Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ╞, ©  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   1

   Наряджа╨ доню: зда╨ться, то власне  серце,  вибране  з  грудей,  окремо
радi╨.
   А знов лихо: повели чоловiка в сiльраду. Скiльки ©м треба? Чiпляються i
гризуть: давай! - як не грошi, так хлiб.
   - Мамо, скоро? Я на майданi пiдожду.
   - Скоро, - чого ж на майданi? Потерпи: тата вiдпустять, i зразу пiдем.
   - Миколи i Андрiйка нема.
   Тата ждуть: як станеться що... ╞й  страшно  навiть  вимовити.  Причiсу╨
Оленку, пильнуючи кожного пасмочка; заквiтчу╨, нiби корону╨ зiрками, зверх
блiдого лобика. Нiчого не каже ©й, але невимовленi слова тремтять, подiбнi
до сполохiв, насерединi грудей:  "Квiтко  моя!"  -  i  неозначиме  почуття
обкинулося, нiби передвiстя з болями; не знати, що, крiм них,  прийде.  Не
хоче пiддатися ©м душа. Втiха коло  донi  не  гасне,  як  мiсяць  -  любим
серпиком.
   - Скоро скiнчу, стiй! -  стриму╨  доню,  чомусь  нетерпеливу,  з  сiрим
зошитом на долонях: там ©© наука.
   - Може, я не пiду? - несмiливо пита╨ Оленка.- З мене смiятимуться.
   - Хто ж?
   - Учнi i вчителi: всi.
   - Нерозумний смiх i грiшний.
   - Вони глузуватимуть!
   - Терпи! Це годиною краще, нiж цiлий вiк хвалять.
   Дарiя Олександрiвна досаду╨, що "вони"  смiються  з  ©©  дитини.  От-от
схопиться гнiв: справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зника╨ в
обширi серця, де нема йому чим горiти. Зосталась гiркота, звична за  довгi
роки.
   I стерпiла! - як завжди.
   Хмуриться мати.
   Первiсток ©©, чотирма роками старший за  Оленку,  пiдкорився  страховi.
"Навiщо  пережиток?"  -  сказав,  напевно,  з  чужого  голосу.   Андрiйко,
найменший, часом послуха╨.
   Малi думають, що мама темнiша, нiж  шкiльнi,  бо  тi  ходять  з  новими
книжками, а вона старi читала... Так там була  правда  i  серце,  а  що  в
теперiшнiх? Зла настирливiсть.  Вiдчува╨  мати,  як  день  у  день  "вони"
настроюють дiтей проти ©© думки i волi. Дiти очужiли.
   Рiзку, аж розпачливу кривду вiдчува╨ з того,  нiби  рану  вiд  iржавого
ножа, коли впiка╨ться i мучить. А що робити? - хоч кричи,  не  поможеться;
"вони" сильнiшi.
   Обличчя в не© - з видовженiстю i запалими щоками;  з  надто  звуженими,
супроти звичайного, обрисами нижнiх .повiк, як i надто вглибленими  очима,
кольору темно-сiрого,  без  гострого  блиску.  Але  ©х  яснiсть  вiдтiнена
бровами i косами - в такому  вiдсвiтi,  що  нагаду╨  попiл  вiд  згорiлого
шовку; i видаються темнiшими, нiж  насправдi,  через  неприродну  блiдiсть
обличчя.
   Дарiя Олександрiвна нiби спокуту╨ться в празник, вiдболiваючи  провину:
з непотрiбно© гостроти до Оленки, що недавно мала в школi декiлька низьких
оцiнок; не з-за сво╨© нездiбностi, а з-за пустощiв i недбальства.
   Чомусь тодi, можливо, з побоювання сорому вiд чужих  посмiхiв:  мовляв,
"дурна дитина в вас",Дарiя Олександрiвна грiзно нагримала на Оленку i мало
не вдарила. Хоч не  збиралась  бити.  Однак  не  сподiвалася,  що  з  того
гримання вийде. Дитя сполотнiло, затрусилося плечиками i, ледве не  впавши
непритомне, вiдступило в куток. Заридало, та так гiрко, в болючому  плачi,
тремтiвши дрiбною судомою,- що всi в хатi обмерли. А воно раптом стихло, i
хоч тодi кинулися  всi  втiшати,  проте  було  як  потеряне  i,  зда╨ться,
занедужало. Потiм старалося i принесло найкращi оцiнки.  Радiло  за  маму,
якiй неодмiнно треба бачити гарнi знаки в зошитi. Видно, так i  не  тямило
до кiнця, чому - треба.
   Глянувши на  зошит,  Дарiя  Олександрiвна  вiдчула,  як  болiсно  серце
стиснулось: такий жаль на себе! - роки життя вiддала б, тiльки вернути те,
що сталося.
   Оленка пiд маминим гребiнцем стала покiрна; вся в бiлому i сама  блiда,
з свiтлими очима i високо пiднятими брiвцями - як в  тата.  Кiлька  квiток
бiля ©© чола, здавалося, посилали бризкучий промiнчик на всi  сторони.  Як
зоря - жила в хатi, дивна тихiстю.
   Сьогоднi так пильно мати  зачiсу╨  Оленку,  збираючися  пiти  з  нею  в
церкву; стояти поруч i випроситися з провини.
   I якраз лихо! - причiпливi повели чоловiка i невiдомо що буде.
   I також: Оленка збива╨ться. Як важко вмовляти, при чужому  настроюваннi
з насмiшкою.
   Згодиться; чого ж на майданi стояти?
   - Оленко, дражнитимуть, що в церкву пiшла, то промовч! ╞хн╨ зло  щезне,
а правда - нiколи.
   - Де буде?
   - З людьми, що живуть скрiзь. А повмирають, буде з ними на небi.
   - А ми - де?
   - Коли достойнi, з ними.
   - Як там живуть?
   Дарiя Олександрiвна подумала: ось  як  твоя  душа  -  безвинна  i  всiм
проща╨, люблячи. Так живуть.
   - Того не знаю, але - щасливi.
   - Де?
   - Оленко, все пита╨ш, а я не знаю.
   - Мабуть, високо! - як птахи. Де дiнуться вiд дощу?
   - Це над дощем i зiрками.
   - А що ©сти?
   - Нiчого не треба.
   - I хлiба?
   - I хлiба теж - нi.
   Оленка дивиться в вiкно, думаючи.
   - Я вже знаю! - так, як сонце: нi об що не трима╨ться i ходить.
   Знов роздуму╨, поглядаючи на свiтило за шибкою.
   - Не розлучаться?
   - Хто?
   - Всi - родичi.
   - Як любитимуться, то - нi: разом будуть; i коли не  роздiляться  самi,
перед брамою.
   - Де?
   - Невидима i коло всiх. Як церква.
   Оленка трима╨ зошит, нiби звiт. Сiра обкладинка з  поземними  рисами  i
власний пiдпис - в округлих i нерiвних лiтерах.
   Думка прив'язана до одного: як будуть разом - "тодi"? Чи так, мов через
небозвiд переходить гурток зоряний, нерозлучимо, склавши рисунок? Губиться
думка.
   Гарно - з мамою  пiти;  в  церквi  бабуся  сто©ть;  а  вiд  посмiшникiв
одвернутись, i годi.
   Чого зошит - в Оленчиних руках, вiдомо, але мати нi  словом  не  вказу╨
здогаду: така хитрiсть любляча. Зошит з милими  кривулямi;  дорожчий,  нiж
речi хатнi. Бо замкнено мiж сторiнки спогад i свiтло: подiбно  до  квiтiв,
кладених з весни - радiти ними i смуткувати, вiдкриваючи перед очi.
   Мов не бачить!  -  уда╨  Дарiя  Олександрiвна.  В  не©  сумнiв:  чи  не
розлiну╨ться доня ще раз  i  дужче,  нiж  попереду,  коли  похвалити?  Хай
стара╨ться без нагороди. Але - чи гаразд, отак проминути доньчин знак?  То
ж вiд пошани до мами.
   - Дай зошит!
   Оленка зрадiла: мама знов подивиться на працю. Лiтери труднi i  непевнi
обрисами, нiби будованi з крихiтних кiлочкiв  i  дугастих  сковок.  А  для
Дарi© Олександрiвни краснi - лiпшi, нiж празниковий вiзерунок.
   - Гарно! - сказала i кладе зошит на поличку, де  тiсним  рядком  стоять
книги.
   Поправля╨ вбрання на Оленцi, пригладжу╨, обсмику╨ або просто торка╨;  i
все не може вiдiрватися нi почуттям, нi поглядом.
   Пора. Треба, iдучи до церкви, спитати хлопцiв, чи тата бачили.
   - Ну, вже! - сказала Оленцi, подаючи  дзеркальце,  мовляв,  дивись,  як
мама нарядила, i не забудь: нiхто не прибере краще.
   Шаснули  кроки  мимо  вiкон;  тiтка  Ганна,  перейшовши  через   город,
навiду╨ться: мабуть, спитати про збори.
   Сусiдка старша вiд господинi; грушуватi зморшки навколо губ.
   Зразу всмiхнулась до Оленки:
   - Гожа! - хоч на заручини, а нехай не наврочу...
   Легко дмухнула, нiби вiдкаснувши злий наплив.
   Оленка  миттю  поклала  дзеркальце  на  стiл  i,   торгнувши   дверима,
вiдпурхнула через сiни.
   - Чого в сiльраду ведуть?
   - Чого ж? Хлiб правити - останнiй. Враз,  пiсля  цих  слiв,  нiби  тiнь
пiдступила: тiнь крiзь весь свiт; здалося - вiкна стемнiли.
   - Бiда на всiх! - журиться тiтка.
   Глибоко в платок закуталася, хоч день погожий,  з  тепло©  смуги  перед
дощами. Платок картатий  i  тяжкий:  закривав,  як  сутiнок  вiд  хмари  -
присохлу вишню.
   Обличчя, в'янувши, знебарвилось i в брижi пiшло, розвiйчатi  при  очах,
повних думкою.
   - Снилось менi,- оповiда╨ тiтка тихо, з докладнiстю кожного звуку,  мов
доспiвуючи,- що отак близько, як он пiч, бачу: кожушанка передо мною; i не
видно, на чому висить, на одвiрку, чи що? - кожушанка з  ящiрки  зроблена,
хоч i шерсть ╨, руденька-руденька, а  цього  не  бува  на  ящiрцi...  Таки
знати: з ящiрки, i все. Простягла я руку, погладити шерсть, узнати, з чого
вона, i аж обпеклась об кригу. Недобрий сон - до чого воно?
   - Недобрий! - згоджу╨ться Дарiя Олександрiвна. -  В  ящурину  кожушанку
або ж нещастя одягнуть.
   - Одягнуть. Недобрий сон! - звiку такого не бачила. Де ж хлопцi?
   - На майданi. Вести хотiла в церкву,  так  опинаються  ба  в  школi  ©х
соромлять, смiхом мучать.
   - От ворожа твар!
   - Наторочено дiтям, що новi  книжки  церкву  перерослi©.  А  тi  книжки
мертвi!
   - Отак з мо©ми племiнниками. ╞м очi прив'язано  до  нових  книжок,  хоч
бачу: нудно. Стару книжку попадуть, то цiлу нiч коло  прикрученого  свiтла
сичиками сидять.
   - Бiда; i вчити треба, бо знидiють.
   - Треба! - згоджу╨ться тiтка.- Аби  ж  учено,  як  годиться.  Напам'ять
нiчого не знають. Колись було... от, я сама: недовго  вчилась,  а  скiльки
пiсень i казок знала! - вночi збудять, i прокажу.
   2
   Хлiбороби,  сполохом  зiбранi  в  сiльраду  недiльного  дня,   слухають
промовця, як нiколи в селi Кленоточi.
   Мирон Данилович притерп до стiни, коло крайнього вiкна, i  погляда╨  на
промовця: "Страшний, ох, страшний! - твердить вiн  собi  в  думцi.-  Такий
переступить".
   Стiй i мучся мовчки, а дома рiднi ждуть; i ранок бiлi╨  за  тинками,  в
саду, як люстро - ранок; павутинки обсипанi росою i свiтяться вiд  чистого
неба. Ти ж мучся безпровинно, бо понурик надумав з кiстками взяти всiх. На
думцi знов: "Переступить хоч закон, хоч щоi" Якби тому рудцевi  близько  в
очi заглянув, був би вражений - аж скипiлiстю бiжать поблиски в окунюватих
чоловiчках кароокого крiзь масивнi, мов з криги сiченi, скельця  окулярiв.
Лоб скосистий i бiлявий: рiзнить проти щiк, пройнятих брунатною тiнiстю.
   Загрозливо, але забарно, руша╨ доповiдчик: вiд самого царизму. Береться
до твердих справ: iндустрi©, пiдкуркульства, саботажу, хлiбоздачi i вкiнцi
- "корчування".
   Мирон Данилович огiрчений без краю: "Так би зразу казав  -  давай  весь
хлiб, бо вб'╨мо! - як здобичник. А то кружить змi╨м i мучить".
   - Злама╨м опiр  i  гнiзда  зметем!  -  промовець  пiдвищу╨  виголос  до
дзвiнкостi; земля здригнеться, так зметем з лиця.
   Григорiй Отроходiн як  промовець  звик  пiдносити  стан  почуття  -  до
палючо© погрозливостi проти слухачiв. Мова текла в виразi власно© правоти.
Виголошеннями летiв на ницих,  що  противляться  сповiщенню,  свiченому  з
партiйних свiтильникiв.
   - Трудящi, борючись пiд прапором!..- карбу╨ Отроходiн.
   В його уявi "трудящi" витiснили присутнiх, що з залiзними мозолями; вiн
- про iнших. Папери iнструкцiй дихали квiтнем, коли мрiяв, якими щасливими
трудящi стануть. Вiддаленi i  невиразнi.  Але  ©х  думання  i  розвиток  -
джерело бадьоростi для Отроходiна. Вiд ©х iменi  наклада╨  вимоги,  як  на
лезах, до зерносi©в, чужих очима.
   Перша група зiбрана гаразд; мiлiцiя при дверях: для строю i впливу.  Ти
партiйнiстю вiдповiдай - чому ж хатники ходять дозвiльно, лишаючи справу в
проривi, пiд оргвисновки? Нi, вiн чоловiк мiцнiший, нiж борщо©ди  думають.
Кип'яч варити - в клiщi ©х! Мертвяки встануть i, насипавши зерно в  труни,
бiгом принесуть на зернопункт, йому до нiг. Поклоняться надодачу.
   Постанова ╨ - i виконай! Вона в портфелi, пiд мiдяними заклацками, коло
руки. Дужча, нiж ваша впертiсть.
   На прийомi в столицi один з групи, зготовано©  до  ви©зду,  спита╨:  що
коли селяни вмиратимуть,  противлячись  хлiбоздачi?  Керiвник,  який  досi
поскiпано жовтiв, з мiною суворо-офiцiйного державця, i  стримано  ворушив
руку, випускаючи з-пiд посмоктаних  вусiв  камiнно-повiльнi  речення,  тут
сiпнувсь  i  вiдкрив  губи  в  такий   вищир,   що   Отроходiна   пройняло
остиглiстю... "Нечисто!"  -  метнулась  думка  про  "хазя©на",  очi  якого
глянули потiм,  спиненi,  з  крижаною  рудiстю,  нiби  зимнооердна  iстота
старовини, оживши, крiзь них загрозилась.
   Отроходiн, вiд недовiр'я до власного враження, зразу ж  погасив  думку.
Боявся за переступ у  самосвiдомостi  i  слухав  вiдповiдь,  як  канон  на
гранiтнiй сторiнцi.
   - Взяти хлiб з мертвих - весь!
   Шана до вождя безмежна; френч замовлено, як в ньогi викрiй пiвфронтовий
i - зеленкавiсть, бо справдi вiйни.
   Вiн зна╨: хоч i зневажливо слухають хлiбороби, але наляканi. "Подума╨ш!
- царi... Жуки з поскорузлими мiзками: а глядять, як шляхта: на кого?"
   З пiдвищення, нiби драматичного кону, видно ©х  обличчя:  всюди  вирази
гостро© вiдрази, очi - з огниками; тривога i похмурiсть вi╨ по залi. Дехто
збайдужiв.
   У поглядi одного, що бiля вiкна, вража╨ докiр  з  фосфоричною  гiркотою
свiчення, вiд якого трудно вiдхилитись.
   Перевiрити: прита╨ний!  -  з  "iндусiв";  навколо  таких,  як  правило,
гнiздиться опiр.
   Отроходiн,  звично  зв'язуючи  вислови,  придивля╨ться  до  видовженого
обличчя в рiзкiй свiтлотiнi з вiкна. Брови пiднятi, нiби здивовано, хiба -
вiд терпеливостi? Очi сiрi, трiшки блакитнястi: в терпких посвiтах.
   Щось, захоплюючи горючiстю, рухнулось Отроходiну на серцi i вiн скипа╨;
говорить суворо - в очi коло вiкна.
   Мирон Данилович стояв, як до стовпа прикутий.  З  вигляду  -  середовий
чоловiк; i в прiзвищi сiльська звичайнiсть: Катранник. Враження буденностi
пiдсилено,  бо  небритий:  в  недiлю  схопили  нагло.  Череп  вимiрився  в
височину, з записками, що коло русяво© чуприни бiлiли над обпаленiстю чола
i видовженого обличчя. Аж сивими, на днi западин, виглядають очi, хоч вони
з проголубiнню, притiненою вiд брiв:  мов  землистого  тону,  як  i  вуса,
опущенi крайцями вниз.
   Сатинову сорочку,  колись  темно-синю,  а  тепер  бiлясту,  з  рештками
початкового барвлення бiля комiра, закривав пiджак неозначимо© сiростi, як
бува╨ на старих стернях пiд час обложного дощу.
   Катранниковi видно в вiкно: сто©ть пiдвода, кiнь зiпрiлий - на прив'язi
коло штахетин. Намага╨ться помiж ними вхопити бадилину. Ловить, повертаючи
голову i посилаючи в протулину попелястi губи... "Вже ми - як той кiнь!  -
знов мучиться думкою Мирон Данилович.- Прикрутила партлiнiя,  бур'янця  не
вхопим".
   Дядьки принишкли, як часом соняшники пiд грозою, ще на пiвнеба  нависла
i цiлить стрiлами в беззахисний  збiр.  Грозить  обома  руками  Отроходiн,
говорячи, а його широкий  золотий  зуб,  вiдтiнений  щербинкою  поруч,  аж
жеврi╨, одночасно з товстими скельцями  окулярiв  без  оправи,  при  самих
металiчних зачiпцях.
   Долонями вдарив об стiл з огнистою накривкою:
   - Зробимо, як  з  ворогами,-  в  разi  невиконання!  Вiдповiдатимуть  i
сiм'©...
   Застиг. Скеля! Партiйцi i сiльрадiвцi з револьверами в кишенях, i також
мiлiцiонери з револьверами на поясах наставленi  в  захист  Отроходiна.  А
впроти - гурт худих дядькiв, з яких тiльки в одного цiпочок:  тонкий,  мов
комишина.
   Похилив голову Мирон Данилович. Знав: розправляться:; сталося ж так пiд
час турення в колгоспи. Штовхнуть на пiвнiч, плачiв повну, як i снiгiв.
   Проминувши коня, зiр стрiча╨ далеко i протиставне до  сонця,-  ген,  як
карб: мiсяць, що спада, весь пошрамований; крейдяна печатка  на  блакитний
папiр.
   "...Нам зображення,- дума╨ Мирон  Данилович.  -  Брат  брата  на  вилах
держить; пiд груди вдарив i пiдняв, поки - смерть; поставлено малюнок,  як
нагадку проти ка©нства, що дi╨ться, i погiршало, бо з родинами гублять".
   Недвижне бiлi╨, мов привиддя, моторошний вiдбиток, а близько  -  тополi
вряд, мов свiдки або приреченi.
   Бiль на серцi в Мирона Даниловича:  "Нехай  я  пропаду,-  а  чим  сiм'я
винна?.. I до кого вдатися?  Чого  з  ненашо©  столицi  лiзуть,  сидiли  б
дома... Ну, частину бери, i нам зостав; так куди там! Весь хлiб дай, а сам
згинь. Ми ж не лiзем до них. От пiшли б по Москвi i в хату цього гризуна -
теж, i почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди  -  все,  все.  А  тепер
спухнiть з голоду! Не йдем же. Коли б i могли, не пiдем. Ох, мордуйся  пiд
його грозьбою! Чи мати в церквi достоять? Боятимуться, що я тут загрузну в
лихо. Трохи лишилось харчiв для дiтей, вiддаси - тодi ©м смерть  i  нам  з
ними. Цi ж супостати: давай! - виходить,  просто  хотять  повбивати.  Десь
дiти, на сонцi, як жайворонята, ждуть, чи тато вирветься з напастi. Бiднi!
- хто пожалi╨, як нас не буде".
   Мирон Данилович вiд думок доповiдчика  вiдсторонений.  "Ясно,  до  чого
йде! Чули. Тепер тiльки одно - звiдси вирватись; бiда наша: втiшаються нею
партiйщикн, як вовки овечим  криком...  I  недiля  пропала  -  золотозубий
обгавкав свiт".
   За вiкном кiнь ловить бадилину.
   "...Бач, мудру╨. Нi, дарма! - губи короткi проти загорожi".
   Катранник зустрiв позирк промовця: пронизливий!
   От вiдкритi в поглядi один для  одного.  Як  на  вузькiй  кладцi  через
безодню, або терпеливо розминутися, або - загибель.
   Крiзь очi, дрiбнi вiконечка, побачили душi, яка  повна  вiдвертiсть  ©х
здiйсниться навiки; а до чого ж недобрi мiж собою, хоч значно ближчi,  нiж
здасться з ворожнечi!
   Катранниковi - такий розпач, мов нерви сповненi гiркими iскрами. I враз
вiдгорiло. Найтихiша мирнiсть прийшла, мов сновиддя. За нею  знов  досада,
але вже трiшки просвiтлена дивною цiкавiстю до промовця, пiсля незмiренно©
вiдрази.
   Отроходiн вирiшив  миттю,  що  селянин  "плохий",  можна  вивернути.  В
непокорi кри╨ться м'якiсть. А чомусь розпалився  гнiвом:  дужим  i  диким;
зiницi  в  найгострiшому  блисковi  зверненi  до  селянина.  Густо-брунатi
поверхнею, вони  -  без  звичайно©  о  прозору,  ©х  мовби  щось  випинало
зсередини в тверду застиглiсть, як часом бува╨ в вiдважних осiб,  холодних
нервами.
   При владностi Отроходiн, якiй неодмiнно приналежить, куди б не було!  -
рушить зразу в крайнощi.

   Терпкий погляд бува╨ в селянина поступливого! Для  нього  на  життьовiй
межi здавна лежав свiтлий камiнь: ознака роздiлених власностей, довiрнiша,
нiж правничi папери. Бо взаконена в поколiннях, на межi його душi  i  душi
друго© о, означаючи закон - для бiлого свiту добрих, який, видно,  повинен
обвалитись. Вирiшено ко©ти ру©ну. Пнеться iнший розпорядок: як  хаща.  Без
жалостi.  Рватимуть  крихту  з  дитячих  рук!  Гiрко  на  думцi  в  Мирона
Даниловича: "Хтось десь, боговорожий,  схотiв  швидко  нагребти  грошi,  i
переллють сльози в золото, наситять жадобу".
   Склавши висновок, Мирон Данилович одвiв погляд  вiд  промовця.  Говори!
Твоя справа на мiсяцi показана.
   Кiнь натужно здобува бадилину; всi╨ю ши╨ю  тягнеться,  протуляючи  губи
мiж дошками, але i ця спроба марна.  Вимучений  i  зголоднiлий,  стрiпував
гривою вiд злих мушок,що лiзли в очi
   "...Прокисли повiки в коня, бач, мошкара ро©ться, зна╨, куди лiзти:  на
слабi очi; бiда тваринi, бо такi господарi -  заморили  в  роботi,  а  щоб
кинути сiна, того нема; забатожено i нас на гибель,ну, дiждались!"
   Отроходiн скiнчив. Несподiвано виштовхнувсь наперед,  з-помiж  сусiдiв,
що тiсно стояли, хлiборобик, сухенький i якийсь обгострений рисами лиця  i
одежi: нiби пташкуватий весь: також i злеглi пучечки волосся були схожi на
пiр'я, в нерiвних стрiшках.
   - Можна спитать? - звернувся вiн до хмурного Отрокодiна.
   Дядько стривожений, з хрипиком в голосi, теж -  подiбним  до  пташиного
скрику. Не дiждавшись вiдповiдi, вискрипнув з обуренням:
   - Хто ж дiти вiзьме?
   - Чи©,  якi  дiти?  -  осаджу╨  дядька  Отроходiн,  напружуючи  губи  в
суворостi.
   - Дитинячi дiти! - з вiдча╨м закричав дядько.- Мо© дiти, ©х  семеро,  а
©сти нiчого. Хто годуватиме, коли в  хатi  нi  скоринки,  а  ми  з  жiнкою
вмремо,хто?
   Отроходiн мовчить, аж мiниться. Тодi серед дядькiв пiднявся гомiн:
   - Спитав правильно! Куди дiти пiдуть? А як же! Ви скажiть - куди? Хлiба
нема: вже забрано. Отроходiн скипiв, скипiв неймовiрно:
   - До порядку! Арештувати, хто порушить тишину!
   Замовкло. Враз. В коротку мить зникли  голоси:  як  огники  свiчок,  що
гасить, прохопившись, вихор. Зчинився рух- дядьки посунули до дверей.
   3
   Тин, як  роздiлковий  ряд,  до  якого  припав  вiд  сiльради  трикутник
шпоришiв, а напроти - здичавiлий сад, його,. скаженi нетрi.
   Микола ставив  крейдою  знаки  на  кiлках,  що  забiлiли,  обгорнутi  в
рисунок, мов ритуальнi стояки древностi.
   Андрiй, оглянувши символи, сiв i вчинив перегляд кишенькового  добра  в
складi: лiнзи, що збира╨  свiтло  в  огненну  крапку,  орластого  гудзика,
перламутринки з райдужним свiченням i красновисика в образi оленя.
   Погляд хлопця вiдхилений до сусiднього дворища:  там  -  дiя  з  участю
трьох.  Найменший,  намiрившися  злiзти  на  повiтку,  попросив  помочi  в
середульшого. Той зчепив пальцi, як пiдпору  -  ставити  ногу.  Спина╨ться
найменший, руками шарудить по кривiй стiнi... раптом послизнувся  набiк  i
впав. Пiднявся, перейшов до краю стiни, де з попередньою помiччю  повторив
спробу, тримаючися за рiг повiтки. Вилiз би вiн але пiдiйшов найстарший  i
потягнув за сорочку - знов пада╨ хлопець. Хоч не  так  погано,  як  перший
раз, бо середульший, звiльнивши лiву руку, теж потягнув його за сорочку  -
в протилежний  бiк  -  i  зрiвноважив.  Вiдходять  утрьох  вiд  повiтки  i
знаходять велику коробку. Найстарший кинув ©© об  землю,  аж  заторохтiла;
пiшов далi в супроводi середульшого. Тодi найменший приставив ©© до стiни;
злiзши, як на пiдпору, простягнув  руки  i  вчепився  за  покрiвлю.  Вгору
потягнувся,  помагаючи  собi  пальцями  нiг,  якими  на   стiнi   знаходив
горбкуватi мiсця. Став на покрiвлi  i  зробив  крок-другий.  Але  виходить
бабуся з повiтки i кричить:
   - Злiзь менi заразi - чого посурганився? Вiн,  миттю  блиснувши  наниз,
побiг до двох старших; з ними i зник.
   Андрiй споглядав послiдовнiсть при здiйсненнi намiру, нiби  картинку  в
книзi. Ро©лися  марева;  сама  пустка  запала  в  глибочину:  з  загрозою,
тишиною, мертвiстю, мов цвинтар. Дивна для пам'ятi! Брала очi, його великi
очi i темно сiрi, як у матерi.
   - Що там бачиш? - пита╨ Микола.- Поки нема нiкого, пiди до сiльради,  в
вiкно заглянь: як - тато?
   Бiльший ма╨ право посилати, i Андрiйко слуха╨ться. Звик! Шанував брата:
той боронив, завжди добрий i справедливий, з тихою i  свiтлою  думнiстю  в
худорлявому виглядi.
   Посланець вернувся, бо з  сiней  сiльради  виступили  два  сизомундирнi
мiлiцiонери i покурюють. Потягнули з перехрестка  до  сiльради  -  мiсцевi
партiйцi.
   Микола на них вимовив:
   - Хлiботруси!
   - А ми нi: ми хлiботруди,- сказав Андрiй.
   - В основному вiрно; але  хлiботруди  не  ми  з  тобою,  а  старшi.  Ми
хлiбокуси.
   Андрiй мовчки згодився; потiм повiдомив:
   - Я знаю, хто всякi другi.
   - Що зна╨ш?
   - ╙ хлiбопроси, i всякi.
   - Добре! - сказав Микола.- Твiй горщик здiбний варити. А ще?
   - Ну, ╨... хлiбоноси i хлiбовози.
   - Ще - хто?
   - Ще, зараз подумаю, ╨ хлiботорги, i хлiбокупи, хлiбокради. Це все.
   - Гаразд. А хто -  тi,  що  хлiб  дають  хлiбопросам?  Андрiй  думав  i
вагався, i не мiг сказати; видно, знайшов слово,  яке  не  задовольняло  -
плечима знизав вiд невирiшення.
   - Звуться: хлiбодани! - назвав Микола,- ╞х мало; витiснили ©х сильнiшi.
Скажи, хто тi, що хлiб беруть?
   - Хлiбобери, чи нi...
   Микола поправив:
   - Вони хлiбохапи.
   Засво©вши новий термiн, Андрiй показав  на  збiр  коло  сiльради,  куди
прикотили дрожки.
   -  Пам'ятай,попереджу╨  Микола,-  щоб  замок  держав  на   губi!   Десь
проквака╨шся з назвами, тата замучать по арештах: через нас. Зрозумiв?
   - Я мовчатиму
   Микола перевiрив крейдянi окраси на  кiлках,  доповнив  декотрi.  Витяг
пожмакану книжку з  кишенi  i,  сказавши  братовi:  "Гуляй,  поки  що!"  -
зосередився на сторiнках з  обiдраними  берегами.  От,  спiльно  мандрують
Правда i Кривда, i мусять, згiдно з умовою, хлiб дiлити.  Правда  спочатку
постача╨, далi - черга Кривди, бо ця  друга  так  запропонувала,  i  перша
згодилась. Як клунок Правди спорожнiв i гинула з голоду, то Кривда вийняла
з не© очi - платою за дрiбнi кусники хлiба.
   Чита╨ i жаха╨ться Микола, i обурю╨ться: як же так?! Страшно ранить його
пiдступнiсть.
   Книжку старшi  учнi  дали  тихцем;  звелiли:  "Читай  i  думай!  -  чим
вiдплачують нам, забираючи хлiб".
   Микола забув  поглядати  на  сiльраду,  бiля  яко©  зграями  гайворонiв
купчаться бригади, зготовленi рушати. Пережива╨  вiн  змiст,  нiби  самого
напасть мучить: з кров'ю вiдбира╨ свiтло очей, ведучи  на  смерть;  вiн  -
присуджений. Зловiстя грозиться, заступаючи день.
   Андрiй побрiв через пустош до сара©в,,  потоплених  мiж  бур'яни:  самi
ру©ни з потрухлими  дошками  в  плiснi.  Ходив,  як  сновида,  по  садибi,
порожнiй пiсля висилок.
   Саморобна пiч рудi╨: цеглини, складенi в  неповний  квадрат,  i  зверху
аркуш залiза з круглою вирiзкою. Був якийсь незримий зв'язок мiж знахiдкою
i почуттями хлопця, через що рiч видавалася поглядовi значно  справжнiшою,
нiж довколишнiсть,  i  пробуджувала  болючий  неспокiй.  Нiби  десь  бачив
закуток, що розкрива╨ться перед очi. Бачив - з iншого обширу, прозорiшого,
нiж звичайний. Видiння виступа╨ бiчними обрисами примiтне, а рештою - ледь
приуявлю╨ться  з  незримостi  i  турбу╨,  проситься,  свiтлi╨,  зневолюючи
цiкавитися i стояти тут: без слуху! - тiльки силою  душевною  вчуватися  в
значення чогось бiльшого, нiж знаходить погляд серед пустки.
   А  гурти  громадилися  бiля  сiльради,  як  хмари  з  грозою:   слухали
розпорядчикiв, маючи при собi пiдводу, кожен -  окрему.  Перелiтали  птахи
над прижовклими верховiттями, знехотя i  важко  пiдкидаючи  крила.  Мовчки
стежив ©х Андрiй, поки брат скiнчить книжку; коли  ж  читання  згорнуто  i
впроваджено в кишеню,- тодi спитався:
   - Хто живе довше, ворон чи змiй?
   - Могли виздихати, а виходить, потрiбнi. Мабуть, змiй!
   - Скiльки рокiв?
   - Багато; вiд  змiя  залежить.  Забув...  деякi  -  сотнями  лiт.  Можу
помилитись.
   - Ворон скiльки?
   - Багато десяткiв. Вiн потрiбнiший - прибирати. ╙ також непотрiбнi: он!
   Вiн  дивиться  на  сiльраду.  Непотрiбнi,  щось  почувши  вiд   дверей,
заметушились i стали до пiдвiд на чолi з розпорядчиками. Враз  висипали  з
сiней дядьки,- швидкою ходою роздiлилися в рiзнi напрямки.
   А хлопцi, вгледiвши тата, поспiшили назустрiч i побачили  смутного,  як
нiколи; примiтили Отроходiна,  що,  блискучий  окулярним  склом,  зубом  i
течкою, показував секретаревi сiльради на тата  i  про  щось  довiдувався.
Мирон Данилович, очима скинувши на промовця, поясню╨ дiтям:
   - На смерть вирiзнив! Ми - осiбнi противники.
   Зажурений, пiшов з хлопцями додому.
   *
   Вигляд  промовця,  замiсть  рудасто-зеленкавого,  чомусь   примарювався
полум'яно-мишастий i мiнений в тiнь, з гострими, нiби обкусаними в щипцях,
защiпками жорстокостi. За ним тьма i примари височинять: муругi, дедалi  в
мiцнiшому виходi, i - охрою горить вигляд iстоти, що нiма до сльози i хижа
до життя.
   Жаха╨ться думкою Мирон  Данилович:  "Ну,  ящiр  i  ╨сть!  Скоро  -  час
головного, який вiд прiрви i мучитель..." Кiлька  мiсяцiв  в  уявi  -  той
жовтар з пiдсвiття, де позводив металiчнi нитки пiд нiччю i виставля╨ться,
нiби з пошестi, знаходячи  очi  Мирона  Даниловича;  влютову╨ться  посеред
думок, учiпливо, без перерви, при кожному помислi. Навiть коли згадати про
справу, i тодi враз, проти волi, влiза╨ привиддя i мучить серце.
   При стрiчах iз знайомими теж: раптом до  сказаного  припрядалось  кляте
марення - завжди.
   Мирон Данилович недавно питався в батюшки: чого це? - i робити що?
   - Ви,посумував батюшка,- спокусились про звiра.
   - Та нi! - перечив Мирон Данилович.- Ним я не спокусився.
   Батюшка поправив:
   - Не ним, а про нього; це - друга рiч. Об  чiм,  а  не  чим.  Стережiть
серце i не впускайте оману, воюйте з нею! Вернiться в повну смиреннiсть  i
живiть любов'ю, як свiтлом: до всiх, до Бога найбiльше. I молiться в кожну
хвилину. Молитва - найдужча сила на землi.
   Вислухав пораду Мирон Данилович i щиро  хотiв  сповнити,  однак,  через
клопоти i зайнятiсть вiдбився; мара ж лiзла в думки по-старому.
   От, знов мiниться промовець: говорить речення, мов крук на могилi вiщу╨
розор...

   ╞дучи  дрожками,  Отроходiн  погляда  на  двори  i  обража╨ться:   чому
тисячники звуть пункт призначення  -  "муходрянськ"?  Даремно!  Шкодить  в
зображеннi ролi на селi. Коли столиця повна вапняно© трути, що  повисла  в
розпаленому повiтрi серед цегли,  то  жити  можна  тут:  зелень  i  росянi
свiтанки. А зимою полонить столиця! - в завалах снiгiв i грiзнiй  свiжостi
чистого, мов дiамант, повiтря, в якому камiнь дзвенющою луною вiдда╨ кожен
тон довкруги. Скрiзь вiдчайнi розгони з складнiстю:  в  блiдо-рожево-сизiй
мряковинцi далечини, пiдводяться барвними великостями будiвлi, древнi -  з
вежами, i новiшi - багатовiконнi i краснокарнизнi. Життьовий дух, поривний
i могутнiй, пройма╨ i людину, i мiсто в строгостi настрою.
   Постiйно в спогадi Отроходiна -  столиця;  там  народивсь  i  п'ястуком
окрiпнув: для не© ладен свiт перетрусити - в перемiну або загибель.
   Меткi очi в Отроходiна! Тiльки раз  обтяжився  помилкою,  залюблений  в
одну з колишнiх технiчних секретарок обкому. Про ©© зовсiм легенький нахил
до бухарiнсько© фракцi© взнав аж при розквiтi  в  сердечнiй  драмi.  Почав
вiдступати i порвав вiдносини, але тiнь пригоди простяглася на житт╨пис.
   Приятелi,  що  коло  оргбюро,  зрештою,  "зам'яли"   дрiбний   прогрiх.
Ретельнiсть вiн виказав несамовиту! Крiм того,  промкнувся  в  дверi  двох
загадок найглибшого порядкування в "рядах".
   Легшу загадку збагнув наполовину; труднiшу - тiльки до десято© досади.
   Половина  дивовижно  проста:  зразу  дослiдив  i  звикся  Ти   хоч   би
перепронакомунiстичний i в програмi, i в лiнi©, i в дисциплiнi, i кат  зна
в чому, а тобi цiна в  партi©  -  копiйка  зелена,  якщо  проморгав  ╨ство
справи: чоломбитство "хазя©новi"! Якщо  ж  ти  -  ну,  словом,  Отроходiн,
вхопивши цi╨© струни, виплив до верхiв грання i наприкiнцi вiдiрвався  вiд
прозоро© тiнi.
   Iнша половина в тих дверях аж надто некришталева, i  навiть  вiн,  весь
небiлий, зупинився, вважаючи, що досить.
   Що ж до труднiшо© загадки, то гiрко  сприкрила:  в  побудовi  лабiринту
мала постiйну лукавiсть. Нiби грали з тобою в "кiшку-мишку".  Зробив  сюди
крок,  готувавшись  надзвичайно,  а  успiху  нема,  бо  негайно  зверхники
пересунули справу в iнший напрямок, i видно, що тiльки з  потреби  ставили
перепону. Весь час! Незмiренна чужiсть i гостра ворожiсть  приходить  -  з
далекостi, роблячи страшний  замокi...  зда╨ться,  рiднi  сосни  в  туманi
збожеволiли б i закричали, обливаючись кровавою смолою.
   Дещо вiн схопив, дякуючи швидкостi  думки,  але  вони,  "згори",  маючи
партiйний механiзм i снiг, змусили приморозитись.
   Вивчав ©х крючки, i петлi, i пiдойми, перед якими печiнки болiли. Однак
без жодного ключа i навiть номера на обiдок. Тiльки досвiд набуто: в  полi
"парткаверз", як вiн собi означив. Аж тут  можливiсть  i  поштовх  дано  -
"просунутися" через низову мережу. Вiдпочивши вiд численних неводiв, якими
дрiбна рибка партi© вiддiлена вiд смачних мiсць, зайнятих  рибищами,-  вiн
офiцiйно зрадiв нагодi.
   Надiявся довести, в ореолi знавця мiсцевих обставин, ентузiазм до слуху
"хазя©на" понад сiтчастi  заслони.  Йому  "вгорi"  нададуть  великориб'ячу
луску:  ордени,  "путьовки",  абонементи  на  видовища,  грошовi  конверти
тощо... "Вгорi" - означа╨ в столицi,  в  апаратi;  так  життя  в  дiйсному
сенсi: з багатством змiсту, а передусiм без сонностi "низу", де загрузли в
побут, як тварини! - сорокаградусна,  котлети  з  мухами,  сiмейнi  зради,
духовна порожнеча i нудьга! нудьга, хоч повiсся.
   Щоправда, i "згори" раптом страшно була  вкусила  за  середину  душi  -
нудьга, скручена кiльцями в партi©,  мов  змi©ний  вузол  з  навколишнього
непросвiтку. Пощастило "розвiятися"!
   Зрештою, кинули в село:  тут  столичнi  партробiтники  прибирають  нiмб
подвижництва i пнуться наверх  з  останнього  сухожилля;  або  хоч  мрiють
виплисти.
   Бiг дрожок по немощенiй землi, як завжди заспокоював  Отроходiна  пiсля
засiдань: м'який i рiвний бiг, з дружними коненятами, що  дiстати  собi  в
розпорядження було сподiванкою вiддавна,- слабо вплива╨ тепер.
   Збурила непокiрнiсть дядькiв: вiдмовилися мовчки вiдходити в землю.
   4
   Недiля випала найнещасливiша для Кленоточi i  сусiднього  села,  звiдки
приходили богомольцi, втративши свiй храм,  коли  обернено  його  в  склад
городини i пиляного лiсу. Неодмiнно приходили, хоч  вiддаль  -  бiля  семи
верств.
   Давня церква. Кажуть, будована спершу з дерева, до  навали  татар,  при
яких нерушимо встояла, бо тi хоч трохи поважали несвою вiру. В  XVII  вiцi
церква  згорiла,  при  напастях  вiд  християн  таки  ж,  а   з   прибуття
протилежного до татар. За пiзнiших гетьманiв викладено з каменю.
   Бiла, як празниковий хлiб. Оздобами i виступцями,  карнизами  i  щедрою
ритмiкою вiконного рисунку окреслювалася в ранковiй просвiтленостi.
   I ось повiдомлено: сьогоднi, як  попереду  в  сусiдньому  селi,  церкву
"закривають";  пiсля  вiдправи  ключi  вiддати  комiсi©,   нехай   прийма╨
коштовностi.
   Батюшка сiдий i тихоголосий, слабий на очi. Повно молящих.  Поприходили
з хуторцiв також, почувши, що - остання служба. В  проповiдi  сказано  про
терпiння в часи цезарiв i далеко пiсля них, до нашого дня. Напастi нi тодi
не вгасили свiтильника церкви, нi тепер неспроможнi, хоч храмовий  будинок
сплюндрують.
   - Здiбнi храмину тiла кожного з нас нищити,- сказав  батюшка,-  а  душу
вбити безсилi, бо вiчна.
   Слухаючи, мати Мирона Даниловича уявля╨ собi:  нiби  в  снi,  душа  вiд
земного виду звiльнена, десь там... вiдходить до ненашого селища. Зрештою,
i вона, Харитина Катранник, i всi знають, якi то привиди; i душа - подiбна
пiсля смертi. Сама бабуся близька до того: висохла  вiд  лiт.  У  чорному;
просторно i рiвно держиться одежа пiсля прасування.  Хустка  бiла,  далеко
вперед нависла, аж очi втонули пiд тiнню: глибоко сивiють, як  i  в  сина,
тiльки без блакитнястого тону. Був колись, замолоду, та вицвiв на  пекучiй
дорозi.
   Батюшка вчить:
   - Пам'ятаймо завжди, що Бог любить нас!
   Чу╨ i зна╨ Харитина Григорiвна, без жодного сумнiву: це  правда;  i  це
так зворушу╨! - сльози збираються, застилаючи очi. Гiркий свiт, де живемо,
проте - не покинутi ми.
   Чу╨ з проповiдi знов:
   - Як пока╨мося, простить Господь i помилу╨. Зна╨ стара:  i  це  правда;
чу╨ серцем! - i так радiсно ©й, знов - не може слiз стримати.  Не  пропащi
ми, хоч грiшнi; ╨ порятунок. Дивиться  бабуся  -  нiчого  за  дрiбними  не
бачить, а весь слух душi ©© ловить промовлене,  як  нива,  вже  бiляста  з
посухи i спрагла, вбира╨ краплi дощу. Iдуть перед нею, велике - як досвiд,
добрi правди. Стара часом аж  тремтить,  стрiчаючи  речення,  хоч  не  про
милость, а вже - про наш переступ. Чуючи ©х вразливiсть, бабуся i порадi╨:
виразку вiдкрито - го©ти! Мов з помiччю переходячи по слiпому  бездорiжжю,
стара прийма╨ слова i бо©ться недочути.
   - Заповiдано нам,- сказав священик,- тiльки  любов;  сам  Христос  ╨сть
любов божественна. Тi з нас - учнi Його, котрi виконують заповiдь.  А  хто
нi,- не належить до церкви, хоч нехай тут вистою╨ днi i  ночi.  Огляньмось
на сво╨ серце! Гризня, огнем диха╨м чи байдужiстю. Заздрим i осмiю╨м, ла╨м
чорно i шкодим ближньому, як змi©: без каяття, нiби  так  i  треба.  Хочем
упертiстю пересилити Бога. Вийдем iз церкви, i знов живем,  як  погани:  в
ненавистi. А свята любов - вiд серця Божого; чи живем любов'ю? Нi!  Колись
гебре© сорок лiт по камiнню i  пiску  в  пустинi  мандрували,  обношенi  i
змученi; хоч грiшили, так каялись. I скiнiю несли, як святиню найбiльшу. А
ми? - чи в серцях несем ковчег, що дав Христос: заповiдь Його? Покинули! I
понесли  злобу.  Без  молитов,  згордiли,  що  в  нас  родюча  земля.  От,
вiдiбрана. Без молитов згордiли, що багато  хлiба  було.  Вiднявся.  Бо  з
пирогами забули скiнiю духовну. Одумаймося! Сокира  при  деревi  i  огонь:
пожерти, коли духовного плоду нема.
   Страха╨ться бабуся, згадуючи, що тепер - в селi; так i ╨:  розпились  i
розсобачились. Непоштивi ми, насмiшкуватi i злi, i  нещирi;  плiтку╨м,  як
свинi, про кожного - нечисто. Живем без страху Божого. В недiлю  бiйка  на
вулицях. Озвiрiли! Хiба що кара справить.
   Священик докоря╨:
   - Ми кажем, чого любити  сусiдiв,  коли  кривдять?  Так  тодi  ж  любов
справжня! Бо чого варта, якщо - на обмiн  для  рiвно©  плати,  мов  грошi.
Згадаймо розбiйникiв, розп'ятих  коло  Iсуса.  Один  насмiявся  з  iстини.
Другий благав Господа про милування, i дверi раю вiдкрилися  -  тому,  хто
кривдив iнших. Можливо, скривдженi оскаржать:  "Чого  вiн,  Господи,  тут?
Ненавидим його!" Чи будуть  гiднi  жити  в  Царствi  такi  непрощаючi,  що
вносять злобу i роздор? Нi! Нiяк i нiколи! Бо в небi - тiльки згода i мир,
тiльки любов i прощення, тiльки радiсть блаженних.  Нi  вiдгуку  сварок  з
помстою; благоугодно Всемилосердному  простити  розкаяного  розбiйника,  i
нiхто не думай допитувати суди Божi... Кожен знай одно:  чи  власнi  грiхи
прощенi? - бо кожен осквернився.
   Харитина Григорiвна похоплена в думцi: "Це я! про чужу чорноту злюсь, а
свою забула, ще гiршу. I все - курчата, все - грядки, тижнями  в  клопотi,
на небо не гляну".
   Раптом знов полонив ©©, виринувши на серцi, неспокiй, з яким i в церкву
прийшла: чого сина позвали сiльрадiвцi? Бiда якась!
   Проповiдь закiнчу╨ться в примиреннi:
   - Забудьмо, хто кому винен. Обмиймо душi вiд злоби i станьмо,  як  одна
сiм'я, в iменi Спасителя, що кров'ю i смертю викупив нас. Звернiм  очi  до
Нього в день iспиту, бо вже приходить. Будьмо твердi,  як  першi  мученики
перед звiрами, що з ревом близилися терзати. Душi нашi в  руцi  Христовiй.
Амiнь.
   Плакала вся церква. Люди бачили  свою  долю:  обiкраденi  i  загнанi  в
осоружну гуртiвню, де стали - як жеброта, а хто не пiшов, того  зацьковано
в дворищi з нуждою.
   Досi мали хоч кораблик свiтлий, що обороняв. А пiдступають i тут зайди,
надиханi тьмою.
   Виходячи в натовпi, бабуся погляда╨ на мальовання давнiх лiт,  з  якого
видно браму, навскоси  поставлену  посерединi;  згори  книга  розпросторю╨
свiтло, i обведена в огнений вiнок. Бiлохресний схимник - справа, а за ним
сонце, мiсяць i зорi одночасно. В лiвiй частинi вiд брами, як  вiдгородки,
розмiщено: бочоночок, переповнений червiнцями; карафку з вином,  обкуту  в
золото, на взiр "царяградки"; портретик жiнки, нестрого зачiсано©, i княжу
корону. Посерединi ж там кiстяк смертi лиснi╨.  Нанизу  кириличний  пiдпис
червонить кiновар'ю з потемнiлостi: "Да не iскусяться змисли".
   Харитина Григорiвна спогляда╨ малюнок, а в тисковi мусить слухати шепiт
двох жiнок, старших, нiж сама.
   - Оце дев'ятнадцять вiкiв збiга, як Христа розп'ято, i  вже  вiдзначить
анахтемська сила: душитиме! - журиться одна, хитаючи головою.
   - Атож! I зна звiдки почати - з церкви. Це ж i воно,- болiсно вiдшепту╨
друга.
   Всi повиходили; староста замкнув дверi i  з  ключами  дожида╨  комiсiю.
Батюшка пiшов: i хворий, i не мiг дивитись на осквернення.  Поодаль  народ
стовпився пiвкружно, дожидаючи,- що  з  церквою  буде.  Розмова  притишено
перейшла в живiй стiнi людськiй i вщухла. Жiнки, молодшi вiком,  поставали
наперед. Безгомiння! - мов серед колосся в нивi, перед грозою.
   Похила душа жiноча, така стара, що вi© обсипалися з  повiк,  мiж  якими
ворушились двi пригаслi iскорки,-  щось  прошамкотiла  зморщеними  устами.
Молодшi поставили ©© спереду, нехай побачить.
   Наближа╨ться комiсiя, i з нею комсомольцi, яких люди знають з обличчя i
прiзвища, а вiд цього дня будуть пам'ятати з приладдя розору, несеного  до
церкви: лому, кайла, сокири, молотка, линви,  пилки,  чи  що.  Як  збройнi
солдати, хлопцi держать знаряддя, удаючи зневажливiсть, але огинаються пiд
поглядами.
   При дверях староста i невеликий гурток стрiчають  прихiдчикiв;  тихо  i
непоспiшно вiдповiдають на запитання, що -  в  тонi  нетерплячого  окрику.
Члени комiсi© квапливi  i  дражняться.  Виказують  рiшучiсть,  мов  судовi
виконавцi, i скупчено, на чолi бригади, тягнуться до дверей.
   Притьма вiдхилилась увага: i збору прихожан, i старости з його  людьми,
також - комiсi© з ру©нниками. Напруження в ворожнечi розгорiлось до  краю,
тому досить було випадку,  щоб  блискавка  почутт╨ва  розрядилася  в  його
сторону.
   Глянули люди i застигли.
   Пiд стiною поспiвав, як нерiвний дзвiн торкнув, слiпецьдiдик  з  лiрою.
Сивина його посiрiла вiд старостi i припорошеностi. Поряд стояв обшарпаний
хлопчак, держачи в однiй руцi костур старого, а в другiй дерев'яну мисочку
- милостиню брати.
   Скрипiла тягучими звуками реля: в супровiд голосовi, що, вириваючися  з
хрипкостi, пiднiсся оповiдати, чергуванням спiву i примовок.
   По святiй горi Спаситель ходив,- алiлуя;
   Спаситель ходив, райський сад садив: Господи помилуй.

   Райський сад садив, три рази полив,- алiлуя;
   Три рази полив, райський сад зацвiв: Господи помилуй.

   Жорстокi дiти зiрвали квiти,- алiлуя;
   Квiти зiрвали, марно зiв'яли: Господи помилуй.

   Спаситель сказав: "Не журiтеся!" - алiлуя;
   В полi тернина бiло зацвiла: Господи помилуй.

   ╞© зiрвете, вiнок сплетете,- алiлуя;
   Вiнок сплетете, мене вберете: Господи помилуй.

   Мене вберете, на хрестi розпнете,- алiлуя;
   Руки i ноги гвоздем проб'╨те: Господи помилуй.

   Мо╨ реберце коп'╨м проб'╨те,- алiлуя;
   З мого серденька потече кров-вода: Господи помилуй.

   Я тою кров'ю весь народ скуплю,- алiлуя;
   Весь народ скуплю, з собою вiзьму: Господи помилуй.
   На серединi спiвання голова комiсi© вирвав ключi з рук старости i почав
вiдмикати замок, аби показати всiм, як вiдверта╨ться  вiд  забобонностi  -
вiн, свiдомий громадянин. З ним i члени комiсi© пiдступили до дверей, нiби
©м псальма байдужа, а вслухалися пильно, бо цiкавить.
   Не щастило головi  з  ключами!  -  нiяк  не  второпа╨  вiдiмкнути:  при
нервуваннi увага роздiлена, бо i сам ловить нитку лiрниково© мови.
   Поки вiдмикано дверi, дiдик докiнчував вiрш;  було  щось  незвичайне  в
пiднесеному голосi, дякуючи чому картина ставала  перед  очима,  як  жива.
Нiхто не ворушився в натовпi.
   Скiнчив дiдик, то ще не вiддзвенiли останнi вiдзвуки,- вже  кинувся  до
старого один з членiв комiсi©; гостро викрикнув:
   - Ти що!  -  контрреволюцiю  принiс?  Дiдик  дума╨.  Зрештою,  вiдхиту╨
головою:
   - А нi, ще нiхто не чув, про що кажете,  як  ця  старовина  була.  Iрод
царював. Потiм того, за козаччини псальма складена. Це  давн╨!  А  те,  що
кажете,- де б воно взялося?
   Причепi  рот  скувало:  не  знав,  що  вiдповiсти.  Тим  часом  голова,
вiдiмкнувши церкву, входив при супровiдцях. I  молодицi  з  натовпу  також
пiдступили: аж пiдганяючи. Втрутилися в саму бригаду. Слiдом i  весь  збiр
людський  рушився.  Серед  живих  хвиль  комiсiя  з  бригадою  закрутилися
трiсками. Не встигли отямитись, як народ, поспiшаючи  без  жодного  слова,
наповнив церкву i з мурав'©ною запопадливiстю обпав обладнання в церквi.
   Нiхто в цiлковитому безладдi  навiть  не  поткнувся  прямо  на  Царськi
ворота. Вбiгали в олтар  пiвнiчними  i  пiвденними  дверима.  Там  вiдразу
найшло багато,- жоден з комсомольцiв i комiсi© не змiг протовпитися. Миттю
схоплено: ╙вангелi╨, хрест, дарохранильницю, антимiнс i все, що  з  олтаря
можна винести.
   Корогви серед живого виру хитались, падали  i,  вiддiленi  вiд  древка,
щезали за пазухами  в  селян;  iкони  зiходили  з  сво©х  мiсць  i,  трохи
пропливши над  поверхнею,  також  тонули  в  людських  течiях.  Плащаниця,
обережно несена, свiтлiла над головами, наближаючися до дверей, i раптом -
нiби розтанула. Кадила, священичi одежi, тацi, лампадки -  всi  речi,  якi
можна врятувати вiд напасникiв, щезали негайно.
   Враз натовп кида╨ться до виходу, мов пожежа гонить; i теж - без  слова.
Як наповнили храм раптово, так i  розбiглись.  Лiрник  iз  поводирем  зник
також. Голова комiсi© почав був кричати, щоб  спинили  рух,  але  зразу  ж
затих. борсаючись. Отямився вiн з тисканини, коли церква спорожнiла.
   Нi прихожан, нi цiнностей. Тiльки комiсiя i бригада тягнуться до  свого
начальника. Вiн забурчав:
   - Знаю, позакопують! Були й хуторськi, рознесуть по степу i в лiсi. Ну,
нiчого: знайдеться.
   Обсмикав пiджак на  собi,  сiруватий,  iз  шаховинками.  Махнув  пухлою
рукою, як полководець до битви; випасений лисун; мiшечки пiд  безколiрними
очима - обтяжують вид, як i розкiшнi жовтi вуса.
   - Зняти дзвони!
   Хлопцi знехотя, нiби ледачi пiдпаски, посланi завернути конi, рушили до
дзвiницi, приглушено ремствуючи. Через деякий час валили  дзвiн,  вживаючи
линву i  дерев'янi  пристро©.  Заблищав  вiн  проти  свiтла,  вихилений  з
вiкнини. А скрiзь по дворах, близьких до площi i церкви, повисипали  люди:
дивляться на розор.
   Дзвiн летiв, як блискавка; свiтнув,  обкинутий  сонцем,  i  з  громовим
гуркотом ударився об цеглу бiля дзвiницi. Вiдкинувся догори i  трохи  вбiк
вiд мiсця.де впав, теряючи клин мiдi, нерiвне вiдколотий. Нечутно,  але  з
страшною луною духовною, вiдгукнувся той звук навколо  -  в  цiлому  селi.
Стало сумно, як. пiсля пожежi. I нiби все село, крiм  дзвiницi,  занiмiло,
стративши голос.
   5
   Пiдходячи з  донькою  до  хвiрки,  господиня  вгледiла:  верта╨ться  ©©
чоловiк з обома хлопцями, а слiдом гурба навкруг пiдводи. Кров схолонула в
серцi: "Лихо знов!"
   Страшенно засмучений вiн  -  ще  таким  не  бачила...  от  бiдний  наш,
невсипущий робiтник, всю сiм'ю году╨, i за що вони мучать? Ми ж  -  тiльки
злиднi: до середнякiв не пiднялись.
   Як приреченi, йдуть  Мирон  Данилович  i  хлопцi.  За  ними,  на  п'яти
набiгаючи,бригадники.
   Стала господиня коло ворiт, не зрушиться, мов приросли стопи до  землi,
хоч тривога аж валить з нiг, пориваючи, мов вiтер - суху билинку.
   Напасники вiдкинули ворота i, подiбно до татар, забiгають коло пiдводи,
покрикуючи.
   Господар сказав дружинi:
   - Стiльки хлiба правлять, що - нема...
   - Де б же  взявся?  Забрано!  -  скрикнула,  мов  не  при  собi,  Дарiя
Олександрiвна, збагнувши, що юрма забiга╨ вже класти в могилу.
   - Забрано? - перепиту╨ i наближа╨ться розпорядник. Сизiють обводи вкруг
каламутних  очей:  недоспаних  i  обпитих.  Рiдка  щетинка  тягнеться   на
пергамових щоках.
   - Сказали: забрано? - про державну  заготiвлю?..  Замiсть,  як  свiдомi
громадяни, здати лишки, ви сказали наклеп, що  забрано!  Ось  покажем,  що
значить: забрано, - пiдкуркульники!
   - Хто пiдкуркульники? Приходили схожi на вас, забрали землю.  Зосталась
хата i шматок грунту коло вiкон. Ми незаможники.
   - Розкажiть! - з досадою вiдповiв розпорядчик.- Збiжжя повно.
   - Ми засiвали сам клинчик i нема хлiба.
   - Заладили: нема!
   - Бо нема. Кукурудзи трiшки було та бурякiв, та картоплi: думалось,  на
прожиток стане, хоч скупий. Землi ж не мали - забрано.
   -  Забрано,  забрано!  -  передражню╨,  лютуючи,  розпорядник.-   Зараз
подивитесь, як бува забрано.
   I враз поверта╨ обличчя на вулицю: там крик розляга╨ться, за ворiтьми в
сусiда. Чутно вигук i вiдповiдь.
   Ланка  пiонерiв-школярiв,  як  настро╨ний  хор,  пiд  орудою  партiйця,
затина╨:
   - Куркуль, вiддай хлiб!
   Сусiд, стоячи на порозi, спокiйно вiдказу╨:
   - Дiтки, берiть хлiб, як вам треба...
   - Вiддай хлiб, ти - есплутатор! Вивченi недоладно, скалiчили  слово;  а
сусiд вiдповiда╨ в тон:
   - Який я есплутатор? То - хтось другий: навча неправди i так робить.  А
я вiд землi. Дивiться на мо© руки: сi в мозолях, i дивiться на чи©сь...
   Пiонери зирнули на руки диригента-партiйця, м'якi,  як  балабушки,  але
вiн помигонув грiзним знаком - знов кричати.
   - Вiддай ключi, куркуль!
   - Ось вони! - мирно вiдповiда╨ сусiд.- Раз вам  треба,  дiтки,  берiть!
Хiба не даю?
   Керiвник докинув найособливiший сигнал,- тодi хор репету╨, щоб на  весь
куток вiддалося луною:
   - Куркуль!
   На додачу диригент грозить хлiборобовi:
   - Ми з тебе Свитченка зробимо!
   На вулицях завжди красувався взiрець майбутнього, що  обiця╨  партi╨ць.
Пiд тинами, де зеленiла смуга  шпоришу,  в  холодку  вiд  тополь  прилягав
Свитченко  i  хропiв.   Обжмаканий,   як   годиться   "каенесовi",   себто
"незаможному". Село вживало його iм'я, замiсно назвати когось: "ледащо".
   Сусiд сказав:
   - Зробити з мене Свитченка легко; а от зробити з Свитченка  мене  -  це
труднiше.
   Партi╨ць стояв мовчки. Зненацька, як обпечений, виробив долонями знак -
i знов рiзнуло найвищими голосами:
   - Куркуль!
   Через вулицю всю суперечку чути в дворi Катранникiв.  Тут  юрма  хмарою
потемнiла вiд сусiдового слова, i розпорядчик закричав:
   - Вiдда╨те хлiб чи нi?!
   - Де ж ми вiзьмем? -  з  розпачем  сказала  Дарiя  Олександрiвна.-  Вже
забрано...
   - А-а, забрано! - розпаленiв круглоокий.
   Вiн обернувся до сво©х, що спинили пiдводу  i  стали  за  його  спиною,
озбро╨нi лопатами, ломами, "шпиками" чи "щупами" -  довгими,  понад  зрiст
людський, залiзними стрижнями,  загостреними  з  одного  боку,  з  другого
загнутими пiд прямим кутом: рукою держати, вганяючи в землю. Декотрi  мали
гвинтiвку.
   - Провчимо пiдкуркульникiв!
   Вiн роздiлив загiн на двi частини. Одна розсипа╨ться по садибi;  друга,
з ним самим на чолi, пряму╨ в хату, нiби  в  свою  власну,  не  спитавшись
дозволу i не глянувши на господарiв.
   Дарiя Олександрiвна за ними, i доня тремтячою рукою  трима╨ться  за  ©©
рукав: пiдбiга╨. Вся дрижить, нiби в пропасницi. Хлопцi, iдучи за Оленкою,
дуже присмирнiли.
   Зоставшись  надворi,  господар  стежить  обшукувачiв.  Морозний  острах
торка╨ серце, коли вони крутяться довкруг попелища: бiля зваленого тинка i
нишпорять при глинищi, де спада╨ воно до потоку з кладкою, серед осичини.
   Вони раз у раз вганяють у землю "шпики": строчать скрiзь. Докопуються в
саду i розхитують кожний стовпчик.  Перевертають  дривiтню.  Пiд  пеньками
порпаються.  Перекочують  камiння  i  зброджують  кропивники.   Вивертають
огорожу. Гупають i прислухаються, чи нема луни з порожнин.
   Мирон Данилович вiд плюндрування зболiв,- похило вiдступа╨ до хати.
   Там грабiж: нiби з переказiв про людовидого змiя. Заскочили  в  хижу  i
все  поперевертали.  Глечик  iз  смальцем,-  надщерблений,   без   ручки,-
поставили  до  дверей  як  коштовну  здобич.   Один   гвинтiвочник   став:
стерегти!.. поважний, як виобраз "порядку".
   На горищi був старий клунок з неперевiяним просом; оклали  до  глечика.
Поскидали з печi лахмiтини, в яких дошукувалися жменi  зерна.  Торбинка  з
квасолею висiла на кiлочку,- сам розпорядчик, знявши, понiс до глечика.
   Паляницю з стола, рушником прикриту, теж - до скарбу.
   Бурячки червонi, в дiжцi, вчепили враз. На картоплю в погнутому вiдерку
з проржавiлим дном скочили, нiби вовки на телячу печiнку.  Котили  гарбуза
з-пiд полу i несли полатаний мiшечок iз соняшниковим насiнням,  пiдрешiток
iз пшеничкою "кiнський зуб".
   Мирон Данилович, як засуджений на шибеницю,  бiлий,  стояв  пiд  стiною
проти вiкна. Була мить - йому  здавалося:  вхопить  сокиру  з  пiдпiччя  i
розвалить  голову  розпорядчиковi,  бо  так  ограбував  хату,   що   дiтей
нагодувати нiчим...
   "Це - не те, що злодi©, тi, коли доберуться, дорожче i краще  вiзьмуть,
а решту тобi зоставлять; ну, влада ж кругом обдира!"
   Що буде? В  хатi  п'ять  ротiв  -  як  прогодувати?..  Жiнка  метнулася
вiднiмати хлiбину. - Це ж дiтям - навiщо берете?
   ╞© кулаками вiдштовхнули.  Бiля  покуття  плаче,  затуливши  очi  кра╨м
хустки. Доня до не© притулилася, як пташеня в  бурю,  i  все  не  переста╨
тремтiти; щось дуже ©© вразило пiд час нападу.
   Хлопцi коло тата: притихли, настраханi.
   Винесено харчi на пiдводу. Гвинтiвочник,  зображуючи  на  ширококостому
бiлесому обличчi вiдтiнок владностi, застиг -  загрозливо,  в  скам'янiлiй
сiризнi, як статуя  вождя,  що  в  районi,  мiж  елеватором  i  залiзничою
станцi╨ю.
   Витупотiвши з хати, юрма при╨дналася до спiльникiв.
   Мирон Данилович знов тривожно погляда, як вони бродять, врiзаючи щупи i
прокопуючи ямки.
   Вернулася з церкви Харитина Григорiвна. Злякано дивиться i пита╨ сина:
   - Це - вони?..
   - Вони, мамо!
   Пiшла в хату; глянула, переступивши порiг, i  обмерла!  ╞хня  хата,  ще
прадiдiвська, з сволоками  в  старовинних  знаках,  рiзьблених  i  свiчами
палених, була завжди бiла. Харитина Григорiвна i  невiстка  так  поралися,
так глядiли, щоб зберегти добрий вигляд зокола i всерединi.
   А ось - гiрше, нiж у сара©! Як пiсля  землетрусу.  Поперериване  все  i
поперекидуване, позмiшуване i потоптане.
   Сльоза збiгла по щоцi. Здогадалася стара - вже кiнець настав.
   На  старiсть  побачила:  знищено  ©хню  хату,  хату-святиню,  де  iкони
споконвiку осяювали хлiб на столi.
   Все ©стiвне взято! Стала вона за порiг, бачить -  топчуться  бригадники
по грядках. Гребуться, як собаки, по несво©й  садибi.  Пiдiйшла  стара  до
пiдводи i вмовля╨ вартового:
   - Оддайте харчi, то ж не ваше - не ви напрацювали!  Дiтям  ©сти  треба,
оддайте зараз, я вам кажу!
   Вартовий мовчить, нiби не чу╨ i не бачить бабусi. Грiзний! В руцi сила,
власна i начальникова. За начальником рудi╨ Отроходiн,  той  iнструктував:
"Забрати до крихти". А далi, вгорi - вождь партi© i держави.
   Чого ж стара турбу╨?
   Бабуся взялася за полудрабок. Тодi  вартовий  штовхнув  ©©  в  плече  -
поточилась вона i впала на шпориш.  I  не  могла  встати.  Син,  пiдбiгши,
пiднiма╨. Глянув на вартового i промовив з великою вразою:
   - Дикун собачий!
   А той, прозваний, зготувавши гвинтiвку, процiдив зневажливо:
   - Ти! Гляди  менi,-  i  замовк.  Вiдповiдальний,  мов  коло  порохового
погреба. Стара нiчого не казала: ведена пiд руку, вiддалялася до хати.
   Прилягла на пiл, пахмiтину  пiдославши;  i  -  мов  нездужала  незнаною
пошестю.
   Млистi приуяви кружилися, всi  розметанi.  Крiзь  майорiння  вiдчувала:
наближений морок холодною запоною обки, да╨ться, i  нiде  обминути.  Потiм
розтанув. Лишився бiль, гiркий i гострий, не так за себе, як за  внукiв  -
©сти вже нiчого дати. Квилитимуть, пташенята  при  дорозi.  В  свiтi  нема
нiкого, хто б помiг. Незнанi вони нi в кого i нiхто не  заступиться;  коли
пропадуть, слова нiхто не скаже. Один Бог бачить з  неба.  Може  -  iспит,
нехай очистимося в горi, як огнi останньому.

   Родина ставить речi на мiсця.
   Потiм: що ©сти? - дiти просять. Мати вирила десь на грядках  дрiбненькi
бурячки; зварила юшку.  Дуже  посолену,  сьорбали  з  сухарцями,  що  були
розсипанi в хижцi.
   Ось, лихо захопило тенетами - несила вирватися. Безжалiсно, нiби гроза,
облягло; мучить, наганяючи до загибелi.
   Дiти споважнiли, мов цiлком розумiють, що дi╨ться.
   Бабуся i мати, сидячи на полу, почали клопiт коло одежин  -  оглядають:
котра годиться про зиму, котра нi.
   - Стрiнув пiчник,- говорить бабуся,- про церкву питав, чи закрили.
   Андрiя цiкавить чудесник, який,  справлявши  пiч,  розповiв  про  хитрi
димоходи всерединi. Доти пiч видавалася нудною:  купа  цегли;  а  тепер  -
повна загадок.
   - Кажу йому, що було. Вiн i жалi╨ться: не глянемо на Писання - по ньому
жити. Чита╨мо сторiнки нивок: туди серця вiддали. Так само сказав батюшка.
   - I правда! - зiтха╨ мати.
   - Про небо забули. Горе прийде.
   - Вже почалося.
   - Сказав тодi:  живемо  в  кiнцi  часiв.  Тож  антихристи  спiшать  зло
довершити. Це з iкон видно; Спаситель на хрестi мучиться,  а  внизу  вони,
домальованi, скрегочуть, глядячи на безвинного... Люди кажуть, що вко©ться
пекельство,  аби  вiдзначити  дев'ятнадцять  вiкiв  пiсля  розп'яття:  так
кажуть.
   - Вже ж видно! - згодилась невiстка.
   - Пiчник примiтив: птиця пада╨ мертва.
   - Походом на нас рушено,- додав Мирон Данилович.- То тiльки  вида╨ться,
що ©х прапори червонi; вони темнi.
   - Дивно говориш,- зауважу╨ дружина.
   - Так бачу! Пропадем; а хiба можна жити по-демонському?
   - Стримайся!
   Дарiя Олександрiвна сама бачить: край життя; так треба ж зберегти малих
вiд страху.
   Менший  при  столi  ворушить  книжку;  старший  присiв  пiд  стiною   в
мiжвiконнi: затерп! i очi запали, з нерушимою  думкою.  Оленка  бiля  мами
спостерiга╨, як чотири великi руки - двi в рясних брижках  i  стемнiлi,  а
двi свiтлiшi - перебирають одежу, рубчик по рубчику, латку за латкою.
   - Я ж нiчого!.. З ©х  прапорами  негаразд,-  поправився  господар.-  То
тiльки Лук'ян потiша, що "заживем".
   - Не ми, хтось другий! - сказала бабуся.
   - Не ми i не Лук'ян,- продовжив господар.- Лук'ян зна╨ одно: голосувати
"за". Зразу пiднiма руку - перший. Завжди "за" i попереду всiх.  Не  встиг
доповiдник зачинити рот - Лук'ян  пiднiма  руку:  згоджу╨ться.  За  позику
перший, за розкуркулення перший. Сьогоднi розбiглися, а  то  голосував  би
"за", хоч гробове вiко кладуть на село. Потiша╨ - "заживем". Змi© з'©дять!
   - Нащо казати? - спиня╨ жiнка, повiвши  погляд  на  дiтей.-  Лук'ян  не
гiрший вiд начальникiв.
   - Тi не люди, а гаки - тягти хлiб!  Перед  зборами  чув  новину:  вночi
потяг приходить, вартою обтиканий:  переполох!..  Начальство  з  мiста  аж
курить на вокзал, бо там головнi, з Москви. Крiзь  вагоннi  дверi  жменьку
вцiджено, самих заводi©в. Стрiнули ©х: обдутий один i попелястий, вуса пiд
щiточку, Молотов, чи що, а рядом Каганович - бiдовий, з вусами, як виновий
валет. Наказують розбити кутки в хатах i  весь  харч  винести...  Чорнявий
пiдкинувся i кричить на всю станцiю: "До зернини! До  зернини!"  -  себто,
так забрати хлiб; а попелястий гребнув зерно, що було в кишенi, i з  усi╨©
сили сипнув  його  в  пику  окружного  партсекретаря.  Зерно  вдарилось  i
повiдлiтало...  "Ось  ваша  хлiбозаготiвля;   як   таке   зерно   негодяще
здаватимуть, всiх пiд розстрiл". Вiдлiтавши, зерно вскочило в рот одному з
тутешнiх i вiн почав його крутити i розмелювати на зубах: непогане зерно,-
вiн агрономом був i  знав.  А  реву,  а  тупоту!..  Кажуть,  якби  паровоз
свиснув, не було б чути. Секретаря взято пiд арешт i невiдомо де дiвся.  А
цi два змовленi з третiм...
   - Може б, тихiше говорив? - попросила жiнка.- Всi чу╨мо.
   - Добре! - Мирон Данилович обнизив мову: - Люди  взнали,  що  для  двох
повно всього в  вагонi,  як  в  ресторанi:  i  харчiв,  i  напо©в,  м'яса,
окорокiв, ну, всього!.. Питва найкращi, котрi на експорт. Як люди  взнали,
аж дивно.
   -  Чому  не  знати?  -  втруча╨ться  бабуся.-  Он,   коли   Журавленкiв
обiкрадено, рокiв тому з десять буде, нiхто ж i не бачив i не чув,  а  всi
зразу в одно: не iнакше, як Корiнчук залiз. Пiшли  шукати  -  так  i  ╨!..
Повитрушували крадене.
   - А на©дкiв зiбрано в вагонi: риба консервна  i  корейка  -  закушувати
сорокаградусну, нарiзати i на булку класти; курятина i масло; скiльки чого
хочеш! - помаранчi i виноград...
   - Мамо, помаранчi хочу,- тихенько озвалась Оленка, мов спросоння.
   - Дитинко, де ми вiзьмемо? Тут - аби живими бути. Мирон Данилович,  мов
заворожений, вичиту╨ коло вiкна, з якого видно мiсце, де стояла пiдвода:
   - А в буфетi -  вина  i  наливки,  i  горiлки  теж,  настоянi  на  чому
завгодно: на полинi...
   - Чого б полинiвку пили? - сумнiва╨ться бабуся.
   - Може, нi! А так кажуть. I зубрiвка...
   - Хилитимуть гiрку?
   - Чого ж, ©дучи хилитимуть; i в Кремлi повно...
   - Ну, верховодовi рознесло вид,-згадала бабуся.
   - Кажуть: швидко ©сть; понурий!
   - Понурий глибоко моркву ри╨.
   -  При  дiтях  би  не  казали:  десь   вирветься!   -   просить   Дарiя
Олександрiвна.
   - Не бiйся, дочко! В найчорнiшi дверi прибули, вихiднi з свiту.
   Безгомiння настало в хатi, нiби  невидимий  ворон,  бiльший,  нiж  нiч,
обвiяв душi.
   6
   Темрява - як чорний дим.
   Пильно  слухаючи,  спустився  господар  до  краю  згористого   глинища:
вiдкопувати запас, для сiм'© найдорожчий.
   Довго рив! - i в потi, i аж в тремтiннi. Крiм  працi,  тривога  мучила.
Розкрив сховок, викладений соломою;  вийняв  пшоно  в  клунку,  обкутаному
старою цератою, що краями злипалась. Надiбрав трохи i  знов  зарив.  Хотiв
чиркнути сiрник i перевiрити, чи латка глинища виглядала, як  завжди,  але
побоявся:  мiг  привернути  лихi  очi.  Вдосвiта,  ледве  забiлi╨,   треба
навiдатися. Внизу, недалеко вiд глинища, хлюпотiла рiчечка,- туди пiшов  i
обмив руки.
   Вертаючися, сторожко ступав, як кiт,  що  бо©ться  собак.  Швидко  брав
дверi: не встигли рипнути, i зразу ж замкнув.
   Дiти сплять. У  пiчурцi  -  прикручена  лампа;  сумовитою  червонавiстю
вирiзня╨ з пiтьми господаря  i  його  дружину,  заклопотаних  коло  пшона.
Зварили кашу - рiдкувату, трiшки припряжену лустками цибулi.
   Побудили дiтей i сiли за стiл: до пiзньо© вечерi.
   - Що таке? - промовля╨ Мирон Данилович, оббираючи з кра©в миски.-  Було
що ©сти - не до©дав, а як не стало - аж трусишся, дуже кортить.
   - Вiд страху за ©жу! - пояснила бабуся.
   Всi ретельно вискрiбали миски. Казанок вiддано найменшому, i той  довго
пора╨ться, хоч повiки липнуть, нiби в глей замазанi.
   З тi╨© ночi зайшла в хатi невситима жадоба до ©жi; i мов нечутий  крик,
болючий провiстями, повиснув серед повiтря i почав мучити.
   Недовго спав Мирон Данилович; прокинувся  вчасно,  як  призначив  собi:
звичка,  вироблена  роками,  вiд  неспокою.  В  нервах  зростали   незнанi
часомiри, що вiрно числять. Крiзь сутiнки, змiшанi з випарами, прокрадався
господар до глинища - поправити на перекопаному i посипати  сухого  листя.
Пташина прокинулася, подала прозору вiстку, але вiн не слухав, як  ранiше.
Поспiшаючи, зиркнув  i  мимоволi  уявив  споживну  iстотку  -  без  пiр'я.
Вiдпурхнула пташина понад течi╨ю, до галузок  на  тому  боцi,  а  господар
вiдiйшов нагору до хати. Поглядав на обидва боки: котрi з рослин  годяться
в горщик. Гострим оком обвiв  попелище,  серед  полиння  i  кропиви,  бiля
решток садово© загорожi, але не пiдступав, щоб слiду на травi не робити. В
сарайчику похазяйнував коло решток реманенту, хоч марно: худоби нема╨.
   Нетерпеливий! Покинув справу i вийшов за ворота, постояв - прислухався;
тихими вуличками побрiв через околицю.
   Де-не-де люди никали в подвiр'ях, мов тiнi. Спало на думку -  заглянути
до Никифора Кайданця, який, знаючи потроху всього: бондар, коваль, слюсар,
лимар i що хочеш, скрiзь бува╨ i новини приносить, як часопис.
   Там був приятель майстра Стадничук, тесля друго© руки.
   - Вас обскочили? - спитав коваль нового гостя.
   - Так: перенюхали двiр до дрiбки! Що можна в рот класти, забрали.
   Сумно i тут. Кайданцi - вiн бiлоокий чоловiк, дужий,  як  вiл,  а  вона
сухенька, мов тернова гiлка,- сидять коло згорнутих пожиткiв.
   Коваль помiтив здивування:
   - Ждемо, скоро в нас будуть...
   - Час пропада, тiкати треба! - скрикнув Стадничук.
   Запальний серцем, а руками, як корiння в'яза,  крiпкий.  Пiд  опущеними
бровами, схожими на обнiжки,- скорбний огник.
   "...Могучi люди, i тiкають! Видно, що бiда  надовго",-  мовчки  вирiшу╨
Мирон Данилович.
   Вiд ворiт притупотiло дво╨; в дверi гуркiт:
   - Кайданець, ану, давай сюди, скоро!
   Вийшов коваль, за ним жiнка. Чути суперечку за вiкном:
   - Чому  не  оплатив  повiсток,  которi  присланi?  -  сварячись,  пита╨
сiльрадiвець.
   - Як, чому? Я ж не тут робив, а в мiстечку:  конi  пiдковував  i  гарби
справляв. Навiщо ж тутешнi повiстки i менi,  i  жiнцi  прислано?  Вона  не
працю╨, бо хвора.
   - Одкручу╨шся! - в'©дливо протягнув другий голос.
   - У колгосп не хочеш,- закида╨ перший з гарячою  злiстю,-  плати  ж  по
всiх повiстках! Озвалася жiнка:
   - I пеню до повiстки дочеплено...
   Стадничук, що слухав похмуро, прихилився до гостя:
   - Я вже пенею обрiс, як сiрко шерстю.
   За вiкном погрози пiдносяться:
   - Не хочеш платити, значить - ворог!
   - А де взяти? -  вiдбива╨ться  коваль.-  Менi  п'ятий  мiсяць  у  кузнi
зарплату не видають, а кузня ж державна...
   - Не наше дiло; плати! Коваль розповiда╨:
   - Хтось хвартук ремiнний украв, як нарочито, а грошi правлять з мене, i
начислено за старий учетверо бiльше, як йому цiна новому.  Теж  вимагають:
плати зразу! А я нiчого не маю. Що робити?
   - Так тобi й треба, раз ти  ворог!  Щоб  було  заплачено,  чусш?  А  то
просвiжишся, зна╨ш, де...  Сiльрадiвцi  вiдгупотiли  до  ворiт.  Кайданець
вернувся з жiнкою в хату.
   - Обчищено, як липи на лико: гладенькi ми i круглi! Снiгом  притрусять,
щоб не виприснули з руки.
   - Притрусять! - стверджу╨ Стадничук.- Притрусять аж на тундрi: там липи
м'якнуть, як локшина. Треба з клунками перебiгати на  Кавказ,  чи  що,  бо
кiнець приходить Чули? - розорено в Вороницях пiдряд i до  цурки  -  всiх.
Один був, що не могли вчепити, так сусiд помiг. Довго  ходила  комiсiя  по
двору, рила,  прути  стромляла  -  нема  хлiба!  А  член  комiсi©,  сусiд,
горбатий, злий, як вiдьмак,- на обшу куваного, мабуть, без причини, тiльки
вiд чорного серця, - взяв дома жiночий рукав iз зерном, пiшов  i  пiдсунув
тому дядьковi пiд стiжок сiна. От, комiсiя допиту╨:
   "╙ в тебе хлiб?"
   "Самi ж бачите, нема: хоч би й десять лiт ми шукали - не знайдем".
   "Так кажеш, нема?"
   "Нема".
   "Пiдпишись отут!"
   Дядько пiдписався; тодi горбань сказав комiсi©:
   "Вiн свiдчився, що нема, а може, пiд стiжком ╨?"
   Iдуть до стiжка: сорок чоловiк  зiбралось  i  перекидають  стiжок.  Вiн
тяжкенький був.  Возилися  довго,  аж  ось,  як  нап'ялись  -  перекинули:
дивляться, лежить рукав iз зерном.
   "А! - кричать вони.- Ти он який! Пiдписався, що нема зерна, а  воно  ╨.
Владу обдурив, проти свого ж пiдпису: ти злочинець".
   Все в нього забрала комiсiя, впрах розорила; i всiм так зроблять.
   - Або, перебiжить пошесть? - питала Кайдашева жiнка.
   - Перебiжить, а нас не буде! - вiдказав тесляр.- Страшну  справу  проти
нас коять. ╙ в мене знайомий  старичок,  ну,  як  знайомий?  Стругав  йому
полицi пiд книги: там читання зiбрано на цiлий вiк. Я з полицями  старався
- зробив мiцно i взяв недорого. Бувало, пiдходить  i  розмовля╨:  сам  вiн
математик, з академi©; от, пита╨ вiн:
   "Ну, побачили, чому лихо?"
   "Приходить! - кажу.- Бачу, що приходить, а чому, не знаю".
   "Бо  постановлено:  ми  шкiрами  сво©ми,  як   великими   карбованцями,
заплатим".
   "Чому ж - ми?"
   "Ми  крайнi,  з  кого  дерти.  Цiнностi  церков   перепроданi   будуть.
З'являться хитруни до пiвмертвого i покажуть сухарик, промовляючи:  вiддай
з грудей хрестик - сухарик дiстанеш! I вiддасть, аби пожувати  щось,  поки
скона╨".
   Суперечить господиня:
   -Вам старичок говорив, i вiн мiг помилитися. Числа зна╨, як ви сказали;
а цi речi - iнакшi.
   - Буде чи не буде,- заговорював Кайданець,- побачимо, а  вже  столичник
жити не да╨.
   - Це на мiсяцi намальовано: один одного вилами пiдкинув,- поясню╨ Мирон
Данилович.
   Господиня вiдмовила:
   - Намальовано, а не вiриться, щоб так - з нами...
   - А як же роблять? - загарячився  Стадничук.-  Наслано  забiсованих,  i
вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворi Касяненка:  там  дiти
груднi, а цi прилiзли, риються в колисках... дiтей викидають просто додолу
i дошукуються пiд пелюшками, чи нема крупинок,  бережених  на  кашку;  все
чисто забирають. Ви собi мрiть iз немовлятами! Так це - що, скажiть? Всi ж
головнi начальники обшукiв i грабункiв, хто?  -  саранча  з  столицi.  Он,
набiгли гурмою до  Григоруна,  мого  сусiда  -  в  нього  з  жiнкою  життя
розладилось, i вона по©хала, покинувши дiтей. Холодно в хатi i голодно.  А
зайшли з обшуком - останн╨ забрали, в хатi i в дворищi.  Молоко  стояло  в
горщику, на днi: для малих; так нарочито перекинули на припiчку i розлили.
Мовчав Григорун, з горя - сам не при собi. Прикипiв до мiсця i дивиться на
всi очi, худий, як тичка. Дивиться, а нiби не бачить нiчого. Дiти плачуть,
та  дарма!  Дитячi  сльози  -  нiщо  для  здирникiв.  Один  з  них,  губою
одхряпнутий, все перекидав, ламав, рив, аж ось почало його  пробирати  вiд
погляду Григоруна  i  став,  дражнений,  сiпатися.  Крикнув  на  чоловiка:
"Самошедчий!" - а сам закручу╨ться i поспiша з хати. Чу╨ на собi погляд  i
озира╨ться, i таки пада╨  через  порiг.  Мабуть  би,  розбився  дуже,  так
бригаднi пiдхопили. В сiнях трiснувся  лобом  об  переставлену  драбину  i
вибiг злий, як вовк. Дума╨те, втишився  потiм?  Подобрiшав?  Куди  там!  -
мiтлою вимiта дитячий харч i розоря хатнi кутки. Все лама. ╞х таких повно:
на погибель нашу. Кажу вам, збирайтесь, поки не пiзно, на  Кавказ:  там  i
заробiтки бiльшi, i не так уповноваженi душать.
   - Як же нам ©хати? - вiдказу╨ господиня.- Душа до вiкон приросла.
   - Однаково вiдiрвуть. Старичок, що я вам казав,  над  верхнiми  книгами
зберiга╨ серед скручених паперiв один твердiший - там  малюнок.  Розгорнув
його:
   "Подивiться!.."
   Сидить гостроокий хтось, нiби золотий,  цiлком  литий,-  з  червонастим
виблиском; в коронi чуднiй i  пишнiй  одежi.  Високо  пiдноситься.  Видима
тiльки верхня частина: як викинута з недоброго дзеркала.  Ребра  схожi  на
верх брами, розчинено© так, що туди з низини на картинi тягнуться люди без
кiнця i перерви: люди бiднi - тягнуться пiд клiткову браму примарця i  там
зникають. Як вiвцi на бойнi. Смутнi всi i худющi,  i  обiдранi;  тягнуться
сiм'ями, несуть дiтей на грудях i за руки ведуть. А  наглядачi  пiдганяють
гостряками, на кiнцях сточеними, наче блискавки. Старичок спитав:
   "Отакий пан; звiдки?"
   Роздивився я на картину i мовчу. Сльоза впала на рукав. Кажу:
   "Ото - ми внизу! На погибель, з маленькими".
   Кайданець пильно слухав, i враз до жiнки:
   - Збиратись будем!
   Заплакала вона i проситься:
   - Куди ж я пiйду вiд порога? Коли вмирати  менi,  то  бiля  цi╨©  стiни
бiло©. Мучитимусь на чужiй сторонi. Ти ©дь!..
   - Годi вже, не плач! Хочеш зостатися, хай так буде. А я  десь  пiдроблю
трохи, бо тут i копiйки добути не можна.
   - Не барiться, бо замкнуть виходи! - настоював Стадничук.
   Почала господиня глядiти серед домашнiх речей: що - в дорогу.
   Тодi, вiдчуваючи, яка невiдхилима бiда  всiх  настигла,  i  куди  можна
вдатися наостанку,  вiдiйшов  Мирон  Данилович.  Думав:  нiж  гинути  бiля
порога, треба спробувати шляхiв! Десь ╨ заробiтки. А душа приголомшена;  i
вi╨ться в очi огнем - сила охряного пана, що поглина, ось тепер,  обставши
сторожею...
   Згадка про подорож цвяхом стала в свiдомостi; десь с  напрямок,  тiсний
страшно: аби проскочити... пролiг низом, потемнiвши,- крiзь свiт, що  став
iнший, нiби в рiзкий поворот обернено його i обвалилися добрi  поняття,  а
образ життя виглянув ру©ною.
   7
   Мирон Данилович наближався до колгоспного; i назва, i  розпорядок  знов
збудили в думцi оклик: "Татаровня!" - жаль  односельчан,  що  з'юрмлено  в
турлучну вигадку.
   Там клопiт: мечуться люди на сторони, мов почадiли. Один, розхристаний,
перелякавсь i мчить мимо - наослiп; аж коли почув, що  пита╨ться  чоловiк,
чого метушня? - вiдказу╨, стримуючи крок:
   - З дворiв худобу назганяли, вся передохла. Винуватих  висмикують,  хто
сiчку з малясом давав на нiч; думають - вiд того.
   Подався чолов'яга.
   Гурток на дворищi зроста╨  i  чути  викрик:  "Отрута  i  бiльш  нiчого!
Отрута!" - махнули руками i розiйшлись.
   Тодi заспiшила мiлiцiя когось ловити, а Мирон Данилович вирiшив: досить
видовища. Пiшов, пришвидшуючи кроки, з виглядом поглибленого.
   Минув провулок i стишився. В дворi стурбованi господарi - бiля  корови,
що околiла. Сусiди близько.
   - Бач, iз коровою що! - диву╨ться крихiтна тiтка, в свiтлiй з  крапками
хустинi; трима╨  ломачку  i  скорину,  черству,  аж  поцвiлу  зелено:  про
собацюг.
   Друга тiтка, на сонцi обпалена, мов горiх, додала:
   - Це саме скрiзь! Птиця пада мертва, без причини: мертва, i все.
   Також роздуму╨ вголос дiд, в  зношенiй  кепцi,  височенний,  як  штиль;
пiдборiддя оббiлiло в пух.
   - Чи не кiнець свiтовi? - хтозна.
   Мирон Данилович проминув гай, що з  вижолобиною  врiза╨ться  в  околицю
села, а далi кри╨ ярок - пiд вiльхами,  дубами,  берестками.  Перелiтавши,
галка, схожа на грудку кам'яного вугiлля, непорадно опустилася до гiлок, а
звiдти додолу, в траву.
   Як вкопаний, став Мирон Данилович! Коли ж пiдступив до птицi i передком
черевика перевернув,нежива, хоч об пень бий.
   Вiдiйшов на дорогу i розмислю╨ться: що ж? - бува╨  птиця  недужа  i  не
вiчно ©й жити.
   Аж  здригнувся  вiд  окрику,  глянув  -  то  Калинчак  Петро;  прожива╨
осторонь, за ярком,  i  теж  "iндус",  себто  одноосiбник.  Бiлявець,  мов
льонкуватий, але очi стемна-карi,  з  свiчучими  клинцями.  Вiн  -  косар;
наймався в мiстечку i коло залiзницi: ростиння вибивати.
   - Що загубили? - пита╨ Калинчак.
   - Нi! - не загубив нiчого; птиця пада╨.
   - Недавно, як був мiсяць кров'ю наведений, це почалось.
   - Кажуть, час злого i знаки.
   - I я, косивши на курортi, вiд при©жджих чув: бiда близько.
   - Сходиться в одно. Сходиться, бо правда.
   - Окремi, з партiйною печаткою, переступлять,- сказав Мирон Данилович.
   Вiддаляються бесiдники проз осокори.
   - Так, переступлять! А стрiнеться котрий Зiнченко,- чули?..
   - Нiби...вага╨ться Мирон Данилович.
   - Курортом завiдував; скрiзь сосни по горi i павiльйони,  як  виточенi.
Курортникiв повно з мiста. ╞м купання ╨ - рiчка внизу.
   - Знаю, коло берега пiсок i вода тепла. А далi глибше i  холоднiше,  аж
морозом обсипа╨;  з  дитячих  лiт  знаю,-  додав  Мирон  Данилович.-  Вода
зцiлюща: недарма ж курорт.
   - А недарма! Свiжий куток, землi двадцять десятин.  Насаджено  сосни  i
берези в "лiнiю", себто  рядами  -  пiд  шнурок,  щоб  прогулюватися;  для
чотирьох чоловiк разом.
   - Козиряють партiйцi, а мабуть, страшно ступати в лiс по одному.
   - Бояться; курорт трудовий, а бояться! Ходив я раз, чи нема  роботи,  i
стрiча╨ сам завiдувач - Зiнченко. Розказую про бiду: в нас  дiти  голоднi.
Вiн послухав i радить: помогти можна тiльки одним  -  пiдгодувати  корову,
коли схудла, як драбина, i перестала  до©тись.  Дасть  вона  молоко,  тодi
голоду кiнець. I сказав: "От що,  скосiть  отут  сiно,  мiж  "лiнiями",  i
одвезiть собi. Прийдете в  недiлю,  коли  пiдводи  вiльнi.  За  один  день
упора╨теся. Скинете копицю з одного краю i копицю з другого,  бiля  самого
коровника. Як спитають, можна показати: он сiно. А скiльки його, нiхто  не
знатиме. Для курортних корiв корму припасено  бiльше,  нiж  треба..."  От,
Зiнченко партiйний, а жалiв дiтей. Iншi ж  куди  там!  Кожного  розiрвуть,
якщо з iнструкцi© на партзборах прочитано.
   - Розiрвуть i без iнструкцi©,- вiдмовив Мирон Данилович.- А цей з  яко©
сiм'©?
   - Казав, земля, де насаджено "лiнi©", належала його батьковi, хоч був з
другого повiту. Якось про©жджав i прикупив надiл - думав  хазяйнувати.  Не
судилось! Прийшли  червонi  в  дев'ятсот  двадцятому  i  сходку  скликали:
голосують, щоб багатших забрати геть,- хто за це? Уже тодi наш Лук'ян,  та
ви зна╨те його...
   - Лук'ян - той, що "за"?
   - Вiн самий! Перший пiдняв "за" аж двi  руки  i  з  того  дня  однаково
голосу╨. Декотрi зовсiм не пiдводили долоню, як Зiнченкiв батько. Жив тодi
в хатi хазя©на, що втiк на  Донбас.  Вiдходячи,  той  казав:  бери  все  i
господарюй, нiчого менi за це не треба. Пiду, бо бiльшовики вб'ють. Ну,  i
не пiдняв руки старий Зiнченко. Через тиждень при©хали червонi: "Де такий?
А де такий? Це не нашi!" Був наказ - повбивати пiдряд.
   Коли брали людей, то дiти за них чiплялися. В одного  дiти  були  нiмi,
нiяк говорити не  могли,  i  так  чiплялися,  що  страшно  глядiти,  а  ©х
прикладами били - поламали ©м руки. Всiх, i дiтей теж, зiбрали  на  площу:
там розривними кулями повбивали, скрiзь мозок  розлiтався.  Лежали  довго.
Мухи ©х облiплювали i сморiд стояв тяжкий. Згуртувалися  старi  жiнки,  що
вже ©м смерть не страшна; сивi всi i вбранi в чорному, з цiпочками: як  на
похоронах - i то сама бiднота сiльська. Пiшли до  начальства:  сперечатись
проти пекла ©хнього. Нехай дозволять прибрати мертвих - поховати  в  однiй
ямi. Вистанув комiсар, в червонiй будьоновцi, як сатанинець,  i  закричав:
"Не смiть! То - вороги! ╙сть наказ вiд Ленiна  з  ворогами  розправляться,
щоб духу нашого боялись". Так i прогнав старих. Зiнченко -  син  одного  з
тих, що на площi вбито. Коли забирали,- дома не був. Потiм  переселився  в
другий повiт; жив там i записався в партiю.
   - Це ж i видно,- доводить Мирон Данилович.- Знайдеться добрий, так не з
©хнього куща вирiс.
   - Може, з ©хнього ╨ хто,- не бачив! А цього бачив. Розсудливий чоловiк;
помiг оклигати i оборонив. Ми з одним чоловiком скосили сiно, чотирнадцять
копиць перевезли i подiлили. То був менi рятунок, а  ©м  на  курортi  сiно
тiльки заважало ходити i нiхто не косив його; все  пропадало.  Зна╨те,  що
пiзнiше було? Викликають Зiнченка в мiлiцiю i питають:  "За  грошi  продав
сiно, чи як?" - "Нi, я звелiв  прокосити  сiно  тiльки  на  "лiнiях",  щоб
вигiднiше було курортникам ходити; там курять i кидають недопалки в траву,
то вiд огню могли зайнятися сосни". Вiдпущено Зiнченка; вiн тодi одразу до
мене: так i так, "ви, коли в мiлiцiю покличуть, кажiть те саме!"  Справдi,
через три днi мене викликають: "Що ти заплатив  за  сiно?"  -  "Не  платив
нiчого;  завiдувач  наказав  скосити  тiльки  на   "лiнiях",   щоб   краще
курортникам ходити,- я в байраках не косив". Добре, що  нарадив  Зiнченко,
як казати.
   - Таких вибивають з начальства, а становлять мучителя.
   - Це - скрiзь, i Зiнченка вiдсунуто. Пiшов я раз до нього i перестрiнув
на дорозi двох мисливцiв з Ки╨ва: один чорнявенький,  аж  прикипiлий  бiля
очей, а  другий  -  з  лисиною  i  веселими  зiничками.  Розпитуються,  де
полювання добре. А я кожного птаха знаю, в  якому  мiсцi  водиться:  голуб
лiсний, чи крижень, чи перепел. Розказав ©м i хочу до завiдувача пiти; "До
Зiнченка? Ми хотiли його побачити, при©хавши,- нема!.. Переведено в другий
район, бо партсекретар пiдкопався i вижив". Говоримо далi; я розпитую: хто
вони самi? - i взнаю:  чорнявий  друку╨  книжки,  а  старший  -  хiмiк,  з
лабораторi©. Зайшла мова  про  село,-  що  тут  робиться  i  як  грабують;
чорнявець то ще дужче темнi╨, то блiднi╨, i наприкiнцi вчистив: "Товаришу,
монгол з московсько© ночi вилазить  -  рвати  груди".  Хiмiк  тiльки  одно
докинув: "Iду вулицею i чую крик - то мiлiцiонер, ступаючи серед  натовпу,
виголошу╨: слуги бiсiвськi постановили Укра©ну  душити  в  рiк  розп'яття,
тридцять третiй, бережiться, люди, бережiться! -  так  виголошу╨,  мов  на
службi. Всi перехожi слухають;  великий  натовп  зiбрався:  тихо  йдуть  i
слухають, як пророка в старовину".
   - Це саме мати в церквi чула.
   - А на того пророка, що в френчi, налетiли виконавцi - миттю потягли  в
установу. Скоро чутка пройшла: мiлiцiонера розстрiляно.
   Постояли бесiдники бiля урвища з  берестками,  глянули  на  ворона,  що
високо линув, i попрощалися. Мирон Данилович,  вертавши  додому,  пригадав
назву цього мiсця: Змi©в яр. Певно, звiдти лютий  вилiзав  хапати  тварини
домашнi або i людей.  Було  зображення  в  школi,-  тодi  батьки  з  черги
вкошкували учнiв, бо  дисциплiна  вкрай  розхиталася  через  комсомольськi
вибрики проти вчителiв; зображення було в багатьох кольорах: з  драговиння
i хвощуватих нетрiв ящур повз до дрiбних тваринок, роззявляючи  пащу.  Вже
червонiв зубними гостряками, бо котрусь iстоту роздер.  Приуявлю╨ться  той
вигляд, супроти зусилля волi - прогнати його; нi! - мов нарiзано з залiза;
i кольори мiнить на чорнiсть, як  попередня  примара.  Зневажити  треба  i
обiйтися  самому.  Деякий  час  думки  вiльнi,  а  потiм  збоку  в  обширi
свiдомостi, нiби пiдкинутий мимовiльною пружнiстю, при цiкавостi  душi  до
власного  стану  i  забезпеченостi,  виник   вигляд!   -   крiзь   духовну
просторнiсть проступив. Мирон Данилович,  напружуючи  думку  до  судоми  в
шийних м'язах, проганя╨ привиддя i  зверта╨ться  до  навкружностi:  дерев,
грунту, погоди, що несподiвано  погiршала,  бо  з  пiвночi  хмари  темними
купами... i знов обвiвся обрис: знов! - от, закляття!  -  з  розпуки,  мов
скрикнула вся душа до когось невидного поблизу: та вiдiйди  геть,  нечиста
кров! - геть вiдiйди!.. Мирон Данилович вiдвернувся вiд  марища  i  пiшов,
куди очi ведуть.
   Обмеживсь думками до обсягу сво╨© особистостi i конечних  справ;  стало
тихо на душi. Тiльки мертвотно-блiдi стiни хаток, по обидва боки, приймали
моторошну тiнь з пiвночi.
   "...Лихо приходить, а помочi ж - нi вiд кого!"  -  дума╨,  понурившись,
Мирон Данилович. Так i дiйшов з пропащою гадкою до площi; хотiв звернути в
вулицю, що вела до його кутка, але,  на  диво  собi,  минув  ©©:  забраний
сильним поривом почутт╨вим - в одному напрямi! -  простував  мммо  схiдцiв
цегляного будинку, критого бляхою, в якому гнiздиться партiйний осередок.
   Проминув його; i  тодi  почали  вгасати  пориви  недоброго  почуття.  А
видалося, що чу╨ пострiл,- i нерви ловлять повторення звуку. Та знов Мирон
Данилович спонурю╨ться, вiдходячи. Враз страшно зойкнуло! - вiн оглянувся,
нiби в плечi вжалений; мороз обсипав душу: так зойкнуло з кам'яницi.
   Там, чiпляючися за одвiрок вiдчинених дверей, сто©ть жiнка:  збiлiла  i
так диха╨ - мов ©© щойно душено i тепер спроможна вхопити трiшки повiтря.
   - Поможiть! - закричала вона.
   Мирон Данилович побiг до сходiв, але  прискочивши  близько,  вдержався:
через звичний страх перед будинком, звiдки  завжди  сунуло  i  загрожувало
начальство, при©ждже - владичне, i тутешн╨ - дрiбне, провадячи розор.
   Позаду чути кроки i оклик:
   - Заходьмо!
   То - рахiвник сiльради,  що  нагодився  поблизу;  з  ним  ступив  Мирон
Данилович на схiдцi.
   Жiнка однi╨ю рукою трималася за одвiрок, а другою -  в  хворому  жестi,
вкрай безвiльному - показала на примiщення i зразу ж поклала ©© до грудей,
мов би серце хотiла спинити:
   - Там... секретар райкому застрелився - при©хав тепер...
   Прибiщi, стишенi, обережно ступаючи, зайшли в будинок. Минули  коридор,
нiби видовженi сiни. Опинилися в просторнiй жовтавiй кiмнатi, як залi  для
засiдань, де на однiй сторонi дверi прочинено: заглянули туди i  притерпли
бiля порога.
   Рахiвник перший зважу╨ться ввiйти, а Мирон Данилович - слiдом, як тiнь,
до секретаря, що з пiдiбгнутими колiнами лежить при  столi,  недалеко  вiд
стiни; револьвер поруч. Очi посклянiли, запавшися димувато-бiлястою  млою;
застигли непорушне, без блиску i свiчення, тiльки в холоднiй  порожнечi  i
легенькiй  прозоростi  зверху.  З  проломини  в  скронi  густо  i  в'язко,
пасмовитими патьоками, трiшки  роздiляючися,  збiгла  кров;  розлилась  по
пiдлозi, при головi i плечi. Бризки ж були на столi - торкнули папiр.
   Глядiли захожi, нiби перемагаючи  слiпучий,  хоч  невидимий,  сполох  з
та╨мно© пожежi, коли вмить з'явилася,- з iншо©, нiж та, що речi спалить.
   Мирон Данилович стояв, згадуючи i терплячи давнiй страх - от, з'явиться
всилення, змiнить колiр на чорний, перед очима... Але нi! - зосталась кров
червона, як була. I мало не скрикнув вiн: "Так кров ╨сть правда!"
   Оглянувши самогубця, свiдки переконалися: таки мертвий. А не знають, що
далi робити. Рахiвник  стояв,  як  iз  сiрого  дерева  рiзьблений.  Зробив
зусилля - звiльнитись вiд оцiпенiлостi; i говорить гiрко:
   - Вдарив крапку!
   Колiр кровi нiби скував Мирона Даниловича, i думки  тривожили:  ось  що
тайно хотiв бачити! - ©©, пролиту; мовляв, нею заплатять за нещастя  всiх,
люто розорених i повбиваних,- чи вдоволений червонiстю ©©? Тобi,  можливо,
так дано тепер: глянь i  скажи,  чи  того  хотiв?  чи  раду╨шся?.."Нi!"  -
знялось, наче скрик, на серцi: бо  бачив  невикупливою  кров  секретаря  -
проти моря нещастя людського, такими, як вiн, заподiяного.
   Рахiвник не мiг дивитись на труп; уникаючи його, вiдвiв погляд на  стiл
до папiрцiв, що там бiлiли. Нахилений до найбiльшого i вбризканого,  чита╨
- очi йому розширюються вiд разючого  змiсту.  Дочитавши,  з  хвилину  вiн
стояв i невидющо дивився на стiл.
   - Розберiть самi! - сказав i вiдiйшов геть. Рядки спершу рябiють в очах
Мироновi Даниловичу; а таки вда╨ться прочитати. Зверху сто©ть:  "Цiлковито
секретно"; далi - потвердження вказiвок про вiддачу  дев'яноста  вiдсоткiв
зерна самiй державi, в хлiбопоставках i для насiнн╨вих фондiв;  наприкiнцi
- Москва, Кремль i пiдписи.
   Вiд руки, нерiвними лiтерами i швидкими, додано:  про  штучно  завищенi
плани хлiбозаготiвель, якi неможливо  виконати  пiсля  лiквiдацi©  значно©
частини продуктивного населення.
   А потiм висновок, що приречено села на десять недiйсних  вiдсоткiв,  до
кiнця; з ними трудно сам актив придержати на межi голоду, а решта...
   "Ця директива - смертний присуд для трудового селянства, я не можу..."
   Вичитавши запис секретаря, Мирон Данилович присужду╨:
   - По-сво╨му чесний був.
   - I як посвiдчився! - сказав рахiвник.- Другий би село задушив. Зробимо
так: вийдiть у сусiдню кiмнату i сидiть; нiби не бачили дiловодства.  Я  в
сiльраду дзвонитиму.
   Взяв телефон - зверхниковi, що сталося.
   - ...Так! прибиральниця сама була; вiн, я думаю, всiх розiслав нарочито
з завданнями, щоб зостатися самому... Портфель? Нi, нема! Я ждатиму.
   Скiнчивши звiт, рахiвник пройшовся по залi, в коридор виглянув;  винiс,
жiнцi стiлець i наказав нiкого з вiдвiдувачiв не впускати, поки  прибудуть
керiвники.
   Прибули вони за лiктями Отроходiна, що поспiшав, рвучкий  i  владний  -
авторитет про всiх; навiть i уповноважений, з револьверною небайдужiстю до
думання громадян за ©х замкнутими дверима i  завiшеними  вiкнами,  повинен
вiдсторонитися з дороги.
   Рудун звелiв: поставити вартового при входi i допитувати свiдкiв;  коли
зиркнув на Мирона Даниловича, вмить свiчнувато-збiлiлий вираз при сизковiй
вiдтiненостi очей розгострився крiзь масивнi шкельця окулярiв.
   Покликано одного з "почту": широковидого i поторканого  партробiтника,-
звелено дещо; показано на Мирона Даниловича.
   Пiд тканинами партiйного почування Отроходiн мав звичку, що  виявлялася
з механiчною постiйнiстю, хоч i свiдомо: при кожнiй зустрiчi з людиною, що
заважа╨ або нелюба, негайно ставити ©© на пiдозрi, включившися з кiлькома,
собi вiдповiдними, в першу модель  чи  зразок  домовленостi.  Встановлюють
зону заслон - спочатку найменшим - i  в  нiй  розгортають  запiдозрення  i
вiдсування намiчено© особи з життьового  поля.  Проти  не©  завжди  "мають
рацiю", в найгiрших обмовах, а вона - нi;  проти  не©  несуть  обов'язкову
"iдейнiсть", вона ж - нi; встановлюють для не© оцiнку, як "нетако©",  вона
ж завжди пiдсудна. ╞х - купка спритникiв i бiльш нiчого; однак,  володiють
на аренi життя неодмiнно. Виб'ють намiчену жертву з лiнi© ©© iснування. Бо
дiють  могутнiстю  злагодженого  запiдозрювання  i  самiсно  привласненими
правами: переслiдувати до кiнця, до погибелi. Якраз на цьому будують  шлях
до влади,  як  червону  драбину:  вилiзати  весь  час  наверх,  поки  щури
зробляться царями. Нема полiтично© матерi© для змовленого  запiдозрення  -
знайдуть   побутову:   розроблять    манiру    проти    призначеного    на
"пiдозрострачення" i розвинуть ©© до ступеня державно© важливостi,  навiть
при фiлософi© життя. Повторно обговорюючи скабрезну  вигадку,  розсмакують
iнтелектуально i почутт╨во, як свiй духовний харч, на височинi  iсторично©
геро©ки   i   надзвичайного   покликання.    Пафос    високосвiтоглядового
запiдозрення завжди на практицi виразиться в спиханнi з життьово© стежки -
того, кого намiтили, обов'язково - з стежки! - i захоплення стежки собi, в
прямому чи переносному значеннi слова i в сенсi наслiдкiв.
   Мирон Данилович вiдчув, як вiн опинився дичиною в мiцнiших, нiж залiзо,
тенетах запiдозрення. I серце впало.
   Перед очима тi два: Отроходiн i скеповид - як iз примарення.

   Головарi оглядали самогубця,  а  один  з  помiчних,  в  ролi  слiдчого,
допитував рахiвника, складаючи протокол. Настала черга Мирона Даниловича -
на допит, жовтовид пiдступив слухати. Вiдповiджено при  ньому  i  вписано:
про пострiл i жiночий крик; поворот i острах перед схiдцями, ось,  товариш
рахiвник  посвiдчить:  вiн  пiдбадьорив.  Увiйшли  вдвох  -  тiльки  здаля
глянули. Пiдступати боялись. Товариш рахiвник зразу звелiв: тут сидiть,  а
я дзвонитиму до голови сiльради. Це - все! На  запитання,  чи  оглядали  i
рушили бiля секретаря, Мирон Данилович повторив:  нi,  боялись.  Круглавий
жовтар  ©в  i  колов  очима  при  кожнiй  вiдповiдi.  Написавши  протокол,
допитувач  грозить  -  Нiкому  нi  слова!  За  порушення  притягнетесь  до
вiдповiдала' ностi; пiдпишiть... I випровадив свiдка з примiщення, або, як
судити про голос, вигнав.
   Мирон  Данилович  вiд  схiдцiв  пiшов  скоро,   з   гострою   тривогою,
передчуваючи, що через самогубство прийдуть неонщаснi подi© i  докладуться
до теперiшнiх. Партiйний розпорядчик i  його  джура  горiли  в  уявi,  мов
намальованi вогненною фарбою: невiдступне загрозливi.
   "...Той папiр прочитали головарi i самi чутку поширять,-  мiрку╨  Мирон
Данилович.- Дома скажуть жiнкам, а тi приятелькам  -  так  i  пiшло...  За
розмови ж хапатимуть: начальство вгорi, взнавши про випадок,  вислужиться:
здавить село в клiщах; бiда!"
   Дома переказу╨, що бачив i чув:  про  курорт  i  Зiнченка;  моторошного
володаря i мiлiцiонера, коли вiщував рокiвщину,- i розстрiляний.
   - Сказав правду, за це вбили! - означила бабуся.
   Про самогубство в  будинку  партi©  слухали  з  острахом,  сподiваючись
недоброго.
   Записку секретаря i напасть Отроходiна промовчав Мирон Данилович:  нащо
надмiру тривожити душi в хатi? - i так  мучаться.  Подi©  ж  ростуть,  мов
гори, через якi йти треба, над краями; i невiдомо, хто зiрветься вниз.
   8
   Надвечiр'я розгодиню╨ться,  i  видно  скибочку  сонця.  Жiночi  постатi
промайнули проз вiкно, серед них - тiтка Ганна. В  сiнях  зашамотiло;  ось
чути обережний стукiт.
   Як прочинила дверi Дарiя Олександрiвна, поманено ©© руками в сiни, де з
легкого сутiнку вирiзнилися обличчя: сусiдки i двох дiвчат; ©х пригаду╨.
   Зашепотiла тiтка:
   - Мо© родички прийшли радитись, а я думала довго i кажу, ходiм до Дарки
за помiччю...
   - Федоро, треба порадницi знати...
   Одна з дiвчат, свiтлокоса, вiдгорнула  на  грудях  платок,  блакитно  i
зелено дiлений по темносиньостi, що вкутував, мов кирея,- i пiднесла  рiч,
обгорнуту бiлою хусткою.
   - Поможи, Катрусю!  -  звернулась  до  подруги;  та  простягла  зложенi
долонi: пiдтримати рiч. Федора вiдгорнула хустину.
   Тодi в сiнешнiй  темрявi,  куди  приходили  через  вiдчинену  ляду  над
драбиною  рештки  надвечiрнього   свiтла,-   замерехтiла   чаша.   Вузький
промiнчик, пробiгши крiзь надвiрнi дверi, впав на обвiд, що його  коштовнi
оздоби стали жарiти, як живий огонь; означилася  чаша  всiм  обрисом,  над
руками, посилаючи сяйво.
   Жiнки, серед свого вбозтва, дивились на не© i слова не вимовляли; знали
святиню, що перед ними. А найменшому з  дiтей,  Андрi╨вi,  нетерпеливилося
бачити маму,- виглянувши, застиг при дверях:
   - Зiрка вранцi! - показав на чашу.
   - Правда, але йди в хату, я зараз вернусь!
   Тiтка просить:
   - Дарко, кажiть, де сховати!  Вчора,  проти  комiсi©,  Федора  i  Катря
вихопили чашу i закопали за хатою.  Тепер  до  двору  черга  -  на  обшук.
Знайдуть анахтеми i заберуть.
   Господиня глядiла на вiдсвiти i ввижалося ©й, що невiдомо де i як треба
йти: довго i тяжко, з терпцем страшним, хоч падати, а знов  пiдводитися  i
йти до останнього знаку,- так треба.
   Зiр звик до пiвсутiнку i знаходить старолiтнiй напис на чашi, про кров,
що "за многих iзлiва╨мая"; i зображено: Iсус Христос, розп'ятий на хрестi,
коло якого Богородиця i апостол.  Окраса  далi  вкруг  чашi  -  з  тонкими
галузочками; i самоцвiти, обрамовуючи хрещатий взiр, роздiляють картини  з
Святого Письма. Коштовнi камiнцi скрiзь: квадратовi, в  рамчатих  обковах,
золотих, як вся чаша. Осереднiх каменiв два - фiялковий  i  зелений.  Спiд
посуду - теж в окрасi,  ширшiй  хвилями,  i  також  стебло  i  пiдстанова:
триступiнчата, в топазах i - узор серед них.
   Дивиться на чашу Дарiя Олександрiвна i вiдчува╨, як  вiдiйшла  безвидна
туча з просторiв; так гарно на душi: спокiй невисловимий. Зда╨ться,  могла
стояти тут без кiнця часу. Але ось, дума╨ i не може знайти  вiдповiдi:  де
чашу сховати? - зрештою, зрива╨ться з уст:
   - Маму спитаймо!
   Бабуся ж, коли покликано ©©, тихо стояла перед чашею, слухаючи Ганнино©
мови i знаючи, чого треба; перебирала в думцi, хто б мiг сховати безпечно?
Само надумалося - пiчникова жiнка, мовчазниця богобоязна; на огнi  палiть,
не скаже нiкому, де закопано. Чоловiк ©© слуха,  як  вона  згодиться,  все
добре буде: не хлiбороби обо╨ i зроду землi не мали,- раз вiн для колгоспу
робить, не ритимуться в його садибi.
   - А покличте Мар'яну,  пiчникову!  -  сказала  стара;  всi  зрадiли:  i
правда, не буде в селi надiйнiшо©.
   - ╞© чоловiк не в нашу церкву ходить, а на домашнiй спiв, бо ╨вангелик,
тiльки ж нехай кожен чесним буде, як вiн.
   Мати велить найменшому:
   - Бiжи до пiчникiв i проси тiтку  Мар'яну,  хай  зараз  прийде  -  дуже
треба!
   Вiн пiшов, але мати, виглянувши за порiг, вернула.
   - Нiкому про чашу не кажи! Бо нас арештують  всiх  i  розвалять  хату,-
шепотом найстрогiшим заборонила.
   - Мовчатиму! - вiн поспiшив до ворiт.
   Федора вгорнула чашу в хустку знов i,тримаючи на  грудях,  закрила  пiд
великий платок, що згортками спадав до землi.
   Господиня ж ©й сказала:
   - От славно! Вихопили з кiгтiв.
   - Умовилися, стоячи мiж людьми,- розповiда╨ Федора,- вбiгти i  забрати,
що можна, аби не попало в нечистi руки. Менi  самiй  не  пробитися;  це  -
Катря, працювала передо мною лiктями: комсомольцi, як грушки сипались.
   - Нащо казати, хiба так було? - диву╨ться Катря:  русява,  виструнчена,
мов  придорожна  тополинка;  брунастий  жакет  поверх  вилинялого,  колись
зеленкавого, плаття.
   - Чого ж ми тут? Заходьмо в хату!
   - Нi, пора додому,- вiдказу╨ тiтка.- Хiба  трохи  посидим  на  призьбi:
крайчик неба вгледiти. Скоро й того збудемось.
   Вийшли - при останньому огнi з сонця; сусiдка скаржиться:
   - Забiгли вчора, все перевернули; як собаки, видряпали  i  забрали,  що
було. Я зразу до сестер. Хоч недалеко до ©х хуторця, так  забарилась  я  i
заночувала там. Кажу до сво©х: рятуйтеся! Що ╨, сховайте, i не в дворi,  а
в полi чи в лiсi - ви©дьте вночi, закопайте, та глибше, щоб гостряками  не
достати. Бо все заберуть. Ми з старим переб'╨мся,  вiн  на  заробiтках,  я
тут,- хоч пропадем, то тiльки дво╨; а в них же дiти малi.
   Сидять жiнки на призьбi, що рудi╨ глиною в вечiрньому свiтлi: стiна  за
розмовцями яснить, мов срiбна. Зда╨ться, тiльки сонце  в  свiтi  чу╨  ©хнi
жалi.
   Андрiй прийшов до пiчникiв, коли вечеряли: варена картопля в череп'янiй
мисцi, а в блюдцi трiшки олi©; i сiль -  хлiба  на  столi  нема.  Почувши,
чого. прибув хлопець, пiчничиха заклопоталася - йти.
   - Може б, до©ли з гостем, тодi пiдеш? - пита╨ пiчник.
   - Вже годi!
   Надягла старий чоловiкiв пiджак поверх зношено© суконки. I припрошу╨:
   - Сiдай, синку! Ще ╨ картопля.
   Лiтня жiнка,  дрiбна  на  зрiст.  Вiдзнак  дивовижно©  вроди  в  обрисi
обличчя, що помарнiло вiд рокiв  i  клопотiв;  оживлю╨ться  карими  очима,
тонко окресленими, як осереддя квiтковi, свiтучими - в прозоростi.
   Всi в селi знають: мовчазниця i добра. Вдвох, справляючи печi i  груби,
за чверть вiку нiде голки чужо© не взяли, буваючи самi -  цiлими  днями  -
серед чужого добра. ╞х рiдко звали: Максим Бережан чи Мар'яна  Бережан,  а
просто - пiчники, бо при цiй роботi в селi - тiльки  вони,  обо╨  нарiвнi:
коло глини i цеголля, пiску i золи, попелу i сажi.
   Хлопець спершу острашений вiд брiв  пiчника,  навислих,  як  стрiхи,  i
здоровенних очей: синiх, що нiби аж переливаються повнотою. Сидячи смирно,
тицяв  картоплиною  в  олiю,  пiсля  чого  обережно  вiв  до  губ,-  а  то
розсиплеться. Смачна! - можна розсмоктувати до крихотки.
   - Чи не Андрiйком звуть? - раптом прогримiло низько з-пiд колоскуватого
кольору вусiв, рiвно пiдрiзаних i зовсiм дрiбних, так що  хлопцевi  дивно:
чому крiзь них грiзний виголос.
   - Так звуть,- потверджу╨ гiсть i здогаду╨ться, що пiчник пам'ята╨  його
з минуло© зими, коли пiч лагодив.
   - Соли картоплю!
   Хлопець послухався i вiдчув, як  смак  гострiша╨  i  сильно  входить  в
почуття.
   До©в i, обтерши губи, подякував; хотiв пiти додому.
   - Пiдожди трохи! - наказу╨ пiчник.
   Вiдчинив шаховку; обторкав  порожнi  коробки,  склянки,  капшуки,  поки
натрапив на грудку цукру: для хлопця.
   Той, дякувавши, взяв i вiдкусив бiлий гострячок, а решту - в кишеню.
   Страх проминав.
   - Дядьку, як роблять цукор? - пита╨ Андрiй; дивиться ж на пiч, криву  i
низьку: в ворожбита, що всiм ставить ©©, мов картину.
   - Везуть бiлi буряки, що звуться цукровими,- почав  пiчник.-  На  завод
везуть, патрають i женуть пiд ножi, вкрiпленi на колесах:  стружка  звiдти
збiга, як шаткована капуста. В казани ©© вкинули, завбiльшки з будинок,  i
варять. Почина╨ться складна пiсня - я забув, хоч i знав трохи. Варять так,
що з сiчки, крiзь ©© середнi перегородки, як то бува в рослинах,  цукровий
сiк сам висмокту╨ться в гарячу воду,- i вже варять кристалик; додають щось
- того я не знаю. Як зварять, наливають  рiдину  в  скаженi  посудини,  що
крутяться i ревуть гiрш вiд звiра. При сiтках  кристалик  задержу╨ться,  а
рiдина вiдбiга╨ геть. Вибирають рудий пiсок i везуть  сушити  в  нахилених
бочках, що вiдкритi з обох кра©в i крутяться - довго  переворушують  пiсок
пiд протягами. Якось його вiдбiлюють, то менi невiдомо. Звiдти брав маляс,
як мали корову. I робив на заводi трохи: в ливарному цеховi гуртом ставили
пiч.
   - А вам хто пiч робив?
   - Пiч - менi?
   Хлопець мовчки показав на пiч у хатi.
   - Я сам! - запевня╨ пiчник.
   - Нi, ви дурите...
   - Таки правда: я сам! А чого пита╨ш?
   - Погана пiч; якби ви ставили, була б гарна, як наша Регочеться пiчник.
Аж сльози витира╨.
   - Е, хлопче,-  каже  вiн,  зрештою  вдержавшись,-  про  це  i  приказку
складено. Ходiм, щось покажу!
   Скоро старий i малий сидiли в сарайчику, розбираючи взiрець печi  з  ©©
секретами. Хлопець оглянув знаряддя, гострi i  плесковатi,-  серед  цегли,
кахлiв, юшок, заслонок, колосникiв, всякого залiзного  i  дощаного  майна,
потрiбного майстровi.
   Спитав про люту загадку кожно© печi: "Чому вночi  сажа  горить?"  -  i,
почувши причину, переминув цiкавiстю до садиби. Там - обтрушена  шовковиця
з гiлками, простягнутими через двiр; всi кажуть, пiд нею  пiчник  чита╨  в
недiлю.
   Обсипаються огняними листками в присмерку  вишнi:  ©х  чотири;  i  одна
груша, мов свiчка рiвна; двi сливи  сухуватi,  з  загрозливими  колючками.
Рядок тополь вистанув при парканi. Скрiзь позаростало;  нiколи  господарям
пiсля працi, в зморi i турботi нужденнiй поратися з  ростиною.  На  стежцi
просiяно жорству i пiсок.
   Поляна бiля вишень; нiчого нема, а колись  був  квiтник  рiвнi  насипи,
вкритi зелом, виказують, що красувався в зiрчастому обрисi. Принесено купу
поколото© цегли - мабуть, господар збирався рисунок вiдновити.
   Затишок. Найдалi вiд вулицi, закритий кущами бузкiв i ясминами.
   Пригаду╨ хлопець: недалеко пустош, бiля яко©  вчора  сидiв  з  Миколою,
дожидаючи тата. Нi передчуття жодного, нi  здогаду  в  хлопця;  нiчого  на
думцi, пов'язаного з майбутньою прикметою мiсця. Тiльки чуття i  погляд  з
бiльшою  певнiстю  спиняються  тут,  мов  трохи  звикшись   -   до   iншо©
справжньостi, яко© ще зовсiм не знати.
   Прийшли жiнки в двiр: пiчничиха, а з нею Федора i Катря.
   - Мати звелiла бiгти додому! - сказала Федора.
   Коли хлопець вiдходив, йому в уявi проблискували видива:  як  десь  тут
сховають коштовнiсть. Але вiдразу треба вiдсторонитися вiд того,  бо  мати
заборонила страшно.
   Притьма, мов при допитi, стрiча╨ться чоловiк, дзьобаний i ©дкий з лиця,
як сiрка, серед яко© очi горять темною  охрою!  -  палить  ними  хлопця  i
находить на нього, чогось прив'язнувши до його  двору.  Хлопець  вiдскочив
набiк i, вбiгши через хвiртку, оглянувся: причепа поволi руша╨ далi.
   Батько почув про покльованого i здогадався:
   - Приспосiбник, як хорт; крикнуть: "Кусi"! - вiн кинеться до горла.
   Став пильно глядiти Мирон Данилович на сторони; знав,  що  двiр  -  пiд
горючими очима жовтовида, який, зда╨ться, вночi бачить, як удень.
   Микола i Оленка зголоднiли вкрай; на городi  мати  накопала  капустяних
корiнцiв - тим i втишила. Андрiй роздiлив цукор: пити кип'яч.
   Бiля садиби, почавши тодi, сiрчанить Шiкрятов при сходi i заходi сонця;
прислуха╨ться i розгляда╨,  що  Катранники  роблять.  Замучив  ©х.  Сидять
безвихiдно, як вивiрки в дуплi, коли пес облiг дерево, а перебiгти вгорi -
нема гiлок.
   Одного вечора звiяло його лихо; тодi Мирон  Данилович  набрав  пшона  з
запасу. Пожурився, бачачи, як вичерпу╨ться  запас;  будуть  однi  бурячки,
заритi на попелищi - харч несмачний, хоч можна перебути мiсяць, коло само©
смертi.
   Всi так виснажилися i ослабiли, що почали тремтiти; гiркота пiд грудьми
в кожного.
   Вiдро тягнуло руки, а Мар'яна, звикнувши до ваготи його при колодязях i
криницях, муравлиним терпцем перемагала кволiсть  i  втому,  як  i  острах
серед темряви.
   Напомацки працювала бiля двох купок: висипано©  землi,  куди  вiдхиляла
вiдро, пiдтягнувши з ями, i - нарiзаного на пустошi верхогрунту з  травою,
до якого чоловiк приставив цебро з цементом i прислонив драбинку.
   Спершу тiльки вiд краю вiдгортала землю, що, копаючи, викидав  чоловiк;
потiм з глибини тягла в вiдрi; робота - без брязкоту.
   Пiчник i його жiнка часом пережидали, поки минуть кроки на  вулицi  або
вiдстукотить пiдвода, i знов трудилися коло схованки, мов дрiбно© шахти.
   То посиплеться сiвкий, як  мачок,  осiннiй  дощ,  то  вщухне.  Бережан,
копаючи на днi при слiпчаковi, поставленому в коробку  з  прорiззю  збоку,
завбiльшки - нiби на карнавках, намагався забути про новину: що в колгоспi
йому коло печей роботи нема; коли нема, треба з села виходити.
   Шахта ставала глибша,  нiж  дiстають  залiзнi  щупи  бригадникiв.  Пора
сховок мурувати: в квадратнiй ямцi, на серединi дна,
   - Подай драбину! - пошепки в темрявi озвався пiчник.
   Мар'яна спустила драбину, i вiн, вибираючися по нiй,  приймав  цеглу  i
зносив на дно; потiм - цемент i причандалля, зрештою - скриньки i дошки.
   Вимурував чотирикутник i всередину  поставив  скриньку,  що  видавалась
темна, хоч була синя. В нiй - чаша, обгорнута, як попереду, бiлою шовковою
хусткою,  а  також  аркушами  воскового  паперу.  I  скрiпи  мiж   дошками
завосковано скрiзь. Зверху густо вкрито олiйною фарбою.
   Бережан замурував сховок цеглою, кладеною в два шари; дошками ж  накрив
яму на виступцях i  нагорнув  землi.  Вибравсь  нагору  i  витяг  драбину;
посидiв трохи, спочиваючи.
   Безшумно вдвох орудували лопатками, коли  загортали,-  ворушились,  мов
нiчнi птицi.
   Знов сi╨ дощик: дрiбнiший, нiж пил.
   - Якраз i треба було полити,- сказав Максим,- зелень вiзьметься.
   - Вiзьметься: хоч пiзно! - промовила жiнка.
   Починало  заходити  сiрiстю  передсвiтанковою  i  поволi  днiти,   коли
скiнчили роботу; рiвно вклали скибки  з  травою  -  на  скопанiй  мiсцинi.
Незвичним очам трудно примiтити, що поверхня зрушена.
   Вiднесли пристро© в сiни. Хата дихнула теплою тишею; шибки -  сiни,  як
фарба на захованiй  скриньцi.  Зда╨ться:  от,  крiзь  сутiнок  проступить,
жарiючи, нiби чаша, обвiд сонця. Але нi,- хмари зап'яли небосхил  i  сiють
найдрiбнiшим плачем, вiдсторонивши вiкна вiд свiтла, як нагорнута земля  -
очi людськi вiд чашi. I серце теж кри╨ться: в свiй смуток.
   Останню працю дома вiдбуто. Тепер  зав'язуй  клунки,  пускайся  рiдного
порога, бо нема працi... як нема? - печi ж пообвалювалися i димлять. А так
рiшено: хай дим очi людям  ©сть,  бо  в  головарiв  ощаднiсть,  на  кращий
похапок собi.
   - Знайдем роботу в мiстi! - сказав Максим.  Жiнка  оглянулась.-  Роботу
знайдем,- пояснив вiн.- Сказали: тут нема.
   Мовчки впроваджувала Мар'яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою.
   - Чудно якось: голова  колгоспу  Вартимець  зустрiвся,  напроти  так  i
валить - аж ми носами близько  стали,  тодi  вiн  стрiпнув  брови,  неначе
розбудився: "Максиме, ти?" - пита╨ вiн i дивиться несво©м поглядом.
   "Мабуть, вам прикрiсть або голова болить",- кажу йому. А вiн:
   "Не болить, уже заверта╨ться".
   "Чого ж?"
   Вiн оглянувся на розоренi сара©, де худоба подохла.
   "Чого? Дзижчать газетки, що ми замороченi вiд успiлв".
   Як приглушений, сто©ть; протяга╨ гiрко:
   "Та-а-ак..."
   Жаль стало його, я i раджу:
   "Вiдхилiться думками вiд клопоту!"
   "Куди? - пита╨ вiн.- Скрiзь однаково, i акти складенi, що  я  винен;  з
посади вiдхилять, от що. Спiшiть i ви  звiдси,  бо  роботи  ремiсникам  не
буде. Звiльнять, аби зоставити без копiйки".
   Вартимець пiшов;  заточувався,  як  сонний.  Думаю:  бiдний  чоловiк  з
посадою i партквитком! Бiсовi приписаний, а той першого ж  його  калiчить.
Нам би тут берегти, що люди довiрили,- нi, тягнися пiд городськi  паркани.
Заб'ю вiкна дошками: комiсiя вгледить пустку i без мацання одши╨ться. Хiба
влiзуть злодi©. Та чого, по щербатi горшки?  Я  ©х  сховаю  в  пiдпiччя  i
цеглою закладу: там низько, нiби глухий пiдмузок лiг.  А  робота  в  мiстi
знайдеться. Ти - як?
   - Про мене! - сказала жiнка; себто, ©й однаково.
   Максим зна╨: хоч мовчить вона, а прийняла  до  серця.  Чи  сказати,  як
Вартимець про смерть розпитував? Вага╨ться пiчник.
   Дощик перестав; розлилась бiляста свiтлота крiзь хмари.
   -  Виходжу  я  з  колгоспного  -  знов  Вартимець  навпроти:  випитливо
дивиться, радить перейти на цегельний завод - тепер печi перекладатимуть i
треба мулярiв. Дають  сiмейнi  кутки  в  бараках.  I  сам  би  пiшов,  так
прив'язь.
   Дякую йому i дивлюся - подобрiшав чоловiк; вiн мою думку вгаду╨:
   "Посмi╨шся, бо говорю по-другому, нiж колись".
   "Нi! Порадiю..."
   Вiн скинувся i глянув пильно, нiби перший раз бачить:
   "Вартимця  нема  того,  що  був.  Зна╨ш,   за   годину   деколи   життя
перевернеться. Служив ©м, як вiл, собi рвав жили i  всiм  -  пiдганяв,  бо
вiрив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на  розпал.  З
нами обходяться, як дурнi хазя© з собаками. От i я: пiду пiд суд, можуть i
в концлагер загнати, i на розстрiл,  значить,  я  ©м  нiщо.  Вiриш,  що  ╨
чорти?"
   "Злi духи; без личин, як ©х малюють".
   "Що ж вони, в казанах печуть? На кухнi чи де?"
   "Без казанiв i кухнi".
   "Гляди, що так! - сказав  вiн.-  А  то  б  треба  iндустрiю  вести  для
казанiв, на цiлу многiсть; i рудникiв треба - з  безперервною,  на  чотири
змiни, i десятникiв, крiпильщикiв i всяких, бо звiдки ж чавун? - i мулярiв
для печей, i цегельних заводiв теж,-  силу  всього.  Дивися,  в  нас  руди
повно, а пiди казанок купи! - рiдко бува╨, i цiна чортова".
   "Там i без казанiв, огонь завжди,- кажу йому.- Чи вже будуть грiшники i
демони, чи ще нi, огонь не гаситься".
   "Вiд чого ж огонь? Ти - пiчник i сам зна╨ш: на чомусь огонь iсну╨".
   "Не знаю,признався я,- там огонь горить  не  так,  як  наш.  Тут,  коли
вдарив мороз, який без нiчого i нi на чому не держиться, то аж пече. А там
не мороз, тiльки горяч проти нього: сама собою. Становище таке,  де  нема╨
милостi вiд Бога - нiяко©! Через те все горить огнем.  Це  однаково,  якби
хто вiд сонця сховався  в  землю:  в  саму  середину.  Вже  нi  хмарка  не
притiнить, нi вiтерцi не повiйнуть, нi деревце нiде не прийме в  холодок,-
нiчого, що вiд сонця з'явлене, а тiльки один огонь. Кажу для прикладу".
   "Похоже, що ти влучив! -  згоджу╨ться  Вартимець.-  I  добре,  коли  не
второпа╨м досередини, бо, замiсто Сибiрюги,  туди  б  гнали  етапом.  Ось,
тепер i мене. З пiвночi по снiжку втекти можна. Не  забудь  про  цегельний
завод: з десяток мулярiв приймуть,- менi казали. Скорiше, бо тут зав'яжуть
пiд зашморг!"
   Вартимець пiшов; а я не знаю, що думати,- чудний вiн...
   - Чого ж чудний? - обiзвалася Мар'яна,- в нього серце прокинулось:  при
бiдi.
   - Правду сказала; так i виглядав, як вирвався  з  сну  до  живого  дня.
Прийшов на край i чу╨, де став.
   - I я чую,зовсiм тихо сказала Мар'яна. Вражено чоловiк на не© дивиться,
бо зна╨: казала завжди, що - на серцi. Видно, велика тривога в не©.
   - Зостанемося тут? - пита╨ вiн, згадавши про вирiшений вiд'©зд, можливо
- причину страхiв.
   - Будемо ©хати! - заперечила Мар'яна.
   Вiн i сам бачив: треба. Заробiтку по хатах жодного. Скорбота  обгорнула
йому думки  вiд  жiнчиного  передчуття.  Один  просвiток  вiдкри╨ться:  як
ви©хати.
   9
   Прибрали на столi Катранники пiсля голодного снiдання i, почувши тупiт,
виглянули в вiкна: комiсiя! - бiжить по садибi, вганя╨ щупи в грунт.
   Мирон Данилович виступив за порiг; дивиться,  як  нишпорять  пiднаказки
скеповида - важного, нiби iндик, i подiбно  обдутого  сизiстю,  коли  мимо
проходить, натужуючись i палячи охряними очима, аж в  рукавах  стiпу╨ться,
мов шкварком крильним. Виклохту╨ спересердя:
   - Гляжу, ще живий! Де ти ©жу береш, що не здиха╨ш?
   Дiткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович:  "Це  менi  смертi
хочеш, присурганивши з сво╨© Москви,- за вiщо? Тобi  ж  не  зичу  гибелi!"
Намiрявся сказати, а змовчав: "Хай вiдбiга кудись, бо ще в хату вскочить i
дiтей покуса╨".
   Вернувся господар до сво©х, що ждали, чи скоро комiсiю  лихо  вивi╨;  а
враз - крик, на сторонi, де попелище.
   Бригадник гукнув пiд вiкно:
   - Виходь, опис бурякiв буде!..
   Старшi сполотнiли: знайдено буряки i тепер скоро кiнець.
   Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши вiд  тривоги.
Небагато  бурякiв,  а  гамору  навкруги  -  мов  знайшли  скарбницю  царя.
Перебирають знахiдку в мiшечок i  складають  опис.  Шiкрятов  радий!  -  i
ла╨ться; руками пiдкида╨ вiд розбурення, сам стаючи з жовтого i сизого  аж
червонастий, трiшки менш, нiж виритi буряки. В руцi щуп,  як  блискавичний
гостряк демона.
   Мирон Данилович немовний сто©ть при всьому гомонi, зна╨: ось близько до
хати - смерть.

   Пробули в смутку, мов живими похороненi, пiвдня. Оленка притулилася  до
матерi:
   . - ╞сти!..
   - Цить, люба дитино,- терпи!
   Мирон Данилович вирiшив: "Навiдаюся в  магазин";  виходячи,  глянув  на
доню - прозора з лиця, так схудла.
   "...Бiдне мо╨,- тужить вiн,- ми  старi  мучимось,  бо  грiшнi,  а  воно
безвинне терпить за нас".
   Згорнувши мiшечок пiд лiкоть, подався до площi, хоч знав, що  те  мiсце
не дуже  поживнiше,  нiж  пустеля;  тiльки  рiдким  випадком  -  харчi  на
прилавках.
   Черга! - привезено чогось, годящого в миску.
   Мирон Данилович  спитав  дiдка,  шкiльного  сторожа,  що  обома  руками
спирався на цiпок:
   - Що?..
   - Аж дивно,вiдказу╨ дiдок,- дають борошно, не знаю, яке, може, з кiсток
собачих. Животи скручу╨, хто куштував: от як! I дороге.
   - Чого ж беруть?
   - А що в рот класти, глину? Беруть, бо зветься: борошно. Жiнка тут одна
несла; од такого борошна до тесаного хрестика, як од тебе до  мене  -  раз
ступити.
   Мирон Данилович добувся до терезiв; глянув на ©дку мiшанину i як нюхнув
- зразило його звiдти трупною затхлiстю... нерви збурилися дико i щось пiд
грудьми, мов сiпнувши прив'язь, намагалось перекинутися i рвонути наверх з
рiзким болем.  Не  витерпiв  чоловiк:  вийшов  геть.  Подихав  на  чистому
повiтрi, обпершись об стiну; перестояв недугу.
   Багато вiдверталося вiд ©дучо© гнилi, намiшано© на продаж.
   Мирон Данилович пристав до кiлькох, що брали напрямок до хати робiтника
з олiйного заводу: там макуху продають, з високою нацiнкою, а добру.
   Заходять. Батько хазя©на, похилий вiком та бiлий  сивиною  i  сорочкою,
берiг макуху в дiрявому лантусi, пiд лавою.
   От, чотири кружки виторгувано,  маснi  на  дотик,  з  рiзким  i  густим
пахощем; колiр трiшки незвичайний...
   "Темнувата, як на рижi╨ву"! - подумав Мирон Данилович;  прикупив  також
колото© на куски, ця - з тютюнового зерна, олiю ж вiд нього на  фарбування
вжито.
   Принiс додому добуток i поклав на  стiл.  Всi  обступили:  розглядають,
обторкують, вiдкришують трiшечки i ©дять,  хто  -  без  води,  як  Андрiй,
тiльки на зубах хрумкiт, а хто розмочу╨; всi хвалять.
   - Неначе пряник,- каже бабуся. Пробу╨ тютюнову:
   - Нi, ця не така!
   - Ця гiрша,згоджу╨ться, покуштувавши, Дарiя Олександрiвна,- по©мо, коли
буряки забрано. Радяться, як розварювати i чого додавати.
   Тiтка Ганна приходить - хоровита; пробу╨ макуху; пита╨, в кого куплено.
- Зразу ж пiду сама. Погано менi: була  в  Йосипенкiв,  страшного  борошна
купили, з зерна якогось, нiби льон; i зразу - пекти корж... я попробувала,
тепер душу роздира, ледве ходжу. Глядiть, не купуйте тi╨©  гнилi!  По  два
пуди в однi руки вiдпускано,понакуповували люди i скрiзь покотом  лягають,
мертвi. Ой, погано! - а я ж дрiбний шматочок з'©ла.
   Взявши, нiби  празниковий  гостинець,  кусник  рижi╨во©,  тiтка  пiшла:
помалу стопи переставляючи.

   Катранники декiлька тижнiв живилися макухою; але i вона стала виходити.
Глянули одного ранку - рештки рудiють.
   Холодний день починався в небi чистому, як вимите дзеркало,  та  швидко
спохмурнiв: зап'явсь олив'яними хмарами, що втопили село в тiнь.
   Знов  купу╨  рижi╨во©  Мирон  Данилович;  знов  дрiб'язок  визбиру╨  на
городах.
   Дiти виголоднiли i не могли висидiти в школi. Мучить ©х.
   - Якби бурячки,- жалi╨ться стара,- можна б зварити i  дати  по  одному:
нехай пiдкрiплюються дiти в перервi, а так - чого мордувати?
   - I  наука  чудна;  сьогоднi  пiдуть,  i  годi!  -  сказала  мати.-  Бо
вертаються ледве живi.
   Навчання в селi почалося пiзно, бо, при лихому ремонтi, школа до  осенi
зоставалася ру©ною в риштованнях.
   Побудуть дiти в  школi  i  похворiють;  голови  ©м  наморочаться,  а  в
цiлунках - пекота, i слабенькi стають, рухаються, як тiнi. Дома полежать i
трохи одiйдуть.
   - Чого вас учено сьогоднi? - спитала одного разу мати.
   - Вчитель казав, нашi батьки - саботажники Мати змовчала. Але подумала,
що навчання можна перервати на деякий час.
   "Бо з яко© речi? Змордованi  дiти  вiд  ©хнього  голоду  будуть  душами
калiчитися, завчаючи злу неправду про батькiв".
   Сьогоднi ж, як вернулися з школи, мати знов спитала:
   - Про що учать?
   - Про партiю,- вiдповiв Андрiй,- як гарно при нiй...
   - Щоб ©х так гарно розiрвало з нею разом, анахтемiв! - сказала бабуся.
   Цього чорного дня "наука" для дiтей скiнчилась.
   Микола став аж землистий; запав очима i щоками, i всi╨ю душею.  Сорочка
висiла на раменах, як на жердинцi.
   Мовчить вiн - болiсно дума╨. Нiби загадка, за знаття яко© демони  i  ©х
прислужники вбивають зразу, намагаючись i корiння вирвати з життя.
   Раз обiзвався до батька:
   - Половину вчителiв забрано, нема нашо© iсторi©...
   - Недарма ж забрано! - сказав Мирон Данилович.- Помовчуй на  людях  про
цi речi.
   Непоко©ло, що став хлопець прилягати, мов недужий, з розкритими очима.
   Менший зберiг живi поблиски в поглядi, хоч зробився схожий на старичка:
голова велика, а  шия  тоненька,  як  стеблинка  жита,  i  на  нiй  голова
хита╨ться: страшно постарiв хлопчик i смiх стратив.
   Тiльки в Оленки трохи радостi в очах, але вже, зда╨ться,  нетутешньо©,-
стала Доня схожа на воскову свiчку: догоряти чистим вогником. А зшиток все
тулить собi до грудей i на маму дивиться, як зачарована. Нiби хоче сказати
щось безмежно важливе, але не може.
   Харигина Григорiвна враз ветха зробилася за осiнь -  тiнь  себе  само©;
рука тремтить i зiр погас: неспроможна нитку в голку  всилити,  а  недавно
була видюща.
   I вида╨ться, час летить, як буря непрозорима,  -  всiх  разом  з  хатою
вiдносить, наче пором, вiдiрваний  вiд  струни,  до  невiдомого  урвища  i
водяного спаду, чорнiшого, нiж нiч.
   Дарiя Олександрiвна, хоч найменше ©сть,  -  усе  дiтям  вiдда╨!  -  але
трима╨ться, мов чудом. А висохла; коли  вкута╨ться  в  платок,  зав'язуючи
бiля ши©, тодi в його обводi над чолом, схожому  на  звiд  iконно©  ризки,
раптом видно, як висохла хворiсно.
   Губи окреслилися в страдному i строгому виразi, а разом - з  почутт╨вою
тихiстю... "Праведниця моя!" - вiдгукнувся враз всiм серцем до  не©  Мирон
Данилович, але не проказав цих слiв:  боявся  стратити  ©х  щирiсть,  коли
вимовить.
   Дiти побули в хатi, жуючи рештки вiд макухи, потiм з батьком  вибралися
на роздобичу; дома-сама бабуся.
   Довго рилися на городi, чи нема корiнцюватих решток ©стiвного.
   Околицею, через глухi садиби, яких чимало пiсля висилок,  дiти  майнули
до польових видолинкiв з грядками i звiдти вернулися в двiр.
   Зiбрали з десяток картоплин, декiлька бурячкiв, соняшничат  з  висохлим
насiнням i капустяних качанiв...
   "Бiдолашнi, бавляться i  не  знають,  яке  нещастя  буде!"  -  сумував,
дивлячись на дитячi розкопини, Мирон Данилович.
   Для нього вже свiт змiнився;  то  був  спервовiку  чiткий  i  несхитний
пiдвалинами, безконечними в свiтлотi, на яких розгорталося  все  неосяжне,
все красне багатство видимого - з явищами, вiдбуваними в твердому  законi.
А тепер зрушився весь, нiби  пiдстави  його  вже  розсипано  i  тому  став
виручий, темний, сторожкий - враз вiдрухнеться  глибиною  i  далекiстю  на
кожний помах тво╨© руки чи навiть на короткий позирк. Свiтлота  розвалена;
взявся чорнiстю обшир i збiр подiй  в  ньому;  наситився  ворожiстю  проти
душi. Звiв незнанi досi вихори - страшенно великi i слiпi - i обертати  ©х
почав: швидкiстю, дужчою i злiшою щодня, такою, що для душi  нема╨  мiсця.
Мусить сама переконатися,  як  приречена  вийти  з  нього  в  неiснування,
жахливо терплячи в голодних муках, невiдомо вiд чого.
   Гiркуща осiнь! - а ось надходить моторошна зима; як перебути?
   Поникавши по городу марно, Мирон Данилович надумався пiти за село -  до
млина:  часом  люди  дiстають  кiлограм  борошна;  якби  попо©сти   хлiба,
справжнього! - можна вiджити.
   Незвичну слабiсть  вiдчував,  аж  недужий,  вiд  яко©  тремтiв  нервами
грудей, мов лихоманка вселилась. Голова темнi╨.  Ноги  неслухнянi;  хоч  i
худющi, а обважнiлi.
   Змiнився зiр! - все навколо  зготувалося  текти  перед  його  поглядом,
утративши i рiвновагу попередньо©  видностi,  i  сталiсть.  Вигляди  речей
зробилися  для  сприйняття  нiби  стривоженими   i   позбавленими   добро©
значущостi.  Все  почало  нервувати  Мирона   Даниловича:   його,   завжди
спокiйного серцем, як вода в ставку... Ось, зачепився рукавом  за  колючки
шипшини i так стривожився, що хотiв рвонути вмить  -  подер  би  одежу.  З
якоюсь, нiби дитячою, образливiстю болючою вражалася  душа  вiд  дрiбницi,
хоч одночасно, при пекучiй дiткливостi i згостреностi, наставало зглушення
в iстотi, через що речi, незвичайно важливi колись, погасли значенням  для
думки, мов зовсiм порожнi. Над всiм - пережиття кривди, без  уявимих  мiр:
вона ранить жалом у кров серця, впорскуючи отруту, вiд  яко©  бiль,  понад
можливiсть терпiти, збира╨ при собi  горючий  неспокiй.  Зда╨ться,  ранить
кожний доторк; а поряд болiсно© досади обпала серце скутiсть: ©© незримими
ланцюгами прип'ято почуття. Тому перешкоджено думцi вихiд з круга бiди, як
з незбагненного полону, що  забрав  собi  в  жертву  -  повний  гiркоти  i
подiбний до пошестi. Щохвилини ж тиха сила з iстоти противиться  бранству,
помагаючи вертати, поступовими зусиллями, попередню примиреннiсть...
   "Що буде, те й буде!" - поклав собi Мирон Данилович, прямуючи до млина:
помалу, бо знеможений; нетерпеливився уявою, i тому дорога стала  дальшою,
нiж колись.
   Спершу  не  впiзнав  будiвлi  -  якась  крiпость  височiла  над  вiткою
залiзницi та бур'янами. Навкруги никали люди, мов мухи  -  дрiбнi  i  сiрi
проти не©, обшито© свiжою сосниною.
   Мирон Данилович мусив присiсти на  горбику,  бо  пiдбився,-  треба  дух
перевести, бiля потеряних, як вiн сам.
   Сiв i дивиться на височезний паркан, що ним оббудовано  млин  довкруги:
нащо загорожа страшна?
   Прихiдцi збиралися, i один з них, пiдлiток - боса голова i, як паперик,
бiлява, -  спитав  рiдкобородого  селянина  поблизу,  що  з  нього  звисав
столiтнiй сiряк:
   - Дядьку, чого млин затулено?
   - Од таких, як ти! Скiльки аршинiв буде, як ти скажеш?
   - П'ять буде, або шiсть...
   - Бачиш, не вгадав! - дев'ять аршин заввишки. Бо дехто так робить,  от,
якби твiй батько був:  бачить,  що  дiти  голоднi,  то  взяв  рукавець  од
материно© сорочки, наточив борошенця повен  i  викида  через  паркан  -  у
бур'яни. А ти б, скажiм, з братиками та сестричками  пiдiбрав.  По  отаких
перекидах всю дiтвору попухлу, де в бур'янах кругом бродила, виловлено,  а
млин обстукано - дивись, якими государственними дошками!
   Мовчить хлопець, глядячи на крiпосний паркан i на вагони, що все  йдуть
i йдуть, легкi - в браму млина, а важкi - звiдти.
   - Он, залiзним колесом наш хлiб тягнуть:  од  твого  рота  i  од  мого:
прямiсiнько в Москву i там далi, далi, чортовому синовi© - сказав дядько.
   Слухав хлопець, коли стороною, обминаючи мiлiцiю попiд парканом,  купка
його однолiткiв почала пiдбиратися  до  ворiт.  Дехто  з  старших  i  собi
рухався туди простiшим напрямком; люди, нiби ослiпши  вiд  болю,  втратили
твердий крок.
   Голоднi, старшi i молодшi, хотiли при в'©зних вагонах i собi  вкинутися
в двiр млина. Близько  були  до  входу  всередину,  але  звiдти  вискочили
мiлiцiонери: бистрi, нiби з цепiв спущенi. Лозинами i ломаками  розганяють
- б'ють по чiм попало. Декотрi з селян попадали, скалiченi або неживi: тих
за руки i ноги вiдтягнено вiд ворiт i кинуто на бур'ян.
   Мирон Данилович сто©ть, мов черевики  прив'язанi  жовтою  травою,  коли
страх аж звiва╨. Гурти селян в розпачливiй застиглостi: худих, як обгорiлi
стовпцi, в лахмiтинах, замiсть одежi, прикованi  поглядом  до  брами.  Там
©хнiй хлiб, що здобули в кривавицi  чола,  там  борошно!  -  можна  спекти
буханчик i вiджити, i врятуватись... бо хилить бiда до землi, в чорноту, i
нема надi© на пiдмогу i рятунок.
   Зовсiм безсилi i недужi лягають на землю - не рухаються;  дехто  помер:
так близько до брами!
   Стугонiли потяги звiдти, один за одним,  як  великанськi  гусеницi,  що
обпилися  кровi  з-помiж  ребер  мертвякiв;  вiд  Москви  лiзли  сухi,   а
вiдповзають - земля гнеться.
   Мiлiцiонери сизiють: незрушно, мов степовi  боввани  древнi,  сiченi  з
камiння; вицвiли мундирами i дивляться вивiтреними зорами поверх лежачих.
   Торохтить  пiдвода;  возi©  збирають  мертвих  i  вiдвозять   у   степ,
спиняються недалеко вiд млина: там, в ямi,  неглибоко  прикидають  землею.
Скоро вертаються назад, по мертвих.
   Гайворони метушаться, то осторонь присядуть, то зiрвуться  кружити,  як
вихрова мряковина, пронизливо крячучи, то обкинуться широчезною дугою  над
степом, млином i людьми. Але вагони, коли викочуються,  то  заглушують  ©х
каркiт сво©м червоним стугоном, i брязкотом, i  стукотом,  все  йдучи  вiд
млина, нiби харчiвнi - кудись на пiвнiч.
   Мирон Данилович стежить червону низку, що  почина  йому  очi  тьмити  i
кружити голову.
   Очунявши, пiдвiвся вiн i походив поодаль вiд брами - розрухати  суглоби
i притерплi м'язи. Потоптався серед пiвтрупiв i  побрiв  додому,  схиливши
голову.  Молодшi  i  хуткiшi  теж  вертали  вiд   неприступних   ворiт   i
випереджували його; один повторював:
   - Тепер тiльки на Воронiжчину! Там  ╨  хлiб;  сусiд  казав:  за  верхню
сорочку вимiняв борошно. Одежа вся йде.
   Тi слова не були для Мирона Даниловича значущi. Але, що далi  вiдходили
бесiдники, ©хня розмова вiдживала все дужче в пам'ятi.  Збуджувала  надiю,
хоч кволу - добути хлiб...
   "А гляди, вдасться? Треба ©хати, от - на Воронiжчину! Раз  мають  хлiб,
вимiняю".
   З  такою  думкою  вернувся.  I  знову  лiг  на  лавi:  заморений!  Руки
безвiльнi, мов чужi, на грудях. Лежав i оповiдав про  млин  -  тихо,  нiби
виписаний з лiкарнi; коли згадав про Воронiжчину, жiнка погодилася:  треба
©хати.
   - ╙ в нас трохи полотна тонкого на бiлизну; можна дещо з верхньо© одежi
повезти.
   - Знаходь! - просить вiн.- Це вiзьмуть.
   - Удвох по©дем.
   Мирон Данилович вiдхитав заперечливо головою.
   - Нi? - допитувалася дружина.
   - Чого вдвох? - небагато ж речей: на одну руку  перекину.  А  грошi  за
квиток чималi.
   Мирон Данилович полежав, глибоко дихаючи, аж  до  повноти  в  грудях  i
розгону кровi в скронях. Пiднявся, трохи вкрiплений, пожував  дрiб'язку  з
макухи - все-таки поживнiсть, хоч i недобре пiсля не©, скiльки не  запивай
юшкою. Треба соковитого рослиння: перебити смак.
   Взяв мiшок i пiшов з хати. В повiтрi щось наче спинилось i  застигло  з
сонною непорушнiстю, супроти подихiв  свiжих,  навiть  пронизливих.  Хмари
сiрi i низькi. Мабуть, скоро снiг завi╨.
   За село вибрався Мирон Данилович,-до струмка, що бiжить через Змi©в  яр
i впада╨ в  рiчечку.  Там,  при  його  бiльшiй  водi,  греблю  загачено  i
поставлено мiсток, попiд яким збiга╨ допливний надмiр: вниз,  в  калабаню,
по краях окриту ряскою.
   Здобичник закотив холошi  i  скрiзь  почав  рити,  вживаючи  берестовий
сучок, як за часiв найдревнiших; все -  при  берегах  калабанi  i  ставка,
рiчечки i потоку,  ступаючи  вгору,  'проти  течi©,  до  само©  тiснини  в
байрацi. Виривав корiння з тванi, визбирував поживнi низки i  -  в  мiшок;
також i листя очухрував, де м'якше: все - в мiшок. Принiс додому i сказав:
   - Це на обiд! Низки можна сирими ©сти.
   Жували нехотя i вiдходили. Зваривши корiнцi i листя в великому горщику,
налили в спiльну череп'яну миску, посолили i сьорбають. Гаряча юшка  трохи
пiдкрiплю╨, хоч так болiсно нудить.
   Дiти мовчать. Аж дивно. То було,  в  звичайний  час,  заведуть  голосну
музику: "╞сти хочемо!" - тепер принишкли i нiмо мучаться;  все  розумiють.
Звiдки в них терпець? - як в старих.
   Дружина i мама перерили злидення; вибрали: два рушники,  полотно,  одну
сорочку i скатерть - мiняти на хлiб.
   Поклав речi в торбу господар, а  цю  торбу  -  в  другу  бiльшу.  Почав
прощатися з рiдними. Коли вiдходив вiд порога, стривожився  дуже  -  вслiд
йому тихо плакали.
   10
   Дотлiла на захiдному  крайнебi  цитринна  смуга  i  згинула  в  млистих
запонах, пiд сутiнками вiтряного вечора.
   Зiрвався снiг i косо завiяв: такий густий, що нi билинки  не  видно  на
обочинах.
   Мирон Данилович знав кожний горбок i вибо©ну на дорозi  до  залiзницi,-
певно йшов, схилившись пiд  хуртовиною.  Притьма  наштовхнувся  на  гурток
людський;  теж  -  згорбленi,  з  клунками  бредуть;  i   впiзнав   ©х   -
односельчани, сiм'я Савченка, що був на Сибiру  i  недавно  вернувся.  Всi
тут: вiн, жiнка i два хлопчики.
   Мирон Данилович привiтався i хотiв  обминути,  бо  -  чи  схотять  люди
супутника? Вiдчува╨, як проти вiтру йому тяжко  ступати,  i  стишу╨  ходу.
Савченко перший гукнув - розговорилися, хто куди мандру╨.
   - От, iдем сiм'╨ю,- журиться вiн,- не зна╨м, де прийдеться жити.
   Крiзь снiг означу╨ться кремезний чоловiк; на нiм стерта  шапка,  колись
смушева, i подобизна бушлата; в борiдцi вже бiльше снiгу, нiж волосся.
   - Чого так? -_ пита╨ Катранник; все дума╨: може,  i  нам  треба  сiм'╨ю
тiкати, поки не пiзно.
   - Хто б пiшов, якби не гнали? - сказав Савченко.- Я, бачите,  попав  на
заслання, бо не в тiй вишивцi нитку смикнув. А додому принiс посвiдку,  що
вiдбуто повнiстю i вiдпущений, бо робив за двох волiв i  одного  чоловiка.
Тепер забрали все. Зна╨те самi: село, мов стара птиця, гребеться - зернину
шука╨. Ми сидiли голоднi. Тодi зарiзали пiвня,  останнього  в  дворi:  був
вiн, як годинник, будив раненько, а довелося порiшити. Зварили борщ i сiли
до столу; хлiба зосталось пiвпаляницi. Де не вiзьмись комiсiя -  приходить
розкуркулювати, щука скрiзь. Нiчого нема, так  вони  борщ  i  хлiб  по©ли.
Пiсля того вибили вiкна i звелiли: "Вибирайся  з  хати!"  От,  хилимо  пiд
метелицю. Лихо! Треба цiлу нiч iти: до жiнчино© сестри - ©© чоловiк працю╨
в правлiннi колгоспу i ©здить кiньми;  одвезе  за  вiсiмнадцять  верст  до
мiстечка. Звiдти доб'╨мося до города, коли грошей стане, i пiдем  до  мого
дядька, нехай щось придума. Вiн добрий  слюсар;  якби  коло  нього  роботу
знайти!
   На перехрестi стали прощатися. "Чого людей по  свiту  ганяють",-  дума╨
Мирон Данилович,  глянувши  на  Савченка,  злиденно  вдягнутого,  що  снiг
облiпив, приподiбнивши до привида. Жiнка бiля нього, блiднюща i  тонка,  в
благенькiй кожушанцi, латанiй i перелатанiй, пiдперезанiй  мотузком.  Сiра
хустка опущена, бо снiг забива╨ зiр. Два хлопчики ©хнi: один  за  материну
руку трима╨ться, другий за батькову,- в сукончатих "ушанках"  обидва  i  в
старих пiджачках, натягнутих по два  на  кожного:  рукава  нижнi  видно  з
верхнiх рукавiв.
   Розiйшлися стрiчнi на рiзнi  сторони;  хуртовина  роздiлила,  обкидавши
перехрестя.
   Засiювала суцiльною многiстю i, мов пеленою,  вгортала  степ.  А  скоро
вiдмiнилася  снiжинами:  однi  великi,  як  пiр'я,  мiж  ними  непочислимi
меншi... Кудись летiли разом, нiби сам простiр рушав, вiдносячи ©х.  Часто
змiшувалися в вири, втративши напрямок i силу, але раптом повiвом зразу  ж
далi мчали. Неслися страшенно хутко, нiби вистрiленi,  i  миттю,  змiнивши
рух, кидалися самогубцями на землю.  Потiм  величезною  масою,  притишенi,
движуть плавко; i знов, рвонувшись, бiжать! - без кiнця,  без  перерви:  в
далечину, незупинним безумством хуртовини.
   Закривають весь свiтi - все несамовитiше;  часом,  як  вiд  крил  бiло©
пожежi, з скаженства сiянi. Iнодi такi невстежимо швидкi, що зливаються  в
поземнi пасма, мов струни  моторошного  телеграфу,  через  який  перебiга╨
звiстка про свiтову бiду...
   "Ну, й завiяло! дихати не да╨",-поскаржився в  думцi  на  негоду  Мирон
Данилович  i  став:  трохи  перепочинути,  коли   снiжини   знов   жахливо
стовпились, наче не встигаючи бiгти в  невiдому  браму.  Згодом  наповнили
весь обшир, як зiрки небо, i тихо осiдають, та  тiльки  -  на  хвилину,  i
зразу ж знов  мчати!  Обернуться  i  закружать  дикий  вихор:  обходити  в
неосяжнiй лiйцi - спусковi вселенсько© прiрви, звiдки шарпнуться вбiк,  на
обличчя землi. Обсипають кожен прижовклий  кущик,  мертву  траву,  бур'ян,
дрiбнi деревця i горби, наповнюють вижолобини бiля них i вибитi  колi©  на
дорозi.
   Понеслися! Летять, нiби  влучають  в  невидимi  марева,  коло  степових
могил: не вичерпаються i не втомляться бiгти блiдими бджолами нещастя,  що
жалять душу, обвiявши ©© холодними смутками.
   До станцi© прибився Мирон Данилович пiзно;  хуртовина  стихала,  поволi
ведучи снiжини навскоси через свiтляну  дiлянку  помаранчевого  лiхтаря  -
на-цеглу. Скрiзь пiд стiнами, на камiннi, люди: в  лахмiттi,  знiченi  вiд
холоду; ©м довго ждати, бо потяги дуже спiзнюються.
   Катранник з натугою проник крiзь юрму при схiдцях чергового  потяга  i,
вскочивши в вагон, поспiшив зайняти верхню лаву. Зразу ж  поклав  торбу  в
голови i випростався на брудному  деревi.  Пасажири  никали  в  переходах;
гомонiли,  клали  i  забирали  речi,  закурювали,  щось  жували,   зрештою
притихли,- Мирон Данилович змiг задрiмати пiд мiрний стугiн.
   Через якусь годину, вiдчувши крiзь сон, що хтось промацу╨  напрямок  до
внутрiшньо© кишенi пiджака, вiн шарпко скинувся i грiбнув  по  загроженому
мiсцю,- спiзнився рухом... Темна фiгура безшумно майнула, мов тiнь,  крiзь
вагонний сутiнок, ледве просвiтлений вiд кволого мерехтiння пiд стелею,  i
розтанула: хутко i примарно, нiби не була, тiльки приснилася.
   Вiн довго не мiг заснути знов, так розхвилювався! - ось, дрiбнi рублi в
нього, останнi, на  квиток  додому:  вернутися  до  сiм'©,  що,  тремтячи,
дожида╨, голодна. А тут, дивись, вовча вдача хотiла занапастити всiх.
   Лiг на бiк Мирон Данилович: ребрами прикрити кишеню i  придавити  вагою
тiла - до лави; також руку приклав на пiдступi