оже  зостатися  те,  що  було:  i  юнь,  i  спiви,  i  цвiт
вранiшньо© зорi, i семибарвна райдуга в росистому небi над Тернiвщиною...



   Х

   Допипi лиша╨ться для нас та╨мницею, вiд кого воно  вродилося,  безвiсне
оте Настеня. Не були  ми  й  тодi  такi  темнi,  щоб  вiрити,  нiби  дiтей
знаходять у капустi або що ©х лелека приносить  па  крилi.  Сiльськi  дiти
рано долучаються до того хвилюючого свiту,  де  пану╨  кохання.  З  вечора
допiзна гаса╨мо по всiх кутках села, де пiд будь-яке свято танцi, гулi, де
земля двигтить та куриться вiд гопакiв та  польок.  Бачимо  красунь  наших
слобiдських, розпалених, розшарiлих, що тiльки й ждуть  чийогось  доторку,
знаку, ждуть тi╨© хвилi, коли можна нарештi вiдбитись вiд гурту  i  йти  в
найдальшi садки ночi, в левади, в балки, щоб  там  слухати  солодкi  слова
юнацьких освiдчень, пити хмiль кохання, жахку його та©ну. I  ми,  дiтвора,
шастаючи збуджено по кущах, кра╨м вуха теж ловимо нiчну мову любовi, чу╨мо
слова тако© нiжностi, що  ©х  нiколи  не  ночу╨ш  удень...  А  ця  красуня
Винникiвна и на танцях лиш вряди-годи з'являлась, i на рипучих колисках не
вигойдувалась, де дiвчата слобiдськi, вхопившись за вервечки,  щовеликодня
йойкають та вiють спiдницями в  небесах.  Нi  з  ким  Надька  мовби  й  не
вiдлучалася в тi нiчнi росянi верби та левади,  де  парочки  замлiвають  в
обiймах, а от вродилося ж у не©, з'явилось вiд когось на свiт.
   Ще як училась на фельдшерських курсах у Полтавi,  закохалася  нiбито  в
якогось там майстра-верхолаза, кра-сеня з городян, котрий верхи золотив на
дзвiницях, брав для таких робiт разом iз сво©м батьком та братами  пiдряди
по цiлiй окрузi. Смiливостi майстровi тому, видно, не бракувало,  лазив  у
небо хоч на яку височiнь, аби тiльки добре платили.  Кочували  вони  сво╨ю
родинною артiллю вiд дзвiницi до дзвiницi i за домовленiстю з громадою там
баню фарбували, там золотили чи замiсть iржавого  наново  прогартований  у
кузнi хрест насаджували  на  найвищий  шпиль.  А  коли  в  Козельську,  де
монастирське,  кругле,  як  пантеон,  примiщення  вiдходило  пiд  райклуб,
вирiшено було якраз навпаки - хрест з найвищого купола скинути,  i  шукали
для цього дiла смiливця, то полтавський жиган-верхолаз i тут  запропонував
сво© послуги, щоправда, цiну, кажуть, за це загилив  фантастичну.  I  таки
видерся на ту страшну пiдхмарну височiнь, i хреста  звiдти  таки  пошпурив
униз, а па оголенiм шпилi, на самiм його вершечку, як запевняють очевидцi,
став па весь зрiст, та ще й па п'ятi обкрутивсь! То  вже  для  форсу,  щоб
розважити публiку й показати, який вiн удалець. Так чи не так, а з Надькою
нiбито в нього йшлося до шлюбу, та  чомусь  не  склалося  щастя:  чи  вiн,
виявившись гультяем, ©© ошукав, чи вона сама вiд нього  вiдкинулась.  Одне
слово, не довчившись, повернулась до батька з малям у пеленi. Без сумнiву,
знайшла б i тут ©© чиясь любов, але  ж  Надька  не  з  тих,  що  кидаються
будь-кому в обiйми...
   Всiй   Тернiвщинi   вiдомо,   що   за   Надькою   мре   Олекса-баламут,
найзабiякуватiший з усiх наших парубкiв,  хоча  Надька  i  його  вiдбрила,
сказавши якось увечерi на колодках, що не  махновка  вона  й  душа  ©©  до
розбишак ре лежить, - при цьому вона спокiйно  вiдстороняла  його  обiйми,
бо, крiм усього, мовляв, ще й п'яних терпiти не може.
   - Все ждеш? - гудiв тодi басом Олекса. - Досi, мабуть, того вигляда╨ш?
   - Кого виглядаю, то вже моя воля... Ми так i  не  дiзналися,  про  кого
йшлося,  хоч  Олекса  весь  вечiр  дошкуляв  Надьцi  сво©ми  ревнощами  до
котрогось того невiдомого та набивався проводжати додому. А, власне,  чого
в'язнути? Сказала ж: "Моя воля..." - хiба не ясно? В кожному разi нiхто  з
нас не осуджу╨ Надьку за невiдому ©© любов, а  що  вона  в  не©  виявилась
нещаслива, то це тiльки посилю╨ наше спiвчуття  до  покривджено©,  -  нашi
симпатi© цiлком на Надьчинiй сторонi.
   I аж нiяк ми не вiримо в лементи та гвалти баби Бубирончихи, що колись,
кажуть, сама вiдьмувала, клубком котилася посеред вулицi, коли котрийсь iз
парубкiв найпiзнiше повертався одинцем додому,  а  тепер  ця  особа  кляпе
Винникiвну  на  всiх  перехрестях,  ревну╨  до  не©   свого   сина,   геть
несамовитiе, загледiвши Надьку,  здалеку  лементу╨,  що  причарову╨  вона,
мовляв, ©© дитину приворот-зiллям, хоче переманити молодого  Бубиренка  до
себе в приймаки, щоб його шапкою та  чужий  грiх  прикрити.  Довготелесий,
носатий  цей  Бубиренко  писарю╨  в  сiльрадi  i  заодно   вiда╨   в   нас
хатою-читальнею, вiн носить широке сине галiфе, хоч нiде й не воював, нашi
дотепники тернiвщанськi, дядьки Вiблi та  Грица©,  зiбравшись  на  толоцi,
чомусь називають його Антидюрiнгом - слово для нас незрозумiле  й  смiшне.
Пильно Бубиренчиха оберiга╨ свого Антидюрiнга вiд усiх  можливих  невiсток
та спокусниць, вважаючи Романову Надьку найнебезпечнiшою, будучи певна, що
цiй вiд батька вiдоме всяке чаклунське зiлля i що  здатна  Випникiвна  хоч
кого привернути па любощi. Якщо вiрити Бубиренчисi, то е такi, що  бачили,
як ночами, розпустивши  коси,  бродить  Винникiвна  серед  степу  в  самiй
сорочцi, ника╨ довкруг хутора, мов бiла мана, то ж  виглядав  когось,  щоб
привернути, спокусити, оженити на собi, а кого?  Не  iнакше,  як  бабиного
молодця в галiфе. Бубиренчиха щодо цього не ма╨ найменшого сумнiву.
   Чару╨ Винникiвна ©© сина нiбито всякими чудасiями, але перевагу  вiдда╨
отому найзаклятiшому безвiдмовному способу: висмикне потай нитку в парубка
з галiфе, залiпить у грудочку воску, кине в  найжаркiший  вогонь  i  давай
примовляти: "Щоб тебе за мною так пекло, як пече  вогонь  отой  вiск!  Щоб
тво╨ серце за мною так топилося, як отой топиться вiск! I щоб ти  мене  аж
тодi покинув, коли знайдеш у попелi свою ниточку з галiфе!"
   Iнодi, коли Надька,  вбрана  по-святковому,  в  туго  заплетених  косах
вiнком, вимитих перед тим в кануперi та любистку,  приходить  до  крамницi
купити сiрникiв чи солi, Бубиренчиха, мов з-пiд землi виринувши, чорнороте
накинеться на  ненависну  ©й  степовичку,  стане  поганити  ©©  лайкою  та
образами привселюдно.  Сяка-така  безсоромнице,  хочеш  опо©ти  сина  мого
чарiвницьким дурманом, бач, i зараз напахтилася чимось, хiба це  любисток,
хiба це канупер? Чистiсiньке приворот-зiлля, вiд нього  хоч  хто  зiйде  з
ума! I щоб до краю зганьбити Надьку перед людьми,  зчинить  гвалт  на  всю
Тернiвщину, нiби сама заставала розгульницю в себе на левадi, коли вона аж
iз степу прибiгала до молодого Бубиренка на побачення,  цiлу  нiч  з  ним,
гологруда, траву толочила i на сiнi  качалася,  безсоромно  свiтячи  бiлим
тiлом до мiсяця, умлiваючи бiля парубка у сво©х розпусницьких любощах.
   - Таж то не вона, - пробували внести  яснiсть  чоловiки,  тернiвщанськi
нашi справедливцi, - то, бабо, озерянська бублейниця сiно ваше  розтовкла,
коли до батюшки При©здила... Тiй усi грiхи вiдпущенi...
   Але Бубиренчиха глуха була до всiх свiдчень:
   - Нi, нi, то якраз ця була! Смiялася ж!  Я  ©©  признала,  хоч  вона  i
втекла, тiльки косами вiйнула!
   - Та не тiльки ж у Надьки коси, - брали пiд захист Винникiвну дядьки.
   - Захищайте, заступайтесь, сiль вам у око! - гримала баба й на  них.  -
Вам усiм хвойди подобаються... А ця ще й смiшки стро©ть. Куди ж пак  цяця,
нiхто  ©©  пе  торкни,  наче  й  пе  вона  ночами  мо╨му  синовi  па  шито
вiша╨ться!..
   - Навiщо  менi  ваш  син?  -  казала  Надька  з  спокiйною,  гордовитою
усмiшкою. - А любов якщо й була, то не з ним...
   - Аз ким? - аж шию витягувала баба.
   - Не вам про те знати.
   Начебто бабинi гвалти пе дуже й доймають Надьку, та все  ж,  видно,  на
душi ©й ставало нелегко, бо можна було помiтити,  як  у  ©©  карих  навiть
сльозинки бринять, коли вона, розшарiвшись, якось невидюще iшла толокою  у
бiк степу, неприступна нi для кого, i вiд образи й нас  пе  впiзнаючи,  ©©
малих вiрних друзiв.
   - Коси обнесу! - погрожувала навздогiн Бубиренчи-ха. - Здумай тiльки ще
раз уночi на леваду прибiгти!..
   - Кому треба, той сам до мене прибiжить, - чулось у вiдповiдь.
   Не озираючись, Винникiвна вiддалялась у  степ,  ще  бiльше  випростана,
сердито окутана у сво©, вже нiби й на всiх пас розкинутi гордощi.
   Однак не тiй, що поганила Надьку, було похитнути дитячi  нашi  почуття:
ми й далi вiрили в те, що ранiш, вiрили кожному Надьчиному слову. Бо  якщо
кому й вiддала Випникiвпа сво╨  серце,  то  нiяк  то  не  мiг  бути  бабин
Антидюрiнг, неоженьба й пустомолот у невiдомо звiдки добутому  галiфе,  що
капелюшилось  до  колiн  i  так   нещадно   висмiювалось   тернiвщанськими
сатириками пiд час ©хнiх щонедiльних сидiнь пiд гамазе╨м на толоцi. Не мiг
це бути й Олекса-баламут з розiрваною губою, що волоцюжить  по  свiту,  на
цiлi тижнi зника╨ кудись iз Тернiвщини, а повернувшись, береться  знов  за
сво╨, на храмових праз-никах розквашу╨ носи хутiрським буцмарям,  надто  ж
коли хто з них посмi╨ зачепити Надьку якимось  натяком  чи  бодай  позаочi
неповажливо вiдгукнеться  про  не©.  I  хоч  сам  Олекса  пiсля  по╨динкiв
поверта╨тся в сво© глинища  тож  заюшений  кров'ю,  а  вми╨ться  -  i  вже
веселий, бо ж бився за Надьку, дарма що вона не прийма╨ його кохання. I чи
й прийме коли, сказано ж - душа не лежить.
   Чи  не  за  цi  вiчнi  бiйки  на  храмах  та   ярмарках   i   налiплено
терпiвщанському забiяцi кличку:  Олекса-баламут,  або  iце  Олекса-бандит.
Дарма що в бандi вiн бути не мiг, бiгав ще  в  недолiтках,  коли  степовим
нашим шляхом на Вигурiвщину курява курiла -  безлiччю  тачанок,  суцiльною
хмарою "iшли махпи"! I сам той отаман патлатий iз Гуляйполя,  якщо  вiрити
самовидцям, сидiв у тачанцi, диктуюяи на ходу  черговий  свiй  до  Укра©ни
анархiстський манiфест,  а  краля-секретарка,  в  портупеях,  з  вiдтятими
косами, з цигаркою в зубах, тут же вiдклацувала його сатанинськi слова  на
машинцi...  Не  потягло  тi╨ю  хвилею  Олекси,  не  втрапив  i  до  загону
компезамiвських партизанiв, де побував його рiдний дядько Мина Омелькович,
який вiдзначився найбiльше обшуками буржу©в у Козельську, де  одного  разу
нiбито  цiлiсiньку  нiч  кидав  гирями  в  череватого  крамаря,  вимагаючи
зiзнатися, де в того захованi золото, перснi та сережки,  -  всього  цього
Олексi вже не дiсталося, i вiн марну╨ тепер свою силу па  ярмарковi  бiйки
та байдикування. Живе вдома й не вдома, то зпик-не, збезвiститься враз,  i
довго його не чути, то в храмовий день з'явиться несподiвано, i  тодi  вже
ми, хлопчаки, гайда мерщiй па толоку, там Олекса  з  хутiрськими  б'╨ться!
Бiла сорочка наче в рожах-квiтах  палахкотить  на  всi  груди  -  то  вона
забризкана кров'ю, i обличчя заюшене, й зуб виплюнув, а проте  веселий.  З
ким бився? За що? Не завжди й самому ясно: бивсь, та й усе.
   Коли,  захмелiлого,  треба  його  втихомирити  i   коли   навiть   Мипi
Омельковичу не  вда╨ться  погамувати  буйняка-пебо-жа,  тодi  кличуть  вiд
музики Надьку Винникiвну, котра цього дня ради  свята  аж  цвiстиме  серед
наших слобiдських красунь у рясному, в кiлька разкiв намистi,  з  ягiдками
коралiв-сережок  у  маленьких  вухах,  що  ледь  виглядають  з-пiд  темних
запашних кiс.  Нехiтьма  вийшовши  iз  святкового  натовпу,  тiльки  гляне
Винникiвна на цього страшного для всiх розбишаку, щось там,  прихилившись,
коротко йому шепне, i Олекса одразу ста╨ шовковий, берiть тодi його  попiд
руки,  хлопцi,  й  ведiть,  упокореного  одним  Надьчиним  словом,  додому
вмиватись.
   - Тож хiба пе чаклунка, не зоряною водою хiба опо©-ла, якщо  вiн  миттю
никне отак вiд ©© пiвсловечка? - не промине  Бубирепчиха  й  це  поставити
Винникiвнi на карб.
   Удень на храмовiм святi Олекса з'явля╨ться в бiлiй, з  топкого  полотна
сорочцi, яку мати вибiлила йому, i та сорочка  аж  ся╨  на  ньому,  вабить
чудовою мережкою, тiльки ж рiдко бува╨, щоб не  взялась  материна  мережка
отим квiттям свiжо© кровi та не викачана була в пилюцi (якщо супротивникам
вдасться Олексу повалити). Зате проти иочi, збираючись на гуляння,  Олекса
неодмiнно одягне шкiрянку - ╨дине сво╨ багатство, i хай  нiч  буде  зовсiм
по-лiтньому тепла, Олекса й тодi з'явиться  на  танцях  у  сво©й  чортовiй
шкурi, ходить, поблиску╨ хромом, наче якийсь командир. Знов чогось шука╨ -
бiйки чи, може, любовi...
   Пробував iнодi Мина Омелькович наставити задираку на путь праведний.
   - Що хутiрським по храпах  да╨ш  -  це  добре,  -  розмiрковував  перед
небожем, - ще бiльшi чiпляй ©м лiхтарi пiд очима, щоб далi бачили, - а  от
куди ти з дому, бо-силе,  щеза╨ш?  Голота  з  голот,  червоного  партизана
родич, а яку лiнiю взяв? Невже й справдi з циганами брата╨шся? Вони ж  усi
конокради!
   - Коней i я люблю, -  осмiха╨ться  Олекса  сво╨ю  розiрваною  у  бiйках
губою.
   - Махно теж любив, а де вiн тепер? У Парижi буржуям чоботи чистить!
   - "Вiддай менi Марину, я тобi  Полтаву  вiддам!"  -  замрiяно  вимовля╨
Олекса крилату, багатьма ще в цих краях не забуту фразу,  що  ©©  пiд  час
громадянсько© нiбито було вiдстукано iз штабу  Махна  до  генерала  Шкуро,
коли вони чварились за якусь там красуню-полюбовницю. -  Скажiть,  дядьку,
ви хоч раз бачили гуляйпiльську його любов?
   - Вiдчепися, слухати про того бандита не хочу!- сердився  дядько  Мина,
за звичкою якось накриво вивертаючи в'язи. - Продавсь капiталу!  Гуляйполе
на Париж промiняв! То, по-тво╨му, щастя?
   - Я нашi глинища та левади й на Париж не промiняю... I щастя  мо╨  десь
тут ходить з косами  не  обскубаними,  як  у  махновок,  -  казав  Олекса,
затуляючись вiд родича загадковiстю сво╨© рвано©, розбишацько© усмiшки,  з
якою вiн так  i  вивi╨ться  з  села,  щоб  лише  згодом  зринути  десь  на
соколянському або на козельському ярмарку.
   Та хоч вiдвагою Олекса й захоплював нас, хлопчакiв, хоч ми послужливо й
зливали йому воду на руки, коли вiн пiд голосiння матерi  змивав  iз  себе
свою власну за-бiяцьку кров, все-таки щось нам пiдказувало, що не пара вiн
Надьцi, i не тiльки тому, що вона красуня й освiчена, а  мала  б  покохати
ось  такого  розбишаку,  конокрада,  волоцюгу,  що  до  ладу,  мабуть,   i
розписатись не вмi╨... Нi, просто iншим уявлявся нам той,  кому  б  випало
щастя постукати в Надьчине вiкно й кому вона вiддала б сво╨  серце.  Такий
невiдомець мав бути винятковим лицарем iз лицарiв, красенем  iз  красенiв,
ось до такого хай би вона й серед ночi вимайнула iз свого степового вiкна,
хай i з розпущеними косами блукала б з таким по росах свого райського саду
чи  навiть  у  тернiвщанських  левадах  по  травах  качалась,  п'ючи  його
поцiлунки пiд зорями коротких лiтнiх ночей...
   - Ми тодi, хай навiть бiльше iнту©тивно, але почували, що вона  не  для
нього, - кида╨ Заболотний вiд керма, i ця давня iсторiя чомусь починав нас
хвилювати. - Хоча яку силу пристрастi носив у собi той наш Олекса!
   - Все,  що  вiн  викоював,  всi  отi  бiйки,  пригоди,  воло-цюжництво,
зда╨ться, диктувалось одним тiльки бажанням - привернути  Надьчине  серце,
викликати в нiй вза╨мнiсть i захват.
   - Свою недосконалiсть перед Надькою хлопець, видно,  в  душi  визнавав,
почував ©© недосяжнiсть для себе, i все ж таки не  вiдступався,  надiй  не
втрачав,  треба  вiддати  йому  належне...   Сильна,   колоритна   натура.
Самородок, як i Роман Винник, тiльки Олексина енергiя  спрямувала  себе  в
iнше рiчище: ярмарковий майдан найчастiше ставав ареною його  подвигiв,  а
тi ярмарки в нас чомусь майже завжди  кiнчалися  кров'ю...  Пригаду╨ш,  як
тодi в Со-колянах?
   - О, то пам'ятний ярмарок...
   Соколяни - сусiдн╨ з нами велике торговите село над  Ворсклою,  де  пiд
ярмарчище було вiдведено пiвстепу рiв-по© рiвнини, що кiнчалась  глибокими
обривами-кручами, утворюючи щось схоже  на  величезний  каньйон.  Страх  i
глянути з урвища вниз, де  на  самому  днi  каньйону  срiблиться  Ворскла,
клубочаться верби, бiлiють хатки соко-лянськi, - аж дивно, як звiдти  люди
видираються сюди, на  цей  горiшнiй  степ,  на  безлiччю  нiг  утрамбовану
ярмаркову толоку. Не кожен i пiдступиться до кручi,  щоб  заглянути  вниз,
голова може запаморочитись, а зате на горi кипить i вирус ярмаркове життя.
Який тут рух, який грай-гомiн лине далеко у  степ,  де  курява  сто©ть  до
неба!
   Щоб  когось  з  малих  взяли  на  ярмарок,  це  треба  було  заслужити,
заздалегiдь велися переговори, хто за тебе пастиме того дня, - i якщо таки
завтра беруть тебе, то знай: ти заробив, це  неабияка  тобi  винагорода  й
честь за пастушачi тво© труди.
   На ярмарок ви©жджа╨мо рано-вранцi. Ще й сонце не зiйшло, небо ще тiльки
гра╨ зорею, а звiдусiль, всiма степовими шляхами суне й суне люд, пiший  i
кiнний, торохтять вози, риплять гарби, на весь степ клекочуть, аж спiвають
колеса гойдливих ресорних тачанок. Музикою колiс  повнився  стен!  Музикою
м'якою, переливчастою... Та чайки -  то  був  особливий  витвiр  степового
життя, для нас то  було  втiлення  прудкостi  й  грацiозностi,  то  вiтер,
поезiя, краса, бо ж i батько  Заболотних  разом  iз  сво©м  другом-латишем
лiтав десь  у  таврiйських  просторах  на  невловнiй  ворогами  кулеметнiй
тачанцi, хоча в Тернiвщину обидва добувалися пiшки.  А  тачанки  теперiшнi
несли  на  собi  познаку  iнших   чи©хось   пристрастей,   тут   змагалися
честолюбство,  пиха  та  чваньковитiсть  розбагатiлих  хуторян:   у   кого
дзвiнкiша? В кого квiтчастiша? IIа чи©й плавкiшi ресори? Чи©  конi  несуть
скаженiше?  Цi  новiтнi  та-чапки  виходили  з-пiд  рук  майстрiв  десь  у
Чаричанцi, у Нехворощi, Кобеляках або i в самiй Полтавi, десь там у кузнях
кували для них ресори, гнули  обiддя  колiс,  малювали  червоне  трояндове
квiття  по  смоляно-чорному  лакованому  тлi!  Недалека  вiд  нас   комуна
"Муравей" теж почала робити сво© тачанки, i до цього важливого  рукомесла,
що  вважалося  гордiстю  комунарiв,  останнiм  часом   залучено   було   й
Заболотного-батька та Яна Яновича, котрий виявився неабияким  майстром  по
ресорах, хоча й свищикiв сво©х не забував, фiрма  його  в  наших  глинищах
процвiтала, як i ранiше.
   Отже, поспiша╨мо на ярмарок, в круговерть його розбурханих пристрастей.
Сила нашого устремлiння вперед, до ярмаркових видовищ, анiяк не менша була
тодi, нiж зараз, коли в потоцi блискучих машин мчимося чимдуж до  шедеврiв
багатющо© картинно© галере©, щоб постояти  перед  образом  Мадонни,  котра
може  виявитись  тiльки  вiддаленим  варiантом  образу  тi╨©,  що  ©©  нам
вiдкривало колись життя i так розкiшно творила, домальовувала дитяча уява.
   Живопис ярмарку поставав перед  нами,  такий  розма©тий,  бурхливий  та
розгонистий, ну просто як монументальнi творiння мексiканцiв! Ще зi  шляху
нам видно ярмаркове трiрлище, величезну толоку, що вся захрясла  возами  й
котить далеко над степом свiй гомiн... Посеред ярмарку  височить  сферичне
шатро каруселi, воно барвисте, з китицями та дзвiночками, цiлий день  його
розкручуватимуть, ганятимуть мiсцевi хлопчаки, а  якщо  випаде  щастя,  то
допустять i тебе до вирла: тричi покрутиш - раз поката╨шся! Той ката╨ться,
а  той  уже  пiд  кущем  века╨,  занудило  вiд   крутьби,   знемага╨   вiд
перенасолоди.
   На перевернутiй бочцi сто©ть чоловiк, крикун  довгоши©й  з  коробом  на
грудях, папугою на плечi, i рiвним, нiби заведеним,  проте  далеко  чутним
голосом заклика╨ люд:
   - Гей, коноводи,  воловоди,  гречкосi©,  люлешники,  селяни,  городяни!
Крамарi, шинкарi, дьогтярi, шевцi й кравцi, шаповали, коновали!  Про©жджi,
прохожi, миряни цiiгапи, всi добрi люди, а сходьтеся, сходьтеся на забаву!
Iлюзi© показу╨, судьбу продсказус iноземець iз Францi© Маловiчко!
   А поруч:
   - Налiтай, налiтай! Горщики, миски, мальованi,  полив'янi,  цяцькованi!
Вiзьмеш макiтру - не впаде од вiтру! Горщик без здачi, ще й свистунець  на
додачу!..
   Цiлими  ватагами  вештаються  цигани,  зляскують  батiжками,   запально
сперечаються, торгуючи коней, причiпли-во оглядають ©х, гнiдих, вороних та
чалих: роздирають  ©м  роти  до  останнього  кутня,  хапають  за  хвiст  i
закручують його аж па спину коняцi, промацують  сухожилля,  б'ють  шкапину
кулаками пiд ребра, аж поки з господарем долоня  по  долонi:  лясь!  Лясь!
Зiйшлися! О'кей!
   Ал╨ браку╨ на цьому ярмарку ще когось, неповний якийсь вiн  сьогоднi...
Олскси-баламута нема. Де ж вiн? Що сталося? Якби знав, що  Винникiвна  тож
тут, неодмiнно з'явився б, ради не© утнув би щось таке,  що  весь  ярмарок
струсонуло б, адже ради Надьки шибайголова наш пiде  на  все,  ради  сво╨©
любовi будь-яка фантастика буде йому пiд силу!
   Тож як це, щоб ярмаркувалося сьогоднi без нього? Одначе, гей  коноводи,
воловоди, люлешники, гречкосi©, слабодухi й безстрашники,  гей  усi  добрi
люди, анумо дивiться он у той бiк!.. Наче вiтрець перед бурею - таке  щось
цробiгло, прошелестiло по натовпах:
   - Олексу терпiвщапського ловлять!
   Не було, не було, i ось вiн ╨: як з-пiд землi вродився, щоб збаламутити
увесь ярмарок, там десь серед моря голiв, серед грай-гомону людського чути
все дужче:
   "А держiть його! А ловiть!" I вже люд, кинувши торг, витягу╨ ши© в тому
напрямку, обличчя в багатьох напружено  веселiшають,  бо  що  ж  то  й  за
ярмарок, де нiкого не ловлять, не б'ють?
   - Гуляй, душа, без кунтуша! - чути  розгонистий  вигук  над  людьми  та
кiньми,  а  ця  душа  знов  забризкана  кров'ю,  сорочка   роздерта,   чуб
розкуйовджений, ця ось душа з гиком бандитським, з веселим вiдча╨м у  вiчу
летить стойма в тачанцi, запряженiй пе знати чи©ми  кiньми,  пiна  клуб'ям
летить вiд сталевих вудил... Вiжки до краю напнутi,  Олекса  трима╨  ©х  у
руках, а так паче в зубах, зуби раз у раз бiло поблискують - вiн смi╨ться!
Ткана матiр'ю бiла сорочка вся кров'ю заквiтчана  -  уже  встиг...  Летить
наослiп, конi - як звiрi, жене ©х, а куди? Невiдомо, як  вiн  опинився  на
тачанцi, на однiй iз тих розмальованих, що з квiтом та  дзвоном  поспiшали
ранком на ярмарок, спiваючи колесами па весь степ?  Не  iнакше,  як  силою
видер ©© разом з кiньми в котрогось iз тих,  з  ким  бився  на  храмах  та
ярмарках i яких ненавидить не менше, нiж вони його. Вони для  нього  -  то
все кровопивцi, кугути, жмикрути хутiрськi, гнойо©ди,  а  вiн  для  них  -
бандит, злидарчук, голота з голот, босяцюга слобiдський, найненависнiший з
усiх, хто ╨ на землi. I ось видер тачанку чиюсь,  реквiзував  назовсiм  чи
покататись "позичив", вiжки  туго  на  руку  накрутив  i  жене,  розжохкуе
безупинним бадьорим гiйканням вже й без того  осатанiлих  коней,  жене  та
гука╨ до ярмарку: " Розступись!  Розлетись!"  -  а  загледiвши  тернiвщан,
хвацько стрiпу╨ чубом, веселi╨ до нас перерваною губою:
   - Перекажiть Надьцi, що бачили мене! Скажiть, що я смiявсь!
   Найбiльше, видно, йому хотiлось, щоб i вона побачила, як вiн ось  зараз
стойма летить у тачанцi, його тiшив, забавляв самий ефект вибуху, вся  оця
колотнеча, захват гречкосi©в i лють хуторян, на очах яких витворював  свiй
шалений  спектакль,  де  головним  геро╨м  була   його   власна   персона,
розбишацька його зухвалiсть. Без сумнiву, володiло ним  пiд  цю  хвилю  не
власницьке, а скорше артистичне почуття, бажання покрасуватись перед тi╨ю,
яка, можливо, теж десь тут iз  сво©м  батьком-бджолярем  загубилась  серед
ярмарково© веремi©. Щоб людей  не  топтати,  Олекса  правив  коней  побiля
ярмаркового натовпу, гнав окрай,  де  було  просторiше,  вiддавався  сво©й
розвазi самозабутньо, а що за ним юрмою бiжать  переслiдувачi,  це  тiльки
пiддавало йому жару! З  кiллям  та  пiднятими  люшнями  звiдусiль  бiжать,
тюкають, перегiйкуються смертельнi його вороги, всi тi озвiрiлi, задиханi,
на чию власнiсть зухвалець слобiдський зазiхнув i якому  вже  наперед  вiд
них визначена судьба - самосудом порiшити бандита  на  мiсцi.  Вони  бiгли
йому навперейми, вiдтискували безтямну його тачанку до  круч,  намагаючись
оточити, бо ж звiдти вiн  нiкуди  не  втече,  прiрва  соколянських  глинищ
муситиме його спинити, ось там вiн уже потрапить пiд ©хнi кiлки та  люшнi.
Олекса ж гнав свою квiтчасту тачанку далi,  зда╨ться,  без  усякого  ляку,
кидав смiливi погляди понад ярмарком, видно, таки  сподiваючись  загледiти
кохану свою помiж людьми. Та замiсть красунi Надьки вiн бачив  роздертi  в
криках куркульськi роти, спiтнiлi пики та пiдняте кiлля, - це ©м датися  в
руки? "А дзуськи!"  -  гукнув  вiн  глумливо  до  сво©х  убивць  i  погнав
буйногривих ще дужче, хоч добре ж знав, що  перед  ним  ось-ось  постануть
глибочезнi урвища. Вiн мовби вирiшив, кинувшись з височезно© кручi, ╨диним
духом  перемайнути  через  прiрву,  через  сяючу  Ворсклу  внизу,   птахом
перелетiти той, нiким ще не подоланий соколянський каньйон.  Переслiдувачi
вже наперед тiшили себе картиною близько© розправи, уже ©хня мстива  уява,
певне, бачила на днi глибоко© прiрви строщену купу того, що тiльки-но було
нашим одчайдухом Олексою, летом  та  гвалом  було  його  дико©  квiтчасто©
колiсницi... Одначе не дав ©м Олекса тако© потiхи: в  останню  мить  перед
самiсiньким урвищем вiн, вiжки круто  рвонувши,  коней  вiд  прiрви  зумiв
вiдвернути i, промчавшись понад безоднею так, аж  наче  правi  колеса,  не
маючи вже пiд собою землi, порожньо промигтiли в повiтрi, пiсля такого ось
неймовiрного розвороту, Олекса спрямував свою колiсницю в степ, де  одразу
ж до нього при╨днались його друзi-цигани,  i  не  минуло  хвилини,  як  за
©хнiми шарабанами тiльки пилюка хмарою встала десь на Козельськ.
   Скiльки  пiзнiш   пережитого,   може,   навiть   страшнiшого,   встигло
розвiятись, розгубитись на житт╨вих наших дорогах,  а  цей  епiзод  чомусь
душа зберегла, з-помiж iнших вiдiбрала, i вже ось  тут,  у  крайсвiтi,  на
бетонах цих надшвидкiсних трас, зараз у всiй  жаркостi  яскравi╨  нам  той
соколянський ярмарок, його буйний, кривавий живопис.
   Збаламутивши  ярмарок,  зник  Олекса  нiби  назавжди,  але   для   нас,
хлопчакiв, зник не  безслiдно,  бо  вiдтодi  щораз,  коли  в  нашiм  степу
заходитиме гроза i ми, пастушата, будемо позиркувати  з-пiд  полукiпка  на
хмари, що сунуть iз-за Вигурiвщини на нас, чорнi  та  бiлi,  може,  навiть
градовi, щораз, як блисне,  як  грякне  в  тих  хмарах,  так,  що  й  степ
задрижить, неодмiнно при цьому нам чомусь уявля╨ться Олекса, зда╨ться,  що
то якраз вiн стойма  в  тачанцi  гасав  оце  по  тих  насурмлених  хмарах,
перелiта╨  сво╨ю  колiсницею  з  грiзно©  чорно©  хмари  та  па  сиву,  аж
градово-бiлу, гукаючи через усе небо до нас:
   "Перекажiть Надьцi, що бачили мене! Скажiть, що я смiявсь!"
   Пропав, не бачити нам бiльше Олексi©, так думалось, одначе через якийсь
там час вiп знову вимайнув на нашому обрi©. В  Озерах  з'явився,  де  того
лiта  мандрiвна  артiль  майстрiв  взялася  пiдновити  дзвiницю,   обдерла
проiржавiлу баню на пiй,  полатала  та  й  знов  обшивала,  не  перестаючи
дивувати  людей  сво©м  безстрашпицьким  умiнням.  Отам   пiсля   тривало©
вiдсутностi й виринув знову Олекса, дiставши притулок у сво╨©  озеряпсько©
тiтки по матерi. Стоячи внизу, подовгу спостерiгав роботу майстрiв нагорi,
нi з ким у тi днi не бився, стримував свою забiякуватiсть, майстрам деколи
виявляв свою шану в той спосiб, що пропонував котромусь закурити, хоча всi
вони - батько й п'ятеро його синiв - тютюну  зовсiм  не  вживали.  Мав  ще
звичку Олекса з мiсцевою дiтлашнею,  блукаючи  коло  церкви,  шукати  собi
розваги бiля тих небезпечних ям,  в  яких  гасилося  вапно  для  ремонтних
робiт; за вiдсутнiстю таких речей, як порох  i  динамiт,  що  до  них  цей
тернiвщанин змалку мав  посилену  цiкавiсть,  став  вiн  на  потiху  дiтям
заряджати вапном пляшки горiлчанi,  i  ©х  потiм  розривало  вибухами,  як
бомби, - одного разу ледве очi по повипалювало нашому Олексi.
   Потяглась пiсля того душа його знов до Тернiвщини.  Одного  вечора  пiд
недiлю з'явився вiн у  нас  на  толоцi  в  товариствi  тих  самих  молодих
майстрiв, що ©хнiм вапном трохи не обпiкся до слiпоти, - привiв ©х  Олекса
в слободу до нас  на  гуляння,  бо  ж  музика  тернiвщанська  i  в  Озерах
визнавалась пеперевершеною. З приводу такого нашестя женихiв тернiвщанськi
матерi застерiгали дочок:
   - Ви з тими захожалими кавалерами не дуже...  За-йдисвiти,  вони  всюди
женихаються, на словах вони всi нежонатi! Довiриться йому дiвчина,  а  вiн
зiрвав вiнок i шукай вiтра в полi...
   Один  iз  тих  зайшлих   майстрiв,   красень   чорнобровий,   стрункий,
джигунистий,  став  першого  ж  вечора  перепитувати  дiвчат  про   Надьку
Винникiвну, цiкавився, чого вона на танцi не  виходить,  бо  ж  у  Полтавi
гарно танцювала, - i саме його розпитки й навели дiвчат на думку: чи не  с
оце якраз вiп, Надьчин спокусник?
   Кимось той джигун нiбито переказував  Надьцi,  щоб  виiiнiла  наступно©
суботи па колодки, але Винникiвна на  гулянцi  так  i  не  з'явилась,  хоч
озеряпська ватага разом з Олексою була тут як  тут,  та  ще  й  напiдпитку
всi... И Озерах тим часом майстри забирались  iз  сно©мн  роботами  дедалi
ииiцо вгору, ближче до неба, вмiли вони те, чого Олекса  не  вмiв,  i  це,
видно, завдавало йому рiзних думок. Бо щодень  частiше  задирав  баламутну
свою голову вгору, де в риштуваннi, навiть по пiдв'язуючи себе,  працювали
молодi  майстри,  посилаючи  звiдти  бiлозубi  усмiшки  вниз   озерянським
дiвчатам.  А  той  ©хнiй   джигунистий,   найвродливiший   серед   братiв,
Iван-чорнобров,  котрий  завше   брав   па   себе   роботу   найсмiливiшу,
найри-зикованiшу, iнодi навмисне ставав на зовсiм тонюсiньку дощечку,  щоб
налякати не байдужих до нього дiвчат, що зi страху аж ойкають  унизу,  або
для жарту  обiймав  руками  округлу,  ще  драну,  що  й  хмари  крiзь  не©
свiтились, баню дзвiницi, дивiться, мовляв,  який  я,  чи  кому-небудь  iз
ваших вдавалося ось так зловити в обiйми хмару небесну?!
   Нарештi цибулина банi готова, стирчить над нею шпиль десь у небесах,  i
вже наста╨ той день, коли  буде  звершуватись  дiйство  найнебезпсчнппе  -
пiднiматимуть важкий, кутий у кузнi хрест па самий вершечок  шпиля.  Хтось
ма╨ пiдняти його, вознести в ту височiнь, що вiд не©  в  гречкосi©в-озерян
аж голова наморочиться, вознести й насадити залiзо, важче нiж плуг, па  ту
зовсiм тонюсiньку шпичку, якою шпиль вида╨ться людям iзнизу. Кому  випаде?
Хто вiзьметься? Бо  прийшлi  тi  верхолази,  втямивши  свою  винятковiсть,
вирiшили скористатись моментом i заправили цiну  просто  шкуродерську,  на
яку озеряни по могли пристати не тiльки з мiркувань матерiальних, а  ще  й
амбiтних,  вважаючи,  що  таким  здирством  громаду  хочуть  принизити.  А
пiдрядчики в свою чергу затялись, не хотiли  поступитись  анi  копiйкою  i
якраз у день пiдняття, зiбравши сво© iнструменти, похилили  на  Козельськ,
сказавши озерянам на прощання: "Ви за нами ще й туди прибiжите,  бо,  крiм
нас, нiхто вам  на  ту  цибулину  картуза  не  надiне".  Оскiльки  ж  день
визначено було заздалегiдь i по всiй окрузi пiшла яса, то  людей  з  тако©
пагоди  зiбралося  тьма-тьмуща,  бiльше,  нiж  па  ярмарку,  з  усiх  усюд
посходились в Озера подивитись на це печуване  диво  вознесi©©пя.  А  тут,
виявля╨ться, нема кому: з тими здирпями в останню мить  глека  розбито,  а
мiсцевi - той бо©ться, тому не пiд силу, того жiнка не пуска╨, а тому духу
забракло: кому охота ризикувати життям?
   Ось тут i настала уроча Олексипа година. Згадали про всi його  вiдважнi
ярмарковi бiйки та баламутство, то ж чи  не  виручив  би  н.еii  отряха  i
озерян сво╨ю безстрашнiстю? Жiноцтво оточило  Олексу,  стало  умовляти  та
вблагувати, пособи людям, бо ж ти той, хто нiчого не  бо©ться,  i  молодо©
жiнки тобi не кидати, а мати он сама тобi дозволя╨, хоч i  сльози  лл╨!  I
вблагали. Повело озерян-ське жiноцтво Олексу-баламута в найближчу хату,  i
незабаром  вийшов  вiн  звiдти  оновлений,  мов  наречений  чий-небудь,  у
чистiй-пречистiй сорочi©,!, i чуб на ньому  розчесаний,  i  тут  всi  нiби
роздивились на цього Олексу, що вiн же  й  собою  нiчого,  дарма  що  губа
перервана, високий та ясночолий, рваною сво╨ю усмiшкою обдарову╨ людей,  i
в очах горять iскри сонця, iскри мужностi та вiдваги перед небезпекою, - а
що бiльше красить юнака,  як  мужнiсть?  У  такiй  пречисто-бiлiй  сорочцi
Олексу мовби нiколи й не бачили, ранiше все йому манишка  була  забризкана
кров'ю, а ця яскравi╨ чистими  квiтами,  таку  сорочку  вишивають  не  для
роботи, хоч цього дня на Олексу лягла, може, найважча  з  робiт.  Ось  уже
його, наче молодого на весiллi, перев'язують жiнки рушником, аж  до  землi
довгим, вишиваним, з найтоншого, на липневих  сонцях  вибiленого  полотна.
Однак перев'язують хлопця не для шани та красування, мiцним  рушником  тим
ув'язано Олексi за спину й величезний хрест, ковалями куте залiзо, що ваги
йому буде, либонь, пудiв сто. Наостанку мати Олексина пiдносить синовi  до
уст маленьку iконку з богоматiр'ю  на  нiй  -  благословля╨  всiма  попами
виклятого юнака перед його дорогою в небеса.
   Олекса, наче опоений якимось  трунком,  стояв  урочистий  та  задуманий
перед тi╨ю височiнню, що ©© належало здолати. Не озираючись, ждав, доки за
спиною чи©сь дiвочi руки лагiдно поправляють па  ньому  вишиваний  рушник,
яким  уподовж  хребта  туго  прикручено,  вузлом  завузловапо   стопудове,
позолотою вкрите залiзо, той кутий озерянами хрест, що за плечима  сторчма
сто©ть, вищий за Олексу. I ми, малi, бувши там, намагаючись  крiзь  натовп
дiвчат протиснутись до Олекси найближче, в якусь хвилю помiтили, що  герой
наш шука╨ когось поглядом серед людей, помiтили, як  раптом  щось  радiсне
йому промайнуло по зблiдлому i  якомусь  святковому  обличчю,  не  iнакше,
побачив, кого шукав, - без сумнiву, Надьчине смагляве лице  змигнуло  йому
навстрiч, змигнуло й зникло серед дiвчат у стрiчках та вiнках! Та,  видно,
це враз  додало  йому  сили  i  певностi,  змiцнило  дух  вiдваги,  бо  аж
випроставсь паш Олекса i, ледь  усмiхнувшись  до  людей,  рушив:  була  не
була!..
   - Каскадер, а все тому, що Надьку любив, - втрутилось  у  нашi  роздуми
дiвча, а ми лиш здивовано перезирнулись i промовчали.
   Мабуть, так ваговите й  значливе  рушають  тепер  космонавти  до  сво©х
ракет, закутi в скафандри, як рушав тодi  вiн  пiд  вагою  сво╨©  залiзно©
ношi, тако© нелюдськи тяжко©,  що  аж  земля  вгиналась  пiд  Олексою  при
кожному його повiльному, обережному кроцi.
   Довжелезна драбина вже чекала його, приставлена до цегляно© стiни, а де
перша драбина кiнчалась, там ждала смiливця ув'язана канатами друга, а  за
нею - уступами - третя, четверта, i так до  самого  купола,  до  найвищого
вершечка.
   Завмерли люди, нiхто не дихав на майданi, всi стежили за тi╨ю  людиною,
перев'язаною рушником, яка зi схрещеним залiзом за плечима щабель по щаблю
пiдiймалась вище та вище, туди,  де  тiльки  небо  сяяло  блакиттю,  сяяла
височiнь. Хто зна╨, може, й трепетна мрiя майбутнього льотчика якраз  тi╨©
митi саме тут з чи╨©сь дитячо© душi вперше проглянула в небо,  запрагнувши
крил? Дедалi меншим ставав той наш безстрашний Олекса, що з баламута  став
майстром сьогоднi, i всi ми вiдчували, як йому щораз важче  да╨ться  кожен
щабель, i кому знати, чи не пошкодував вiн, що згодився взяти на себе таку
ношу, залiзну, страшну, хоча ж i не кожному випада╨  звершувати  в  життi,
ось так на виднолюддi, свiй майстровий соколиний труд!..  Вже  Олекси  нам
нiби й не видно, вже тiльки птахом у небi бiлi╨ його сорочка,  та  в'╨ться
чистий рушник, та розтопленим снопом золота iскриться в сонячному промiннi
те, що юнак возносить до самого вiстря нацiленого в небо шпиля. А хвиля по
хвилi вже  нiби  й  сам  вiн  тане-розта╨  у  слiпучiм  промiннi,  якимось
мерехтiнням ста╨ наш Олекса-майстер, i вже зда╨ться нам, що нiби саме лише
промiння  золотим  снопом  вихриться  вiд  тi╨©  людини,   що   вiд   нас,
перестрашених на землi, даленi╨, у небi зника... "Була не була!.."
   А потiм - не знаем, що сталось... Тiльки  Олекса  вже  долi,  в  пилюцi
лежить, все тим же рушником перев'язаний. Горiлиць розпроставсь  па  сво©м
згубнiм залiзi, що  аж  у  землю  вгрузло.  Люди  обступили  його,  а  ми,
дрiбнота, крiзь частокiл нiг теж прозира╨мо на його обличчя, а воно,  таке
блiде, таке бiле, бiлiше за те  горюче  вапно,  що,  вибухаючи  десь  тут,
пляшки розривало... I такий вродливий лежить вiн, паш Олекса, нiколи таким
не бачили його. Крапельки поту росою блищать на високiм  чолi,  брови,  як
намальованi, чорнiють на смертельнiй блiдизнi такого спокiйного-спокiйного
обличчя.  Розпластаний  у  пилюцi,  повержений,  але  тепер  чимось   нiби
значнiший, вiн з-пiд приплющених вiй так  умиротворено  дивився  кудись  у
високiсть, де озерянське небо зосталось тепер без нього порожн╨,  лише  iз
сонця золотим снопом. А нам, дiтворi, страшно, нам аж  морозно  ста╨,  хоч
спека палила над Озерами  i  в  тиснявi  можна  було  зомлiти.  I  все  ж,
затис-нутi серед лiсу чобiт та босих нiг, ми,  малi,  очей  не  могли  вiд
Олекси вiдвести. Дивно, але те,  що  сталось,  чомусь  не  сприймалось  як
Олексина поразка, падiння десь звiдти нiяк не принизило  для  нас  Олексу,
бiльше того, це трагiчне падiння якось аж пiднесло його  в  наших  очах...
Нi, не баламут, а Майстер на землi перед нами лежить! Уже нi  розбишацтва,
нi буйнощiв, тiльки спокiй  великий  та  трудова  втома  завмерли  в  отiй
долонi, що спочива╨ в пилюцi, де й козельська iкона валя╨ться припорошена,
зi страху випавши в когось iз рук... Не вберегла, не захистила й вона!
   Тяглася безконечно хвиля загально© очманiлостi, всi були такi  враженi,
такi ошелешенi падiнням Олекси, що не одразу зважились i  пiдступитись  до
нього, аж поки звiдкись мати випiрнула i, тихо зойкнувши, впала синовi  на
груди,  занурилась  змученим  обличчям  в  той  чистий-пречистий   рушник.
Сподiвалась, може, останнiм зусиллям  вдихнути  сиповi  життя?  Чи,  може,
побачила тут його ще таким, як був у колисцi?
   Ось тодi й зомлiла Надька в натовпi серед дiвчат. Видно було, як голова
©© знеможено лежить серед стрiчок на чи╨мусь дiвочому плечi,  блiдизна  ©©
смаглих щiк була для пас такою незвичною,  ось-ось,  здавалось,  впаде,  i
тiльки руки подруг не дали ©й, зомлiлiй, упасти.
   Давня iсторiя, але чомусь для пас важливо й це  зараз  з'ясувати:  чому
Надька тодi зомлiла? Може, вiдчула перед  Олексою  свою  непоправну  тепер
провину за те, що вiдмовила йому в коханнi? Що не зумiла ранiше розгледiти
в Олексi те, що вiдкрилось ©й ось  тут,  у  день  його  возно-сiнпя?  Коли
замiсть розбишаки й волоцюги побачила в ньому,  хай  i  ненадовго,  хай  i
поверженого, але ж  таки  Майстра,  того,  хто  здатен  виявився  на  щось
незвичайне, соколине, -  хiба  ж  не  таким  лежав  вiн  тодi  перед  нею,
перев'язаний рушником, у пилюцi...
   Те, що, здавалось,  повинно  б  уже  й  забудь-травою  порости,  раптом
наздоганя╨ пас на чужiй цiй дорозi,  i  ось  ми  нiби  вдруге  пережива╨мо
пережите, вiдчуваючи на собi той вiчно юний, нерозвитий свiт,  звiдки  все
на тебе диха╨ повнотою життя, силою пристрастей...
   "Перекажiть Надьцi, що я смiявсь!"
   Перемовля╨мось iз Заболотним про ту давню подiю,  з'ясову╨м  подробицi,
якi чомусь досi не вивiтрились iз пам'ятi,  хоча,  здавалось  би,  навiщо,
навiщо нам зараз серед цього шаленства хайвею уява знову виносить десь  iз
глибини душi ту мовби ранiш i забуту сагу дитячих  лiт,  сагу  ярмарково©,
назавжди вiдшумiло© Укра©ни?



   XI

   Пропливають мимо нас фрески чийогось життя, рябiють у вiчу все iншi  та
iншi скопища реклам, що лiзуть на дахи i навiть вище  дахiв,  зависають  у
небi й чимось зваблюють вас, умовляють, перекопують, обiцяють  вам  просто
раювання земне, потiм знов набiга╨ польовий ландшафт, вдалинi  на  пологих
пагорбах срiбляться величезнi якiсь резервуари,  бiлiють  вежi  невiдомого
призначення, зведенi в мовби мавританському стилi,  на  декотрих  сферичнi
покриття голубiють яскраво, небесно.
   - Загадковiстю вi╨? - завваживши мою цiкавiсть, каже Заболотний.
   - З вiдстанi ота найвища з веж нагаду╨  сво╨ю  голубою  банею  мавзолей
Тамерлана в Самаркандi.
   - А то всього лиш силосна башта, - друг мiй усмiха╨ться. - По  курсу  ж
лiворуч блищать  винесенi  за  мiсто  шопiпг-центри,  сказати  б,  сучаснi
ярмарки: ей, миряни, городяни, коновали, шаповали, налiтай, налiтай!.. Ну,
а далi, па обрi©,  знов,  як  бачиш,  пiшла  урбанiстика,  труби,  дими...
Володiння ентеерiвськi, i серед них влетимо ми, бентежнi, мов  бджоли,  що
шукають цвiтоноспих лугiв", кiнець цитати...
   Лiду траса, зда╨ться, заколису╨, русява голiвка опущена, та ось, звiвши
очi на водiя, дiвчинка запиту╨, як завжди несподiвано:
   - Кириле Петровичу, ми сентиментальний народ?
   Заболотний вда╨ з себе iронiчно здивованого.
   - Ти звiдки взяла?
   - Нi, ви вiдповiдайте по сутi: сентиментальнiш?
   - Мабуть, що так, надто ж коли ти ма╨ш на увазi  оцих  ось  двох  сво©х
супутникiв... Нас як наслуха╨шся... А, по-тво╨му, бути  сентиментальним  -
це великий мiнус?
   - Я цього не сказала. Просто цiкаво знати вашу думку.
   - Хоча таки, мабуть, це вада, - розмiркову╨ Заболотний. - Дорослi люди,
мужчини, а раз у раз поринають у сво© сентименти, розчулено  десь  витають
усю дорогу... Тобi, певне, надокучило слухати нас?
   - З чого ви взяли? Побувати там, де стiльки сонця, де ночi зорянi... де
ночами люди лiтають...
   - А про сентиментальний народ - це в тебе звiдки? Батечко просвiщав?
   - Не ма╨ значення хто, - каже Лiда твердо. - До того ж  у  мене  на  це
своя точка зору. По-мо╨му, краще бути сентиментальним,  анiж  черствим  та
бездушним.
   - Я теж тако© думки, - згоджу╨ться Заболотний.
   - I татко, якщо й казав щось подiбне, то зовсiм не в осуд вам.  А  мама
взагалi вважа╨, що сентиментальнiсть не вада - це  скорше  нiжнiсть  душi,
пам'ять, любов... Як i менi, ©й теж подоба╨ться, коли ви  з  тьотею  Сонею
щось згаду╨те або в два  голоси  заспiва╨те  оту  вашу  "Iз-за  гори  свiт
бiленький"...
   - О, тобi  вона  теж  подоба╨ться?  -  чути  цей  вiдгук  про  пiсеньку
Заболотному, видно, при╨мно. - Акварельна, пелюсткова рiч, а от  чомусь  з
естради ©© нiколи не виконують...
   - Будь ласка, розкажiть, - просить пiсля мовчанки Лiда,  -  що  далi  з
Надькою буде.
   - Всьому свiй час, Лiдо, - вiдповiда╨ Заболотний, - а зараз послухаймо,
що Верховний Коментатор нам заспiва... В нашiм становищi,  друзi,  нам  не
слiд вiдриватися вiд реальностi. - I вiн знову вмика╨ приймач.
   Вирушаючи в дорогу, сподiвались  ми  одним  ривком  вихопитись  з  кола
буденних клопотiв, здавалось, усi зв'язки бiжучого  сьогодення  обiрвуться
враз i поза ними, в дорозi, набудеться щось схоже на абсолютну  вiльнiсть.
Та  й  хiба  не  досягли  ми,  бодай  частково,  такого  стану   -   стану
позачасовостi, чогось майже схожого на iснування понадбуденпе,  перенесене
в зовсiм iншi умовини, iншi вимiри? I все це чи  по  завдяки  жвавим  отим
пастушатам, що, невiдлучно супроводячи  нас,  понад  хайве╨м  на  крильцях
летять i летять! Зовсiм мов янголята,  тiльки  що  за-мурзанi  дужо  та  з
виразками па зранених, побитих стернею ногах... Ось кого не перегнати, ось
хто нiде нас не покине, не зрадить...  Напiвмiражнi  образи  дитячих  лiт,
вони чимось iстотним доповнюють трасу, викликаючи  з  найдальших  володiнь
душi щось юне й свiже, наче вранiшня зоря! То свiтить  нам  iнша  планета.
Одначе й планета теперiшня, цiлком реальна, не полиша╨ нас, знаходить i  в
цiй летючiй капсулi б'ю©ка, де ми сподiвались зажити абсолютно© вiльностi.
Вiднайшла i опiку╨ться нами, супроводить тихим плином класично©, сповнено©
краси мелодi© чи  меланхолiйними  негритянськими  блюзами,  або  ж  раптом
озветься  голосом  Верховного  Коментатора,  як  ми  велича╨мо  мiж  собою
невiдомого супровiдця, що раз у раз м'яко i вкрадливо озива╨ться до нас iз
глибин ефiру. Намага╨мось навiть уявити,  який  вiн  там  ╨,  цей  ефiрний
суб'╨кт,  менi  вiн,  скажiмо,  вимальову╨ться  в  образi   житт╨радiсного
рекламного  молодика,  що  вдосвiта  попихкував  сигаретою  на  одному   з
хмарочосiв, де ми про©здили, - звисока мружився до нас  приязно  i  пускав
кiльцями справжнiй дим... Лiдi ж невидимець-диктор чомусь  нагаду╨  бiльше
Тарзана. А  загалом  вiн  для  нас  уже  нiби  добрий  знайомий,  голосом,
бездоганно поставленим, топом напiвiнтимним Верховний Коментатор виповiда╨
нам чергову порцiю новин,  дару╨  майже  довiрливо  потiк  вiстей  про  тi
головнi найсвiжiшi подi©, якими свiт живе зараз там, поза обшивкою  нашого
авто, поза невщухаючим шумом та свистом  траси.  Тринадцятирiчна  дiвчинка
пограбувала банк. Ровесниця ось цi╨©, що сидить за спиною  в  Заболотного,
сидить, знову впавши в задуму  пiсля  нетривалого  пожвавлення,  й  ловить
поглядом  той  пролiтаючий,   попiдобрiйний   свiт.   Коментатор   переда╨
подробицi. Було ось так: серед бiлого дня зайшла  дiвчинка  до  примiщення
банку на люднiй  вулицi,  наставила  на  касирку  пiстолет  i  звелiла  ©й
накидати  повен  кульок  банкнотiв.  Нiби  цукерок.  I  гуд  бай,   навiть
усмiхнулась на прощання. Не подумала тiльки, що за рогом кварталу  ©©  вже
зустрiнуть   озбро╨нi   детективи...   Голосом   рiвним,   вкрадливо-милим
розповiда╨ться також про те, який  випадок  стався  сьогоднi  вдосвiта  на
хайве© номер  такий-то,  де  таранили  простiр  невiдомi  нашi  колеги  по
гонитвi: в них там стояв туман набагато густiший, анiж на нашiй трасi, тож
коли один з автомобiлiв раптово зупинився з  невiдомих  причин,  на  нього
слiпма стали налiтати  й  налiтати  з  розгону  iншi  автомобiлi,  бились,
чавились, як це бува╨ з вагонами  пiд  час  залiзнично©  катастрофи,  коли
вони, горо©жачись, лiзуть один  на  одного,  в  самiм  сво©м  русi  несучи
крах...
   - По телепрограмi минулого тижня щось подiбно  показували,  -  зауважу╨
Лiда.
   А ще на iншiй  дорозi,  чу╨мо  далi,  швидкохiдний  трайлер  ударив  на
шаленiй швидкостi по автобусу з дiтьми, удар був  тако©  сили,  що  крiсла
разом з пасажирами розлiтались увсебiч, ©х порозкидало на площi розмiром з
футбольне ноле, -  цю  останню  обставину  ефiрний  тий  видiлив  голосом,
сповiстив про не© навiть чи не з усмiшкою: так, так - з футбольне  поле...
Вбитих стiльки-то, а поранених стiльки, лаконiчно, зовсiм несентиментально
сповiща╨ Верховний Коментатор i переходить до iнших новин.
   Дослуха╨мось, чи скаже  вiн  щось  про  те  вбивство  iз  милосердя.  У
вранiшнiх новинах вiн розповiдав нам  цю  iсторiю,  власне,  репортерський
звiт про те, як зовсiм недавно брат зайшов провiдати брата до лiкарнi,  де
той лежав спаралiзований пiсля дорожньо© аварi©:  розбився  з  мотоциклом.
При падiннi бiдолаха зламав собi спинний хребет, i надi© па одужання нема,
оскiльки ж тягарем вiн нi для кого бути по хоче, то сам нiбито й  попросив
брата зробити йому останню послугу... I  брат  погодився,  наступного  дня
з'явившись в палату вiдповiдно пiдготовлений, сказав скалiченому:  "Заплющ
очi, це зараз станеться". Й вистрелив. А тепер правосудцi  ведуть  тривалу
дискусiю: мав вiн  право  так  зробити  чи  нi,  буде  це  злочином  проти
гуманностi чи не буде? I якщо це вбивство iз  милосердя,  то  чи  слiд  за
нього карати?
   - Справдi, як тут i вирiшити, - сумовито зауважу╨ Лiда.
   Джаз ударив! Вискливим гострим вибухом звукiв переповнився ефiр...
   А звiдти десь - чу╨мо: колядують!
   Святвечiр.  Село   в   спiгах   голубих,   зовсiм   мов   на   полотнах
iмпресiонiстiв... Святвечiр - то подiя для всiх. Навiть хто й но говi╨,  i
святих не визна╨, i з сусiдами чварнться, вiчно пою╨ться, -  такому  цього
вечора теж наста╨ передишка... Вогники жовтiють у  вiкнах,  дими  йдуть  у
небо запашнi, i  ми,  чи╨  життя  мiша╨  здебiльшого  надголодь,  тепер  з
радiсним  гомоном,  ватагами,  збудженими,  нетерплячими,  в  лахмiттi,  у
якихось шкарбанах, весело попiдвiконню гур-гур!
   - Дядьку, благословiть щедрувати!
   - Та сьогоднi ж колядують?
   - А ми вам разом усе!
   - Дозвольте! Благословiте!
   - Та починайте! Спасибi, що не минули!

   Щедрик-ведрик,
   Дайте вареник,
   Ще й грудочку кашки,
   I кiльце ковбаски!..

   I навiть дiвчатка, зовсiм дрiбнота, десь там,  у  сусiдiв  пiд  вiкном,
попискують:

   Коляд-коляд-колядниця,
   Добра з медом паляниця.
   А без меду не така,
   Дайте, дядьку, п'ятака!

   А тi грандiознi нашi виходи на хутори, в майже невiдомi землi? Коли  ще
задовго до походу робимо в хатi зiрку-звiзду на довгiм держалнi, кле©мо ©©
з кольорового рожевого паперу, та ще так, щоб i згарок свiчки  можна  було
поставити всерединi - свiти, гори, моя зоря!.. Виходимо раннiм  досвiтком,
побрели крiзь темряву в глибоких снiгах колядники iз  звiздою,  з  свiтлом
вогника в нiй, то вже не щедрик-ведрик, то вищий клас... А там, дивись  ще
iнша руха╨ться в досвiткових  полях  ватага,  i  теж  колишеться  над  нею
звiзда, свiтить далеко... Для  посипання  е  в  хлопцiв  у  кишенях  усяка
пашниця, все, що вродили тернiвщапськi ниви,  засiватимем  -  залежно  вiд
наших симпатiй - кому житом, кому  вiвсом,  кому  гречкою,  або  й  навiть
пшеницею-укра©нкою, а котромусь  жмикрутовi  хутiрському,  що  влiтку  над
тернiвщапськими батрачатами збиткувавсь, тому  дiстанеться,  бува╨,  ще  й
жменя гороху, до вiвса пiдмiшана: шибки  та  лампадки  аж  дзеленчатимуть,
коли пороснуть  вiд  порога  хлопцi  такою  шрапнеллю...  "Ой,  ненароком!
Недогледiли!.. Вибачайте, дядьку!"
   А от у Романа-степового  таких  жорстоких  жартiв  ми  нiколи  собi  не
дозволяли. В хату його щоразу ступа╨мо схвильовано, з  особливим  трепетом
ступа╨мо, як у маленький заповiдник краси; з усiх хат  хутiрських  ця  для
нас найгарнiша, ь нiй завдяки Надьцi все аж цвiте! Кажуть,  Надьчипа  мати
була доброю ткалею та вишивальницею, мистецтво це й Надька ще  змалку  вiд
матерi перейняла, i всi отi квiти, солов'© та  калина  на  рушниках  -  то
якраз ©©, Надьчина, робота. Влiтку пiд час  ходiнь  до  колодязя  не  раз,
бувало, заста╨мо ©© за вишиванням. Сидить пiд вишнею в затiнку, схилившись
над шматиною полотна, i голкою тiльки блись! блись! А коли  помiтить  нашу
цiкавiсть, то й нам покаже, що там у не© виходить, якого кольору  нитками,
якими узорами вона саме уквiтчу╨ свое бiле,  невiдомо  для  кого  вишиване
полотно.
   - Це вже для Настусиних женихiв, - пожарту╨ iнодi.  -  Щоб  було  нашiй
дiвцi  чим  нареченого  перев'язати...  Рушником,  кажуть,  щастя   мiцнiш
утрима╨ш бiля себе.
   I пояснить нам, що вишиваний рушник - це ж не для будня, не  для  того,
щоб ним утиратися пiсля вмивання, а щоб у день свiтлий, весiльний з  милим
на рушничок стати, як спiва╨ться в пiснi... Чи й старостiв перев'язати або
пiд весiльний коровай постелити... Всьому сво╨ мiсце. Скажiмо,  ось  такий
рушник, де вишито синi квiти й червонi пташки,  дiвчина  чи  дружина  може
дати лише милому сво╨му -  на  знак  вiрностi  й  пам'ятi...  "А  якщо  нi
дiвчина, нi вдова?" - кортiло  запитати,  проте  сором  якийсь  перепиняв.
Цiкаво нам i зараз би знати: кому ж таки вона вишивала, Надька Винникiвна?
Когось конкретного мала на увазi чи просто уявному Невiдомому? Нiколи  вже
ми цього не вiдгада╨м, а ось хата  ©©,  що  i  взимку  квiту╨  мальовками,
ружами та пiвнями-жар-птицями  на  коминi,  вона  й  зараз  перед  нами  -
незабутн╨ Надьчине творiння... Забавками дехто вважав, а нинi нам ясно, що
був у нашо© Винникiвни вроджений смак художнiй, а до того був ще  й  хист,
завдяки чому в хатi в не© все ╨дналося на рiдкiсть гармонiйно, справдi  за
законами краси. Нiчого крикливого чи дражливого, все тiльки  заспокоювало,
навiть яскравiстю тiшило  зiр,  вiяло  злагодою  на  вас.  Речi  звичайнi,
повсякденного вжитку, а як  вони  виказували  Надьчину  натуру,  прагнення
власною творчiстю оздобити сво╨ просте трудове  життя:  скриня  красу╨ться
мальована, вся в яблуках з листям, i навiть вiко скринi,  тобто  накриття,
коли його Надька пiднiме, шукаючи нам  гостинцi,  яскраво  знизу  спалахне
снопом пишних синiх та червоних квiтiв та ще гроном винограду, котрий,  на
жаль, наших зим не витриму╨; цi квiти-мальовки з Надьчино©  скринi  так  i
перегукуються з пiвнями на коминi, i з  вишитим  квiтчастим  рушником  над
Шевченком у шапцi, i з розмальованими глечиками, що, взявшись у боки,  мов
парубки, вишикувались на миснику; не  полинено  без  уваги  навiть  старий
ослiн, - його застелено тканим обрусом  вiд  порога  попiд  стiною  аж  на
покутя, де, за звича╨м, на рiздво сiно лежить зелене,  духмяне,  на  нього
якраз i ставлять кутю... А з покутя, iз-за лампади, позира╨ на  нас  образ
знайомо© жiнки, що ©© можна було  бачити  майже  в  кожнiй  тернiвщанськiй
хатi, як, до  речi,  й  по  всiх  наших  селах,  -  то  образ  козельсько©
богоматерi, про не© навiть дiтям було вiдомо,  що  колись  вона  оновилась
бiля криницi за чумацькою корчмою в Козельську, i  невдовзi  поблизу  того
мiсця на узвишшi вирiс жiночий монастир, до якого й нашi слобiдськi ходили
на прощу, а декотрi  цiле  лiто  працювали  за  копiйки  на  монастирських
буряках, дивуючись, як  це  той  зачуханий,  запилюжений,  з  скотарськими
ярмарками й запухлими вiд пиятик прасолами Козельськ  та  ма╨  таку  гарну
богоматiр, молоду, сумовиту й по-степовому смагляву, схожу чимось на наших
молодих матерiв.
   Там пречиста Ризи прала...
   Пiд час  нашого  посипання  Надьчине  мале,  дикувато  визираючи  iз-за
комина, затуля╨ться рученятами з удаваним страхом, хоча насправдi  Настусi
при╨мно, коли  ми  вiйнемо-пороснемо  по  хатi  житом-пшеницею  та  всякою
пашницею, в  поглядi  Настусинiм,  цього  разу  зовсiм  не  сердитому,  ми
вловлю╨мо приязнь чи навiть захват, дiвча належно оцiню╨ наш прихiд - такi
ж-бо геро©, не злякалися ночi, морозу,  прийшли,  щоб  спiвом-здоровленпям
виповнити хату... Ой радуйся, земле, свiт новий народився!.. Молода  мати,
стоячи бiля лежанки, як пiд дощем, весело  щулиться  пiд  хвилями-повiвами
нашого жита-пшеницi й позира╨ на  свою  донечку  щасливо  усмiхнена:  бач,
Настунько, таки дiждалися посипальникiв!.. А вiд вiкна  господар  приязним
оком мiря╨ нас, вгадуючи, видно, де чий i хто  вважа╨ться  старшим  у  цiй
ватазi, що збилася бiля звiзди. Iч, якi щедрi: i в коморi i в оборi -  щоб
було!.. Серед ведучих, найголоснiших та найбiльш  ошарпаних,  звичайно  ж,
господаревi не важко впiзнати одразу кiлькох Заболотних.
   Доки ми посипа╨мо, сi╨мо-вi╨мо та викрику╨м свою ко-лядницьку хвалу цiй
хатi й сiмейству ©©, iз покутя, з-пiд рушника, весь час дивиться на нас  i
та добре знайома, па дошцi мальована Пречиста матiр з  немовлям,  дивиться
уважно й доброзичливо, наче оцiню╨ пашi завзятi старання та пашу чемнiсть,
бо ж посипали тут тiльки житом-пшеницею, а головне  -  вiд  душi,  повними
жменями; той зичливий iконний погляд з-пiд рушника почува╨мо й тодi, коли,
вiдкричавшись та ждучи дарункiв, ще якийсь час топчемося бiля порога сво©м
морозним, весело розбурханим пiсля  спiву  юрмиськом,  а  жiнка  з  нiмбом
довкруг голови по-материнськи озира╨ кожного з нас. Оскiльки ж  ми  зичепь
господарям навикрикували найкращих, i щоб здоровi були всi, i  щоб  родило
©м у полi та в садку, i пасiка бджолами щоб плодилась та медами повнилась,
то й вiддяка нам буде тут - з усього походу  -  найщедрiша:  Надька  яблук
запашних та волоських горiхiв винесе  на  тарелi  iз  хижки,  а  господар,
вiдлучившись на хвильку, теж повернеться до  хати  з  дарами,  внесе  цiлу
миску iз щiльником, порiзаним на скибочки, з яких мед так i тече...
   - Ану, козаче, смiливiше пiдходь, - зверта╨ться господар до найменшого,
- частуйся, щоб швидше рiс!..
   За мить уже всi ми лизька╨мо  сво©  щiльпички,  пересмiха╨мось.  З  тим
медом па губах ми й виберемось у степ, у голубi снiги!..
   Однак спершу перегрi╨мось, як радить нам Надька. Теплом вiд комина вi╨.
Годинник з гирею цока╨ на стiнi.
   - Прийшов, хлопцi, Новий рiк - побiльша╨ день на заячий  скiк,  -  каже
господар пiдбадьорливо. - Спасибi ж вам, що не минули нашо© хати...
   - Ми й на той рiк прийдемо!
   - Приходьте, не забувайте...
   З усього видно, що сiм'я ждала  колядникiв,  i  якби  ми  не  пробились
сьогоднi до них через снiги, не заколядували цим трьом душам  ось  тут  на
свiтаннi, то, напевне, наша вiдсутнiсть, наша нез'ява в ©хньому  степовому
безлюддi була б сприйнята як недобрий знак. А тепер i вони радi, що ©х  не
забуто, i ми теж висипа╨мо з Романово© хати  ватагою,  щасливо  збудженою,
нам при╨мно тиснутись плечем до плеча коло сво╨© злiплено©  з  кольорового
паперу звiзди, що вся, мов квiтка,  наповнена  свiтлом  вiд  прилаштовано©
всерединi свiчечки, котра й на вiтрi не гасне.  Душi  пашi  повняться  теж
чимось гарним, повняться, як ота паперова зiрка, свiтлом, i ось так  знову
ми плечем до плеча, мов брати, далi шуга╨мо по  снiгах  у  синiй  досвiток
нашого синього степу.
   - Мабуть, то були останнi на свiтi колядники, - каже Заболотний, - та й
пастушата, певне, останнi... Якраз нам випало завершувати  цiлу  епоху  на
тих тернiвщанських степах, в лiтах уповiльнених швидкостей. Нiколи  бiльше
цього не знатиме людство... Гуртик хлоп'ят шуга╨ в снiгах,  вогник  звiзди
несуть над собою, радiсть людям розносять... Пiшли i не вернуться.
   - Шкоду╨ш?
   - Рiч не в тiм...  Крiм  того,  якщо  брати  всебiчно...  Кому-кому,  а
пасльоновим дiтям добре знати, як там у буднi  було.  Постiйне  приниження
злиднями, чоботята однi на трьох, а зими довгi-предовгi, котрийсь i  школу
змушений кинути, вiдбува╨ тривале ув'язнення  па  печi.  В  хатi  сирiсть,
цвiль, сперте повiтря. А влiтку сво╨: стернi перед  тобою  стирчать,  наче
залiзнi, ноги весь час кровоточать... Але ж не  журилися,  правда?  Прийде
весна,  лагiдним,  легiтним  повiтрям  тебе  обвi╨:  живи!  рости!  Поезiя
дитинства, вона ж таки була, був свiт, сповнений росяностi, радiсних барв,
залитий вранiшнiм свiтлом... Яка буря почуттiв вирувала в дитячому  серцi,
коли вперше,  пiд  чи©мось  вiкном  чи  на  чи╨мусь  порозi  ставши,  ма╨ш
тоненьким сво©м голоском провiстити:  свiт  новий  народився.  А  тi  нашi
виходи  iз  звiздою  по  хуторах,  вони  ж  вiдвагою  рiвнялися   виходовi
мореплавцiв,  що  пускаються  на  сво©х  вiтрилах  у  безвiсть...   Лячно,
звичайно, опинитися в степу серед темряви, де можна заблудитись, де тiльки
й чути здаля гавкотню злющих собак хутiрських, але гайда, гайда!.. Зате ж,
бува╨,  й  вiддяка  дiстанеться:  сто©ть  ось  Романова   сiм'я,   справдi
ощасливлена  вашим  житом-пшеницею,  бурхливою  щедрiстю  дитячих   душ...
Поздоровили, нащедрували людям найкращо© долi - чому б i  не  збутися  ©й?
Хто ж думав тодi, що все так круто повернеться...
   Я знаю - це вiн про дальшу долю тих людей. Про одну з тих  нещадностей,
що й дiтей не минали, залишаючи познаки в душi на все життя.
   - Сильпе ж то зiлля, - зiтха╨ Заболотний пiсля мовчання.
   - Не зiллям би я те назвав, - вiдгукуюся до нього.
   - Про що ви? - погляда╨ Лiда на нас тороплено, нiби спросоння.
   - Та все про те ж... Про одну таку штуковину, що  ©©  тепер  не  всi  й
визнають, - роздумливо каже  Заболотний.  -  Голосом  сумлiння,  Лiдо,  це
звалось колись.
   - Феномен, властивий лише людинi, та й то далеко не кожнiй, - кажу я. -
Йдеться, Лiдо, про совiсть...
   I далi чус дiвча, як дво╨ дорослих мимрять щось на цю тему. Що ╨  речi,
вiд яких не втечеш. Що сумлiння людське, виявля╨ться, схоже на вулик, його
теж можна розтривожити. Сидить собi тихо десь там у  щiльниках  душi  -  i
раптом... Лiда  заiнтриговано  поглядав  на  нас  -  то  на  мене,  то  на
Заболотного, - наче вирiшила будь-що  добу-тисн  ясностi,  вона  здивована
нашими недомовками. - Совiсть... зiлля... А при чому тут ви?
   - При тому, Лiдо, - посуворiвши, каже Заболотний, - що найменша похибка
в життi, вона не мина╨ безслiдно, рано чи пiзно, а людинi  вiдгукнеться...
Через астрономiчнi  вiдстанi  лiт,  десь  у  крайсвiтi,  на  якому-небудь,
скажiмо, хайве©, а раптом дожене, нагада╨: ось i я... - I  пiсля  мовчання
якось незвичайно глухо зверта╨ться до мене: - Досi мене пече  той  Надьчин
погляд... Пригаду╨ш, там, бiля сiльради, коли вона вже  сидiла  на  санях,
споряджених у далеку дорогу...
   Бачу i я той погляд. Пiд час велико© перерви  вибiгли  ми  з  школи  на
толоку. Так i ╨. Людно й тривожно. Валка саней налаштованих, зна╨м куди, i
на останнiх iз них Надька з сво╨ю Настусею... Сльоза на розпашiлiй щоцi, i
такий зболений погляд, звернений до нас, школярiв: "Оце ви менi таку  долю
нащедрували, хлопцi?"
   Якi бурi пронеслись над життям лиш одного поколiння!  Бурi,  що  навiть
дiтей не щадили. Чи, може, справдi була неминучiсть, що нам  ©©  визначила
наша сувора, зовсiм не сентиментальна доба? Коли про щось у цьому дусi  ми
почина╨м   розмiрковувати   вголос   iз   Заболотним,   нiби    зне-хiтьма
перекидаючись словом про той ураганний  вiтер,  -  бува╨  ж  такий,  що  й
телеграфнi стовпи валить, i живi дерева з  корiнням  вирива╨  з  землi,  -
Лiда, що досi, зда╨ться, слухала нас спiвчутливо, зараз, вiдвiвши  погляд,
знов припала до бокового скла, ©й  наче  стало  нiяково  за  нас...  Чого,
здавалось  би,  цiй  безневиннiй  нашiй  супутницi  нiяковiти?  Чи  i   ©©
вседосяжнiй уявi та  вигостренiй  на  хайвеях  аж  надто  зрячiй  iнту©цi©
виявилось доступним побачити те, що одного хуртовинного дня, коли свiту не
видно,  так   зримо   поставало   в   образах   наших   тодiшнiх   дитячих
фантасмагорiй... Як Надьчинi рушники,  зiрвавшись  зi  стiн,  самi  собою,
зовсiм мов птахи, вилiтають крiзь  навстiж  вiдчиненi  дверi  i,  вiйнувши
червоними крилами всiх сво©х солов'©в та жар-птиць, зникають одразу вгорi,
па наших очах зникають  у  хмарах!  Може,  й  десь  там  лiтають  табунами
розполоханих червоних та чорних Надьчиних птиць? Того дня все  дотеперiшн╨
ставало не-вiшiгашiим. Сама собою, без нiкого розчинилася скриня  й  миттю
стала порожня. Щось у печi  заквилило  дитячим  голоском...  А  зiжмаканий
квiтчастий обрус, оголивши лаву, вже на долiвцi пруча╨ться, мов живий, пiд
обмерзлими чи©мись чобiтьми в личаках, - то па ньому, нiчого не помiтивши,
тупця╨ться Мина Омелькович, що, розкарячений  серед  хати,  саме  нахильцi
вишнiвку iз бутля п'╨. Одна мить - i повилiтало все,  оголилися  стiни,  а
знадвору в парозпаш вiдчиненi дверi вiтром та снiгом  бурха╨  аж  на  нас,
тороплено знiчених бiля печi школярчат,  зима  вивiтрю╨  останн╨  тепло  з
Романово© оселi, i хата одразу робиться пусткою, а той вiтер надвiрний, що
в хату поривами б'╨, тебе й зараз морозить, -  була  в  ньому  нiби  якась
непристойнiсть, може, то був вiтер кривди й сваволi, вiтер грiха?



   XII

   Але все це станеться згодом, поки що ж наближення бурi  нi  в  чому  не
почува╨ться: поки що в Тернiвщинi все як i досi було.
   Хоча нi. А Фондовi землi?
   Мабуть-таки,  хтось  почув  погуки   хлоп'ячо©   долi,   нiмi   волання
самотностi, коли ми десь там,  кожен  собi  поокре-мо,  пасли  корiвок  по
межах, де цiлий день ти - один, як палець. Товаришiв за житами  не  видно,
безлюддя й тиша  довкола,  дрiмають  пагорби,  звузивши  свiт,  нiкого  не
догукнеш.
   Не iнакше, як хтось почув нашi дитячi жалi, поспiвчував, бо раптом:
   - Завтра ©демо на Фондовi землi! Ось там, хлопцi, вам буде роздолля...
   Що за Фондовi землi? Тiльки розмови дорослих досi можна було  чути  про
них, нiхто з нас, хлопчакiв, ще тих земель не сягав. Але  образ  ©хнiй  ми
вже ма╨мо в собi: то - як рай! Отже, завтра ми руша╨мо  в  рай,  в  кра©ну
райську проляже наша дорога.
   I все це сталось тому, що з певного часу в Тернiвщинi виникло так зване
машинно-тракторне товариство. Не соз, пi, дядьки нашi  чомусь  неохочi  до
цього слова, а тiтки й зовсiм його не люблять, бо  ж  у  созi  буде  "одна
ковдра на всiх", iнша рiч - тракторне  товариство,  це  звучить  якось  аж
гордовито. Об'╨дналося поки що кiльканадцять тернiвщанських родин, але  то
сила, то здебiльшого колишнi фронтовики, люди, що з машинами мали  справу,
не тiльки з ралом дерев'яним... Дядько  Семен  Шарий,  родич  Заболотного,
скажiмо, на  фронтi  опинився  серед  механiкiв,  ╨  й  карточка,  де  вiн
сфотографований у шкiрянцi бiля свого броньовика. Зважаючи на це, в нашому
новоутвореному товариствi йому доручено разом  iз  латишем  вiдати  кiнною
молотаркою. Бо хоч товариство й зветься лiашинно-тракторне, однак трактора
в нас поки що нема, ╨диний па всю округу "фордзон" ╨ тiльки  в  комунi,  в
тiй самiй, що робить тачанки  та  сi╨  гречки.  Тернiвщипi  ж  свого  часу
дiсталася з папсько© економi© кiнна молотарка, що нею дядько Семен  та  Ян
Янович спершу обмолотять тернiвщанськi токи, а потiм уже вирушать,  згiдно
з угодами, на  довколишнi  хутори,  до  бiльших  стогiв,  добуваючи,  крiм
усього, ще й престиж та славу сво╨му тернiвщап-ському  товариству.  Оце  ж
вам i голодранцi! Взявшись дружно, без лементу  та  гвалту  вiдремонтували
занехаяну молотарку i тепер втирають носа зарозумiлим хутiрським  очкурам,
якi вважали, що тiльки вони вмiють господарювати! Декотрi з тих очкурiв не
соромляться  навiть  з  мо-горичами  пiдступати  до   слобiдських,   наших
механiкiв, по-лакузницькому запобiгаючи ласки  перед  дядьком  Семеном  та
його товаришами, бо кожен з хуторян зацiкавлений,  щоб  до  нього  першого
потягли па кiннiй тязi свою  махиню  цi  тернiвщанськi  "майже  комунари".
Дiставши вiд банку кредит, товариство невдовзi придбало ще й вiялку, трi╨р
i новiсiньку, щойно з заводу "Червона зiрка",  сiчкарню,  завiдувати  якою
випало Минi Омельковичу, хоча домiгся вiн цi╨© посади  не  без  труднощiв,
його й до товариства прийнято  було  вельми  неохоче,  не  з  одного  боку
заходив, допитуючись: "Як би до вас  устряти?"  Люди  ставлення  свого  не
ховали, вiдверто мовилось про його ледачiсть, тож довелось Минi таки добре
упрохувати,  щоб  його  зводили  прийняти  до  гурту.  Пообiцяв,   що   не
ухилятиметься i що згоден  вiн  i  сiчку  рiзати,  i  вiялку  хоч  порожню
крутити, аби тiльки бути зi всiма...
   Окрiм ряду дотеперiшнiх пiльг, нашому машинно-тракторному  вiд  держави
дiсталася ще одна: Фондовi землi вiддаються йому цього лiта  пiд  сiнокiс!
Косiть на здоров'я, а хлопцi вашi хай пускають сво©х  рябих  та  мурих  па
волю, хай налигачами не викручу╨ дiтям руки худоба, тягаючи ©х по межах!..
   Отже, на Фондовi землi!
   Ще звечора ця новина сколихнула нашi дитячi душi. Ми  довго  не  спимо,
тiшимось наперед тим, що ма╨ статися завтра: дорога, далеч i те  роздолля,
де наша царська, де трави в людський рiст.
   Вируша╨мо  рано,  ще  тiльки  смужка  крайнеба   зазорiла   нам   iз-за
терпiвщапсько© гори. Споряджа╨мось в дорогу цiлими сiм'ями, нiби назавжди.
Взято з собою все необхiдне для далеко© мандрiвки: пiд возами подзенькують
дiйницi, на возах вмощено барильця та тикви з водою, харчi, казани.  Ззаду
до возiв корови прив'язанi, наче на  ярмарок  ©х  ведуть.  Попереду  всi╨©
валки, прокладаючи нам дорогу в той фондовий рай, побiг цуцик  Заболотних,
наш загальний улюбленчик на ймення Букет. Рудий,  чи  навiть  бурий,  паче
трохи пiдсмалений, з хвостиком, бадьоро закрученим догори, вiн, той Букет,
не зраджував нас i в труднi часи, коли ми з Кириком не могли  бути  разом,
коли цiлими днями, блукаючи самотою по межах, знудишся,  бувало,  заскнi╨ш
так, що аж плакати хочеться, бо нiде  ж  поблизу  живо©  душi.  Саме  тодi
раптом - гледь! - бiжить, котиться вiд села  до  тебе  дорiжкою  маленький
клубочок з хвостиком, закрученим догори... Це вiн.  Букет,  вiдчувши  твiй
смуток, прибiг провiдати, пiдбадьорити, щоб не скучав, щоб не занепав твiй
дух серед безлюдного степу, серед  безкра©х  розiмлiлих  нив.  Покрутиться
бiля нiг, полащиться, повсмiха╨ться тобi сво╨ю собачою  усмiшкою  (вони  ж
умiють всмiхатись!), але триватиме гостювання недовго, лише доки ма╨ш  при
собi окрайчик хлiба, а як окрайчика не стало, облизався Букетик, вибачивсь
перед тобою поглядом, i знов хвостик бубликом - подавсь до села. Важко  на
Букета за це навiть i ображатись, адже в нього сво© обов'язки, йому,  крiм
Кирика й тебе, ще когось треба провiдати. Букет зна╨, де хто пасе i хто  ╨
хто. А тепер ось вiн весело проклада╨  нам  путь  на  Фондовi  землi,  так
упевнено побiг собачою ристю вперед, наче вже й ранiше бував там  i  зараз
бiгти йому цим шляхом не первина. Випужне на бiгу  ранню  перепiлку  з-пiд
росяного жита, поженеться за нею, дзявкнувши кiлька разiв, а тодi й до нас
озирнеться на вози: "Бачите, який я хоробрий, як мене бояться? Все птаство
вiд мене хто куди!" Шлях старий, вторований, що про нього  в  пас  кажуть:
битий шлях, вiн то запада╨ в яри, де колись пiдстерiгали людей  розбiйники
(а зараз можна спокiйпо води з криницi  напитись),  то  знову  вилазить  з
байракiв, видира╨ться на горби, де свiт нам усе бiльша╨ й бiльша╨, i разом
з ним нiби  бiльшими  ста╨мо  й  ми,  дiтлахи.  Подорож  трива╨  довго,  з
Терпiвщини ви©хали, ще в небi й вранiшня зоря блищала i ноги в  усiх  були
мокрi вiд рос, а до мiсця доплуга©шлись - сонце  пiдбилось  ген-ген,  зате
все, чого ждали, справдилось повнiстю: тут таки  воля-роздолля,  тут  рай!
Бiля Тернiвщини  теж  степи,  але  там  вони  в  латочках  пив,  покраянi,
помежованi, а цi Фондовi землi - рiвна рiвнина, без ярочка, без  горбочка,
вiдкрились перед тобою простором наче на тисячу верст i весь той простiр у
травах високих, квiтучих, у дикiм привiллi, може, й  не  ораний  цей  степ
нiколи, плуга не знав, i нiчия коса, мабуть, тих трав не торкалась! Одразу
ж пустили корiв - хай бредуть, порозпрягали й коней - хай пасуться! Корови
без налигачiв, конi без пут, вiльнi, нестриноженi, а ми, малеча,  вiльнiшi
аа них усiх! Ще вчора скнiли, нудились по межах, а  зараз  нетямимось  вiд
щастя, ми iюрозбiгались у травах, пада╨мо й кача╨мось, лящимо, залоскочеш,
перекрику╨мось. Букет стриба╨ коло нас, охоплений теж  нашим  настро╨м,  i
лящить так само щасливо, як i ми.
   Потрапили ми на iншу планету. Тут  зовсiм  iнакше  свiтовiдчуття,  iншi
вимiри часу, нам  хотiлось  би  зоставатись  тут  вiчно!  Нема  й  близько
недобрих людей, нема злих пристрастей, всi, як i личить  тим,  що  в  раю,
усмiхненi, лагiднi, жодна з матерiв нi на кого не свариться, нiхто  нi  на
кого не сердиться, жоден з батькiв не гримне на нас за  всi  оцi  пустощi.
Тут гнiву нема, тут всi добрi, всi мiж собою мов брати та сестри i,  може,
так буде завжди? Чути сталi передзвiн, то, випроставшись, нашi тернiвща-ни
коси мантачать, голосно пережартовуються, ану ж бо, як старатиметься  Мина
Омелькович, бо коли це комуна, то тут не вiдставай, гав  не  лови,  iнакше
ззаду чиясь  коса  ненароком  i  п'яти  пообтина.  Отже,  i  з  перекуром,
чоловiче, не спiши, тримай ручку, клади покiс на совiсть,  в  гуртi  такий
закон...
   Виступа╨ пас немало - Аж  дванадцять  косарiв!..  Косим  клевер,  косим
трави на комулiвськiй землi!..
   Могли б навiть тако© заспiвати тернiвщани, натхнепi цим  роздоллям,  та
хоч i не до спiву поки що, люди бiльше хекають мовчки  при  такiй  роботi,
зате ©хнi коси спiвають  здружено,  в  злагодi,  спiвають  трави,  лягають
рiвним покосом, що  йому,  зда╨ться,  й  краю  не  буде,  -  десь  аж  пiд
небосхилом можуть собi вiльно вганятися в буйну рослиннiсть  нашi  зрошенi
потом косарi...
   А ми лежимо серед трав запашних, високих, нам аж млосно  серед  ©хнього
сонячного духу. Квiття па вершечках трав погойду╨ться над тобою десь аж  у
небi, бо тут навiть i не питай, чи  далеко  до  неба,  тут  воно  хоч  яке
високо, але мовби для тебе досяжне, блакитнi╨ все небо привiтно,  смi╨ться
до нас сво╨ю сяючою просторiнню:  я  ваше,  я  прикриваю  вас  вiд  усього
лихого!  I  лише  де-не-де  по  обрiях  з  глибини  блакитi  ледь  помiтно
срiбляться хмари-оболоки, що у нас ©х названо: дiди... Мудрi, добрi  дiди,
спокiйно Свiтяться вони з висот сво©ми чистими  бородами,  чатують  дитяче
оце наше раювання i нiби всмiхаються лагiдно з-пiд обрi©в до нас: ви  тут,
пуп'янки,  нiчого  пе  бiйтесь,  вiльно  купайтесь  в  цих  травах  щастя,
розкошуйте, доки малi...
   Надивившись  у  небо,  знову  табунцем  зрива╨мось  па  ноги,  бiга╨мо,
пусту╨мо, на радощах борюка╨мось, котресь  знайшло  козельцi  -  ©х  можна
©сти, iнше загледiло ящiрку,  гука╨:  "Сюди!"  А  Петро,  дядькiв  Семенiв
лобань, напередоднi острижений  налисо  (за  що  й  був  одразу  прозваний
Котовським), уявивши себе кимось, пiшов i пiшов "рубати",  збива╨  лозиною
голови будякiв, ©х тут безлiч серед моря теплих некошених трав, стоять,  в
колючки одягнутi, i всi  в  малинових  волохатих  шапках.  А  де  Петро  з
хмизиною пройшов, там уже вони  без  шапок.  Стане,  розмахнеться,  кресь!
кресь! сво╨ю "шаблею" - i нема, покотилась будякова голова в траву.
   - Ич, червоний козак! - озирнеться котрийсь iз  косарiв.  -  Руба╨  без
промаху. Тiльки ж i будяку жити хочеться...
   Все далi й далi вiд возiв  нашi  корови  та  конi,  а  слiдом  за  ними
вiддаля╨мось i ми, пастушата. От де розкiш! Зда╨ться, скiльки не йди,  все
будуть трави й трави, гадюк нема, i нiчого тобi пе страшно,  бо  ж  тiльки
жайворонок над тобою дзвенить у високостi та  ще  якiсь  невидимi  iстоти,
можливо, що якраз янголята з крильцями, наскрiзь  прозорi,  просто  ефiрнi
створiння,  виповнюючи  все  пебо,  стиха  лад  тобою  спiвом   бринять...
Озирнувшись, бачимо як косарi нашi  ген-ген  далеко  серед  трав  гострять
коси, зблискуючи пими на сонцi, а потiм, один за одним ключем  журавлиним,
знов рушають, заглиблюючись в нiколи ранiше не кошений простiр.
   Так гарно довкола, що навiть смуток на мить торкне дитячу душу: жити  б
тобi жайворонком над цим квiтучим степом чи копиком-стрибунцем у травi,  -
вопи ж тiльки радiсть i знають...
   Паша тут - куди вже кращо©. Зда╨ться б, пастися нашим коровам i з мiсця
не сходити, одначе, як i серед людей, з-помiж них також ╨ рiзнi натури: та
сумирно  пасеться,  а  iнша,  вреднюща,  задерла  голову,  й  понесло   ©©
хтозна-куди, бачите, ©й тут не так, вважа╨, що десь там,  на  краю  свiту,
буде ©й краще.
   - А куди ж  то  тебе  трясця  понесла?  -  гука╨  на  свою  рябу  Катря
Копайгора, але корова й вухом не веде. - А щоб ти здохла! -  I  Катря,  ця
довгонога,  забiякувата  наша  товаришка,  що  в  не©  .   голова   завжди
розкуйдана, блискаючи жижками, пуска╨ться коровi навперейми. Ох, ця Катря!
Дарма, що худюща, як жердина, проте руки ма╨ жилавi i вдачею безстрашниця,
з усiма хлопцями в школi на перервi б'╨ться, найменшо©  образи  не  прощав
нiкому.
   - А мене ви впiзна╨те?
   Iз моря трав виника╨ маленька постать Кириково© сестри  Ялосоветки,  на
нiй вiнок iз волошок синi╨  довкруг  чола.  Зовсiм  iнша  стала  у  вiнку,
оновилася, просто юна царiвна з-помiж високих трав! Личко блiде, синцi пiд
очима, бо ще з зими дiвча захарчоване, але в поглядi  зараз  веселiсть,  а
той вiнок волошковий - вiн ©й найбiльше дода╨ краси.
   I хлопцi, й дiвчата - ми разом кида╨мось до Ялосоветки, розгляда╨мо  не
так ©©, як вiнок:
   - Тебе хоч малюй у цьому вiнку!
   - Мiж волошками вплела, бач, ще й бiленьких ромашок...
   - Сама сплела?
   - А хто ж?
   - Навчи й мене! - просить Гришуня,  синок  Мини  Омельковича,  чорнявий
тонковидий хлопчик, що, пiдростаючи,  ста╨,  на  думку  тернiвщан,  разюче
схожим на якогось там учителя музики з колишнього панського ма╨тку.
   - Дай менi одягнути хоч на хвильку, - тягнеться рукою Гришуня до вiнка,
однак Ялосоветка не да╨.
   - Вiнки для дiвчат, а тобi, Грицику, личив би  бриль,  розсудливо  каже
мала Заболотна. - Ти ж хлопець... А я i бриль умiю плести...
   От вам i Ялосоветка! Справжнiй солом'яний бриль - це ж те, що кожному з
нас тiльки сниться, а це ось дiвча  могло  б  тобi  його  виплести  хоч  i
зараз... Десь навчилось, вiдганяючи цiле лiто  гусей  вiд  розстелених  на
левадах полотен. Чи брати-строковики взимку навчили?  Бо  з  хуторiв  вони
повертаються восени, хоч босi, зате щоразу в нових брилях.
   - Найперше я для Кирика виплету, - каже Ялосоветка, глянувши лагiдно на
брата, i ми теж переводимо погляди на Кирика, на  його  багатостраждальний
картузець,  бiля  якого  тiльки  маленький  огризок  козирка  телiпа╨ться.
Щасливець цей Кирик! Завдяки сестрi, сьогоднi вiн буде в  брилi  золотому,
крислатому, як у Ромапа-степового, що коли вийде з пасiки, то  спеки  може
не боятися: вiд його солом'яного сомбреро тiнь ляга╨ на  все  обличчя,  до
самих вусiв.
   - Ялосоветко, пiсля Кирика й менi...
   - I менi! I менi! - галасу╨м, лабузнимося навперо-хват.
   - Будуть усiм, - великодушно обiця╨ майстриня, i всi ми вже бачимо себе
в брилях золотих, що незабаром вродяться тут  i  все  лiто  прикриватимуть
нашi висмаленi сонцем лоби.
   Ялосоветка iз сво©м умiнням та ще в сипiм вiночку сьогоднi для нас нiби
долею послана: хто мiг сподiватись, що повернемось додому в такiй  обновi?
Що золотiтиме на тобi для будня й для свята, захищатиме вiд  сонця  i  вiд
дощу!
   - Не гайся ж, Ялосоветко, берись!..
   - Менi для цього колiнець треба, - роздуму╨ дiвча. - Iз жита колiнець.
   Де ж  тут  жито?  Кругом  трави  й  трави,  суцiльна  розкiш  квiтучого
рiзнотрав'я, i тiльки де-не-де над цi╨ю зеленою повiнню трав  пробива╨ться
випадковий житнiй колосок. Дикий, один. Цього нiяк не  достатньо.  Аж  там
он, ген-ген, де кiнчаються Фондовi землi,  щось  голубi╨...  ╙й-же-╨й,  то
голубiють смугою жита. До них! Жита саме половiють, кожен колосок у  сивiм
пилку, туманцем повитий. Кирик першим кида╨ться ламати колiнця, спiшить  i
Гришуня, хапаюсь i я - кому ж  охота  без  бриля  лишитись?  Для  плетiння
годиться тiльки середн╨ колiнце  стебла,  найбiльше,  з  довгою  блискучою
стрiлкою. Хруп! Хруп! - вiдламу╨ш стебло знизу, вiдламу╨ш  зверху,  i  вже
воно, очищене, блищить у тебе в руцi, саме  таке,  як  треба:  стрiлчасте,
довге, зелено-голубе.
   Жмуток таких колiнець бiгцем принесено, покладено перед Ялосоветкою.
   - Такi?
   - Авжеж. Ви тенор тiльки гедзiв вiд мене ганяйте, щоб по лiдiюлiкали...
   I в ©© тоненьких руках уже так  моторне,  так  жваво  плететься  бриль!
Стрiчка в нас на очах просто виплива╨ в дiвчинки з-помiж пальцiв,  а  вопа
стара╨ться, аж губи закусила, в роботу вся поринула ця наша юна  майстриня
у волошковiм вiнку, що про нього вона зараз,  за  працею,  уже,  видно,  й
забула.
   - Ось так учетверо, - вона  показу╨  нам  зразок,  -  а  так  ось  буде
ушестеро... Це якщо без  зубцiв,  а  ще  ж  можна  i  з  зубчиками,  як  у
Романа-степового... В нього то якраз зубчиками. Правда, гарно виходить?
   Захоплено дивимось на свою чудодiйпицю, на ©© дивовижно вмiлi, рухливi,
такi ловкенькi пальцi.  Зубчата  красива  стрiчка  майбутнього  Кирикового
бриля довша╨ й  довша╨,  а  ми  один  з-поперед  одного  бiга╨м  до  жита,
щасливо-запобiгливо кладемо перед Ялосоветкою колiнця, - хай тiльки плете!
I гедзiв ганятимем, i вiд сонця заступатимем, щоб у голову  ©й  не  пекло,
зате ж додому повернемось в новiсiньких крислатих брилях, - дива  буде  на
всю Тернiвщину! Ми фантазу╨мо та  вiдганя╨мо  гедзiв,  а  Ялосо-ветка  тим
часом трудиться, вся в самозабуттi сво╨© житньо©  творчостi,  стебельця  в
руках тiльки змигують, стрiчка в'╨ться аж до землi, - чи не  такою  довгою
вопа станс, як отi стрiчки, що ©х колись козак дарував  сво©й  нарече-пiй?
Iз зимових розповiдей тернiвщанських бабусь зна╨мо, що  добрий  козак  мав
звичай подарувати сво©й дiвчинi стрiчку, яка сягала б вiд  шпиля  дзвiницi
аж до землi, - чи не таку оце й Кирикова сестричка замислила виплести  для
кожного з нас?
   За нами затримки не буде, понахилявшись, вибира╨мо, пода╨мо  ©й  стебла
найкращi. Заклопотанi сво©м заняттям, ми якось не встигли й  подумати,  що
жито це чи╨сь, комусь воно належить, по той бiк нив  видпiються  хутори  з
осокорами. Та що нам зараз вони!.. А мали б ми  пильнуватись...  Бо  й  не
зчулись, як зовсiм зненацька випiрнув iз жита, нiби з землi  вирiс,  рудий
парубiйко, видно, хазяйчук, вихопивсь задиханий i - до нас! З вуздечкою  в
руцi,  в  чоботях,  бiльших  за  себе,  став  над  Ялосоветкою,   впрiлий,
приголомшений до краю. Жовтi очi шулiки - такi були  в  нього  очi.  Якусь
мить вiн з жахом дивився на складенi на землi житнi стебла  та  на  жмутик
обчищених готових колiнець, що лежали в Ялосоветки в пеленi.
   - Ах ти ж! Уб'ю! -  I  з  розмаху  оперiщив  Ялосонотi;у  вуздечкою  по
головi, по вiнку.
   Не встигла вона й крикнути, зацiпенiвши вiд жаху,  як  Сатанчук  той  з
пiною на губах кинувся товкти, знесамовитiло топтати ©© ногами.
   - Розчавлю! Скатую! - Вiн аж захлинався вiд лютi,  вже  не  було  перед
нами людини, навiть подоби ©©, тiльки Гримаса сказу змi©лась па розбряклiм
обличчi та мелько-тiли рудi, в засохлiй гнояцi чоботи, що  слiнма  топчуть
б'ють дiвчинку попiдбiччю, цiлячись  у  живi©,  у  мiсця  найболючiшi,  аж
майнуло в думцi: "Хоче вiдбити печiнки!.." Нам нiби  попоночiло  одразу  в
вiчу: уб'╨ ж, таки вб'╨!
   - Ряту-у-йте! Ялосоветку вбивають! - галаснули ми на весь степ.
   Хутiрський  бандюга  тепер  кинувся  вiд  не©  до  нас,  його  вуздечка
дiставала то одного, то другого, та, на щастя, де  взявся  Кирикiв  цуцик,
пiдлетiв, увесь настовбурчений  та  давай  безстрашно  хапати  бандюгу  за
халяви, за штани, не бiйтесь, мовляв, його, я ж ось не  боюсь!  Це  й  нам
одразу пiддало духу, Кирик, нагнувшись, кинувся лобом уперед на нападника,
а Катря iз-за спини кiшкою вчепилась у нього, намагаючись навiть  гризнути
за руку, що  затисла  вуздечку,  ми  теж,  як  гедзi,  стали  налiтати  на
глитайчука зусiбiч, а  вiн  крутився  серед  нас,  захеканий,  впрiлий,  в
патьоках  поту,  слiпо  перiщив  вуздечкою  першого-лiпшого,  кого  тiльки
вдавалось дiстати.
   - Г-гах, ви ж, торбешники слобiдськi! - вiн аж давився власною люттю. -
Я вам покажу созу! Всiх перетрощу! Всiх перекалiчу!
   А ми, ледь вив'юнюючись  з-пiд  вуздечки,  з-пiд  товстих  залiзних  ©©
вудил, i далi лементували на всi  голоси,  волаючи  до  наших,  до  всього
степу:
   - Ряту-у-йте! Сюди! Сюди!..
   Косарi, що почули нас iз першого погуку, були  тепер  уже  близько,  до
нас, очманiлих, долинав  iз-за  спин  рятiвний  ©хнiй  гомiн,  ось  тут  i
глитайчук нiби трохи отямивсь, зачувши небезпеку, загледiвши,  як  пiднятi
коси, наближаючись, на сонцi горять. На очах вiн одразу поменшав,  рука  з
вуздечкою опустилась, крок за кроком задкував вiн у бiк межi, а потiм,  не
кажучи слова, круто обернувшись, з мiсця  шугонув  у  гущавiнь,  безслiдно
зник у тих самих житах, з яких i з'явився.



   XIII

   Все, як i досi...
   Лiто.
   Шарiють вишеньки по садках.
   I Надька Винникiвна сидит над сво©м вишиванням, влаштувавшись неподалiк
од колодязя пiд вишнею шпанкою, де все гiлля облите червоним. Мати  сво╨му
улюбленому заняттю вiддалась, голкою блиска╨, ще один рушник готу╨ комусь,
а Дитинча, притулившись бiля материних нiг, позира╨ звiдти  на  нас  одним
оком, карим, сторожким, як це бува╨ в пiдраненого перепеляти,  коли  воно,
вискочивши з-пiд коси, вiдбiга╨  десь  по  стернi,  втiкаючи  вiд  гостро©
сталi, ще сподiваючись знайти якийсь кущик  для  захисту,  хоч  степи  вже
довкруг на всi гони лежать у снопах.
   Дурне перепеля, нiхто ж тобi не загрожу╨...
   - Не бiйся ©х, - каже Надька доньцi, згодом пiдходячи до нас  з  мискою
червоних, блискучих вишень. -  Куштуйте,  хлопцi.  А  ти  ©х  не  лякайся,
Настусю. Як пiдеш до школи, вони тебе ще й боронитимуть. Будете ж, хлопцi,
боронити ©©?
   - Будемо, будемо, - вiдповiда╨мо хором, твердо переконанi в правдивостi
сво╨© обiцянки.
   - Тепер у вас, кажуть, буде новий учитель? - зацiкавлю╨ться Надька.
   Так, буде, з Кам'янського при©хав, охоче розповiда╨мо ©й,  зараз  школу
щiткою вибiлю╨, а з осенi вiзьметься за  нас.  Худий  такий,  чорнявий  та
меткий... При школi, в  сусiдствi  з  Андрi╨м  Галактiоновичем,  оселивсь.
Книжок iз собою привiз цiлi вузли, та ще на чому - на  велосипедi!  Вперше
таке нiкельоване рогате диво бачить  Тернiвщина.  Хто  добре  вчитиметься,
того новий учитель обiця╨ на велосипедi покатати...
   - Яспо тобi, Настусю? - весело зверта╨ться Надька до сво╨©  донечки.  -
Цi╨© осенi й тебе запишу до школи, щоправда, годочкiв тобi ще не набiгло.
   - А ви набавте, - радить котрийсь знавець iз нашо©  пастушачо©  ватаги,
може, навiть окозамилювач майбутнiй.
   - Нi,  обманювати  не  будемо,  -  вiдказу╨  Винпикiвпа,  може,  й  так
приймуть. Та ще як гарненько попросимо,  правда  ж,  Настуню?  Ти  згодна?
Пiдемо записуватись?
   Дiвча помiтно свiтлiша╨ на виду, стримано кива╨  матерi:  згодне  воно.
Але ж таке мале що, пуп'янок,  а  не  людина.  Одначе  дiдусь  ©©,  Роман,
мабуть, бачить дiвчатко це вже великим, бо коли вiн виходить iз  садка  на
наш гомiн, ще здаля на ходу  знiмаючи  з  голови  пасiчницький  каптур  iз
сiткою, то найперше кида╨ лагiдний погляд на свою улюбленичку.
   - Буде тому щастя,  в  кого  жiнка  Настя,  -  каже  господар,  i  нам,
хлопчакам, подоба╨ться цей його жарт.
   Та раптом дiвча нахмурю╨ться, як звiреня: щось нагледiло...  Ага,  Мина
Омелькович iде, кудись па  Вигурiвщину  Чимчику╨  чи,  може,  й  далi,  на
Козельськ. I, мабуть, теж спрагу  вiдчув,  бо  заверта╨  просто  сюди,  до
Ромапового колодязя.  Латаний-перелатаний,  наближа╨ться  з  торбою,  наче
старцюга з ярмарку, можливо, що, йдучи до району, Мина навмисне  вирядився
в таке дрантя, бо ж бiднiсть свою вiн охоче виставля╨ напоказ,  вважа╨  ©©
нiби паспортом, вищiстю, перевагою, ледве чи  не  заслугою!  "Дурень,  хто
злиднiв соромиться, - час вiд часу просвiща╨ Мина  громаду.  -  То  колись
було, а пiд сучасний мент злиднi тво© - це сила!.." Сiро-бурий картуз  ще,
певне, царських часiв, сидить на головi в Мини кандибобиром, шия,  нiби  в
циркового борця, круто втягнута в плечi, - всi знають: Мина хоч  ростом  i
не вдався, а силу в руках мас таку, що й бугая звалить.
   - Ну, як тут  бджолиний  отаман?  Все  багатi╨?  -  каже  Мина  замiсть
здоровкання i, пiдступивши до колодязя, кинувши торбу, довго п'╨ з  цебра.
Потiм, розмашисте  втершись  рукавом,  обведе  садок  пильним  прицiнливим
поглядом i - до господаря:
   - Яблук да╨ш нарвати?
   - Ще зеленi.
   - А меду?
   - Ще молодий.
   - Бачите, який скупиндя! Серед зими льоду не випросиш! - апелю╨ Мина до
нас, босоногих, а тодi знову давай доскiпуватись до Винника: -  Признайся,
вони й з мо╨© дерези тобi взяток носять?
   - З дерези найбiльше, - без усмiшки вiдказу╨ господар.
   - А то нi? - хмуриться Мина.  -  3  кожного  соняха,  з  усiх  бур'янiв
тягнуть до тебе. Недавно були три вулики, а це вже он бiльше дюжини...  Ще
й Мамая того посадив. - Намальований па одному з  вуликiв  козак-бандурист
чомусь особливо лютив Мину Омельковича. - Хитра мармиза,  вгадай,  що  вiп
дума╨, той колдун... Це все вiй бджiл тво©х намовля╨, щоб  бiльше  носили?
Бо дуже вони в тебе роботящi.
   - Ледачих серед бджiл нема.
   - А ще, кажеш, без наймано© працi обходишся? I це ти не  iкс-плуататор?
Не визискувач? Хто батракiв  заводить,  а  па  тебе,  святенького,  бджоли
батрачать - хiба тут велика рiзниця?
   - Як на мене - велика.
   - Та ще ж i податку з пасiки нiякого? Хитро задумано, одначе  й  ми  не
слiпi. Я ось розповiм у районi, як у нас умiють тут маскуватись, як  деякi
людцi, бджолинi отамани, натягують на себе  Мамаеву  машкару.  Перед  усiм
зльотом войовничих безвiрникiв викрию - хай знають  про  наших  святих  та
тихих...
   Мина Омелькович вiдомий у нас як "сiлькор Око", найохочiше вiн  допису╨
до газети, що так i зветься "Войовничий безвiрник", хоча в  Тернiвщину  ця
газета потрапля╨ лиш вряди-годи, коли Мина Омелькович сам ©© принесе,  щоб
потiм  пiд  крамницею  крутити  з  не©  товстеннi  сво©  цигарки,   заодно
пригощаючи кожного, в кого нема для курива  фабричного  тоненького  паперу
"Прогрес", який прода╨ться лише з кременчуцькою махоркою разом.
   Погрози та нахвалки Мини Омельковича  про  те,  як  вiн  викриватиме  в
районi бджолиного отамана, "iкс-плуата-тора", спершу викликають  у  Надьки
насмiшкувату мiну, однак по якiйсь хвилi лице  ©й  захмарю╨ться  тривожною
задумою.
   - Чого ви такий злий на всiх, Мино Омельковичу?  -  раптом  зверта╨ться
вона до нього, пригортаючи дитя до пелени. - Разом з нашим татом колись по
заробiтках ходили, а тепер... Ну що ви з ним не подiлили? Небо оте?
   - З такими, як батько твiй, менi й на небi  буде  тiсно!  -  вiдповiда╨
Мина  погрозливо.  -  Даватиму  й  на  тiм  свiтi  ©м  духопелу!  Сторчака
летiтимуть iз небес на грiшну землю! Пойняла? Ти, Надько,  вчена,  скажеш:
середняк твiй батько. Це сьогоднi, в даний мент, середняк,  а  завтра  вiп
хто? Сьогоднi на нього бджоли роблять, а завтра вiп i джмелiв приручить та
пожене, щоб носили йому з усього свiту багатства.  I  все  задарма!  Зна╨,
кого приручити!..
   - Приручай i ти, - стримано зауважу╨ господар. - Хiба  нема  де  вулика
поставити? Землi ж нам революцiя порiвну дала,  а  що  ти  з  нею  зробив?
Кукiль розвiв!?
   - Хай i кукiль, тво╨ яке дiло? Може, я навмисне збагачуватись не  хочу?
Ось мо╨ все! - Мина пiдхоплю╨ торбу. - В багачi не пнусь! А ти домудру╨шся
тут. Доберемось i до таких! Потрусимо!
   - Не лякай, Мино. Перед законом ми рiвнi.
   - Нiчого собi рiвня... В мене в карманi блоха на арканi, а ти? В  медах
купа╨шся! Розживсь на чужих гречках! Скоро хату, мабуть, залiзом укри╨ш?
   - Вкривай i ти.
   - Свою чи вкрию, а твою розкрию! I нiякi грамоти тебе не врятують!..
   Це Мина ма╨ на увазi ту грамоту, що ©© за пiдписом самого  Петровського
Винник Роман одержав позаторiк на окружнiй виставцi за сво©  досягнення  в
садiвництвi та бджолярствi.
   Мовчить господар. Iншим разом назвав би Мину "свистуном": тобi, мовляв,
що не дай, усе просвистиш, - а зараз  мовчить,  поринув  у  задуму.  I  ми
сто©мо знiченi, почува╨мось нi в сих нi в тих.
   - Буде тут, буде дiловi - покрику╨ Мина,  поглядаючи  пiдбадьорливо  на
нас, хлопчакiв. - Якi не ╨, а дiждемось свого менту! Новий учитель ось  до
вас, хлопцi, прибув, па мiсце того тюхтiя. Але... Може, хоч  цей  навчить,
як нам з опортунiстами боротись!.. I сiлькор Око ще сво╨ слово  скаже.  Це
тут з нього посмiховисько роблять, а там, у районi, голос його  силу  ма╨.
Ще вiзьмемо за душу всiх, хто на дурняк нажива╨ться.  Горлянку  не  одному
передавимо! Не радi  будуть  нi  садкам,  нi  ставкам,  нi  сво©й  "святiй
худiбцi"...
   - Заздрiсть тебе, Мино, заслiплю╨, - каже господар сумовито.
   - Хто з нас та чим заслiплений - завтрашнiй день покаже,  -  вiдповiда╨
Мина впевнено. - Завтра може виявитись, що сiлькор Око якраз  бачить  далi
за всiх вас уперед!.. Таке бачить, що Мама╨вi тво╨му й не снилося!..
   Доки Мина  розбалаку╨,  дiвча  Надьчине  злякано  до  матерi  тулиться,
хова╨ться за спiдницю, бо, видно, цей дядько  з  таким  крикливим  голосом
неабияк ©© пастрагпу╨, степову й  без  того  дикувату  дитину.  Коли  Мина
розiйдеться ось  так,  що  аж  бiлками  сердито  поблиску╨,  тодi  й  нам,
хлопчакам, його трохи боязко, тодi вiриться навiть, що Мина свого часу був
здатен когось там у повiтi гирею вбити. Подейкували  в  Тернiвщинi,  що  в
розпал громадянсько©, коли буржу©в-крамарiв у Козельську трусили, заскочив
нiбито Мина ще з кiлькома до котрогось тамтешнього крамаря  вночi,  пiдняв
переляканого з постелi: "Золото на  стiл!  Махновцям  на  лопатi  з  вiкна
подавав, а вiд нас хова╨ш?" Оскiльки ж той дiлитися  статками  не  захотiв
чи, можливо, ранiше з нього все золото витрусили, - Мина, вигнавши сiм'ю в
другу хату, посадив упер-тюха навпроти себе  в  кутку  й  цiлу  нiч  кидав
гирями в нього, хоч золото на столi так i не з'явилось... Сам  Мина  щораз
уника╨ мови про тi чортзна-колишнi гирi, навiть сердиться, якщо хто пробу╨
розпитувати,  а  дружина  його,  яскраво©  вроди  молодиця,  запевня╨,  що
вибрехано це на Мину, не було такого, не мiг вiн людину,  хоч  i  крамаря,
самосудом карати. Може, й так воно, а  ось  як  розлютиться,  знесамовитi╨
Мина Омелькович, накiбчиться на когось, аж посiрiвши вiд лютi, то можна  i
в тi його скаженi гирi повiрити...
   Вже зiбравшись  iти,  Мина  подобрiлим  голосом  знову  зверта╨ться  до
господаря:
   - Ну ти не той... Покричали i досить. А щодо меду... Кажуть,  вiд  меду
здоров'я людини ста╨ ведмежим? Так не поскупись - винеси  Минi  па  дорогу
окомелок щiльника, знаю ж, качав... Бджоли тобi завтра ще принесуть!
   I чу╨ у вiдповiдь:
   - Хай принесуть i тобi.
   - Не даси?
   - Бджолу проси, хай вона тобi дасть.
   А бджола одразу й почула! Та не  одна,  а  хмара  ©х  з'явля╨ться  бiля
колодязя, мовби за якимось та╨мним бджоляревим знаком. Можливо, принесений
Миною ма-хорчаний дух мав тут значення чи роздратували бджiл Минин крик та
оздоба, бо злiсть людська бджолам теж нiбито переда╨ться, -  так  воно  чи
нi, а  тiльки  Романове  вiйсько,  мовби  по  тривозi  пiдняте,  з  жалами
напоготовi, вже густо закружляло поблизу, загуло  сердито,  та  якраз  над
Миною Омельковичем!
   - Ти ба! Де ©х в чортячого батька стiльки набралось?
   Сiлькор  Око  давай  вiдмахуватись  обома  руками,  та  це   бджiл   не
вiдлякувало, навпаки, пiддало ©м завзяття, вони й пiдмогу  пiдкликали,  ще
сердитiше цiлим ро╨м над Миною загули,  i  котрась,  таки  влучивши  мент,
шпигонула Мину в зашийок, а ще якась  загнала  жало  пiд  самим  оком,  аж
бiдолаха скрикнув i, затуляючись рукавом, кинувся навтьоки.
   Вiдбiг вiд колодязя й зупинивсь, лаючись:
   - А виздихали б вони тобi всi! Не бджоли, а чорти якiсь! Та втихомир ти
©х!
   Ми, дiтлашня,  просто  падали  вiд  реготу,  i  Надька  смiялась  сво©м
клекотливим красивим смiхом, а дядько Роман  теж  звеселiвши,  провiв,  як
чаклун, у бiк пасiки рукою:
   - Ану,  бджоли,  додому!  Киш!  Киш!  I  вони  одразу  й...  вiдлетiли!
Втихомирились зовсiм. Потягли до вуликiв свiй приспоко╨ний гул.
   - Як тепер я на зльотi з'явлюсь? - обмацував  Мина  Омелькович  вжалене
мiсце пiд оком. - Сiлькор. Око та з таким оком... Тьху ти, нечиста сила!
   Надька порадила побризкати в обличчя водою, - тодi око не так запухне.
   Скориставшись порадою, Мина Омелькович  довго  бриз-кався  бiля  цебра,
зизом поглядаючи то на нас, то в садок на пасiку.
   - Наплодив ти ©х тут цiлi табуни, - бубонiв вiн. -  Ще  й  вусатого  на
сторожi посадив... Побачимо, як вiн тобi насторожу╨...
   Весь час, доки  Мина  Омелькович  сварився  тут  з  бджолами  та  ©хнiм
"отаманом", Настуся, притулившись до матерi й надувши смаглявi  тугi,  мов
яблучка, щiчки, поглипувала на цього крикливого дядька спiдлоба,  i  якась
аж доросла ненависть проблискувала в дитячих виразистих, наче намальованих
очах. Коли  дiвча  насурмлю╨ться,  то  очата,  так  само  як  i  в  матерi
золотаво-карi, одразу темнiють, подiбно до того, як темнi╨ степ,  колп  на
нього вiд хмари тiнь набiжить.
   Та ось Мина,  налементувавшись  i  ще  раз  ковтнувши  з  цебра,  знову
накрендив свого картуза й рушив нарештi з подвiр'я - при цьому не мiг вiн,
звичайно,  помiтити,  яким  гострим  незмиренним  поглядом  Надьчине  дитя
проводжа╨ його осадкувату постать з орлами свiжих, вчора, мабуть,  нашитих
на штанях, латок. Пiшов, i всiм пiби аж вiдлягло вiд душi.  Довго  що  нам
буде  видно,  як  Мина  Омелькович,  вiддаляючись,  змигу╨   тими   сво©ми
привареними на сiдницях орлами, що ©х вiн нiколи не соромиться,  приносить
двоглавих сво©х до Терпiвщини, навiть хизуючись, а тепер ще i в  Козсльськ
понесе.
   - Чого той дядько лаявся? - аж тепер одверто стривожу сться  дитина.  -
Чого вiн кричав?
   - То вiн жартував, - приспокою╨ молода мати Настусю, - ти не лякайся.
   - Нi, вiн лаявся, жартують не так, - твердить сво╨© дiвча.
   Дядько Винник сумовито погляда╨ у бiк дороги, а коли Мина вже  зник  за
пагорбом, зауважу╨ з гiркотою:
   - Драний то чоловiк, дитино. Непуть. Як бовкне що - то  нi  пришив,  нi
прилата╨... Хiба неправду я кажу, хлопцi?
   Що  тут  заперечиш...  Не  вперше  нам  чути  такi  вiдгуки  про   Мину
Омельковича.  Невисоко©  думки  Тернiвщина  про  його,  по-теперiшньому  б
сказати, дiловi якостi. Найбiльший гандж, що до роботи ма╨ велику  нехiть,
а в нас ледарi нiколи не були в пошанi. Хата його прилiпилась  на  згiрку,
на самому розi двох вуличок, дерезою обросла вiд дороги, i жодно© вишеньки
бiля не©, все нiяк не збереться Мина посадити, хоча щороку намiря╨ться:
   - Ось восени i я грушу дулю посаджу для свого синочка...
   Не одна осiнь минула, а грушi так i нема. Вiрний лиша╨ться сво©й звичцi
Мина: сяде зрання  на  призьбi  й  до  обiду  сидить  снопом.  Курить,  та
покашлю╨, та спогляда╨ свiт, мов король який-небудь,  надiйно  почуваючись
за сво©м колючим  муром  iз  дерези.  Нам,  хлопчакам,  Мина  пiд  настрiй
поясню╨, що ма╨ право тепер i передихнути, бо замолоду дуже  тяжко  робив,
всi жили ви-тягло з нього прокляте панство. Роман цей лише  скiлькись  там
часу побув на воловнi, а тодi до садiвникiв прилiпився, Мину ж як  загнали
на конюшню, то вже й не вилазив звiдти -  бiля  коней,  у  гнояцi  день  i
нiч...
   -  Конячим  духом  так  просмордишся,  що  увечерi  дiвчата  вiд   тебе
сахаються, - довiрливо жалiвся, бувало, нам Мина Омелькович. - А  годували
як? Нiяко© тобi  перемiни,  галушки  та  галушки,  а  роботу  питають,  за
найменший недогляд уже по зубах Мину, канчуком по плечах...
   Досi без обурення Мина не може згадати,  як  панчуки-офiцери  до  кровi
побили його нагаями, коли жеребну кобилу недогледiв i вона лоша скинула...
Одне слово, поневiрявся  чоловiк,  i  це  в  нас  виклика╨  до  Мини  щире
спiвчуття. Зна╨мо про нього й те, у що вiн нас не  посвячу╨,  але  про  що
вiдомо всiй Тернiвщинi: нiбито в тiй же папськiй економi© женили  Мину  не
зовсiм з його власно© волi, бариня-вiдьма нiбито  нав'язала  йому  в  жони
одну iз поко©вок, щоб приховати чи©сь там грiхи, отже, ╨  великий  сумнiв,
чи синок Гришуня, який зараз у  Мини  росте,  i  справдi  доводиться  йому
синком... "Чий бик не скакав, а телята нашi", - так на  цi  речi  дивиться
Мина. Рiдний там чи не рiдний, а вiн так упада╨ бiля свого одинака, що  не
кожен рiдний батько мiг би увагою з ним зрiвнятися. А що Гришуня хоровитий
удався, то це тiльки побiльшу╨ Минину турботливiсть про нього, сам за руку
водить хлопця по знахарках та шептухах... Зна╨мо про Мину також i  те,  що
вiн свого часу мало не розстрiляний був за того крамаря в  Ковельську,  на
останню розправу його вже вели гайдамаки в шелюги, тiльки темна нiч та отi
шелюги нашого Мину i врятували. Це, звичайно, ми ставимо Минi  Омельковичу
в неабиякi заслуги.
   - Глум, стусани, мордобiй -  всього  було,  -  при  нагодi  довiря╨ться
дiтворi наш комнезамiвець. - Вродився людиною, а жити випало бидлом...  Не
раз сво╨ю кров'ю вмивався. Не раз ночами звiриною вив вiд образи.  А  тодi
ще дивуються, чого воно так: був Мина як Мина - i раптом зцапiв чоловiк!..
   Зцапiти, зсатанiти йому недовго, ранiше поневiрявсь, натерпiвся  образ,
а тепер  ось  iншим  вгриза╨ться  в  печiнки.  Покричав  тут,  подався  на
Козельськ. Вже десь у степовiм вибалку заховався Минин картуз,  а  Настуся
ще й досi не подолала в собi перестраху.
   - А як до школи пiду, вiн на мене й там кричатиме?
   - Таж ось вони тобi  оборона,  такi  хлопцi  хiба  не  заступляться,  -
сумовито всмiха╨ться Надька, вказуючи на нас. - Заступитесь, правда ж?
   Правда. Будем захищати ©©, не смикатимем у школi за  оцi  ©©  коси,  що
вони в не© вже, як у доросло© дiвчини, заплетенi двома блискучими  темними
перевесельцями i теж пахнуть, як i в матерi, зiллям. Заступатимемось перед
будь-яким, бо воно ж мале та ще й напiвсирота, або, як  Бубиренчиха  каже,
"байстрюча", хоча ми цього слова уника╨м, вловлюючи в ньому  образу.  Так,
так, кривдити Настуню нiкому не  дозволимо,  недарма  отут  слово  да╨м...
Отже, в школi матимем вiднинi ще один обов'язок, усвiдомлення його  робить
нас нiби старшими.
   Крiм Андрiя Галактiоновича, вчителя ще земського, давнього, що вчителю╨
в Тернiвщинi нiби справiку, буде тепер у пас  повий  молодий  учитель,  що
прибув змiнити свого попередника на прiзвисько Але,  котрого  сiлькор  Око
пiддавав критицi за незвичнi для Тернiвщини слововживання.  Дивна  рiч,  у
нашiй слободi нiколи не  вживалось  таке  собi  слiвце  "але",  нашi  люди
якимось чином обходились без нього, i ось з'явля╨ться у школi вайлуватий i
завжди нiби трохи сонний учитель у  вишитiй  сорочцi,  тiльки  вишитiй  не
нашими узорами, i раз у раз чу╨ вiд нього Тернiвщипа оте  чуднувате  "але"
та "але". Тож i прилипло воно до  нього  прiзвиськом  хоча  й  незлобивим,
однак чiпким, i коли матерi взимку посилають котрогось iз малих до вчителя
з кутею, то без усякого насмiхання кажуть: понеси кутi сво╨му Але,  чи  як
там його величати. Побув зиму та й  подiвся  невiдомо  де,  нiби  розтанув
разом iз смiшним сво©м прiзвиськом, а замiсть нього буде Микола Васильович
Дух, присланий на пiдмогу нашому славному Андрi╨вi Галактiоновичу, що його
шану╨ вся Тернiвщина, здавна вважаючи сво©м. Колись,  ще  юнаком,  при©хав
Андрiй Галактiоно-вич  працювати  до  нашо©  земсько©  маленько©  школи  i
вiдтодi вiн осiв тут назавжди. Звiдси й  на  германську  вiйну  було  йото
забрано, де йому випало пережити газову атаку, i газ  такий  виявився,  що
вчитель наш i досi постiйно покахику╨ стиха i ма╨ жовтавий,  хоча  й  дуже
чистий, колiр обличчя. I сам вiн якийсь чистоокий,  гарний  собою,  носить
довгу толстовку, грива чорного, перетканого сивими ниточками  чуба  спада╨
аж на плечi, - так ходить i в дощ, i в  снiг,  голова  вiдкрита,  в  шапцi
Тернiвщина його нiколи не бачила. Мешка╨ Андрiй Галактiонович при школi, в
кiмнатi у нього зi  стiн  дивляться  поважнi  якiсь  мудрецi,  здебiльшого
бородатi, i сам вiн для нас як мудрець, зда╨ться, про  все  вiн  на  свiтi
зна╨ - що було i що буде. Може, тому й з  нами  поводиться  без  крику,  з
терпiнням ставиться до наших дитячих витiвок, мовби проща╨ нам ©х  за  все
те, що жде нас попереду, що на нашу долю випаде  колись  пережити.  Навiть
коли хто зовсiм бешкетний стане перед Андрi╨м Галактiоновичем,  вiн  i  на
того голосу не пiдвищить, тiльки довго-довго подивиться глибоким,  наче  в
саму душу спрямованим поглядом  i  за  звичкою  пiдкрутить  лагiдно  свого
темного, чепурного вуса:
   - Бiльше не будеш?
   - Не буду.
   - По партах ногами не ходитимеш?
   - Нi.
   - Ну, то бiжи.
   I тихо всмiхнеться вслiд.
   Як i Роман-степовий, Андрiй Галактiонович теж ма╨  стосунок  до  бджiл,
тро╨ вуликiв його стоять у садку, край шкiльного подвiр'я. Деколи до нього
навiду╨ться i Ромап-степовий, головний "бджолиний отаман", разом вони тодi
радяться, схилившись над вуликом, обмiрковують щось сво╨,  бджолярське,  i
тодi   ©х   нiкому   сторонньому   не   зрозумiти:   справдi,   мов   дво╨
мудрецiв-ворожбитiв, що бесiдують сво╨ю, тiльки ©м доступною мовою.  Iнодi
при╨дна╨ться до ©хнього товариства  мандрiвний  художник,  заверне,  йдучи
десь iз Козельська в довгiй хламидi-плащi й пом'ятому, з опущеними крисами
капелюсi, що завжди на ньому нiби з-пiд дощу, навiть  якщо  буде  це  i  в
найбiльшу спеку.
   -  'Все  шука╨те  вiчнi  барви?-  привiтно  скаже   до   нього   Андрiй
Галактiонович. - Нiяк не даються до рук? А вони, може, таяться  в  якомусь
звичайному бур'янцi, що ми по ньому щодня ходимо...
   Художника Андрiй Галактiонович назива╨ "поетом мiсячних ночей", вважа╨,
що гiсть його колись умiв, як  мало  хто,  передавати  мiсячне  свiтло,  а
зараз,  на  жаль,  йому  нiяк  не  вда╨ться  повторити   сво╨   ж   власне
досягнення...
   На вiдмiну вiд Андрiя Галактiоновича  щойно  прибулий  до  нас  учитель
Микола Васильович людина, видно, зовсiм iнших нахилiв. Власне, про  нового
вчителя ми ще мало що зна╨мо, за винятком того, що вiн любить спiвати, чим
i встиг одразу сподобатись тернiвщанам. ╙ ж такi люди: тiльки  вечiр,  так
уже й тягне його до спiву, вже полинув  над  Тернiвщиною  голос  його  вiд
школи, де вiн, ставши бiля вiдчиненого вiкна й  не  запалюючи  лампи,  сам
собi виводить чистим тенором якусь не тернiвщанську, ранiш у нас зовсiм не
чуту пiсню, що всю душу тобi доймае, надто ж коли це буде  мiсячно  i  нiч
свiтитиме така