------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------





   1. СРIБНИЙ ЧОЛОВIЧОК

   - Дзинь...
   - Дзiнь...
   - Бумс!
   Я лежу, сповитий темiнь-темнотою, i слухаю, як вiн бавиться. Вiн  давно
живе в нашiй хатi, може, у запiчку, а може,  пiд  лавою,  де,  згорнувшись
клубком, дрiма╨ Сопуха. Вiн зовсiм не бо©ться Сопухи i часто спить  на  ©©
м'якеньких лапах. А рано-вранцi, коли дома нiкого  нема  i  вiкна  закритi
вiконницями, вiн приходить до мене в гостi. Сiда╨ на бильце мого  лiжка  i
видзвоню╨ срiбними пiдкiвками.
   - Дзинь...
   - Дзiнь...
   - Бумс!
   Зараз вiн у кутку бiля мисника. Там чорна дiжа з  водою,  там  вогко  й
темно, але  я  бачу  його.  Вiн  тоненький,  як  стеблинка,  той  химерний
чоловiчок. I свiтиться - синiм вогнем. А бистрий, моторний - не  вслiдку╨ш
за ним. Шасть, шасть! - так i бiга╨ по долiвцi, та все  скоком-при-скоком,
так i пурха╨ по хатi, i зда╨ться: блиска╨ свiтлячок у  пiтьмi.  Крильця  у
нього легкi  й  прозорi,  як  у  трав'яного  коника,  i  коли  вiн  змаху╨
крильцями,   вони   тихо    шерхотять,    майже    нечутно    потрiскують:
трiсь-трiсь-трiсь...
   Зранку йому весело; мабуть, добре виспався, похрумкав  пшеничнi  крихти
(я насипав йому на лавi) i зараз вигулю╨ться - пiдскаку╨  на  однiй  нозi.
Пiдскочить i вдарить пiдкiвками: дзень! Пiдскочить i вдарить: дзень! I сам
прислуха╨ться, як у нього виходить оте срiбне дзенькання.
   Ось вiн пурхнув з полицi на ослiн i застрибав до мене. Диви,  диви,  то
вiн дражниться: стриб-стриб - пiдскочить до мене,  а  тодi  стриб-стриб  -
тiка╨ назад. I язиком прицмоку╨, наче примовля╨: "Буц, буц, не боюц!"
   Ага, думаю, ти в мене догра╨шся. Зараз я тебе зловлю...
   Тихенько просовую ногу з-пiд ковдри; i тiльки я висунув п'яти - мурашки
побiгли по тiлу, побiгли... аж до теплих грудей. Завмираю, жду, поки  ноги
звикнуть до лоскiтливих мурашок. Потiм лягаю на живiт i спускаюсь  додолу.
Сунеться ковдра, сунусь i я, i повисаю десь у повiтрi, повисаю над  чорною
пелькою. Менi шпига╨ в лiктi, я скрикую "ой!" i пускаю ковдру, i падаю,  i
раптом торкаюсь чогось холодного, i то, виявля╨ться, долiвка.
   Нi, я геть не злякався, просто подумав, що впав у глибоченьку яму, i  в
мене дрижать колiна. Ось я трошки постою, подивлюсь, куди менi йти.  Внизу
так i дише темiнь, i холод хапа╨ за спину. Може,  назад?  Лiжко  ось  тут,
ковзь - i сховаюсь пiд ковдру... Еге ж, а той чортпк? Вiн  же  дивиться  з
кутка i смi╨ться. Ну чого ти смi╨шся? Дума╨ш, я злякався? Стривай,  пiймаю
тебе за хво, тодi побачиш. (А ти зна╨ш, що таке хво? Ахвi? Ахва? Не зна╨ш?
Отож-бо! Це хвостик у хвалька... такого, як ти).
   Темно кругом, я наставляю руки (наче граюсь у кицi-баби) i  навшпиньках
ступаю в куток. Щось шелестить проз мене, я розсуваю темiнь з-перед очей i
придивляюсь: де ж вiн, малий шалапутько?
   - Бульк! - стриба╨ пiд ноги менi хитрий  чоловiчок,  вiд  нього  тiльки
срiбна тiнь, я шастаю руками: нема!.. Куди ж вiн  утiк?  Обмацую  долiвку.
Щось мокре внизу, липке, немовби тiсто. А  ось  -  мiсячне  кружало.  Воно
ледь-ледь погойду╨ться, вiдсява╨ тьмяним блиском, i хтось на ньому скаче i
лунко б'╨ пiдборами: буме! бум!
   Тс-с-с! Вiн тут.
   Я долонею - раз! - ляснув по кружалу, хлюпнула вода з-пiд руки.
   Вода в цинковому тазику.
   I я пригадав.
   Пiсля дощу затекла у нас хата. Спершу на стелi зробилась жовта райдужна
пляма, немовби хтось намалював криве i трошки замурзане сонце. Потiм сонце
скривилось ще бiльше, пiдпливло водою, i додолу закапали рудi,  перемiшанi
з глиною сльози. Краплi - буме! - били з розгону  в  пiдлогу,  видовбували
собi лунки, i скоро наша долiвка стала такою подзьобаною, як на  картинках
Мiсяць, - вся в дiрочках i ямках.
   Це була дивовижа, я бiгав  по  хатi  i  заглядав  у  лунки,  над  якими
трiскались бульбашки, а мати сказала: "Ой горенько!  Потоп!..  Що  ж  воно
буде!" - i притягла ночви, i пiдставила тазик.
   Даремно мати злякалась, нiчого страшного не сталося. Навпаки,  у  нашiй
хатi залунала музика; старi дерев'янi ночви грали  по-сво╨му,  i  цинковий
тазик, куплений в сiльмазi, грав по-сво╨му. Дзум, дзинь, дзiнь! - озивався
тазик, i звук був такий, наче били молоточками  по  скляних  бурульках.  А
ночви казали коротко й глухо: буме!
   Так вони й грали. I в них виходило влад, i звучала  в  хатi  кришталева
музика крапель:
   - Дзинь...
   - Дзiнь...
   - Буме!
   Я вже й забув, чого опинився тут,  бiля  мисника;  стою  i  слухаю,  як
набрякають краплi, як вони зриваються зi стелi, як прошивають темряву,  як
вибухають мелодiйним звуком.
   Треба довго ждати, поки булькне вода у тазику,  i  я  пiдганяю  краплю:
"Падай,  ну  падай  швидше!"  Уявляю  собi:  ось  повиса╨  на  стелi  туга
намистина, круглiша╨, налива╨ться i раптом...
   I раптом - лусь!
   Я здригнувся, не зразу второпав, що то була крапля i що вона  дзьобнула
мене у самiсiнький нiс, бризнула в очi росою. Я ще й не проклiпав  холодну
росу, як щось майнуло  передi  мною  -  зашерхотiли  крильця,  синя  iскра
пурхнула на мисник, аж на верхню полицю. То вiн - срiбний чоловiчок!  Утiк
од мене.
   Утiк - i враз потемнiшало в кутку. Лава й дiжа стали волохатi. "Чхи!" -
пирхнула Сопуха. Пирхнула i заворушилась.
   "Тiкай!" - шарпнуло мене.
   I коли я бiжу назад, за мною бiжить  холодок,  i  темрява  женеться  за
мною, хтось нiби хоче вкусити за п'яти. Я спрожога  кидаюсь  у  постiль  i
шурхаю з головою пiд ковдру:
   "А що, вкусив?" - i тихенько смiюсь.
   Я лежу i смiюсь (бо таки спритно втiк), i щось шумить  в  головi,  десь
нiби клепають ковалики. Можна скiльки завгодно слухати, як веселi ковалики
один  з-перед  одного  молотять  по  ковадлу,   можна   й   побачити   ©х,
вогнисто-червоних коваликiв, але зараз менi не до  цього.  Я  настовбурчив
ковдру, вийшов гарний курiнь над головою; тихцем виглядаю з того куреня  i
бачу, яке чудернацьке видовище сну╨ться в хатi.
   Сонячне кiно!
   Мати дума╨, що вранцi я сплю, i зачиня╨ вiконницi. Хай зачиня╨ - так ще
краще. Бо в однiй вiконницi, щоб ви  знали,  ╨  маленьке  вiчко.  Там  був
сучок, вiн, мабуть, висох, розхитався й випав, i зробилось у дошцi  кругле
вiконце - дучко. Крiзь те дучко пада╨ у хату довгий жмут промiння.
   Це мо╨ кiно.
   Дивiться, що воно буде.
   Темно. Жеврi╨ тiльки вузенька смужка, вона тягнеться навскоси, од вiкна
до печi. А за нею, за  цi╨ю  смужкою,  тихо  й  чорно.  Та  ось...  ожила,
заворушилась  пiтьма.  Наче  хтось  сколотив  ©©  -  пiднялись  дрiбненькi
пушинки.  Вони  виходять  iз  темряви  i  на   свiтлi   стають   золотими,
рожево-пухнастими.  Тихо  снують  пушинки,  пливуть  одна  за  одною,   то
пiднiмаються, то опускаються, то зникають зовсiм.
   Я колись i не знав, що в  нашiй  хатi  живе  стiльки  малечi...  Ви  не
смiйтесь, ви краще придивiться - вони живi. Бачите: ©х  сила-силенна,  але
нiхто не штовха╨ться, не заступа╨ дороги,  не  заважа╨  iншим.  Бо  це  не
простi, це Вишневi Пушинки.
   Так, так, саме Вишневi.
   Коли квiтнуть сади, i тополi стоять  у  бiлому  пусi,  немов  облiпленi
ватою, i кульбаби свiтять пiд хатою жовтими сонечками, - ось тодi  Вишневi
Пушинки живуть у саду, на волi. Вони сидять у чашечках  квiтiв,  бiлi-бiлi
клубочки. Вiтер колише ©х, сонце зiгрiва╨, бджоли годують медом. А  потiм:
одцвiтають вишнi, опада╨ пух iз тополi, мати вiдчиня╨ вiкно, i Пушинки  iз
сумом перебираються в хату.
   Бува, прокинешся вранцi, а скрiзь - на пiдвiконнi, на лавi, на  долiвцi
- повно бiлого пуху, бiлого цвiту, жовтого пилку. А на тiй порошi -  кволi
й холоднi Пушинки; вони ледь ворушаться, розповзаються хто куди.
   До ново© весни ховаються Пушинки у темних закутках. Бо  ©х,  маленьких,
може i дощ прибити, i вiтер завiять, i комар задушить.
   Цiлими днями вони сидять нишком. Сумують за  сонцем,  за  фiалками,  за
вишневим цвiтом. I тiльки тодi, коли тихо, коли  в  хатi  жеврiв  промiнь,
виходять на свiтло i починають сво© забави.
   Гляньте, якi вони чемнi й поважнi.  Гуртом,  поволеньки  виступають  iз
темряви, маленькi живi клубочки. Все бiльше й бiльше ©х прибува╨ на свiтлу
галявину. I кожна Пушинка обходить сво©х подруг, низенько присiда╨ й каже:
"Вишневих снiв тобi, сестро!"
   Освiтленi сонцем, вони мерехтять, немов зiрочки. ╞х безлiч,  ©х  густо,
як маку, i всi рожево зблискують, снують i  рояться  в  пiтьмi,  сплiтаючи
сво© слiди в химерне мереживо.
   Вони танцюють.
   Чу╨те? "Дзинь... дзiнь... бом..." То грають краплi води.
   Падаючи, краплi натягують струни, Пушинки торкають ©х, i бринить у хатi
синя джерельна музика.
   Снують  Вишневi  Пушинки,  мерехтять,  кружляють  на  свiтлi  -   танок
маленьких принцес!
   Та раптом - що це? Наче вiйнуло вiтром, пiдхопило й змiшало Пушинки,  i
вони сипонули врозтiч, в глухi закутки.
   Ага, ось хто злякав ©х!
   З-за темно© кручi випливла чорна пiр'©на. Безшумно, покрадьки вийшла на
свiтло. Я теж подумав - пiр'©на, аж то  пiратське  судно.  Нiс  закручений
змi╨м, у два ряди весла, i сто©ть на палубi капiтан-розбишака,  на  ймення
Вирвизуб, i гука╨ сво©м бандюгам: "Хапайте Пушинок! Тягнiть  ©х  сюди!"  I
ринув, пiшов корабель на лови, пiрати ляскають  веслами,  б'ють  по  водi,
б'ють по головах, тягнуть за коси нещасних...
   - Ви що? - крикнув я з-пiд ковдри. - Ушивайтесь геть, бо дам! Бо  зараз
як встану!
   I я встав - на колiна, i ковдру потягнув на плечi, i давай  кричать  на
пiратiв; а в хатi темно, i вони пливуть собi далi,  до  вiкна,  розганяють
бiдних Пушинок.
   - Дзинь! - щось трiснуло, i я побачив, як шугнула згори синювата iскра,
вдарила по пiр'©нi, по розбiйницькому судну, звалила його у темiнь.
   Молодець! То мiй чоловiчок! Срiблястий!
   Я аж загицав на лiжку.
   Та ось причулось менi: на долiвцi,  в  густiй  пiтьмi,  щось  шарудить,
потрiску╨, поскрипу╨.  Навiть  причувся  тупiт  i  тихе  дзiнькання.  I  я
здогадався:то вони рубаються! Вiн ©х звалив на пiдлогу, i тепер  розбишаки
оточили його - мого чоловiчка - i з шаблями насiдають на нього.
   Держись! Я зараз!
   Хотiв був стрибнути з лiжка, бiгти на виручку, та схаменувся: темно, ще
наступлю на когось. I тут я згадав: поруч сто©ть ослiн. Бiжком, навпомацки
перебрався  туди,  видерся  на  пiдвiконня.  Вiдчинив  кватирку,  штурхнув
кулаком у вiконницю.
   I хлинуло гостре свiтло.
   Наче пiском сипнуло у вiчi. Я затулився долонями, постояв  заслiплений,
поки вiдмигтiло менi в головi. Глянув па долiвку.
   Там уже нiчого не було.
   Нi пiратiв, нi мого чоловiчка. I Вишневi Пушинки зникли.
   I в хатi все принишкло. Стара беззуба пiч як  роззявила  чорного  рота,
так i завмерла. I лава стала пiд стiною, уперлась на чотирьох лапах,  наче
©й сказали: замри! I на миснику,  за  склом,  виструнчились,  як  солдати,
чарки, сулiйки, пляшки.
   Хитрий народ! Дивись, прита©лись, мовчать, нiби нiхто нiчого не бачив.
   Я не став ©х питати про бiйку - даремно. Нi слова  не  скажуть.  У  них
сво© секрети. Та я й сам знаю, що пiрати,  Пушинки  i  крилатий  чоловiчок
розбiглися, як тiльки вiдчинив  я  вiконницю.  Вони  не  люблять,  щоб  ©х
розглядали люди. Вони маленькi, але дуже гордi.
   Розбiглись мо© невидимки. Хата стала як хата. Повно води у ночвах  i  в
тазику, вода потекла й на долiвку, i потяглись аж до печi мокрi темно-рудi
латки. На це дивитись нецiкаво, я  засунув  палець  у  дучко  й  загрюкнув
вiконницю.
   Знов у темному царствi.
   Лежу й думаю: звiдки вiн  узявся,  хоробрий  такий  чоловiчок?  Мабуть,
народився з крапель. Гусiнь, метелики, коники,  рогатi  жуки  -  всi  вони
народжуються з личинок або лялечок, натоптаних ватою. А срiбний  чоловiчок
народився, мабуть, з падучо© краплi. Крапелина розбилась - дзум! - вiн тут
же вискочив, стряхнувся i шмигнув пiд лаву. Там пiдсох, розправив  крильця
i, як почув, що капа╨ вода зi стелi,  зразу  ожив,  та  давай  стрибать  i
пурхать  мiж  краплями,  i  ловить  ©х,  i  дзенькать  пiдкiвками.   Такий
дрiбненький, а нiчого не бо©ться - нi темряви, нi павукiв, нi Сопухи. Бач,
з маху кинувся на пiратiв. Я ще думав, збирався, виглядав з-пiд подушки, а
вiн блиснув шаблиною i на судно: вперед! Цiкаво, як його звати?
   - Гей, чоловiче, як тебе звати? - гукнув  я  туди,  де  сто©ть  дiжа  й
хита╨ться чорна тiнь.
   Мовчок. Анi звуку. Тихо й темно, як у вусi.
   - Буме! - раптом озвалась крапля. "Ага! - зрадiв я. - Тепер знаю:  тебе
звати Буме". Буме, Бумсик, Бумсюк... А де твоя Бумсиха, де  мале  Бумсеня?
Де дiд Бумсило i баба Бумсючка? Ну, скажи! Мовчить. I дух зата©в.
   Менi дуже хочеться взяти Бумса в руки, роздивитися, похукати на  нього,
погладити крильця. А може, й сховати в коробку... Е,  нi!  Вiн  умре.  Вiн
засохне... Я думаю: що, якби нiч-слiпота забрала мене у сво© печери i  там
привалила б камiнням i залишила навiки. Що я робив  би  сам-самiсiнький...
пiд землею... де кажани, холод i тьма? Як би я плакав, i бився об стiни, i
блукав би слiпцем - то страшне.
   А метелик? А той метелик, якого я посадив у коробку?  У  нього  крильця
були жовто-бiлi, а на лапках, на вусах - золотистий пилок. Вiн  був  такий
вертун, такий насмiшник, так виводив мене по  двору,  поки  я  не  спiймав
його. Вiн упирався, не хотiв лiзти в коробку, шамотiв, просився: пусти!  Я
не пустив. Я поклав його у коробку, а коробку в  запiчок  i...  забув.  Аж
восени, як сушили вишнi,  згадав.  Кинувся  до  метелика  -  що  це?  Сухi
шкаралупки... порохня... попiлець. Зотлiв бiдолаха взапертi.
   Для чого вбивати живе? Чу╨ш, Буме?
   Гуляй собi в нашiй хатi. Бiгай, стрибай де хочеш. Я тебе  не  чiпатиму.
Нiколи.
   Ось тобi крихти на лавi, ось молоко у блюдечку - ©ж, поправляйся. Чу╨ш,
Бумсюк?



   2. СОПУХА

   Я вже великий i знаю, що Сопухою лякають дiтей. Було, крутишся в лiжку,
мати нагрима╨ й скаже:
   "Ось покличу Сопуху..." Скаже, погасить свiтло i пiде сама на кухню.  А
ти лежиш, i страшно-страшно тобi; ноги,. як у равлика, потиху  втягуються,
втягуються пiд груди, i шия втягу╨ться, i нiс хова╨ться мiж колiнцями.
   Ти  скрутився  калачиком,  лежиш  -  нiчичирк.  Все  в  тобi  занiмiло,
зiщулилось, тiльки вуха  ростуть.  Ростуть  вуха,  як  лопухи,  пнуться  в
темряву, ловлять найтихiше шкряботiння. О, почалось!.. Це вона!.. Там, пiд
лавою, у найчорнiшому кутку, сопе Сопуха, так сопе,  аж  вiтер  ходить  по
хатi. Я накриваюсь подушкою, починаю  казати  про  себе  "га-ла-ла"!,  щоб
заглушити звiрюку, але де там! Щось шкребеться, щось дмуха╨ i пiд подушку.
I втямить не можу, чи то Сопуха сопе, чи сам висвистую носом. Нi, то  вона
чалапа╨!
   Я заплющую очi, сильно-сильно заплющую, до пекоти, до  червоного  жару,
та все одно бачу: вста╨ - бура кудлата Сопуха... чмихнула, обтрусилася,  а
тодi гоп на лаву. Ба, то вже не лава, то лиса  стара  вовчиця;  чап-чалап,
чап-чалап, - йде, переставля╨ лапи, суне до мого лiжка. Верхи на вовчицi -
Сопуха.
   Не кричiть. Не жахайтесь. Не кличте мами. Зна╨те, що треба зробити?
   Треба сказати: "Буме, за мною!" - i стрибнути з лiжка. Так, це страшно,
але з вами Буме, i ви командир, i за спиною кiннота, шаблi наголо. Рушайте
в атаку, смiливiше! Стиснiть кулаки,  зцiпте  зуби,  ви  мужчина;  темряву
штовхнiть плечем, грудьми вперед i примовляйте:
   Барi варi вде
   Грiм з громами йде!
   Не оглядайтесь. Йдiть i кажiть Бумсовi: "За мною, Буме!  Вони  тiкають,
вони розбiгаються!" Ви з Бумсом уже в кутку. Не бiйтесь, простягнiть руки,
помацайте лаву. Правда ж, вона гладенька, тверда, спокiйна дерев'яна лава.
I сто©ть на мiсцi, нiкуди вона не ходила, то вам таке привидiлось. А тепер
помацайте пiд лавою. Стiна, долiвка i бiльше нiчого. Сопуха?  Яка  Сопуха?
Невже ви повiрили, що ╨ на свiтi Сопуха - оте старе  кудлате  ледащо,  оте
сонне слiпко, що цiлiсiнький день спить у корчах, а  на  нiч  залазить  до
людей
   У хату?
   Не вiрте. Нiяко© Сопухи нема. ©© придумали старшi, щоб лякати дiтей.
   Я зразу боявся i носа поткнути за порiг.  Вже  обнишпорив  у  хатi  всi
куточки - пiд лавою, пiд столом, за дiжею, навiть у духовку лазив. I  чого
тiльки не добув у тих мандрах: стару батарейку,  яку  лизнеш  -  i  щемить
язик; сине обточене скельце;  кiстяний  зуб  (мати  сказала  -  кролячий);
iржавий наперсток,  що  колись  закотився  пiд  скриню  i  довго  пролежав
забутий. Такого добра назбиралась у мене цiла коробка. Про кожну знахiдку,
про син╨ скельце чи про кiстяний зуб з можна було б  розповiсти  страшенно
цiкаву iсторiю. Та я не про те. Я хотiв сказати про дверi.
   Менi зда╨ться: все, все  на  свiтi  ма╨  сво©  дверцята.  I  горище,  i
завалений погрiб, i розчахнута бурею груша, i скеля над рiчкою.  А  старий
годинник  з  зозулею,  а  розбитий  лiхтар,  а  бабина  скриня?  Вони  теж
вiдкриваються. Треба тiльки знайти, i якщо не дверцi, то щiлину,  вiконце,
дупло, розколину. Знайти i заглянути всередину. I тодi таке побачиш, таке,
чого нiхто й нiколи не бачив.
   Були дверi i в  нашiй  хатi.  Вони  ганяли  вiтер,  когось  впускали  й
випускали, i блимало щось за  ними,  вода  чи  небо,  я  не  знав.  Деколи
тривожився: куди зникають люди, переступивши порiг? I що з  ними  робиться
там? I чого вони, повернувшись звiдти, пахнуть то морозом, то погребом, то
молоком, то динями.
   Я довго придивлявся до  хатнiх  дверей.  Пiсля  дощiв  вони  розбухали,
ставали похмурi, слизувато-зеленi.  Нiгтем,  було,  проведеш  по  дошцi  -
виступа╨ чорна юшка. I голос у них грубiшав. Пробу╨ш вiдчинити -  риплять,
сердито, натужно, неначе стогнуть: у-у-уг!  Тут,  хочеш-не-хочеш,  згада╨ш
бабиного Бурмила або мамине застереження:  "Не  смiй  за  порiг!  Упадеш!"
Справдi, порiг високий, двi приступки вниз, але ж i  цiкаво:  що  там?  Що
там, у сiнях, де блима╨ свiтло, хитаються тiнi i лупатим  оком  зирить  на
мене щось невiдоме?
   Пам'ятаю, як малим я вилiз у двiр. А в малого, ви зна╨те, очi  в  дворi
розбiгаються. Пляма сонця, пляма неба, пляма трави - все велике,  слiпуче,
незвичне. Весь цей огром двигтить, хита╨ться, тiка╨ з-пiд нiг, i тебе несе
хтозна-куди. Вiд цього величезного свiту голова йде обертом.  Леле,  що  ж
робити? I вхопитися нi за що!..
   Кажiть: "Спокiйно, Буме! Ми тут удвох. Головне -  не  роззявляти  рота.
Давай присядемо,  ось  так,  навпочiпки,  i  будемо  робити  сво╨  дiло  -
копирсатися в пiску. Бачиш, пiд нами тверда земля, вже не хита╨ нас, як на
палубi".
   Так я й зробив: сiв пiд хатою,  спиною  до  сонця.  I  заворожила  мене
призьба. Вона схожа  була  на  лежанку,  тiльки  довга,  i  тепла,  i  вся
потрiскана. Трiщини темнi й глибокi, можна  туди  пальця  просунуть,  i  в
кожнiй ямцi бiгало щось живе  -  стоножки,  солдатики,  мурашки.  З  норок
дивились на мене такi жуки й жученята, яких я зроду не бачив. Мабуть,  оцi
трiщини були для жукiв справжнiсiнькi яри й канави, а онде урвище, а он iз
моху зелений гай, i там сидiла красива золотиста мушка.
   Я помiтив, що на стiнi коржем вiдстала глина, i в схованку ту  шмигнула
ящiрка. Прискакало мале жабеня, пузце бiле, спина пухириста, сумно глянуло
менi в очi i сховалось пiд призьбу. Довго дзуменiла оса, тикалась у  лутку
вiкна, сердилась, щось шукала. Та ось знайшла дiрочку, потрясла хоботком i
полiзла... куди полiзла? До нас у хату?
   Тут я задумався. Ящiрка, жабеня,  мурашки  -  де  вони  всi  ховаються?
Мабуть, у стiнах, у долiвцi, у вiкнах. Вони з нами, нашi сусiди, живуть  в
нашiй хатi; там ©хнi  гнiзда,  бiлi  подушечки,  мала  дiтлашня  й  вусатi
комахи-няньки.
   Я приклав вухо до призьби. Вона зашарудiла, як коробка, набита хрущами.
Там, у призьбi, кишiло та╨мне  життя.  Напевно,  там  були  сво©  комашинi
школи, були палаци, вiйська i вiдбувались  святковi  паради...  Звiдти,  з
того комашиного царства вилiзла на сонце чорнява  мурашка,  повела  вусом,
лупнула на мене оком (здрастуй, мовляв, козаче!) i сховалась назад.
   - Скажи, який свiт! - застиг я  здивований.  -  Скiльки  кругом  живого
народу!



   3. КРИЛАТI ДЕРЕВА

   Ми з матiр'ю готу╨мо обiд.
   Аж  на  город,  у  зелене  гарбузиння  за©хала  наша  кабиця.  За   тим
гарбузинням, що густо сплелося i випина╨ вгору сво© батоги, не видно  було
б i кабицi, якби не високий димар, справжня тобi корабельна труба - чорна,
з жовтим ободком посерединi.
   Зараз на плитi кипить важезний казан, з-пiд кришки його сердито  пухка╨
каша. Я пiдкидаю сухе бадилля, даю "пару в котлах", щоб дим шугав iз труби
з вогнем та iскрами.
   Мати сидить поруч  на  стiльчику,  чистить  картоплю,  лушпиння  довгою
стружкою тече ©й в  подол.  Вона  дума╨  щось  про  сво╨,  не  бачить,  як
стара╨ться ©© син, а то б насварилась: "Пригаси вогонь, бо хату спалиш!"
   Тут у нас гарно: кругом буйна городина, вона  обступила  кабицю  густим
живоплотом, i менi  аж  на  плечi  звисають  тугенькi  гарбузики,  стручки
квасолi й гороху. Земля коло плитки утоптана,  я  ©©  до  блиску  вичовгав
штаньми. Чисто й затишно тут, i в душi спiвають пiвники:
   Я моряк, красивый сам собою...
   Кабиця у нас могутня, з цегли, обмазана бiлою глиною, а внизу пiдведена
жовтою. Вона пашить жаром, а я пiдкладаю побiльше стебел, вогонь гоготить,
мiй пароплав готовий уже вiдчалити, вiн шипить, розверта╨ться i рiже носом
.зеленi хвилi:
   Товарищ, мы едем дал╦ко,
   Подальше от этой земли.
   Я  стою  на  палубi,  приклавши  руку  до  безкозирки,  i   груди   мо©
випинаються, i морський вiтрюган шмага╨  в  обличчя.  Право  руля!  Повний
вперед - по гарбузинню!
   Обертаюсь i бачу: мати чистить картоплю, зiгнулась над мискою, але губи
у не© злегка тремтять i в очах смiхотливi блищики.
   Я й забув, що поруч - старшi.
   Рука моя сама опуска╨ться, безкозирка  зникла,  як  i  не  було  ©©,  а
пароплав став ненаситною кабицею.
   Присiв я i знехотя взявся кочегарити.
   Надворi тихо, безвiтряно. Тiльки згори, з пiвденного степу, несе жарким
чебрецевим духом. Степ пiдходить до само© хати, бо в  нас  загорожi  нема,
лиш од вулицi викопано  канаву,  щоб  дощi  не  змивали  город.  Двiр  наш
вiдкритий, i звiдси видно на всi чотири сторони: толоку, а далi  рiллю,  а
далi степ, а далi нiчого не видно, самiсiньке небо.
   Це коли дивишся на дорогу, що побрела кудись через гору. А якщо глянути
вниз, на левади?
   Хата наша сто©ть над балкою, за хатою  крутий  спуск  до  рiчки,  i  на
косогорi чорнi╨ густий дикуватий сад, зарослий бузиною, терном, агрусом...
   О, та я й забув про вогонь!
   Кочережкою притоптую попiл, щоки аж горять вiд  жару.  Я  знов  напихаю
бадилля, i з димаря вироста╨  голубе  стовбурище  диму.  Товстий  кручений
стовбур тягнеться в небо, розправля╨  крилате  гiлля  i,  одiрвавшись  вiд
землi, пливе над городом, над садом, кудись за рiчку.  З  димаря  вироста╨
нове дерево, за ним ще одне, i вже низка величезних крилатих дерев мандру╨
над балкою. От, думаю, якби посадити там  на  горi...  цiлий  лiс  голубих
осокорiв (нiде нема╨ таких!), а пiд  лiсом  нехай  було  б  справжнiсiньке
море... i мiй пароплав.
   Море... Я зiтхнув (бо добре пече вiд плити),  зiтхнув  за  рiчкою;  хай
вона i жаб'яча, та похлюпатись можна. Скоса глянув на матiр: пустить чи не
пустить?
   Мати сидить у бiленькiй хустинi, такий дашок зробила  на  очi,  щоб  не
слiпило сонце; на лице ©й  упала  тiнь,  i  мати  ще  строгiша  вiд  того,
замислена, заклопотана. Мабуть, не зжалиться. Скаже: "Самого не пущу".
   Аби ж Рекс був, мiй собака. Ми б удвох пiшли.
   Нема Рекса. Убив його Глипа.
   Якщо Глипа суне повз нашу хату, я  хутенько  -  шасть!  -  присiдаю  за
погребом або за кабицею. Бо той Глипа, як вам сказати... дiдькуватий. Йде,
чоботи в нього важкi, як ступи; вiн  шкорб-шкорб  -  так  i  гребе  ногами
пилюку. Голову звiсить, очi в землю, наче загубив п'ятака. А за плечима  у
нього двостволка.
   Скажеш було: "Добридень, дядьку!" - не чу╨. Гука╨ш:
   "Добридень, дядьку!" - мовчить. Пiдбiга╨ш та: "Здрастуйте, щоб  вам!.."
Тодi, як вовк, поверне голову i: "Вшша!" (це в нього "ша!" чи "пшов!" - не
знаю).
   Вшикне разок на тебе, бiльше не захочеш здоровкатись.
   Живе Глипа не так, як усi, а навпаки: вдень,  коли  люди  роблять,  вiн
спить; вночi, коли люди сплять, вiн товчеться. Ходить, гупа╨  чобiтьми  по
селу. Каже, вночi я краще бачу.
   I на полювання (а вiн мисливець) виходить тiльки присмерком.
   Такого завидющого мисливця, ©й-бо, нема╨ у свiтi. Коли полюють гуртом i
хтось уб'╨ дичину,  а  вiн  промахнеться,  -  Глипа  свариться  до  ножiв,
божиться, готовий землю ©сти, що це вiн пристрелив, вiн, ось i дрiб  його,
з особливою мiткою. Або ще таке:  торохне  з  ходу  по  зайцю,  а  той  як
припустить навтiкача, Глипа за ним; женеться скiльки й духу, бачить  -  не
догнати, жбурля╨ рукавицею, тодi знiма╨ чобiт i чоботом, а тодi  пада╨  на
рiллю i хрипить: "Вернись... все'дно пiйму"...
   Ось цей Глипа i вбив мого Рекса. Мовляв, напав собака на  нього  вночi.
Бреше... Не такий був Рекс.
   Рекс був добрий собака. До нього в будку ходили  курчата,  жило  з  ним
криве гусеня, забiгав сюди бiлий кролик. Налiзе в будку малечi; Рекс ляже,
витягне лапи, вуха по  землi  розстелить,  зажмурить  очi  -  блаженству╨.
Звiрята облiплять його з усiх бокiв: кролик пiд пахву залiзе i спить, як у
гнiздечку; гусеня до тепло© ши© притулиться;  курчата  всядуться,  де  хто
хоче: i на спинi, i на лобi, а котресь - i на кiнчик собачого носа. Рекс -
як мертвий, вухом не здригне: хай собi  грiються.  Тiльки  розтулить  око,
лiве чи праве, сонно блимне: ну, як там, зручно всiм? А ще вiн був  учений
собака. I любив смiшити людей. Сиджу я пiд хатою, обнявши кудлатого Рекса,
коли це виходить мати у двiр, i якась вона заклопотана, нiби  щось  забула
або загубила. З нею це часто бува╨: ходить, сну╨ по  хатi,  шука╨:  "Де  я
поклала нiж?" - а нiж у не© в руках. I зараз  видно:  мати  присмучена.  Я
лiктем тихенько штов-хитьнув Рекса й кажу йому, сумно проказую: "Рекс,  ти
зна╨ш, я вiд'©жджаю - далеко. Прощавай". Рекс тут же схоплю╨ться на  ноги,
знiма╨ з кiлка мiй картуз, несе його в зубах i - хоп!  -  одяга╨  менi  на
голову. Я кажу: "Рекс, може, ти й почистиш мене на дорогу?" Рекс  хвостом,
як щiткою, обмахнув смiттячко з мо©х штанiв, лизнув мене в руку, в щоку  i
весело зиркнув у вiчi: все - чистий як нова копiйка. Тодi я кажу: "Рекс, а
ти не зна╨ш, де мiй автомат?" Рекс - вiн був рудий-рудющий,  мов  огонь  -
притьмом кида╨ться в сiни i несе в зубах мою зброю, бузинову палицю.
   Мати, хоч i зажурена ще, трошки всмiха╨ться i мовить:
   "Вас хоч обох у цирк"...
   I такого собаку убив Глипа.
   Я згадую Рекса, згадую, як ми боролися з ним i грались у  шпигунiв,  як
пiд кущами в саду...  Але  стоп!  На  кабицi  давно  закипiв  борщ,  димок
поволеньки в'╨ться з труби, i вже не голубi  дерева,  а  синюватi  мiтелки
вогню схоплюються над димарем.
   Мати каже: "Бiльше не топи, хай борщ домлiва╨ на жару".
   Ну от, обiд зварено.
   I мене зварило. Голова - як чугунок. Щось у нiй потрiску╨. Наче там,  у
головi, вiдлущу╨ться полуда.
   - Мам, я пiду на рiчку.
   - Не треба... Куди ти сам?
   - А я не сам. Я з Рексом пiду.
   - З яким Рексом? - мати глянула на мене, немовби  сказала:  "Схаменись.
Що ти плетеш, хлопче?"
   Я не плету. Я знаю, Рекса нема, ну та й що з того?..
   Подивiться: на городi хитнулось гарбузове листя, хитнулося, зашарудiло,
хтось нетерпляче борса╨ться в гущинi, лiзе, пробира╨ться сюди.
   Рекс?!
   Так, це вiн. З-пiд листя вискочив захеканий  пес,  трошки  в  реп'яхах,
трошки в болотi, морда хитра й весела, аж блищить. Мабуть, щось та нако©в.
Або вужа загнав пiд греблю, або Глипин чобiт затяг пiд ворота (той  сушить
сво© ступаки на сонцi, запах на все село).
   Звiсив Рекс язика, дивиться на мене -  очi  рудi  й  бешкетнi.  То  вiн
пiдмовля╨ мене: гайда в степ... гайда на полювання.  Але  ж  духота.  Куди
тобi в степ, кудлань, коли й так хлебчеш язиком повiтря?
   - Рекс, - пiдморгнув я, - краще ходiмо на рiчку.  Я  встав.  Звiвся  за
мною й пес (а може, тiнь пiднялась), i ми тихо пройшли  повз  матiр.  Вона
провела нас збентеженим поглядом. "Який Рекс? - означав ©© погляд. - Що ти
вигаду╨ш, сину? Рекса нема, його вбив Глипа..." Хай сто раз убива╨, а  пес
живий, для мене живий i все! Я не сам iду на рiчку, ми вдвох - бачите?
   - Рекс, пiшли, - сказав я до тiнi, що  лежала  в  мо©х  ногах,  i  тiнь
слухняно пiшла за мною. За хатою гукнув:
   - Ну, хто швидше! - i перший пустився городом.
   Стежка гаряча, стежка суха, аж бiла, i  ноги  виляскують  по  землi,  i
вiтер пузирем надува╨ сорочку.
   Я не обертаюсь, але знаю: пес - той не  кинеться  одразу  наввипередки.
Стане пiд хатою, вуха у нього сторч, хвiст - кренделем. Вiн  готу╨ться  до
стрибка, очi горять бешкет-ством.  "Бiжи,  хлопче,  бiжи,  -  написано  на
Рексовiй мордi, - я тебе попускаю".
   I я стараюсь, бiжу  щодуху,  аж  пече  менi  в  п'яти.  Стежка  в'╨ться
городом, потiм викрутас i - в сад. Як тiльки я пiрнаю в  кущi,  в  зелений
присмерк, щось шурха╨ за спиною. Ось мелькнуло вогнисте вiяло, завихрило в
кущах. Рекс! Доганя╨ мене!
   Ми летимо з кручi. Я розкинув руки i бачу тiнь, що несеться  рядом;  то
мiй Рекс, мiй нерозлучний собака.  Рекс,  пiддай  вогню,  бо  наступлю  на
хвiст!
   Ми вже на лугу, ми смi╨мось од вiтру, що лоскоче пiд пахвами. Пiдошвами
чую: берег, м'якша земля, холоднiша стежка,  тягне  луговою  свiжiстю;  ще
трохи - i рiчка.



   4. АДАМ

   На нашому кутку, в Шатрищах, хлопцiв нема. Вважай,  ми  з  матiр'ю  тут
самi, бо що то за сусiди - пiд ярком Глипина хата (а  Глипа  цiлими  днями
спить), далi забута й обшарпана оселя старо©  Сiрохи,  у  котро©,  кажуть,
пiсля вiйни два хлопчики пiдiрвались на мiнi.
   Вiд Шатрищiв до села далеко, i мати не пуска╨ мене туди. Я один  блукаю
в саду, сам один купаюсь на рiчцi... А втiм, чого це один? Коли я схиляюсь
над рiчкою i довго-довго дивлюсь у воду,  iз  тремтливого  дна,  iз  живо©
сутенi випливають до мене дво╨ облич. То мо© друзi - Адам i Нiна.
   У мого друга товсте iм'я  -  Адам.  От  Нiна  -  тонке,  прозоре  iм'я.
Попробуйте на язик: Нi-i-iн-на... Правда, бринить, як  звук  павутинки  на
вiтрi? А тепер: Ад-ддам... Уявля╨ш собi величезний, немов козацька могила,
дзвiн i його стомлений вечiрнiй голос: ддам!..
   Не було в березi кращого мiсця, нiж на броду.
   Тиха маленька рiчка, де-не-де ковбанi, корчi, .холодна тiнь  од  верби,
аж ось i кам'яний брiд.
   Його видно здалеку. Берег  зелений,  кушир,  осока,  латаття,  i  серед
густо© трави - неначе слонова спина. Горбом виступа╨ валун.
   Слюдяними блискiтками вигра╨ на сонцi свiтло-сiрий камiнь.
   Це почина╨ться брiд.
   На броду мати пере бiлизну. Бува, як розвiша╨ по  кущах  та  по  вербах
бiлi покривала й наволочки, глянеш - наче спустились на луг парашути.
   Я помагаю мамi: бовтаюсь у водi - до зелених "сирiт" на тiлi.  Якщо  не
купаюсь, то повзаю на колiнах, вивчаю  скелi-пороги,  водоспади,  протоки,
острови й печери.
   Так от, про скелi-пороги. Це не якiсь там могутнi скелi, це двi кам'янi
плахи, рiвнi й гладенькi, по яких протiкав рiчка. Одна  плаха  пiд  водою,
друга виступа╨ з води, мiж ними глибока щiлина.
   Щiлина - то моя протока.
   Вона трохи вузька, туди ледь ноги мо© пролазять, зате нi в кого  iншого
тако© протоки нема. Рiчка  тут  широко  розлива╨ться  по  кам'яному  ложу,
плюскотить, перекочу╨  хвильки,  вiдсява╨  живим  срiблом.  Погравшись  на
сонцi, вода пада╨ в протоку i сварливо булькоче десь пiд камiнням.
   Цiлий день можна слухать, як дзюрчить вода.
   Сядеш на камiнь (а вiн гарячий!.. I крiзь штанцi пече),. спустиш ноги в
щiлину i замреш. Там,  у  глибинi,  клекоче  тугий  пронизливий  струмiнь,
випиха╨ тебе з тiсно© печерки. I вода насподi темна, студена, зразу ломить
в кiстках, ноги аж заклякають.
   Виставиш п'яти на сонце, а сам загляда╨ш  в  розколину.  Зверху  камiнь
чистий, гладенько вiдполiрований, та чим далi вниз -  темнiший,  слизький,
бурий вiд моху.  I  вглибинi  розвiваються  густi  вовнистi  бороди,  такi
бородиська, як у Черномора; повзають там стоногi  рачки,  водянi  блохи  i
хтось сердито дмуха╨ iз дна.
   Аж моторошно ста╨...
   Зате на мiлководдi, на сiрiй кам'янiй пiдошвi, течiя свiтла,  весела  i
тепла-тепла, як купiль у ночвах. Сюди припливають мальки;  вони  табунцями
ходять попiд берегом, шукають поживу.
   Я сидiв над сво╨ю протокою. I саме пускав  па  воду  щавлевi  листки  -
швидкi каравели - й проводив ©х помiж скелями, коли раптом упала  па  мене
тiнь. Наче птах став за спиною. Я прищулився й ждав: хто це?
   - Що ви робите, сер капiтан? - пролунав голос.
   Голос людський. Це могло б заспоко©ти, але гримнув вiн так несподiвано,
що мене кольнуло пiд бiк. Я пригнувся i щось замугикав собi пiд  нiс  (хай
не дума╨ той, що я злякався або дуже цiкавий до  зайшло©  людини;  у  мене
свiй клопiт - вивести каравели з бурхливо© протоки).
   - Сер! Зустрiвшись у морi, капiтани вiтають один одного... Здрастуйте!
   Гм, у  нашому  селi  нiхто  не  говорить,  як  на  островi  Скарбiв.  Я
повернувся.  На  березi  стояв  тонкий  цибатий  чоловiк,   одягнений   не
по-тутешньому: у свiтло-сiрих  штанях,  у  бiлiй  нейлоновiй  тенiсцi,  на
головi небесно-легкий капелюх. Одяг  на  сонцi  просвiчувався,  i  чоловiк
здавався безтiлесним.
   - Добридень, - сказав я,  зручно  всiдаючись  (тобто  обхопивши  колiна
руками). - Я знаю, хто ви такий. Ви той дядько, що при©хав до баби Сiрохи.
   - Абсолютно точно! - мовив цибатий, спустився на камiнь, зняв черевики,
виставив на  сонце  кiстлявi,  синювато-бiлi  ноги.  -  Мм,  як  тепло!  -
прижмурився вiн. - Тут ми погрi╨мо кiсточки.
   Вiн зняв капелюха, поклав його поруч, рукою пригладив  чуба.  I  тут  я
загледiв, що в нього не наше обличчя, ну не  таке,  як  у  Глипи,  у  баби
Сiрохи, у мене. Ми за лiто  пiдсмаглявимось,  як  горщик  на  вогнi.  А  в
нього... Не  те  що  бiле,  а  блiдо-прозоре  лице,  гострий  нiс,  гостре
пiдборiддя, де-не-де синюватi щетинки. Здавалось, вiн нiколи не виходив на
сонце.
   - Сер! - сказав чоловiк. - Не називайте мене  дядьком.  я  не  заслужив
цього почесного звання. Звертайтесь просто:
   Адам. Так мене хлопцi кликали в iнститутi.
   - Адам? - прикахикнув я недовiрливо. - Ви не той... не дурите?
   - Анi грама. Мо╨ прiзвище Адаменко. Для зручностi  -  Адам.  Був  такий
перший чоловiк на землi. Це ж непогано - десь i в чомусь бути першим...  А
вас як звати?
   - Льонька.
   - Не годиться. Льонька - щось бiдненько. Будеш Лендом. Капiтан третього
рангу Ленд. Звучить?
   - Ну вас... Смi╨тесь з мене.
   - Грiм на мою голову, якщо я смiюсь! Ви ж капiтан цi╨©  флотилi©?  -  I
вiн показав на щавлевi листки, що випливли  на  тиху  воду  i  низкою,  як
справжнi каравели, приставали до берега.
   "Диви, - подумав я. - А таки догадався, що це флотилiя.  Бо  в  старших
так: бачить листок i каже - листок. I не зна╨, що той листок може бути чим
завгодно: на водi - човном, у повiтрi - птахом, а на грудях  -  орденом...
Мабуть, не дурний чоловiк, цей Адам", - подумав я.
   Адам закасав штани (i литки в нього були синьо-бiлi), закасав штани  по
колiна й сказав:
   - Давай побродимо. Он там, - кивнув на чистий пiдводний камiнь.
   Як чапля, вiн задер i поставив у воду  одну  довжелезну  ногу,  голосно
ухнув (чого? вода ж тепла), поставив другу  ногу,  знов  примружив  очi  -
хороше!.. I я за ним побрiв  на  мiлководдя.  Течiя  тут  свiтла,  прудка,
дзюрчить, гомонить скоромовкою. Вода бистро-бистро обтiка╨  ноги,  лоскоче
мiж пальцями, студить розпашiле тiло.
   Ми трошки постояли на  каменi;  Адам  перегнувся,  наче  переламався  в
попереку, i довгим носом нацiлився у воду.
   - Ленд, що то таке?
   Край берега  стирчала  трухлява  гiлка,  чорнильно-чорна,  i  ту  гiлку
облiпили такi ж чорнi буруб'яшки. Облiпили густо-густо, цiлими купами.
   - Що то воно? - спитав Адам.
   - Черепашки, - сказав я. - Присмокталися до гiлки й сплять. От якби  цю
гiлку та кинуть туди на  глибоке,  то  всi  черепашки  вiдлипнуть,  бо  ©м
насподi холодно. I виповзуть всi на мiлке, на лiтню воду.
   - А то що? - знов, як чапля, зiгнувся Адам, позираючи на дно.
   - Жуки-плавунцi. Гляньте, не пливуть, а наче стрибають.  Видно,  у  них
моторчики ╨.
   - А то? - показав Адам на листок лопуха, що звисав над водою.
   - То жаб'яча хата. Пригляньтесь: листок не простий, з нього жаби капшук
зробили. Ось так удво╨ склали i добре скле©ли. Зараз там iкра. А як тiльки
вилупляться пуголовки, кожен  прорве  собi  дiрочку  i  -  плюсь  у  воду.
Стрибав!
   - Диви, чудасiя! Нас такого i не вчили в iнститутi.
   - А чого ж вас учили?
   - Як зробити штучне сонце. Щоб свiтило сильнiше за справжн╨.
   - О! - пришморгнув я носом. - Сонце!.. Бiльше за наше!
   - А хiба тобi мало одного? I так пiдгорiв, як папуасик.
   - Але ж... два сонця. Одне вдень,  друге  вночi.  Гуляй  собi,  скiльки
хочеш. Скажiть, скоро таке сонце зроблять?
   - Розумi╨ш, Ленд, - спохмурнiв Адам, прищурив свiтло-сiрi холоднi  очi.
- Вченi робили  сонце;  думали,  воно  свiтитиме  людям.  А  сонце  вийшло
неживуче; воно, як сiрник, спалахне вогнем i тут же погасне. Тiльки сiрник
той страшенно величезний... Землю може спалить. Скелi, рiки,  небо  -  все
згорить...
   Я хотiв уявити собi той страшецький вогонь. Що то за сiрник, скажiть, i
яка у нього головка, що може пiдпалити землю, небо i  цiлi  моря?..  Проте
думки мо© обiрвав Адам.
   - Ет! - махнув вiн рукою. - Не морщ свого лоба. Тут, над рiчкою, просто
рай, а ми з тобою завелись про пекло. Та й лiкарi заборонили менi думати й
говорити про це. Давай краще, зна╨ш, що зробимо? -  Адам  хазяйським  оком
оглянув кущi осоки, замулений берег нижче броду i сказав:  -  Давай  краще
зробимо греблю. I водяний млинок.
   Ми вийшли на камiнь. Адам звелiв роздягатись. I перший скинув  тенiску,
штани з гострими складками, зостався в самих трусах. Леле моя! Який же вiн
бiлий, який незграбний! Худий, драбинчастий, пiд синьою шкiрою видно увесь
кiстяк - можна ребра щитать. Тако© бiло© людини, з такими  довгими  руками
не було ще у нас на березi. Про себе я назвав його: палка з поперечкою.  I
на мулистiй землi, потай вiд нього, намалював чоловiчка:
   Чоловiчок вийшов з секретом: внизу - маленька буква А. Значить,  це  не
хто iнший, а тiльки Адам.
   Я теж роздягнувся, склав на камiнцi одежу, поруч з  Адамовою.  Прикинув
собi в думцi: що було б, якби я надiв його штани? Ого, мабуть, пiрнув би з
головою, i ще хватило б штанiв, щоб зав'язати ©х на два вузли.  Зростом  я
програвав, це точно.
   Але можу ось чим помiрятись - загаром. Будь  ласка,  у  мене,  як  мати
каже, спина в шоколадi (може, трохи и з лепом), а в нього? Гусяче  тiло...
Та не бiда, поживе, пiдсмаглявi╨ у нас.
   Отож ми склали одежу i нижче броду спустились до рiчки. Тiльки до  води
- i назад: берег тут  грузький,  мул,  як  чорна  кваша,  станеш  ногою  -
буль-буль! - пiшли пузирi.  глибше  грузнеш  -  бiльше  болотних  пузирiв,
лоскочуть тобi колiна.
   Тут не те що гребельки, погано© гатки не зробиш.
   Знайшли мiсце сухiше, Адам сказав.;
   - Почнемо! Замiшуй круту грязюку i  подавай.  Мул  попався  тужавий,  з
глиною.  Я  лiплю  пампушки,  приплескую  ©х,  подаю  Адамовi.  Рiчка  тут
вузенька, а в Адама ходулi довженнi, вiн сто©ть над  водою,  як  пiдйомний
кран.
   Вiн хитро лiпить греблю: кладе загату з одного i з  другого  берега,  а
посерединi лиша╨ протоку. Росте гребелька, i пiднiма╨ться  вода,  затоплю╨
кущ осоки; вже цiле озерце зiбралося перед нашою стiною.  Вода  не  лiньки
тече, а каламутним бурчаком бiжить з горловини.
   - Давай, давай бiльше глини! - пiдганя╨ мене Адам.
   Вiн саме загачу╨ протоку, рiчка сичить, пiдмива╨ нашу споруду.
   Захапався Адам. Вiн, мабуть, i не здогаду╨ться, як  пiдфарбувало  його:
став рябий. Вiд нiг до голови рябий, в темно-бурих латках. Як зебра! Та це
не заважав йому: кiстлявими руками, наче кочергами, вихоплю╨ у мене  з-пiд
носа кавалки глини, уклада╨, втрамбову╨ в греблю, i дивись  -  вгамувалася
рiчка.
   - О! - каже Адам. - Де ж нам узяти лоток?
   - А що це таке, - питаю, - лоток?
   - Ну проста штукенцiя, труба чи коритце, по якому стiкатиме вода.
   Умгу, штукенцiя... Хутенько (в думках, звичайно)  оббiг  я  свiй  двiр,
заскочив у сiни, у сарай, у погрiб - не знайшов нiчого пiдхожого. А  ринва
за хатою? Залiзна  труба,  iржою  побита,  я  з  не©  будував  дальнобiйну
гармату.
   - Ринва годиться? - питаю.
   - Кращого й не треба. Тягни! Тiльки швиденько. Думаю, поки збiгаю  туди
й назад - i греблю рознесе. Я так припустив до хати, що мене  наче  вiтром
винесло на гору. А бiг до рiчки - аж лопотiло за вухами. За мною  стрибала
й деренчала труба, така ж руда й вогниста, як Рекс; вона вимазала менi всi
ребра цегляною фарбою.
   Примчав у берег. Нi, сто©ть ще наша загата. I вода пiднялася високо, де
був кущ - стирчать лиш зеленi вершки. Тут вода  розлилась,  а  за  греблею
зовсiм спала, видно голе дно, драглистий мул, i повзають у калюжах  водянi
блохи, жуки, в'юнцi.
   Адам пiдхвалив мене, взяв ринву i  вмурував  ©©  в  греблю;  зверху  ще
наклав товстенько глини. I ось по трубi, спочатку несмiлою  цiвкою,  потiм
сильнiше,  потекла  вода.  Сколочена,  вона  свiтлiшала,  набирала   сили,
струменем падала вниз i пiд греблею вибивала вирву, схожу на слiд  копита.
Вода неслась, бурмотiла в трубi, з шумом розкидала  бризки.  I  здавалось:
заграв пiд вербами весняний ручай.
   - Ну як? - спитав Адам. - Як вам подоба╨ться музика?
   Вiн стояв,  палка  з  поперечкою,  замурзано  всмiхаючись.  Видно,  був
задоволений, прилизував  чубчик  -  рiденьке  волоссячко,  таке,  що  геть
просвiчувалось.
   - Завтра,  шановний  Ленд,  -  виголосив  Адам,  -  завтра  ми  зробимо
дерев'яний млинок (сьогоднi  вже  пiзно)  i  поставимо  його  пiд  лотком.
Побачиш, як працю╨ вода на людину. Про це, пам'ята╨ш, сказав Маршак:
   Щоб, скакаючи з вершини,
   Сила зможена води
   Швидко рухала машини
   I штовхала по©зди, -
   це ми зробимо завтра. А зараз... Зараз ми щось придума╨м.
   З та╨мничим виглядом Адам пiшов у кущi;  вiн  ступав,  як  бiлий  шукач
серед джунглiв, - тихо й обережно; назбирав паличок, з молодо© верби  зняв
смугу кори, вирвав цупку лопушину. З нехитрою здобиччю  повернувся  назад.
Довго мудрував: круг  лотка  втикав  палички,  на  цi  стирчаки  настромив
лопушину i корою прив'язав листок.
   Вiн ще  лаштував  свою  премудрацiю,  як  вода  часто,  лунко,  зухвало
затарабанила по листку.
   - Ла-та-та-та!.. - залопотiв листок. Струмiнь бив по краю  лопушини,  i
вона дрижала, швидко-швидко лопочучи.
   Вже вечорiло; була тиха година, коли тiнi виповзають iз-пiд верб.  I  в
цей час на  весь  берег  заговорила  рiка.  Я  дивився  на  Адама,  як  на
майстра-чарiвника. А вiн, схилившi© голову набiк, свiтив бiлими зубами,  i
на бiлому обличчi його застигла безкровна усмiшка.
   - Як зветься ваша рiчка? - спитав Адам.
   - Нiяк не зветься. Рiчка та й годi. Хлопцi дражнять - Жаб'яча.
   - Погано, - сказав Адам. - Подумай: аби не було рiчок,  анi  джерельця,
анi жодного струмка, що б робили люди? Вони вимерли б, як риби  на  пiску.
Рiчка да╨ нам життя. А ми пiнимося дати ©й навiть iм'я... Послухай  зараз:
як можна назвати рiчку?
   Я нашорошив вуха: тиша, спокiй на лузi, у саду туркоче  горлиця,  а  за
нашою греблею по-лелечому, невгамовно лопотить рiчка.
   - Лопотиха, - вимовив я. - Може, так назвати?
   - Лопотиха, - повторив Адам. - Добре iм'я. Завтра ж нанесемо  на  карту
нашу рiчку. Щоб знали по всiх свiтах: ╨ на землi тихе й  тепле  водоймище,
яке вiдкрили для людства два капiтани, Ленд i Адам.
   У мене виникла пiдозра: а може,  цей  надзвичайно  довгов'язий  чоловiк
справдi прибув з острова Скарбiв, де живуть матроси i  продавцi  лимонаду?
Бо в нас у Шатрищах таких сухоребрих людей нема, це раз. А друге, нiхто не
балака╨ тут, як славетнi каштани в книжках. Словом, я мав та╨мну надiю, що
ми з Адамом ще помандру╨мо кудись невiдомо куди.
   А поки що ми подались до броду i  на  мiлководдi  заходились  вiдмивати
бруд собачим милом (це така трава, схожа  на  лишайник).  З-пiд  кущiв,  з
потемнiлого прибережжя потягло прохолодою, гостро запахла м'ята, а вечiрня
вода стала ще теплiша. М'яка, добра вода, сто©ш на глибокому i виходить не
хочеться. "Цiкаво, - мiркую собi, - який-то млинок зробить вiн завтра?"
   - Адаме, - починаю розпитувати здалеку, - ви надовго до нас при©хали?
   Мовчить. Одвернувся, дивиться на верхiв'я дерев, пiдзолоченi сонцем.
   Розсердився на мене, так чого? Може, не дочув? Я голоснiше:
   - Ви на врем'я, кажу, при©хали, чи будете жить у баби?
   - Нi, - голос у нього з льодком. - Я при©хав сюди... помирать.
   Вiн сказав це спокiйно, так спокiйно, що  я  вiдчув:  iз  води  побiгли
дрижнi й холодними змiйками поповзли  менi  по  спинi...  Жарту╨  Адам?  А
голос? Таким голосом не жартують.
   Адам повернувся до мене. Плечi в нього були опущенi; висохлi  руки,  як
неживi, висiли вздовж тулуба. Я тiльки зараз помiтив: Адам свiтився. Сонце
кидало на нього низьке промiння, i  в  Адама  свiтилось  прозоре  обличчя,
свiтились хрящуватi вуха, свiтилось немiчне тiло.
   Я зрозумiв: Адам не жарту╨.
   Його по©да╨ мертвий огонь.
   - Розумi╨ш, Ленд, - прищулив холоднi очi Адам. - ╙ така невесела штука,
назива╨ться бiлокрiв'я... Ти бачив, як  догора╨  свiчка?  Потроху,  поволi
полум'я злизу╨ вiск, аж до остатку. Так i хвороба - спалю╨ кров, краплю за
краплею, до останньо© кровинки. Лiкарi дивуються з того, що я  ще  й  досi
живу... Та, мабуть, недовго вже...
   Вiн махнув рукою - ет, мовляв, к  бiсу  журливi  балачки!  -  i  звелiв
хутенько одягатись.
   Поспiшали додому. Адам ривками дерся на гору, високо пiдкидаючи ноги. Я
дрiботiв за ним, i мене гойдало хтозна-чого.
   А мiж вербами, якi вкутались теплим присмерком, сонно лопотiла рiчка.



   5. НIНА

   Нi завтра, нi пiслязавтра Адам не прийшов до греблi. ...То  була  сумна
ру©на. За нiч Лопотиха розмила загату, розкидала увалки  глини  по  течi©.
Вiд греблi зостались тiльки горбочки  землi  при  самiй  водi.Нiби  стояла
фортеця, i якась орда зруйнувала ©©, стiни звалила в рiчку.
   Я поплiвся вздовж берега.
   Пiд корчем виглядав iз мулу кра╨чок труби, i коли я смикнув ©©, з труби
вискочила зелена жаба-ропуха. Мулом затягло i лопушиний  листок;  вiн  був
негодящий - подертий на клаптi... Озерця  нема,  рiчка  бiльш  не  лопоче,
бiжить смiрненько старим сво©м руслом. I скiльки б я не старався,  сам  не
зроблю нi греблi, нi спiвучого лотка.
   Сумно стало, Я пiшов додому.
   Минув пiсля того i день, i другий, i от настав лункий сонячний ранок  з
перегуком пiвнiв по селах.
   Закортiло менi поблукати над рiчкою.
   У нас коло рiчки росте лугова трава-гусятнiця. Вона шовковиста,  густа,
як вата. Глянеш - зелений килимок простелено мiж вербами. На сiно ця трава
не годиться: ©© не вскубнеш косою, збива╨ться в клубки. А зате, як  випаде
роса, наче морозцем прихопить траву - сива-сива  шубка.  А  сонце  зiде  -
горiть, i iскриться весь луг.
   Забредеш в росу, i хочеться итобi, як лошатi, повибрикувати,  похвицати
п'ятами, навiть пустити берегом лунке, вiдчайдушне: i-го-го!
   Я пробiг до верби й назад, повернув до рiчки, а за мною - темна дорiжка
по травi. Роса холодна, з димком, пече, заходить у  зашпори.  Я  припускаю
чимдуж, збиваю ногами росу, i вона розсипа╨ намисто  -  вишневi,  райдужнi
бризки.
   Став коло броду, глядь: i-i-iх, штани мо© синi, а  ще  однi  в  скринi!
Мокрi-мокреннi, аж хлющать, прилипли до тiла. Ясно, мати не  погладить  по
голiвцi.
   Стою, розмишляю, як далi жить. Мiркую собi, а воно не мiрку╨ться.  Щось
менi заважа╨, нiби гедзь дзижчить над вухом. Що воно? Я не можу второпать,
а проте вiдчуваю: у березi щось змiнилося. О!.. Чу╨те?.. Не  так  гомонить
рiчка. Я вже знаю, як рiчка мiня╨ свiй голос. Вранцi - чиста, свiтла  вода
розмлiва╨,  хлюпоче  лiниво,  приглушено;  а  пiд  вечiр  -  тихо  шумить,
заспокiйлево, i шум цей чути далеко...
   Так було завжди. А зараз, а в цю хвилину?
   Чу╨те? Буянить вода. З плескотом, з присвистом туркоче пiд вербами.
   Щось воно ╨!
   Помiж кущами, пригинцi спускаюсь до рiчки. Ба,  знов  пiднялась  течiя,
залило вже камiнь, що стояв над водою.
   Я бiгом туди, на старе мiсце, де ми лiпили загату.
   Так i знав - нава гребелька! Ще вище. I озерко  ще  бiльше.  I  хурчить
млинок.
   Звiдки воно взялось? Як воно виросло? Коли?.. Я боюсь ворухнутись,  щоб
не зникло чудо. Стою, прикiпiв до землi, тiльки очима лупаю.
   Справжнiй млинок...
   Як вам розказати про нього?
   Ось так, пiд лотком, стоять ноги-опори, двi грубеньк