозабутню любов до не©, так само, як тiльки тут, серед пропалених сонцем
степiв, Лiна, зда╨ться, вперше по-справжньому  вiдчула,  що  i  в  тiй  ©©
крайнiй Пiвночi була не тiльки холоднеча та пурга, вiд яко© душа  леденi╨,
не тiльки мохи та потворно покрученi низькорослi берези, а що була  там  i
краса бiлих лiтнiх ночей, коли хлопцi-вояки, позмiнявшись з постiв,  серед
ночi натягували сiтку i грали у волейбол! Безсонне дiвчисько, вона  робила
для них паперовi  троянди,  дарувала  командi  переможцiв  букетики  сво©х
паперових квiтiв, i був там серед воякiв смаглявий один, чимось  трохи  на
╙гипту схожий, i вона була трiшки по-дитячому закохана в нього...
   Пiд час вiдвiдин ©© на каналi  батько  був  тихий  та  смирний,  на  ©©
розпити  про  гладiолуси  признався,  що  тепер  вiн  ©х   сам   догляда╨.
Вiдкликавши майстра, розпитував його про Лiну, як дочка працю╨, як живе та
з ким дружить, перед виконробом та кухарками замовив за не© словечко, Лiнi
аж незручно було за цю його непотрiбну протекцiю; побесiдував батько  i  з
Левком Iвановичем Брагою, вiдчувши, що бригадир користу╨ться тут загальною
повагою колективу. Що йому говорив батько, Лiна не  чула,  чула  вона  уже
тiльки вiдповiдь Браги, тверду, заспокiйливу:
   - За дочку, товаришу майор,  не  турбуйтесь...  I  сама  здорова,  i  в
здоровий колектив попала. Покривдити не дамо.
   Дружинi Левка  Iвановича,  яка  кухарю╨  на  котлопунктi,  батько  Лiни
сподобався сво╨ю розсудливiстю та серйозним поглядом на  життя.  Коли  вiн
по©хав, вона Лiнi навiть нотацiю по-дружньому прочитала:
   - Ти, дiвчино,  на  батька  не  дуже  хвиськай.  Кажуть,  ти  ледве  не
вiдцуралась його? Був уже один час, коли дiти  батькiв  зрiкались...  Який
вiн там у тебе не ╨, але вiн тобi таки батько: рiдня найрiднiша!
   Лiна тодi аж хвилини сорому пережила перед тiткою Бражихою, бо невже  ж
це вона, яку вiн виплекав, вигодував, випурхнула тепер з  дому  i  за  все
вiдплатила йому тiльки затятою впертiстю та зневагою? Отак закостричитись,
затятись, вiдвернутись - для цього багато розуму не треба.  В  чомусь  вiн
вiдстав, це вiрно, чогось не розумi╨, в чомусь ти з ним не згодна. То,  як
дочка, допоможи йому, борись за свого батька, за  те,  щоб  вiн  пiднявся,
якщо його погнуло та покрутило. Вiрно, багато ╨ в ньому неприйнятного  для
тебе, та хiба тiльки в ньому? А в тобi самiй? А в ╙гипти, дарма що  тiльки
жити почина╨, скiльки в ньому вже ╨  такого,  чого  твоя  душа  нiколи  не
прийме! Так борись, викорiнюй, i з сво╨©, i з ©хнiх  душ  виривай  бур'ян,
щоб стали  вони  справжнiми  людьми!..  "Тiльки  чи  це  з  мого  боку  не
донкiхотство?" - подумала Лiна й посмiхнулась сама до себе.
   Неподалiк  працю╨  Брага;  йде  попереду  сво╨©  бригади,  ри╨,  горне,
розбушовуе землю. Спитай його про такi речi -  скаже,  що  вiн  ма╨  зараз
перед собою одну мету: переробити певну кiлькiсть грунту. Цiлими  годинами
не покида╨ вiн важелiв, працю╨ вперто, зосереджено, ганя╨  й  ганя╨  свого
робота взад та вперед, прорубу╨ транше©, набравши грунт на повний нiж,  то
виштовху╨ його на укiс, то на пiдвищенiй швидкостi  пiкiру╨,  повертаючись
знов на  попередн╨  мiсце.  Мовби  прикутий  до  свого  залiзного  робота,
повторю╨ одну i ту ж операцiю безлiч разiв, звично,  методично,  зда╨ться,
вiн i сам чуманi╨ вiд гаркотняви та скреготняви гарячого залiза,  яке  вiн
осiдлав. А вже добре напрацювавшись, зупинить бульдозера на валу, вийде  з
нього в самiй майцi, в цупких запилюжених штанях iз яко©сь чортово©  шкiри
i тодi лише враз нiби оживе, всмiхнеться до дiвчат:
   - Ну, коли ти вже, Лiно, тiкатимеш звiдси? Неясно менi, чого ти й  досi
тут?
   Василинка усмiхливо розтягу╨ губи на  братове  звичне  доскiпування,  i
Лiна вiдповiда╨ бригадировi в тон:
   - А ви ж не тiка╨те?
   - Що я? Шiсть класiв та сьомий коридор за плечима  -  з  цим,  голубко,
далеко не забiжиш.
   - Ще б ми стiльки перечитали, як ти,-  докинула  Василинка  i  пояснила
подрузi: - Взимку цiлi ночi  просиджу╨  над  книжками...  Навiть  Плутарха
чита╨.
   - То бiльше про оцього iдiота книжки та про  подiбнi  йому  створiння,-
каже Брага у бiк свого бульдозера i аж ногою  штурля╨  його  в  гусеницю.-
Таке ледащо, а нiяк не можу його покинути!
   Iдiот, незграба, робот, ледащо дурне - такими та iншими прiзвиськами  в
цьому дусi тiльки й нагороджу╨  Брага  свiй  бульдозер,  хоча  треба  бути
просто глухим, щоб при  цих  словах  в  голосi  його  не  вловити  глибшу,
зата╨но-дружню iнтонацiю.
   Добувши  засмальцьовану  пом'яту  пачку  сигарет   "Верховина"   (Левко
Iванович цi вжива╨ за те, що мiцнi!), закурю╨ i знову веде сво╨©:
   - Робот нещасний - це вiн мене в цю канальську iсторiю втягнув. Вiн  та
його попередники... З малих лiт, ще як перший фордзон в'©хав у село, отодi
я пропав, дiвчата. Якби не той перший  трактор,  давно  вже  був  би  десь
завгаром або кладовщиком...  А  вiдтодi  й  пiшло:  трактори,  бульдозери,
тягачi, канавокопачi. Через канавокопача, можна сказати,  жiнку-партизанку
взяв, вiдому вам вiдважну й рiшучу особу.  Взяли  з  нею  розгiн  у  життi
такий, що нiяк зупинитись не можем, кочу╨мо  та  кочу╨мо,  хлопцi,  козаки
мо©, в четвертiй вже школi бурсакують...-При згадцi про синiв голос  Браги
м'якша╨, ласкавiщае одразу.-  Полiщуки  вони  в  мене,  росли,  де  болота
материнi та лiси, хоч батько й степовик. Коли забрав ©х  сюди,  думав:  чи
звикнуть до степу? А привiз: о, кажуть, тату, гарно й тут! А  чим  же  вам
гарно? Ожини ж та горiхiв нема? Зате тут багато неба... Смiшняки.
   -  Дядьку  бригадире!  -  гука╨  Кузьма  Осадчий,   зупинившись   сво©м
бульдозером неподалiк i вилазячи з кабiни: - Чогось кашля╨ мiй...
   - Грип азiатський? Чи що там у нього?
   Левко Iванович руша╨ до Кузьминого бегемота.
   - Загадковий тип,-  розводить  руками  хлопець.-  Наче  ж  ганяю-ганяю,
витискаю з нього все, а зроблено менше, нiж у вас!
   - А ти його без пам'ятi не ганяй. Бо  вiн  хоч  i  робот,  а  теж  дещо
розумi╨,- насуплю╨ться  Левко  Iванович.-  Коли  набира╨ш  грунт  на  нiж,
прислухайся до роботи двигуна. Як тiльки вiдчу╨ш, що вiн почина╨  втрачати
потужнiсть,- годi. Надолужуй на iншому: коли поверта╨шся на робоче  мiсце,
переключай на максимальну швидкiсть. Хочеш час зекономити, то саме  тут  i
економ, на цих порожняках...
   - Он воно що.
   - А ти ж думав... Та ще перед роботою, вранцi уважнiше  вузли  оглядай,
послабленi гвинти закрiпи, а то я бачив, як ви, молодi, все  хiп-хап,  все
бiгом, сiв за важелi i гайда, аби швидше в забiй...
   Так перемовляючись,  вони  беруться  удвох  оглядати  ще  зовсiм  новий
Кузьмин бульдозер.  Левко  Iванович,  дошукуючись  вади,  сам  залазить  в
кабiну,  i  невдовзi  бульдозер  уже  знову  гуркоче.   Кузьма   пiдплигом
забира╨ться на його залiзного хребта,  а  Брага,  передавши  йому  важелi,
поверта╨ться до свого агрегата. З скреготом та гаркотом врiза╨ться вiн ним
у злеглий грунт, вибира╨ його, дедалi заглиблюючись, достругуючись до  тих
кiмерiйських  глин,  що  залягають  пiд  травами  цього   степу   потужним
горизонтом.
   З Левком Iвановичем дiвчата зустрiнуться тепер уже пiд час обiду,  коли
в юрмиську iнших  бульдозеристiв,  озбро©вшись  алюмiнi╨вою  тарiллю,  вiн
стоятиме в черзi до вiконечка кухнi, чи то пак "котлопункту".  Минув  час,
коли не було тут цього "котлопункту" i  жилося  механiзаторам  всухом'ятку
або доводилось ватагами роз'©здитися по селах шукати обiду. Тепер прогрес,
пахне засмажкою, а над вiконечком видачi на  шматковi  ватмана  красу╨ться
написана тушшю ще й крилата мораль для роботяг: "Нiщо нам  не  кошту╨  так
дешево i нiщо не цiну╨ться нами так дорого, як ввiчливiсть!"
   - Це ти здорово загнула,- захоплено сказав до Лiни ╙гипта, коли  вперше
прочитав цей вивiшений нею напис.
   - Це не я,  це  Сервантес  сказав,  автор  "Дон-Кiхота",-пояснила  вона
╙гиптi, а вiн аж розреготавсь:
   - Ти й сама у нас як Дон-Кiхот!
   Що вiн мав на увазi? Що довга вона та худа, як лицар печального образу?
Чи вважа╨, що самостiйне життя сво╨ вона почина╨ боротьбою з вiтряками? Та
як там не ╨, а заклик до ввiчливостi, написаний ©© рукою, висить на  цьому
бойкому мiсцi, i знiчев'я його читають, хоча, правду кажучи, саме тут, пiд
цим написом, бiля видачi, найчастiше й виникають сварки.
   Сьогоднi тут, правда,  бiльш-менш  спокiйно,  бо  нема  ╙гипти,  нiкому
заводитись, навiть Левко Iванович вiдзначив факт його вiдсутностi.
   - Бач, нема ╙гипти, i як тихо, аж скучно... Нiхто не лiзе без  черги...
А вiн  собi  спродав  глину  та  пригоща╨ться  десь  у  молодицi,  уклада╨
пухкенькi вареники з вишнями...
   З вiконечка, зачувши голос чоловiка, озива╨ться Бражиха, що  сто©ть  на
видачi:
   - О, вже, чую, мiй партизан заявився...

   Брага веселiша╨.
   - Що там сьогоднi, жiночко? Борщ з молодою курятинкою? Нарештi!
   - Сьогоднi якраз твiй улюблений суп гороховий...
   - А, википiв би вiн вам! То все на  макаронах  сидiли,  а  це  зарядили
горох та горох. Нi, годi з мене такого життя. До Семи Колодязiв  доб'ю,  а
там баста. Нема дурних.  Далi  хай  сини  риють,  а  нам  давай  пенсiю...
Фiнський особнячок на березi моря збудую,  пiд  вiкнами-  синява  морська,
виноградником займусь, баклажанами, огiрочками, на дозвiллi читатиму тобi,
жiночко, на верандi курортну газету "За бронзовий загар"...
   Бражиха зосереджено  оруду╨  черпаком,  але  суворо  зiмкнутi  губи  ©й
мимоволi стрiпуються в усмiшцi. Не вперше ©й чути вiд чоловiка  цю  пiсню.
Ще в Каховцi чула: збудую i бiльше не буду. I на Iнгульцi  чула:  кину  до
бiса, кладовщиком або  завгаром  пiду.  А  пiсля  того,  як  циган,  знову
перекочував сюди i ©© потяг, щоб удвох  пробиватися  до  тих  легендарних,
нiколи не бачених нею Семи Колодязiв...
   Слухаючи чоловiка, вона, однак, про дiло не забува╨ :
   - Забирай, чоловiче, компот та звiльняй мiсце. Обiда╨  Брага  за  одним
столом з сестрою та Лiною.  Пiд  навiсом,  де  ©хнi  столики,  людно,  тут
штовхаються, голосно сьорбають, втираються  долонями,  всюди  Лiна  бачить
замазуренi майки, перетлiлi вiд поту  безрукавки,  бачить  простi  трудовi
обличчя, що лисняться потом, темнi вiд смаги ши©, що ©х  i  сонце  вже  не
бере. Он зголоднiло наляга╨ на обiд бульдозерист Закарлюка, мовчки жадiбно
тьопають з мисок  iншi  механiзатори  -  Вовкодав,  Штанько,  Барильченко,
Фiсунов, поруч Лiни примостився вусатий Куцевол,  i  вона  зовсiм  близько
бачить руки з товстими короткими пальцями, на яких i  нiгтi  пообламувано.
Такi ж руки i в Левка Iвановича, вони огрубiлi, в якихось саднах.  Лiну  в
першi днi все це аж коробило, а тепер ©й навiть якось  затишно  серед  цих
плечей, облич, при╨мно класти  сво©  тонкi  притомленi  руки  поруч  ©хнiх
огрубiлих у працi, натруджених на важелях рук... "Бо хiба ж не в них, не в
оцих руках,- дума╨ вона,-  вся  сила  й  багатство  трудово©  людини,  яка
добува╨ ними не тiльки свiй хлiб, а  ще  й  можливiсть  нi  перед  ким  не
запобiгати, не криводушити. Вони, цi руки у  саднах,  дають  людинi  право
жити без брехнi, без пiдлабузництва, без усього такого..."
   Брага ©сть мовчки, серйозно, i бiля примружених  очей  уже  променяться
зморшки - свiдки нелегкого, видно, життя. "Скiльки живу, все на передовiй,
бо тут людинi найбiльша вигода,- якось пожартував вiн.-i мiсце  тепленьке,
i нiхто на нього не посяга╨..."
   На будовi у нього мiсце не те що тепленьке,  а  просто-таки  гаряче,  в
одяг, в тiло в'©лася пилюка степова, майка  на  широких  плечах  прокипiла
сiллю, потом, мазутом. Тiтка Катерина часом аж виправдову╨ться за цю  його
майку перед дiвчатами:
   - ╙й же ╨й, через день перу, а тiльки змiну вiдпрацю╨ - знов така.
   Всiм тут вiдомо, що пiд час вiйни  був  ©хнiй  бригадир  пiдривником  в
партизанському   з'╨днаннi,   брав   участь   в   геро©чних    рейдах    в
пiвнiчноукра©нських та бiлоруських лiсах i жiнка його, оця тiтка Катерина,
теж звiдти, з Полiсся, i теж колишня партизанка.
   Висьорбавши суп, Левко  Iванович  береться  за  друге,  за  макарони  з
котлетами, що попались йому геть пересмаженi, аж чорнi.
   - Поштурму╨мо тепер оцю жужелицю,- каже вiн i гука╨ до видачi: - Жiнко!
Забула свiжих помiдорiв покласти!
   - В Брилiвцi помiдори,- чу╨ться звiдти.
   - Тодi - огiрочкiв...
   - Огiрочки в степу. Начпостач не назбирав.
   - Помiдори десь переспiвають, огiрочки жовкнуть, а ви...
   - ╞ж, чоловiче, й не вередуй! Брага скрушно хита╨ головою.
   - Точнiсiнько, як в отiй притчi: дитина хлiба просить,  а  мати:  "Води
випий".- "Не хочу води".-  "А,  трясця  тво©й  матерi,  ти  ще  й  харчами
перебиратимеш!.." Дайте книгу скарг, я подяку вам запишу.
   - Не до нас, до начальника робпостачу всi претензi©,вiдсiка╨ йому друга
кухарка.
   - Скiльки не критикують того начальника робпостачу, а з нього -  мов  з
гуски вода,- каже Василинка, як завжди, з безмежним епiчним споко╨м.  Лiну
щоразу вража╨ в нiй оцей спокiй, врiвноваженiсть. Василинка i  робить  все
без метушнi, i мову веде неквапливо, i  обiда╨  без  поспiху,  вона  мовби
якось i Лiнину нервовiсть  вгамову╨  сво╨ю  поважнiстю,  заспокою╨  рiвною
тихою усмiшкою, i здоров'ям, i поглядом на свiт.
   - Ось воно, наше з тобою життя,  Куцевол,-  беручись  за  компот,  каже
Брага до товариша, котрий на це тiльки  ворухнув  сво©ми  iржаво-дротяними
вусами.- Ось куди загнала нас з тобою гонитва за довгим карбованцем.
   - Не набалакуйте на себе,- Левку Iвановичу,всмiхнулася  Лiна,  якiй  не
вперше вже чути про цей довгий карбованець.
   - Не вiриш? Чу╨те, вона  дума╨,  що  чисто©  води  романтика  нас  сюди
привела. Геро© ось вони, степова гвардiя,- так вона дума╨ про нас. Аж жили
трiщать у  Браги,  а  вiн  рветься  вперед,  щоб  швидше  розламати  сво©м
розтелепою Турецький вал  та  дати  воду  степам.  Ще  раз  взяти  штурмом
Перекоп: батько брав той, а син цей! А геро©  тво©,  дiвчино,  в  цей  час
думають про те, що завтра получка та що пiсля не© добре було б у Копанi  в
чайну шугонути... Скажи,  Барильченко!  Не  довгий  карбованець  хiба  нас
привiв сюди? - зверта╨ться Брага до огрядного бульдозериста, що обiда╨  за
сусiднiм столиком.
   -Я не чув.
   - А ти, Кузьмо?
   Кузьма Осадчий заперечливо крутить головою, розплива╨ться над мискою  в
усмiшцi:
   - Ви мене, дядьку бригадире, на цьому не купите,- i тьопа╨  свiй  горох
далi. В нього чудовий апетит i не гiрший настрiй. Не покида╨  цей  настрiй
Кузьму з  того  самого  дня,  як  хлопець,  цiлковито  звiльнившись  з-пiд
батьково© опiки (батька його перевели бригадиром на господарський  канал),
самостiйно сiв на бульдозер, "з батьково©  ши©  на  залiзну  перелiз",  як
висловився про це ╙гипта. Щоправда, з новим бульдозером Кузьма осво©вся ще
не зовсiм, владарю╨ над ним з горем пополам, але ж таки владарю╨, i  норму
хоч з великою натугою, а да╨.
   - А гляньте, чийого то бульдозера хтось погнав? -  гука╨  iз  крайнього
столу Супрун, водiй тягача.- Кузьмо, твого!
   I хоч Кузьму на цьому ловлять не вперше, але  вiн  знов  пiд  загальний
регiт шарпа╨ться, мимоволi озира╨ться в той бiк, де на валу блищить  ножем
незворушно на мiсцi його новий сталевий гiгант.
   - А ось i чорногузи хилять обiдати,- перегодя каже Куцевол, киваючи  на
групу археологiв, що з'являються з-за Кургана i прямують до "котлопункту".
Попереду видибу╨ довгоногий ©хнiй начальник, а за ним чвала╨  гуртик  його
спiвробiтникiв - тро╨ жiнок з парасольками вiд  сонця,  та  ще  студент  у
конусовиднiй, з бiло© повстi панамi, цей iде справдi як чорногуз, в  самих
трусах, без майки, наче тут йому пляж. Цiлими днями копаються цi  люди  на
курганi, перебирають кiсточки  якихось  далеких  предкiв,  квапляться,  бо
мусять встигнути з сво╨ю роботою, поки не пiдiйшли бульдозери. Жiнки, як i
студент, одягом себе не обтяжують, роздягнутими  працюють  там,  такими  й
сюди йдуть,видно, ©м подоба╨ться уявляти себе дикими.
   - Бач, якi Адами та ╙ви,- кида╨ невдоволено Вовкодав.- В  мiстi  такого
страмовиська собi не дозволили б, а тут кого ©м  соромитись?  Людей  нема,
самi бульдозеристи кругом!
   - Хай собi ходять, кому яке дiло,-вступа╨ться за археологiв  Василинка,
хоч сама вона, як i Лiна, собi такого не дозволила б.
   Археологи, ступивши пiд  навiс,  скупо  здоровкаються,  старший  скида╨
навiть кепку, з-пiд  яко©  сяйнула  бiлим  гребенем  сивина,  а  голоногий
студент у сво©й дурацькiй панамi з  якогось  кавказького  цапа,  хизуючись
миршавими мускульцями, iронiчно кива╨ сво©м супутникам на Лiнин напис  про
ввiчливiсть. А коли з видачi одержують обiд, тiтка Катерина просто в  вiчi
зауважу╨ всiй компанi©, особливо  безштанному  студентовi  та  жiнкам,  що
безсоромно повиставляли сво© напiвоблiзлi ластуватi плечi:
   - Прийдете вдруге в такому виглядi - обiду не дам. Тут вам не пляж.
   Бульдозеристи   з   крайного   столу   делiкатно    звiльняють    мiсця
жiнкам-археологам, дарма що спини у них аж надто оголенi i  облазять,  мов
на  ящiрках,  начальниковi  розкопок,   лiтньому   чоловiковi,   жилавому,
худорбастому, наче вiн недо©да╨, теж дали мiсце, не найшлося мiсця  тiльки
для студента, хай посто©ть, щоб не був такий розумний,  прийшов  мiж  люди
безштаньком, та ще й покиву╨ на ©хнiй напис над вiконцем.
   - Мотай на вус, Кузьмо,- пiдморгнув до хлопця  Левко  Iванович.-  А  то
пересипа╨ш земельку з мiсця на мiсц
   е, да╨ш куби згiдно з встановленою нормою, i  невдогад  тобi,  що  воно
виходить он  що.  Тiльки  б  не  попався  який-небудь  недбало  з  запасом
байдужостi в
   - Що ж ви сьогоднi розкопали? - запиту╨ Брага старшого археолога, якого
вважа╨ чомусь професором, хоч вiн, може, зовсiм i не професор.
   - Та  нiчого  особливого,-  без  ентузiазму  вiдповiда╨  той,  i  сухе,
впалощоке обличчя його з землистими налитими  мiшками  пiд  очима  набира╨
пiсного виразу... .
   - А ми  все  ждемо,-  не  вiдста╨  Брага.  -  Ждемо,  що  ви  що-небудь
вiдкри╨те, розгада╨те якусь тайну...
   - Може, золота бочку викопа╨те,- весело кида╨ через стiл Барильченко.
   - ╞м бiльше глинянi черепочки попадаються,авторитетно пiдкида╨ Супрун.-
Мечi, списи та рiзнi жiночi витребеньки.
   - Якi племена тут  жили  до  нас  -  ось  що  хотiлось  би  з'ясувати,-
роздумливо мовить Брага.- Племена таврiв, чи хто?
   - I кiмерiйцi жили,- уточню╨ професор.- Сучасники Гомера.
   Брагу це аж обрадувало:
   - Чу╨ш, Кузьмо? Тепер знатимем: ми - кiмерiйцi.- i вiн знову вдався  до
професора: - А як у них з бюрократами та з  хабарниками?  Чи  були?  Чи  ╨
якi-небудь слiди цього у розкопках?
   - Це слiдiв не лиша╨,- блиснувши в бiк Браги окулярами, засмiялася одна
з жiнок-археологiв. Смiх, як i голос, у не© був грудний, глибокий, i  вона
навмисне смiялася так, щоб чути було, який вiн глибокий.
   - Дотлiва╨, значить, дотла? - допитувався Левко Iванович про  сво╨.-  А
що ж нетлiнне? Як по-вашому?  Що  залиша╨  слiд?  (Видно,  йому  був  дуже
потрiбен отой самий слiд!)
   - Найперше  робота  отака,  як  ваша,  лиша╨  слiд,-  мовив  розважливо
професор.
   -Мотай на вус, Кузьмо,- пiдморгнув до  хлопця  Левко  Iванович.-  А  то
пересипа╨ш земельку з мiсця на мiсце,  да╨ш  куби  згiдно  з  встановленою
нормою i невдогад  тобi,  що  воно  виходить  он  що.  Тiльки  не  попався
який-небудь недбало з запасом байдужостi в сто тисяч кiнських сил,  такий,
оком не моргнувши, зведе нанiвець твою роботу. Було ж нам  на  Iнгулецькiй
системi: пустили ми воду в один радгосп, а в  них  в  зрошувальнiй  мережi
кураю повно - натягло того добра в пропускнi труби, позабивало ©х, i  вода
бурхнула через дамби... Де гарантiя, що при наших порядках i тут такого не
буде?  Але  тут  таки  мусить  бути  чистота!  В  усьому.  Нi  кураю,   нi
бюрократизму - ось наше з тобою гасло, Куцеволе, еге ж?
   - В тих кiмерiйцiв не було, мабуть, тако© безладi,докида╨ Куцевол,- щоб
пального по двi години ждати...
   - Не було  в  них  i  такого,-  пiдняв  голову  Фiсунов,щоб  бульдозери
використовувались як тягачi, а тягач С-80 в той час простоював би десь  на
базi!
   -  А  вся  ця  нерозпорядливiсть  вiд   чого?   -   люто   витрiща╨ться
Барильченко.- Дума╨те, вiд нестачi ума? Вiд  риб'ячого  серця  -  ось  вiд
чого!
   Ця розмова безпосередньо цiлила вже в особу виконроба товариша Красулi,
що, десь затримавшись, тiльки-но прибув обiдати  i,  зiщулившись,  приймав
бiля вiконечка на свою тацю те, що йому належить.
   Iншим разом йому, звичайно, дали б мiсце, а зараз не можуть  ще  забути
вранiшнього простою i тому незрушно  сидять  усi:  сидить  Куцевол,  Брага
сидить, Фiсунов, Закарлюка, Бахтiй. ╞дять, а дехто вже й покурю╨, i нiби й
не бачить виконроба, як  вiн  убого  прилаштову╨ться  поруч  iз  студентом
осторонь на ящику, як по-сирiтськи вмощу╨ миску на колiнах.  Оце  ж  тобi,
виконробе, за твою  нерозпорядливiсть  та  байдужiсть  до  дiла,  якою  ти
сьогоднi образив увесь колектив!..
   - Кому можна  позаздрити,  так  це  ╙гиптi,-  пiдводиться  iз-за  столу
Брага.- Полагодить якомусь колгосповi ставок мимоходом, i центнер  пшеницi
на кiн. А нам знову iшачити без премiй. Ми воду сухим  Семи  Колодязям,  а
нам що? Дванадцять днiв вiдпустки бульдозеристовi  на  рiк  -чи  це  ж  не
ганьба?  -  апелю╨  вiн  до  професора.-  Працював  би  я,  скажiмо,  десь
екскаваторником на виробництвi чи навiть кладовщиком на складi, мав би там
вiдпустку людську, а тут дванадцять днiв! Отак розщедрився хтось... Хiба ж
не насмiшка?
   - А вам  щоб  на  повний  курортний  сезон?  -ущипливо  пита╨  студент,
зупиняючи погляд на кремезнiй, атлетично© будови  постатi  бульдозериста.-
Щоб здоров'ячко пiдремонтувати?
   - На здоров'я, молодий чоловiче, не скаржусь,вiдрубав Левко Iванович, i
голос його налився гнiвом.- Не хочу, щоб такою вiдпусткою моя  праця  була
принижена. Щоб який-небудь книгогриз ставив ©© нижче, нiж вона того варта.
   - Знову треба писати в ВЦРПС,- пiдвiвся й Фiсунов.
   Один по одному  механiзатори  залишають  столи,  iдуть  до  звалених  у
затiнку барил iз водою, юрмляться там, п'ють.
   Бражиха ж тим часом, пiдкликавши студента до вiконця за котлетами, яких
йому спершу було не вистачило, пояснювала йому терпляче:
   - Про курорт свiй, то ви Левковi Iвановичу даремно, не для курортiв вiн
на свiтi живе. Скiльки в нього тих грамот, подяк  за  працю  -  вам  i  не
снилось. Робiтник  вiн,  i  честь  робiтнича  йому,  голубе,  дорога...  А
пiдлiкуватись  йому  теж  не  завадило  б:  як  зима,  так  у  нього  рани
партизанськi вiдкриваються в ногах.
   - Пробачте, я не знав.
   - Та ще й радикулiту на бульдозерi нажив!
   - Не знав i цього.
   - А знайте! - I вона, сердито грюкнувши  засувкою,  закрила  перед  ним
вiкно видачi.
   Невдовзi тiтка Катерина з'явля╨ться пiд навiсом з мискою супу, пiдсiда╨
до дiвчат та жiнок-археологiв, що розморено дообiдують, червонiючи  сво©ми
попаленими хребтуватими спинами.
   - Не вiрте йому, дiвчата,  що  вiн  ото  знов  про  довгий  карбованець
молов,- каже тiтка Катерина пристрасним голосом.- i  що  тому  калимщиковi
╙гиптi заздрить - теж не вiрте. Не терпить вiн  хапуг  та  лiвакiв,  такi,
каже, тiльки ганьблять нашу  степову  гвардiю...  Честь  людини,  каже,  в
трудi, i нiде iнде ©© не шукай...
   В тiтки Катерини обличчя iконно-темне, суворе, передчасно зiстарене,  а
очi молодi, повнi незгасного блиску... Доки не було ще  Катерини  тут,  на
каналi, Брага не раз про не© розповiдав товаришам вечорами, i вона з  його
слiв ставала просто красунею, не жiнка, а нива золота, казав вiн, пiвсвiту
пройшов, доки знайшов, а коли вона, темнолиця, розлючена, з'явилась тут  з
дiтьми i налетiла на нього з лайкою, що не ви©хав зустрiчати,  то  всi  аж
отетерiли: оце вiн про цю злюку ©м таке спiвав, оце ©©  розмалював  такими
словами. Потiм звикли до ©© рiзко© вдачi, до мумiйно-сухого ©© обличчя без
посмiшки, i лише коли вона зрiдка  усмiхалася  до  свого  партизана,  коли
крiзь оту ©©  сердиту  темну  iконнiсть  на  мить  пробивалась  мимовiльна
усмiшка, то вона так змiнювала Катерину, що декому здавалось: не  так  уже
Брага, може, й перебiльшував, спiваючи дружинi хвалу...
   - Бач,  як  обгорiла  з  лиця,-  каже  Бражиха,  розглядаючи  Лiну,  ©©
прихоплене степовим смагцем миловиде, з пташиним  носиком  личко.-  Та  це
нiчого. Сонце обпалить, шкiра облупиться, станеш така, як i всi...  Тiльки
худенька дуже, висока, бач, а  худенька.  Може,  ти  не  на©да╨шся?  Може,
добавки тобi? Ти не соромся! А то вiшки тi носиш i сама стала як вiшка.
   - Я така й була,- посмiхаючись, шарi╨ться Лiна.
   - Добрий у вас чоловiк,- зненацька каже до Бражихи  професор,  що  досi
кутуляв собi намурмосено.- Поет труда. Багата натура.
   Бражиха аж заусмiхалася вiд несподiваного комплiменту.
   - Добрий, це вiрно. Коли з ним по-доброму, то хоч на шию  йому  сядь...
Але ж як i розсердиш...
   - Правдомовець вiн.
   - Ой, не кажiть. Не раз на цьому опiкся. Оце вже,  каже,  мовчатиму.  А
потiм таки не змовчить. Зате й шана йому вiд колективу! Нашi  механiзатори
головою товариського суду його обрали,- ставши  ще  привiтнiшою  до  всiх,
розгомонiлася Бражиха.- Навеснi, як шофери нашi в халепу попали в по©здцi,
майстер - давай тiльки в прокуратуру передамо, а Левко Iванович  йому:  е,
нi-нi, постривай... Спершу самi розберемось, може,  й  сво©м  судом  людей
поряту╨мо. Нас, мовляв, виховала наша влада, i нам слiд виховувати,  а  не
мерщiй людину за грати... А таки ж по його й вийшло. Та ще як тепер хлопцi
працюють!
   Археологи дякують за обiд, встають, збираються йти.
   - Ну, а то ж правда, що вашi люди  начебто  великий  глек  iз  пшеницею
викопали? - допиту╨ться тiтка  Катерина  навздогiн.-Левко  Iванович  якось
розказував, коли ми з ним дiтей провiдати по©хали:  таке,  каже,  пшеничне
зерно  викопали,  що  вдесятеро  бiльше  за   теперiшн╨.   Кожна   зернина
розмiром... ну, як волоський горiх!
   - То вiн жартував, ваш партизан,- весело каже одна з жiнок-археологiв.-
Зерно з волоський горiх... це поки що тiльки плiд людсько© фантазi©.
   - Хто зна╨, може, й такi пшеницi родила коли-небудь планета,-  серйозно
заперечив професор.- I ще, може,  колись  родитиме.  Якщо  не  перетворять
землю на суцiльний атомний шлак...
   Шкетажисток тим часом уже кличе майстер. Василинка та Лiна беруть  сво©
рябi палицi i поспiшають до мiсця роботи, а тiтка Катерина,  зоставшись  у
затiнку пiд навiсом сама, подобрiлими очима дивиться  ©м  услiд,  на  ©хнi
освiтленi сонцем постатi, на яких  вiтер  так  i  ганя╨  легенькi  ситцевi
платтячка. Бульдозери на валу оживають,  один  по  одному  провалюються  в
забо©, де працюватимуть до вечора. Ось уже й Левко Iванович сво©м огрядним
тiлом втиску╨ться в кабiну, а той парубчак  Осадчий  горла╨  до  нього  iз
свого бульдозера, стоячи на гусеницi в повний зрiст:
   - Кiмерiйцi ми, дядьку бригадире, кiмерiйцi!  Тепер  менi  ясно!  Ясно,
чому так жада╨ моя кров  синяви  егейсько©  та  бiломармурових  еллiнських
островiв!
   Зараз ото галасу╨, витанцьову╨ на гусеницi, а настане вечiр,  причвала╨
наш Кузьма до вагончика, як  побитий,  спiшений  та  знiчений,  зупиниться
перед бригадиром, що вже голиться пiсля роботи, готуючись ©хати з дружиною
в село до синiв. Голиться Левко Iванович та  мугиче,  як  пiсеньку,  слова
поета, що вичитав ©х десь взимку i пiдiбрав до них i свiй власний нехитрий
мотив: "Лиш правда ╨ вiчна, а то все трава..." Проведе  бритвою,  намилить
щоку i знову ще голоснiш:
   "...а то все трава... а то все трава!.."
   - Левку Iвановичу! - нарештi зважу╨ться перебити його Кузьма.- Знову  з
мо©м щось... Ледве з забою вибрався.
   - Спазми? Тромби? Чи, може, iнфаркт?
   - Не знаю,- ледве вiдтягу╨ голос Кузьма, а очi ховають  нiяковiсть  пiд
густими сiрими бровами, в яких повно набито пилюки.
   - I що  ж  тепер  буде?  -  Доголюючись,  бригадир  витягу╨  шию  перед
дзеркальцем, припасованим на карнизi вагончика.- Повiша╨мо носи, хай трохи
повисять, чи як?
   Тiтка Катерина,  збагнувши,  чим  все  це  загрожу╨,  спiшить  нагадати
чоловiковi:
   - Ми з тобою зiбрались дiтей провiдати!
   - Вiдiйди, сонечко, бо можу врiзатись.
   - Обшкрябуйся швидше та ©дьмо!
   - Спершу глянемо,  що  там  у  нього,-  складаючи  бритву,  каже  Левко
Iванович i, знову наспiвуючи свiй мотивчик, руша╨ з Кузьмою до  танка,  де
вже  збилися  чередою  кiлька  бульдозерiв  у  чеканнi,  доки  звiльниться
припасований  на  танковi  кран.  (Надвечiр  бiля  танка  щоразу  завiзно,
впродовж дня роботи мало не в кожного набiжить якийсь ремонт).
   Сердитим, ревнивим поглядом стежить Бражиха за чоловiком, i  ©й  аж  на
цiлий степ залементувати хочеться, коли вона бачить, як чоловiк,  скинувши
чисту сорочку, що вже встиг був одягти, знов цадуплю╨  на  себе  робоче  i
лiзе пiд черево Кузьминого бегемота. Довго  не  вилазить  звiдти,  хлопець
йому туди ще й електричною лампочкою пiдсвiчу╨,  бо  пiд  бульдозером  уже
темно. Зiтхнувши, Бражиха  сумовито-присмирнiло  скаржиться  дiвчатам,  що
замрiялись на порозi вагончика :
   - Тепер на цiлу нiч.
   Всю тяжкiсть чоловiково© роботи вона вхоплю╨ навiть не тодi,  коли  вiн
працю╨, рушить землю, горне та верга╨ iз забо©в  на  дамбу,  а  ще  бiльше
тодi, коли пiджене до танка свого бульдозера й  почина╨  вовтузитись  бiля
нього або, як зараз, допомага╨ ремонтувати комусь iз сво©х товаришiв. Коли
взявся, то вже його не вiдiрвеш, до  пiзньо©  ночi  звiдти  не  вiдкличеш,
прийде потiм, як вичавлений, проте вдоволений, що дiло сво╨  зробив.  Вона
зна╨ чоловiкову роботу, зна╨, як дiста╨ться йому в сирi холоднi зими,- дощ
сiче чи хурделиця б'╨, а йому йти, сто©ш збоку, i то тебе аж морозить,  як
у такий холод залiзо брати голими руками, а вiн спокiйно ж  бере,  обмацу╨
залiзнi м'язи... З ранку й до вечора без  тепла,  без  затишку,  в  кабiнi
протяги, фуфайка наскрiзь пробита вiтром, а тебе ще й радикулiт крутить  -
професiйна недуга бульдозериста... Чи напровеснi, коли чорна буря йде  над
кра╨м, коли так затягне небо, що й працюють при свiтлi фар, i сонце в небi
серед куряви теж, як пiдслiпувата фара, ледь блищить.
   - Цi╨© весни курявна буря iшла якась масляниста, липка, наче з нафтою,-
чи не з Каспiю аж десь нанесло? - гомонить тiтка Катерина, присiвши  поруч
з дiвчатами на схiдцях вагончика.- Так було насiче за день,  що  потiм  не
вiдми╨шся, одежу не вiдпереш - хоч повикидай... Отож не виходьте, дiвчата,
нi за бульдозеристiв, нi за скреперистiв,- невесело пожартувала вона.
   При згадцi про скреперистiв Лiнi чомусь зринув одразу на думку  ╙гипта,
баламутний та циганкуватий,  що  десь  зараз,  кинувши  скрепера,  мабуть,
безтурботно вечеря╨ в чайнiй i злодiйкувато гра╨ до когось сво©ми веселими
очима. Чи, може, в бiйку яку потрапив, вiн до цього  охочий,  i  вже  його
вхопили дружинники, чи в дорозi, може,  десь  гуркоче  степом,  везучи  ©й
повен  шестикубовий  кiвш  абрикос,-  всмiхнулась  вона  цьому  ╙гиптиному
жартовi i задивилась на небо, де через увесь простiр його з  краю  в  край
висiявся зорями Чумацький Шлях. Чумацьким Шляхом названо колись той  вигин
галактики. Магiстральний канал проходить на пiвдень якраз по  цiй  зорянiй
трасi по якiй молода революцiя крокувала в обмотках на штурм Перекопу, а в
давнину з усi╨© Укра©ни йшли тисячi чумацьких мажар, щоб вантажитись сiллю
на кримських соляних озерах.  Босими  ногами  проходили  тут  колись  тво©
пращури, пускалися, мов Колумби, в сухий океан степiв, i не  раз,  бувало,
©х тут косила чума, очi ще з живих випивало  гайвороння.  Крiзь  столiття,
крiзь чуму, крiзь пожежi проляга╨ цей шлях,  шлях  мужнiх  трударiв,  шлях
невольникiв та невольниць, що ©х iз скрученими руками,  в  арканi  полоном
гнали до Криму, шлях лицарiв запорозьких, що тупотом сво╨© кiнноти  будили
цей край... Скiльки кровi та слiз  ввiбрала  ця  багатостраждальна  дорога
земна, що зорями та сузiр'ями навiки вiдбилася  в  темному  дзеркалi  неба
нiчного. Далi й далi пiде магiстральний, рiвною трасою ляже через Перекоп,
через Турецький вал, через  бойовище  правiчне.  Через  стрiли  татарськi,
iржавi патрони англiйськi,  через  тлiн  загиблих  революцiйних  бiйцiв...
Минають вiки, волею людей змiню╨ться географiя степу, iншими люди  стають,
i вiтри, i  трави,  зоста╨ться  незмiнною  тiльки  оця  безмiрна  широчiнь
степова та високий Чумацький Шлях, що над нею зорi╨. А втiм,  вiдомо  вже,
що зазнають змiн i зорi, i сонце,  так  само,  як  i  люди.  Та  чи  кожен
пiдда╨ться змiнам, чи можна душi кувати, як метал, i чи не пустi  вимрiйки
це, що ╙гипту можна зробити iнакшим, що  вiн  може  стати  зовсiм,  зовсiм
бездоганним? Все це так складно,  дума╨  Лiна,  так  нелегко  добутись  до
основи основ... збагнути природу  людську...  Зрошувальний  канал  принесе
степовi життя, але, крiм рослин, чи несе вiн свiжiсть  i  душам  людським,
душевну вiдраду? I чи очистить, зми╨ вiн отой  накип  та  бруд,  якого  ще
всюди немало? Чистоти життя прагнеш, та це, видно, даром не да╨ться, за це
поки що тiльки воюй та воюй. Днями Брага зчепився  з  касиром,  що  привiз
виплачувати  зарплату,  кричав  йому,  глухому,  у  вухо:  "Ми  не  тiльки
бульдозеристи, ми сантехнiки нашо© доби!  Такими  нас  запишiть.  Боротьба
проти кураю життя - наша друга професiя, а у  вашiй  свiдомостi  цього  не
зазначено!.."
   - Ждуть сини,  ждуть  соколи,-  примовля╨  в  темрявi  тiтка  Катерина.
Василинка заспокою╨:
   - Нiчого з ними не станеться.
   - Стривай, сама станеш матiр'ю, яко©  тодi  заспiва╨ш.  Хлопець  -  вiн
хлопець i ╨. Все його до залiза  тягне.  На  тiм  тижнi  Толя  прибiга╨  з
городу, в руках iржава коробка. "Мамо, що це?" А я глянула й похолонула  :
мiна! Тут же в землi гидоти цi╨© - де не копни, там i натрапиш...
   Зоряно, тихо  в  просторi.  Десь  далеко  на  радгоспних  полях  рiвно,
по-бджолиному гуде трактор; бiля танка раз у раз змельку╨ переносна лампа,
там  ще  вовтузня  бiля  Кузьминого  бульдозера,  чути  переклик  голосiв,
стукотняву. Лiна дослуха╨ться в той бiк. Ото вони, люди трудного життя. Що
солдатами були. Що трудягами стали. Що  руки  ©х  звичнi  до  важелiв.  До
кермiв. До шоферських бубликiв... Життя в них  не  тихе.  По  будовах.  По
дорогах. По чайних. Так i живуть. В будень куби дають. У  свято  в  домiно
рубаються. Грубi, як правда. Чистi, як небо.
   - Трудяться, не щадять себе,- гомонить Бражиха.- Якби всi так до  свого
дiла ставились, далеко б уже ми були. А от он  Чорненьку  пiдтоплю╨,  води
просочуються з нашого каналу, хати  людям  порозмокали,  болото  зробилося
серед сухого степу, то ж чого? Бо той, хто проектував, хоч i вчили його, а
вiн, видно, з холодною душею сво╨ дiло робив. Аби  збутись.  А  тепер  вся
Чорненька клене його... Чи навiть оте Ках-море вiзьмiть. Хоч ми  з  Левком
Iвановичем i будували його, а пуття в  ньому  не  багато  я  бачу.  Велике
болото зробили, сто сорок тисяч гектарiв плавневого лiсу пустили пiд нiж -
хiба ж це господарювання? Хiба не можна було дамбами  добру  половину  тих
плавнiв вiдгородити? А береги? Обсадити обiцяли, ну та й  досi  обсаджують
язиками... Люди бiля моря живуть, а напитись нiде,  хвиля  берег  обвалю╨,
землю рушить i рушить, не зна╨ш, де вона й зупиниться. Прийде  переселенка
з коромислом до берега та й пiвгодини над урвищем клопочеться,  поки  води
там зачерпне...
   - Але ж ми воду для нашого каналу якраз  iз  Каховського  моря  берем,-
нагадала Василинка.
   - Та ото хiба що одне йому й виправдання... Досадно, коли людина  охляп
до свого дiла ставиться,- ось що я кажу. Начальник БМУ тижнями  у  нас  не
бува╨, хiба ж  так  керують?  -  каже  Бражиха,  i  в  голосi  ©©  клекоче
невдоволення, яке вона тiльки й жде вибурхнути просто в вiчi  начальниковi
БМУ кожного разу, як тiльки  вiн  з'явля╨ться,  Бражиха  не  мина╨  нагоди
накинутись на нього iз скаргами  на  безквартир'я,  на  злигоднi  кочового
життя та на те, що дiти ©© вже вчаться в четвертiй школi...
   - Чи не пора нам спати? -каже Василинка й пiдводиться, ста╨ навшпиньки,
потяга╨ться.
   - Ви йдiть спiть, а я ще  почекаю  свого...  Дiвчата  залишають  ©©,  i
Бражиха ще довго  пiсля  того  сидить,  самотньо  вдивляючись  в  небесний
зоряний шлях, в його свiтлi тумани й сузiр'я...
   Жде  Бражиха.  I  вона  таки  дiждеться,  коли,  кiнчивши   роботу,   з
полегшенням загомонить бiля танка чоловiкова бригада,  i  вона  почу╨,  як
жартують цi невсипущi гвардiйцi, наближаючись  до  вагончикiв,  i  веселий
голос Левка Iвановича почу╨, звернений до когось:
   - А вони ж думали, як магiстральний буду╨ться... I вдень  буду╨ться,  i
вночi!
   Пiдiйшли до Катерини, стали жартувати, що довго не спить, i ще  цигарок
не допалили перед сном, як зi степу почувся гуркiт, i  свiтло  вдарило,  i
замiсть замовклого сердитого гаркоту агрегату ╙гиптин голос пролунав:
   - Де виконроб? Подайте менi його сюди!
   - Я тут,-з темряви командирського вагончика озвався виконроб.- Що тобi?
   - Ви мене образили тяжко!
   - Чим?
   - Не зна╨те чим? Перегiн пустий!
   - Неув'язка вийшла.
   - В печiнках менi вашi неув'язки! Хiба для того  живу,  щоб  порожняком
ганяти? Я ж вам не пiгмей який-небудь!  Куряву  збив  на  шляху,  тридцять
кiлометрiв куряви - та й усе. А я не хочу для куряви!
   - Буде заплачено,- пробубонiло з будки.
   - Не хочу й плати дурно©! Яка цiна за день, по-пустому прожитий? Цi ось
iшачили день, та знали для чого, а я? Повернiть менi  цей  холостий  день!
Натурою повернiть! Не позначкою в нарядi, а день життя повернiть!
   На крик та галас ╙гиптин дiвчата з'явились у дверях  вагончика.  Тiльки
тепер, коли вiн повернувся i з ним нiчого не  сталось,  Лiна  вiдчула,  що
душа ©© стала на мiсце i спатиме вона спокiйно.
   А  ╙гипта  тим  часом,  стрельнувши  в  когось  сигарету,  вже   весело
розповiдав товаришам, що нi, таки недаром i вiн цей день прожив...  -  ©ду
степом, аж гульк - бугай людину топче... Я,  мов  тореадор,  скрепером  на
нього, а вiн тiльки сопе, запiнився, очi кров'ю  налитi,  наче  в  якогось
самодура-бюрократа... Ну, я його таки вiдтиснув, людину врятував,  правда,
виявилось, що це наш начальник робпостачу: якби знав, то ще й подумав би -
чи рятувати!..
   Регiт розляга╨ться по табору, а  потiм  вiн  ущухне,  табiр  окута╨ться
сном, чути буде тiльки  сюркотання  коникiв  у  зоряних  просторах  тепло©
степово© ночi.
   А потiм знову настане ранок труда, бульдозери вже пiдiйшли до  Кургана,
i  вже  не  жiнки-археологи  нiжними  пальчиками   дошукуються   в   ньому
черепочкiв, а могутнi машини рiжуть його сталевими лемешами,  розрiвнюють,
розгортають. Працю╨ш i тiльки диву╨шся, хто цей курган насипав i чим  його
насипали, такий високий, шапками сюди зносили  землю  за  давнiм  вояцьким
звича╨м, чи шоломами, чи як? Чим глибше врiза╨ться в землю Кузьма Осадчий,
тим виразнiше ста╨  видно  йому,  що  курган  цей,  мов  книга,  складений
сторiнками-пластiвнями:  шар  землi,  а  пiд  ним  шар  перецвiло©   трави
морсько©, потiм знову шар землi, пiд ним знову прокладка настелено© кимось
трави, що й за вiки не перегнила, лише цвiллю взялася. Де ж тi амфори,  що
в них зерно зберiга╨ться предковiчне, пшениця з такого колосся,  що  кожна
зернина в ньому як грецький горiх?
   Розрiвняли й курган, з грунту його зробили  крила  каналу,  що  звуться
каваль╨рами, i далi пiшли в степи перекопськi.
   Степи перекопськi... Мабуть, нема iншого такого мiсця  на  планетi,  де
тiло землi було б так густо начинене металом вiйни,  де  стрiлки  компасiв
так танцювали б вiд штучних аномалiй. Як по фронтових дорогах, пройшли тут
попереду будiвникiв сапери,  виймаючи  з  землi  проiржавiлi  мiни,  важкi
авiабомби та цiлi  звалища  артилерiйських  снарядiв,  що,  мов  гадюки  в
гадючнику, дрiмали в цiй землi, прихованi бур'янами.  Сапери  з  вудлищами
мiношукачiв у руках, у вилинялих, болотяного кольору панамах були  чемними
й товариськими хлопцями. I навiть дозволили й дiвчатам-пiкетажисткам взяти
до рук сво© вудлища та надiти навушники, щоб почути голос цi╨©  загадково©
землi. На прощання ще й сфотографували Лiну та Василинку в тих навушниках,
iз мiношукачами в руках.
   Одначе не на всю глибiнь,  видно,  чують  цю  землю  чутливi  пристро©,
пташино попискують вони й там, де мусили б примовкнути, бо  якось  вранцi,
коли Кузьма Осадчий прорубував свiжу траншею, земля пiд  його  бульдозером
скреготнула рiзко, металеве. Зупинивши агрегат, Кузьма зiскочив на  землю,
з винуватим виглядом нахилився бiля гусеницi,  а  до  нього  вже  квапливо
крокував бригадир та iншi бульдозеристи.
   - Що тут у тебе знову? - гукнув Брага,  та,  зазирнувши  пiд  гусеницю,
враз вiдсторонив рукою i Кузьму, i все товариство: - Ану, всi звiдси.
   По праву колишнього пiдривника, зостався на  мiсцi  пригоди  Брага,  та
зостався з ним ще й  Куцевол,  який  у  вiйну  був  сапером,  розмiновував
Вiдень, де й зараз нiбито ще не  злиняли  на  стiнах  написи:  "Розмiнував
Куцевол".
   Виконроб одразу ж послав самоскид за командою пiдривникiв,  а  поки  що
мотори заглушено, агрегати зупинено, на всiй  дiльницi  робiт  -  тиша  та
цвiрiнчання цикад. Тiльки бiля грiзно© Кузьмино© знахiдки, бiля чорно©, як
осмалена свинюка, авiабомби Брага  та  Куцевол  щось  мудрують,  щось  там
чаклують удвох, лазять аж попiд гусеницями. А потiм  Брага,  забравшись  в
кабiну, обережно, як тiльки вiн умi╨, зда╨ Кузьминого робота назад,  а  ще
невдовзi бомба вже сто©ть вивернута  й  поставлена  сторчма,  i  бiля  не©
сто©ть спокiйний Куцевол. За правилом  сапера  вiн  мусить  обгородити  це
мiсце, позначити - не пiдходь,  мовляв,  небезпека!  Не  знайшовши  нiчого
iншого пiд рукою, вiн скида╨ свiй засмальцьований, зашмульганий  картуз  i
надiва╨ його зверху на  бомбу,  надiв,  мов  на  снiгову  бабу,  та  ще  й
придавив, нiби на очi  насунув,  i  бомба  стала  одразу  смiшною  в  його
картузi, стала схожою на городн╨ опудало!
   В такий спосiб позначивши мiсце, до якого пiдходити не  можна,  Куцевол
почвалав до свого бульдозера i, щоб не гайнувати час, погнав його, минувши
бомбу, вперед, розробляти трасу далi.
   Роботи почалися знову, бульдозеристи, працюючи,  виглядали  з  кабiн  i
реготали,  дивлячись  на  те  страховисько,  що  стало   не   страшним   в
зашмульганому Куцеволовому картузi. Лише Кузьма Осадчий нiяк  пiсля  цього
не мiг подолати в собi тривоги i, працюючи, весь час дослухався  до  того,
що  робилось  внизу,  i  йому  часом  вчувався  в  землi  пiд   гусеницями
загрозливий металевий скрегiт.
   Команда пiдривникiв прибула в  надобiдiшнiй  час.  Разом  з  Брагою  та
Куцеволом вони витягли бомбу i повезли ©© в степ, звiдки невдовзi пролунав
вибух i хмара знялась,  схожа  на  вихор  степово©  куряви.  Дiвчата,  мов
занiмiлi, стояли з сво©ми рябими рейками в руках, дослухалися, як  тане  в
степах гуркiт вибуху, цей запiзнiлий вiдгомiн вiйни.
   День за днем посуваються вперед будiвники магiстрального. Слiпучий степ
©х оточу╨, океаном сонця розлива╨ться  попереду,  але  i  з  тi╨©  свiтло©
далечi до будiвникiв час  вiд  часу  долинають  глухi  удари  вибухiв,  що
заставляють i пiкетажисток, i Кузьму Осадчого, i  всiх  бульдозеристiв  на
мить насторожитись. Потiм вони знову рушають далi, бо  вiдомо  ©м,  що  то
навстрiч лунають вибухи в степах  ╨впаторiйських,  де  вiдкритим  способом
добувають на кар'╨рах будiвельний камiнь-черепашник. На  тисячi  гектарiв,
на багато кiлометрiв у просторах розкинулись цi степовi  каменоломнi,  над
якими то тут, то там зринають вибухи, жовто-бура хмара вста╨ -  тiльки  не
атомна то! Верхнiй шар грунту вибухами розкидають,  знiмають,  а  пiд  ним
вiдкрива╨ться пласт морського  золотистого  каменю,  залишок  доiсторичних
морiв,- його машини рiжуть, як масло. Йде потiм цей камiнь  на  будови  по
степових мiстах, радгоспах та колгоспах, йтиме вiн також на деякi  споруди
каналу, де, з часом  постарiвши,  цей  камiнь  з  жовто-золотистого  стане
темно-сiрим, схожим на той давнiй,  нетлiнний,  що  з  нього  були  колись
вибудуванi  Херсонес  севастопольський  i  горда  еллiнська   Ольвiя   над
днiпровським лиманом.



   XI. ПОЛIГОН (Iсторiя однi╨© любовi)

   Помiж степових вечiрнiх курганiв, що iмляться,  сивiють  на  видноколi,
здiйма╨ться один курган особливий, вишнево-червоний: сонце-курган.  Дедалi
менша╨, тане вiн, той вишнево-червоний курган... Розтанув, зник  на  очах:
зайшло, сховалось за обрi╨м сонце.
   Сонце зайшло, а вiдблиски  неба  ще  живуть  на  стрiлчастих  блискучих
ракетах, що, скiльки зглянеш, височать по всьому степу, немов обелiски. Нi
деревця нiде, нi дорiг, нi людського житла. Тiльки степ  та  ракети.  Однi
лежать, iншi пiдвелися й, напiвсхиленi пiд певним кутом, завмерли на сво©х
ракетних пристроях, ще iншi сторчма стоять, нацiленi в небо, зача©вши силу
блискавиць у сво©х тугих, налитих тiлах.
   Свiт безгомiння i смутку,  свiт,  що  створений  мовби  на  пересторогу
людинi. Тiльки й порушують iнколи тишу  цих  неоглядних  просторiв  вибухи
страшенно© сили, бо все  тут  призначене  для  ударiв,  для  влучань,  для
попадання в цiль. Безжитт╨ве, несправжн╨, примарне  усе  тут:  i  бiленькi
реактивнi винищувачi, що розпластано принишкли  серед  трав,-то  вже  такi
лiтаки, що з них вийнято душу i нiкуди  вони  не  полетять;  i  судно,  що
бовванi╨ на морi,- те судно нiкуди не попливе; i чорнi грузовики  польових
радiостанцiй, що ген-ген темнiють, розкиданi по степу мiж ракетами,-  вони
так i темнiтимуть день за днем на одному мiсцi, бо вони несправжнi; i самi
цi обелiски-ракети - це тiльки мiшенi, це тiльки вмiло поставленi кимось у
цих безлюдних просторах макети бойових ракет.
   I якось незвично серед цього безгомiння та непорушностi раптом побачити
силует газика, що жваво руха╨ться по  обрiю,  маленький,  як  миша,  серед
високих блискучих ракет. Незвично бачити, як бiля одного  з  курганiв,  де
газик припиня╨ свiй бiг, з  нього  виходить  людина  -  одинока  людина  в
льотчицькому кашкетi i шкiрянiй блискучiй тужурцi. Повiльною ходою просту╨
людина на курган, зупиня╨ться на його вершинi, надовго непорушнi╨ в зажурi
i смутковi, як знепорушнiли i  цi  обелiски-ракети,  що  до  самих  обрi©в
виповнюють степ сво╨ю гаснучою вечiрньою величчю.
   Що вивело на курган цю людину? Якi  думки  обiймають  ©©,  яку  бентегу
носить вона в сво╨му серцi? Сто©ть в задумi, сто©ть  незрушно  у  вечiрнiх
присмерках. Якому-небудь чабановi з радгоспних земель здалеку  i  сама  ця
силуетна людина на полiгоннiм курганi могла б здатися лише макетом людини,
маленьким макетом, що застиг помiж iнших величезних  макетiв,  серед  того
заборонного суворого свiту, iм'я якого п о-л i г о н.
   Але то не макет.  То  сто©ть  на  курганi  Уралов.  Начальник  полiгона
Уралов, життя якого цiлком пiдпорядковано льотчикам i який тепер тiльки  з
землi перемовля╨ться з лiтаками, коли вони, подолавши величезнi  вiдстанi,
наближаються  до  полiгона  з  грiзним  сво©м  вантажем,-  цей  Уралов   у
недавньому минулому сам був льотчиком-винищувачем. Як бiльшiсть людей його
фаху, на яких бурхливий плин ©хнього життя наклада╨ свою  познаку,  Уралов
був житт╨любом, запальним, компанiйським хлопцем, його вабили все  новi  й
новi швидкостi, вабив риск. Лiтав, стрiляв, з спортивним  азартом  ганявся
за повiтряними цiлями, розстрiлюючи  ©х  сво©ми  рiзнофарбованими  набоями
(щоб лишити слiд на  макетi),  аж  поки  одного  разу  пiд  час  чергового
медогляду сказали йому:
   - Годi, браток, вiдлiтався. Вiднинi тобi - наземна служба...
   Уралов не мiг  змиритися  з  цим.  По©хав  до  Москви,  оббивав  пороги
найвищих вiйськових медикiв, в  багатьох  начальницьких  кабiнетах  бачили
цього щуплявого аса з блiдим, нiби весь час схвильованим обличчям i  мовою
рiзкою, нервовою, вимогливою.
   - Я почуваю себе здоровим, розумi╨те? Хочу лiтати,  розумi╨те?  Хочете,
на руках по оцьому кабiнету пройду!
   - Не треба нам на руках.
   - Але ж я здоровий, чому ви не вiрите? I блiднув обличчям ще бiльше,  i
на цiй блiдостi ще бiльше виступали синi, небово-синi краплини очей.
   Там, у штабних коридорах, випадково зустрiв генерала, колишнього  свого
комдива, що добре знав його, Уралова, по  спiльнiй  службi  в  окупацiйних
вiйськах. Генерал летiв кудись  на  iнше,  далеке  призначення,  квапився,
проте Уралову зрадiв, як синовi, розпитав, чого тут, уважно вислухав.
   - Щось мудрять вони з тобою, Уралов... Ану, ходiм.
   I повiв до кого слiд i дав вiдповiдну характеристику.
   - Поручитись можу за нього: командиром ланки  був,  вiдмiнний  льотчик.
Ас!
   Але й це не допомогло. Бо ╨ щось дужче за всiх цих людей, ╨  межа,  яку
нiхто з них не владен переступити, хай ти там будеш герой iз геро©в.
   I ось вiн iз сво╨ю захудалою валiзкою, блiдолиций, сухопутний  ас,  уже
тиснеться в автобус Москва - Внуково, тиснеться, зачiпаючись за  автобуснi
дверцята сво©м розкiшним льотчицьким кашкетом, що вiдтепер  здавався  йому
на головi великим i дедалi ставав нiби ще бiльшим, нiби  вiдчутно  рiс  на
головi. Сiв, забився в куточку, i було йому тяжко, до потьмарення  в  вiчу
тяжко на душi, i життя здавалось пропащим. Неподалiк вiд нього бiля  вiкна
сидiло тро╨, з виду студенти - двi дiвчини i хлопець з  рюкзаком,  славний
такий хлопець, тiльки обличчя чимось пошрамоване, наче вiн горiв  або  був
поранений, хоч за вiком сво©м вiн i не мiг  знати  вiйни.  Навпроти  нього
сидiли його товаришки, дорiднi вродливi дiвчата. Одна  з  них,  бiлявка  у
жовтiй в'язанiй кофтi, все поглядала на  льотчика,  тихо  перемовлялася  з
подругою i смiялася. Може, смiшно ©й було  з  цього  кислого  гостроносого
льотчика чи з його великого кашкета, незграбнiсть якого Уралов i сам  весь
час почував. Чи, може, вона смiялась просто так, лише тому, що була молода
та щаслива, повна здоров'я, i день був чудесний,  сонячний,  i  за  вiкном
експреса пролiтали слiпучо-бiлi березовi га©. Пролiтали казкою, химернiстю
фантазiй, i дiвчина щось говорила спiвучо про тi берези, про те, якi  вони
гарнi, чистi. I сама  вона  теж  була  вся  чистота,  сонячнiсть,  усмiшка
природи, i великим став би художник, який зумiв би передати все це.
   Уралов ще бачив потiм ©х в аеропорту, коли хлопець брав ©м  цукерки,  а
дiвчата стояли бiля телеекрана, де довiдки дають  про  рейси  лiтакiв.  Ще
бачив ©х на виходi, на перонi з табличкою: "На Сочi".
   Чи вони ждали когось, чи самi мали летiти  -  це  для  нього  зосталося
невiдомим, ©м було весело. Вони й тут нiби заради розваги  позиркували  на
Уралова смiхотливо, а  коли  вже  вiн  мусив  рушати,  та,  що  в  жовтiй,
соняшникового цвiту кофтi, так славно, так незабутньо усмiхнулась йому!  I
доки вiн iшов з групою пасажирiв до маленького аеродромного автобуса,  щоб
©хати до свого повiтряного лайнера, три руки iз-за бар'╨ра - двi дiвочi  й
одна хлоп'яча - все махали йому, бажали щасливого  польоту,  нiби  казали:
"Не журись, льотчику, не опускай крила, хлопче!" I по-думалось  тодi,  яку
велику пiдтримку можуть подати людинi в  такому,  як  у  нього,  душевному
станi зовсiм не вiдомi тобi люди, тро╨ добрих сердець, тро╨ душ,  з  якими
ти, певне, назавжди розминешся в океанi людства. Ще довго пiсля того  жили
в його душi i тi прощальнi помахи рук, i свiтлi, чистi усмiшки  незнайомих
людей, що мовби освiтили йому дорогу iз Внуково.
   Запропонували йому,  як  i  обiцяно  було,  наземну  службу.  Прийшовши
додому, сказав дружинi:
   - Пропонують полiгон.
   - I ти згодився?
   - Я солдат.
   - Ах, ти хочеш, щоб я вiк звiкувала в казармi? Квартиру з видом на море
мiняти на якусь глухомань? Iншим ресторани й театри, а мене  на  полiгоннi
пустирища! Де ще й бомбу на голову кине  який-небудь  роззява!  Нi,  дякую
красненько! Не ©ду!
   I не по©хала. По©хав вiн сам. Борсуком жив у закутку полiгонно© казарми
з усмiхненою Джокондою на стiнi,  до  яко©  тiльки  й  зверталась  душа  в
хвилини розпуки й самотностi: "Так, я солдат. Якщо треба тут -  буду  тут.
Якщо з льотчика треба  стати  кротом  пiдземельним-стану  кротом.  А  каже
Вiтчизна: снарядом стань - стану снарядом, ракетою стану, чорт вiзьми!"  I
це не було пусте храбрування. Людина обов'язку й честi,  людина,  що  ради
справи,  ради  товариша  готова  на  самопожертву,-   таким   його   знало
командування, i таким вiн справдi був.
   А тим часом - життя в непривiттi полiгонного  барака,  звiдки  Джокондi
тво©й тiльки й видно жовтi безрадiснi кучугури пiску,  що  пiдступають  до
самих вiкон, та стенд, забитий серед колючок та молочаю:
   "Во©н! Виконуй Устав бездоганно, смiливо й чесно".
   Пiд  цим  девiзом  тепер  проходило  його  життя.  Холостяцька  безладь
кiмнати. Купи книг по кутках. Пудовi альбоми репродукцiй...
   Часом зубами скрегочеш вiд тоскностi за тим, що було.  Друзi  десь  без
тебе лiтають... А тебе - з неба, з польотiв, де  спiвала  душа,  кинуто  в
пекучi оцi кучугури, в задушливi чебрецi, заростi колючок, що ними нiбито,
як настояти на горiлцi, хвороби якiсь лiкують...
   Небайдужий до малярства, Уралов i сам  деколи  потроху  малював,  етюди
його вихрились барвами  яскравими,  палаючими,  а  тут  i  етюдник  засох,
припорошений пилом,- Уралов терпiти не мiг цi сiро-жовтi  пустельнi  тони,
що оточували його. Вилинялiсть,  полiгонна  пустеля,  пiщанi  бархани,  що
тягнуться аж до крайнеба,- тiльки глянеш на них, так одразу  тоскно  ста╨,
завив би вовком. Арена пiскiв, пустизна, царство ящiрок, i ти тут ящiрячим
життям живеш. А коли випаде забратися далi в  тi  несходимi  кучугури,  то
виявиться, що всi вони у вирвах, у ямах, покритi, поколупанi, живого мiсця
нема. Пiсок начинений металом, брухту тонни можна було б наздавати,  бiйцi
дечому знайшли навiть застосування: бiля  казарми  урни  для  смiття  -  з
чорних, перекинутих догори бомбових стабiлiзаторiв.
   Така служба, що не часто луна╨ тут  смiх,  не  часто  почу╨ш  привiтний
неофiцiйний голос. Безконечнi цифри,  закодованi  команди,  рапорти  -  ©х
тiльки й чу╨ш протягом дня на командному пунктi, нiжностям та лiрицi  нема
тут мiсця, владно вдираються басовитi радiоголоси не бачених тобою  людей,
i кожне слово льотчика,  що  озива╨ться  з  повiтря,  запису╨ться  тут  на
магнiтофонну стрiчку, так само, як фiксу╨ться i кожне слово  тво╨.  Сто©ш,
чергу╨ш, в напрузi вдивля╨шся в сiтку прозорого плексигласового  планшета,
на  якiй  сержант-обчислювач  щораз  виводить  все  новi  й  новi  цифровi
позначки. Влiтку духота тут, на  цiй  пiщанiй  аренi  мiкроклiмат  Сахари,
доводиться  працювати  роздягненими,  i  солдати  напiвголi  сидять  серед
приладiв,  засмаглi,  м'язистi,  роблять   записи,   помiтки,   приймають,
передають команди. Обчислювачi, радисти, спостерiгачi,  кухарi  -  це  все
тво© побратими, такi ж трудяги, як i ти, для них теж увесь гомiн  планети,
©© музика i ©© голоси найчастiше зводяться  до  кiлькох  карбованих  слiв:
"Виходжу на рубiж!", "Буду працювати на цiль..."
   Зрiдка хiба що хтось прорветься якою-небудь неофiцiйною  вiльнiстю:  "В
мене лампас на борту".
   А той лампас, бува╨, вiдбомбиться на "двiйку" i заведе  потiм  з  тобою
довгi радiочвари, що вiн, мовляв, на власнi очi бачив сво╨ влучання, i  ти
мусиш йому доводити, стояти за правду, як кремiнь.
   Неспокiйне, тривожне тво╨ господарство,  i  за  все  ти  вiдповiда╨ш  -
починаючи вiд складно© роботи  КП  та  станцiй  радiолокатора  i  кiнчаючи
яким-небудь  бiлим  величезним  -  двiстi  на  двiстi  метрiв  -  хрестом,
викладеним десь у кучугурах, який треба вчасно  побiлити  вапном,  бо  вiн
швидко линя╨, заноситься пiском та курявою.
   Одного разу Уралов був у справах далеко вiд  полiгона,  ©хав  вiдкритим
слiпучим степом,  серед  блиску  стерень,  серед  стрекоту  комбайнiв,  що
корабельне рухалися вiд неба до неба, i  хоч  ©хав  по  землi,  а  нiби  з
повiтря бачив золотi розсипища зерна, що цiлими  ворохами,  цiлими  горами
червонiло на залитих сонцем токах. Дорога його лежала повз елеватор,  повз
цю височезну споруду з бетону, що була без вiкон  i  нiби  й  без  дверей.
Неподалiк вiд елеватора трапився  колодязь-артезiан,  вода  сама  текла  з
нього, i Уралов зупинив машину, щоб напитись.
   Там i сталася його зустрiч з Галею.  Повновида  смаглявка,  високочола,
вийшла  вона  з  вiдром  iз  недалекого   подвiр'я,   обкладеного   жовтим
нiздрюватим каменем, iшла брати воду  i,  наближаючись  до  колодязя,  уже
посмiхалась до Уралова по-доброму, нiби вже ранiш знала його. В  не©  були
брови чорнi, як у тих пiснях, що не раз вiн чув у цих краях,  в  не©  були
очi яснi, такi принадно-живi, яких, мабуть, i в пiснях не було. Тi очi так
i променилися м'яким, довiрливим свiтлом,  так  i  промовляли  до  Уралова
кожним сво©м промiнцем! I зблизька усмiшка не згасла, але крiзь свiтлу  ©©
привiтнiсть стало помiтно й смуток в глибинi очей, i видно було, як сльози
ще на вiях бринять! Хто мiг таким очам горя завдати, хто  смiв  покривдити
©х?
   Невимушено зав'язалась розмова, i Галя призналась, що  справдi  недавно
плакала, бо в не© вийшла незлагода iз свекрухою, яка сьогоднi нав'ючила ©©
корзинами та посилала торгувати, а  ©й  соромно  було...  Сяючи  сльозами,
хвилюючи сво╨ю вiдвертiстю та довiрою, Галя розповiдала йому, як iшла вона
до станцi© мимо елеватора, йшла, де  чоловiк  ©©  вагарю╨,  сподiвалась  -
побачить вiн ©©, зiгнуту базарною ношею, пожалi╨, захистить, а  вiн  ще  й
навздогiн гукнув:
   - Гляди ж там, не проторгуйсь!
   I реготав у компанi© приятелiв, з якими  вiн  щовечора  тiльки  й  зна╨
забивати "козла"... ©м реготи, а ©й обличчя горiло вiд  сорому,  i  сльози
капали  пiд  ноги,  i  камiнь  пiд  ногами  кипiв.  Бо  ще  ж  вчора  була
комсомолкою, вожатою в школi була, а тут ©© хочуть перекупкою зробити.
   - Так ось що, Галю... Сiдай зi мною.
   I хоч у голосi його  була  в  цю  мить  сердита  i  нiби  аж  непри╨мна
рiзкiсть, але було щось i таке, що мимоволi заставило Галю зiтхнути.  Вона
навiть глянула не без iнтересу на його обтрiпаний, закiптюжений газик.
   - Сiдай, сiдай,-  повторив  Уралов  вольовим  командирським  тоном.-  Я
серйозно.
   I хоч цього разу вона й не сiла, проте через кiлька  днiв  це  сталося:
серед бiлого дня забрав ©© Уралов, i той-таки газик,  набравши  швидкiсть,
помчав ©х в  роздолля  степiв  золотих,  i  Галя  без  жалю  дивилась,  як
проплива╨ стороною на обрi© елеватор, цей ©© слiпий степовий хмарочос.
   Мчав ©© Уралов тими просторами,  де  навiть  земля  свiтилася  сонячним
блиском стерновищ, пролiтали селами, де хати потопали у виноградниках,  де
садки спливали каскадами груш, яблук та абрикос, а  розкiшнi  виноградники
виметували буйне листате пагiння аж на вулицю. "Все, що ти бачиш, це я, це
мо╨, це для тебе",- мовби говорила йому Галя, сидячи поруч,  i  кра╨м  ока
вiн бачив, як вона розцвiта╨  крiзь  тривогу,  визволена  вiд  свекрушиних
корзин, а вiн мало й говорив, тiльки ще  бiльше  блiднув,  мiцно  тримаючи
обома руками кермо.
   Уралов повiз ©© напрямки, там, де ранiше й  не  ©здив,  i  газик  ©хнiй
невдовзi поглинуло море кучугуристих пiскiв - мертва зона полiгона,
   - Куди це ти мене завiз? - посмiхалася  Галя,  коли  вони  забуксували,
хоча видно було по нiй, що  не  ляка╨  ©©  цей  гарячий  свiт  кучугур  та
молоча©в, свiт бомбових вирвищ  та  iржавих  стабiлiзаторiв,  що  стирчать
навкруги.
   В кучугурах довелося й заночувати, там i перша нiч для них  промайнула,
там i свiтання ©х застало в обiймах. Злегка вiдволожена росою плащ-палатка
серед колючок та коронованих будякiв кучугурних, мовчазний  газик,  що  за
нiч нахолонув i теж був у росi, та ще це  тихе  степове  свiтання  -  вони
тiльки й були свiдками ©хнiх освiдчень i ©хнього шлюбу.
   Зажили вони дружно; Галя, щоб показати чоловiка батькам, повезла його в
рiдне степове село, де, перед тим як вийти за свого  вагаря,  вона  деякий
час секретарювала в сiльрадi i де ©© спокусив мiсцевий завклубу. Нi з  чим
не крилася Галя перед Ураловим, щиросерде розповiла йому все про  себе,  i
вiн вислухав мовчки, попросив тiльки бiльше нiколи про  це  не  згадувати.
Батькам зять сподобався, мати, правда, зауважила, що нiс дзьобиком  та  що
суворий дуже, рiдко смi╨ться.
   - Це в мене служба така,- похмуро пожартував Уралов.
   Жити  стали  серед  вирв,  серед  вибухiв,  серед  замiття   безплiдних
пiскiв... Уралов спершу побоювався, що не звикне тут Галя, занудьгу╨ серед
полiгонного одноманiтного життя, бо хоч ╨ в них  i  чимала  бiблiотека,  i
пудовi альбоми з репродукцiями найславетнiших картинних галерей, хоч  ╨  i
клубик, i екран, але ж ╨ й кучугури, пустеча зловiсних  кучугур  навкруги!
Проте не занудьгувала ясноока його подруга, принаймнi не показувала цього,
все була такою ж веселою, як i перше. А вiн з удаваною суворiстю скаржився
на не© товаришам:
   - Ця  хахлушка  щодня  менi  якесь  нове  слово  пiдкида╨.  Щось  скаже
незрозумiле, а ти ходи думай тодi  цiлий  день,  що  воно  значить;  може,
обiзвала якось?
   - Дурненький,- втручалася Галя,- то ж усе ласкавi слова...
   - I набагато тобi ще ©х вистачить?
   - На все життя, чорнобривчику мiй... Це його, бiлявого, аж рудого, вона
називала чорнобривчиком.
   Коли вiн помiчав, що  Галя  його  часом  присмутиться,  вiн  вважав  за
потрiбне розважити ©© i не находив нiчого лiпшого, як повести на  одну  iз
спостережних  вишок,  звiдки  вони  вдвох  милувались,   мов   грандiозним
спектаклем,  бомбовими  вибухами,  що  сповiщали   про   себе   оранжевими
звихреннями  в  далечi  пiщано©  арени,  в  глибинi  слiпучих  вiд   сонця
полiгонних кучугур. Лiтаки йшли на такiй висотi, що ©х i .не видно було, i
гул ©хнiй теж ледве долинав, i здавалося, що то мовби сама земля  виверга╨
з себе отi оранжевi, червоно-бурi, якихось марсiанських кольорiв  вулкани.
Хмари вибухiв, цi свiтло-червонястi химернi хмари, розростаються  потiм  в
повiтрi у цiлi острови хмар, що довго, повiльно тануть, мовби ждучи,  поки
©х зафiксують iз вишок хлопцi-спостерiгачi.
   А тим часом обважнiлi садки пiвдня осипалися абрикосами, земля вже була
ними встелена так, що нiде й ступити,  а  збирати  нiкому,  i  сусiднiй  з
полiгоном колгосп звернувся до Уралова за допомогою. Це була найвiдраднiша
для Галi подiя, бо Уралов, прихопивши й Галю, i всiх тих, кого можна  було
прихопити з свого вiйська, повiв ©х  на  штурм  в  те  сонячне  абрикосове
царство, де все абрикосами свiтилося й пахло, i  земля  була  золотою  вiд
плодiв, i дерева горiли  золотом  так,  що  ©х  спекулянти  й  заготовачi,
зда╨ться, мусили б бачити за тисячу верст!
   То  була  солодка  робота,  радiсна  втома,  i  не  забути  тих  пiсень
вечорових, i вогнищ, i куренiв...
   Але й звiдти - з бенкетування працi, вiд пiсень  та  куренiв  -  дорога
знов стелилася в кучугури.
   Через деякий час Уралова - нiби як пiдвищенням по службi -  перевели  з
кучугурного полiгона на iнший, приморський, степовий, де перед очима  Галi
вперше постали оцi, схожi на видива, обелiски ракет.  Тут  бомбили  тiльки
ночами, iнодi вдосвiта, а вдень цi  розкиданi  по  степу  макети  лiтакiв,
машин, ракет сво╨ю мертвотною непорушнiстю здатнi були нагнати лише сум  i
нудьгу. Одначе й цей ракетний степ теж не злякав  Галю,  не  засмутив,  не
зiпсував ©© весело© житт╨любно© вдачi. I  хоч  життя  тут  було  ще  бiльш
неспокiйне (були такi днi, що ©м i зовсiм треба було  виселятися  за  межi
полiгона), проте Галя й тут швидко знайшла себе,  обвиклася,  самим  сво©м
квiтучим виглядом радуючи i  Уралова,  i  його  полiгонних  товаришiв.  На
вiдмiну вiд безплiдних кучугур, земля  тут  була  така,  що  могла  б  усе
родити, i Галя не проминула цим скористатися.  Як  тiльки  настала  весна,
Галя, незважаючи на те, що була вагiтною, взялася копати, робити грядки та
клумби, залучала до цi╨© роботи  воякiв,  що  пiзнiше  аж  очам  сво©м  не
вiрили, коли побачили на столi  в  ©дальнi  свiжу  зелену  цибулю  власних
посадок, а свою казарму та командний пункт - у вiнку квiтникiв, де крученi
паничi  обiймалися  з  красолею,  а  нiжна  петунiя  та  царська   борiдка
красувалися   серед   жовтогарячих   гвоздик   та   мiцних    повноквiтних
чорнобривцiв. Як i личить добрiй господарцi, Галя  ще  й  курей  та  качок
розвела, правда, коли вони попiдростали, то  виявилось,  що  нi  вона,  нi
Уралов не вмiють рiзати птицю, i коли вже треба було це робити, то  Уралов
з рiшучим виглядом з'являвся на  порозi  з  дрiбнокалiберкою  в  руках  i,
намiтивши серед двору синьоголового селезня, на якого йому вказувала Галя,
валив його з першого пострiлу.
   Потiм у  них  народилося  дитя,  гарненька  донечка,  яку  вони,  пiсля
завзято© щасливо© дискусi©, обопiльне вирiшили назвати Леною - Оленкою. Це
було вершиною ©хнього щастя,  було  мовби  гiдною  винагородою  обом  -  i
Уралову за всi житт╨вi гiркоти, яких вiн  зазнав,  i  Галi  за  ©©  минуле
невдале кохання, до якого Уралов тепер i не думав ревнувати, бо  знав,  що
то ©© природна  добрiсть,  безхитрiсна  щедролюбна  вдача  так  невдало  й
довiрливо шукала справжнього кохання, аж поки знайшла його тепер  iз  ним,
iз  Ураловим.  Ощасливлений  народженням  доньки,  Уралов  перестрiляв  на
радощах усiх селезнiв, усiх качок та курей задля широко розтiяного "раю" -
свята народження першо© на полiгонi людини.  На  свято  Уралови  закликали
всiх, хто тiльки був вiльний на цей час вiд чергувань.
   - Нiчого в життi не боявся,- признався в цей день Уралов товаришам,-  а
тут ох перетремтiв. I зна╨те, що лякало найбiльше? Десь вичитав перед тим,
що в Японi©  36  тисяч  дефективних  дiтей  народилося  пiсля  Хiросiми...
Радiацiя, патологiя - всiлякi дурницi полiзли в голову. Аж тодi  вiд  душi
вiдлягло, коли медсестра сказала, що все гаразд, i на руки менi подала оцю
нашу красуню степовичку,- казав Уралов,  розчулено  зазираючи  в  блискучу
нiкельовану колиску. Там, зморщивши буряково-червоне  личко  i  нiчого  не
пiдозрюючи  про  земнi  дiла,  солодко   спала   чистим   сном   немовляти
новонароджена.
   - Ось вона, володарка полiгона,- казали про не© бiйцi, а мати голубливе
примовляла:
   - Ясочка наша.
   I Уралов згоджувався мерщiй:
   - Дiйсно, ясочка!
   Хоч i недотямлював, що це воно таке ясочка.
   Справдi, диво дивне:  ось  вона  тiльки  народилась  i  вже  стала  тут
найстаршою, всiх прихилила до себе ця маленька iстота, пуп'янок, крихiтний
росточок життя.
   При згадцi самого iменi Оленки суворi обличчя воякiв свiтлiшали,  i  не
було тут такого, на кого б не поширювалась ©© влада - влада любовi!
   Коли вперше дитя посмiхнулося,  це  стало  подi╨ю,  сенсацi╨ю  на  весь
полiгон. Всi бiгали до Уралова на квартиру глянути  на  Оленку,  козиряли,
вiддавали ©й честь i в наступнi днi теж не переставали бiгати на  квартиру
за ©© усмiшками. Старшини-надстроковики пiдставляли ©й вуса,  щоб  пiймала
за вус, молодi солдати в захватi були, коли вона вчепiриться котромусь  за
вухо i потяга╨, полоскоче сво©м рученям.
   Про Уралова вже й казати нiчого. Вiн з народженням  дочки  став  просто
невпiзнанний,  став  говiркiший,  привiтнiший,  не  такий  категоричний  в
усьому, як досi. Тi доньчинi усмiшки, дитячi нiжнi доторки до  щоки  мовби
проникали йому в саму душу i впливали на не© чародiйно. Вiн  не  соромився
власноручно пелюшки прати, бiльше того, проробляв  це  з  таким  виглядом,
нiби вчиняв якийсь безмежно-важливий ритуал.
   - Хiба ж не диво, Галю, га? - схилявся вiн над  колискою,  прибiгши  зi
служби.- Ще не говорить, а вже вмi╨ смiятись. Суцiльна доброзичливiсть: до
всього на свiтi всмiха╨ться.
   Це  була  просто  iдилiчна  картина,  коли  надвечiр  Уралови  виходили
прогулятись.  Вiн,  якого  й  полiгонна  смага  не  брала,  блiдий,  вiчно
схвильований,  нiс  Оленку  на  руках,  а  його  повненька,  ясноока  Галя
дрiботiла поруч нього, не в силi приховати радостi свого благополуччя.  Це
було iстинно щасливе подружжя, вони були мовби створенi одне  для  одного,
навiть ростом однаковi,  невеличкi  обо╨,  проходили  мимо  КП  i  йшли  у
вiдкритий степ. Всi знали, що то Уралов понiс прогуляти, розважити доньку,
бо йому здавалося, що ©й 'уже  хочеться  якихось  дитячих  розваг,  i  вiн
шкодував, що на полiгонi нема╨ якого-небудь чортового колеса та  каруселi,
а ╨ тiльки блискучi гостряки ракет у степу-╨дине, що вiн тiльки й мiг  тут
показати сво©й улюбленiй доньцi. Ще, правда, були  в  степу,  крiм  ракет,
спортивний "козел", "кобила", волейбольний майданчик та  стара,  облуплена
кошара, що зосталася на територi© полiгона вiд тих часiв, коли полiгона ще
не було, а земля вся належала радгосповi: Була  поруч  з  кошарою  й  хата
чабанська,  вона  теж  облупилась,  саманом  свiтить,-  пустка  така,  що,
зда╨ться, i Оленку вiдлякувала сво©м драним виглядом та  проваллям  вiкон.
Оглядаючи цi напiвзруйнованi рештки  чабансько©  ери,  Уралов  дава