------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------






   Я тiльки недавно точно пригадав, коли вперше  зустрiвся  з  Олександром
Довженком. Це було в 1920 роцi. Олександр  Петрович  був  тодi  секретарем
Ки©вського губернського вiддiлу наросвiти, завiдував також  (про  це  пише
вiн у сво©й автобiографi©) вiддiлом мистецтва, був комiсаром  Драматичного
театру iм. Шевченка. Як само вiдбулося наше знайомство, не можу пригадати.
Скажу тiльки зразу: не був вiн тодi ще нi художником,  нi  кiномитцем,  не
мав нiякого голосного iменi, а проте на  всiх,  буквально  на  всiх  людей
справляв враження надзвичайно  талановито©,  гарячо©,  закохано©  в  життя
людини, особливо© людини. Про що б не заходила мова - про новi  вистави  у
театрi, про шкiльнi справи (я тодi вчителював на селi), про вчинену комусь
несправедливiсть, про мистецтво й лiтературу,  про  вузькiсть  поглядiв  у
декого з  громадських  дiячiв  того  часу  чи  про  перспективи  народного
господарства, - Довженко займався, як вогонь, хоча не раз до палких  речей
домiшував добру пайку суто укра©нського гумору, скрашуваного, як  сонячним
промiнням, чарiвною його усмiшкою. У мене залишилось таке враження,  що  й
тодi я вже знав  напевне:  ця  надзвичайна  людина  вiдзначиться  в  життi
надзвичайними якимись дiлами, хоч невiдомо ще було не  тiльки  менi,  а  й
самому Довженковi, в якiй  само  сферi.  "Довженко"  -  це  слово,  яке  з
притиском вимовляли всi, хто тiльки з ним стрiчався.
   Звичайна схема, яку  да╨  й  сам  Олександр  Петрович  у  згаданiй  вже
автобiографi©, така: переживши рiзнi житт╨вi  перипетi©,  вперше  "знайшов
себе" Довженко 1923 року в Харковi, виступаючи  як  художник-iлюстратор  i
карикатурист у тогочаснiй  пресi,  а  також  працюючи  над  удосконаленням
художньо© сво╨© вмiлостi. Справдi, й тепер, переглядаючи старi  газети  та
журнали i натрапляючи в них на  рисунки,  пiдписанi  псевдонiмом  (власне,
iменем) Сашко, вiдчува╨ш який гострий олiвець мав отой  Сашко,  яку  тонку
кмiтливiсть i спостережливiсть, i дума╨ш: а таки ж дiйсно мiг iз  Довженка
вирости справжнiй, високо© мiри майстер образотворчого мистецтва. Думав це
i говорив вiн не раз i сам. Проте (продовжуючи схему) раптом, саме раптом,
Довженко круто  повернув  в  iншу  сторону.  (Мотиви  цього  повороту  вiн
виклада╨ в автобiографi©, але йдеться не про них.) "В червнi 1926  року  я
просидiв нiч у  сво©й  майстернi,  пiдбив  пiдсумки  свого  певлаштованого
тридцятирiчного життя, вранцi пiшов з  дому  i  бiльше  не  повертався.  Я
ви©хав в Одесу i влаштувався на роботу  на  кiнофабрику  як  кiнорежисер".
Влаштувався, до речi, не маючи нiякiсiнько© пiдготовки до  працi  в  кiно.
Очевидно, i тут дiяла та яскрава талановитiсть, яка вiдразу привертала  до
себе людей i вселяла в них вiру в Олександра Довженка...
   Отже, схема така: працював на радянськiй роботi, потiм  був  журнальним
художником, потiм став кiнорежисером i на цьому нiби крапка. Нiби  крапка,
бо й справдi всi  дальшi  роки  Довженкового  життя  позначенi  роботою  в
кiно...
   Але це була не рядова робота рядового кiнорежисера. Вiдомо,  що  бiльшу
частину сценарi©в до сво©х фiльмiв, властиво, майже всi, написав  Довженко
сам. I хвалителi його, i хулителi (а й таких не бракувало на прекрасному й
гiркому довженкiвському шляху) не могли не визнати  глибоко©  сво╨рiдностi
його сценарi©в. Одначе про хист Довженка як письменника, як майстра с л  о
в а заговорили на повен голос тiльки в роки друго©  свiтово©  вiйни,  коли
вiн потрясав радянських людей сво©ми пристрасними, полум'яними,  громовими
оповiданнями, нарисами, статтями, прилюдними виступами...
   I недавно довелось менi чути вiд одно© спостережливо© й  тонко©  людини
гадку, нiби Довженко по-справжньому знайшов себе  як  письменник.  Це  вже
неначе втрет╨ - i остаточно - "знайшов себе"!
   Справа сто©ть, очевидно, по зовсiм так. У кiномистецтвi зробив Довженко
найбiльше, кiномитцем вiн був, так  би  мовити,  природженим...  А  правда
поляга╨   в   тому,   що   все   життя   по╨днував   вiн    у    собi    i
художпика-образотворцн, i письменника,  i  кiнорежисера,  i  мислителя  та
громадського дiяча. Правда поляга╨ в тому, що  творчу  сна-чцину  Довженка
треба брати у всiй ©© чудовiй сукупностi. I при цьому слiд  пам'ятати,  Що
весь вiк ця людина шукала i нiколи не заспокоювалась на знайденому, що був
Довженко органiчним новатором, вiдкривачем нових обрi©в у  мистецтвi  i  в
життi. А мистецтво й життя були для нього нероздiльними.
   Створенi Довженком кiнофiльми здобули  собi  свiтову  славу.  За  життя
автора  про  них  багато  сперечалися.  Довелося  Олександровi   Петровичу
вислухати з приводу ©х  чимало  несправедливого  та  прикрого,  що  гiркою
отрутою напувало йому  серце.  Нинi  можна  вважати  загальновизнаним,  що
Довженко  -  один  з   найбiльших   майстрiв   радянського   i   свiтового
кiномистецтва. Вклад  його  в  художню  прозу,  драматургiю,  публiцистику
ввiйшов у золоту скарбницю нашо© культури.  Для  всi╨©  дiяльностi  автора
"Землi",  "Щорса",  "Поеми  про  море",  "Зачаровано©   Десяи",   "Повiстi
полум'яних лiт" характерне те, що кожний  його  новий  твiр  був  i  новим
етапом у мистецтвi, що в кожнiй повiй речi ставив перед собою майстер новi
завдання i по-новому розв'язував ©х, що вiн нiби не знав слова "зупинка".
   Проте весь творчий шлях цього неспокiйного митця був позначений ╨днiстю
його основних  естетичних  принципiв,  етичних  i  фiлософських  поглядiв,
╨днiстю ставлення  до  дiйсностi,  до  життя,  до  минулого,  сучасного  i
майбутнього рiдно© кра©ни, всього  Радянського  Союзу  i  всього  людства.
Визначити цю  ╨днiсть,  накреслити  основнi  риси  творчого  свiтогляду  i
творчо© практики Довженка допомага╨ нам не тiльки безпосередн╨  знайомство
з його фiльмами, кiносценарiями, драмами,  оповiданнями  i  т.  iн.,  а  й
пильне читання не так  давно  зiбраних  i  опублiкованих  лекцiй,  промов,
"заготовок" до сценарi©в, щоденникових записiв  i  т.  iн.  I  перед  нами
поста╨ творчiсть Довженка у всьому сво╨му багатствi, як складна й  могутня
симфонiя.
   Першим, що визнача╨ митця, ╨ його ставлення до дiйсностi, до  того,  що
звуть широким словом правда. I тут ма╨мо  ряд  уже  показових  теоретичних
висловлювань Довженка, потверджених його творчою практикою. Скажемо прямо:
Довженко був свiдомим i послiдовним ворогом дрiб'язково© правдоподiбностi,
вiн завжди дбав про високу правдивiсть. А це - зовсiм рiзнi, часто  цiлком
протилежнi речi. У сво©й статтi 1954 року  "Слово  у  сценарi©  художнього
фiльму" Довженко палко закликав товаришiв по  мистецтву:  "Приберiть  геть
усi п'ятаки мiдних правд. Залишiть тiльки чисте золото правди".
   Це визначення - чисте золото правди -  настiльки  влучне,  що  один  iз
наших  дослiдникiв  узяв  його  як  заголовок  для  сво╨©  монографi©  про
Довженка.
   Любителiв того, щоб у мистецтвi все було "точнiсiнько, як у життi", раз
у раз дивували i  вражали,  а  то  й  дратували  в  сценарiях  Довженка  i
поставлених за тими сценарiями фiльмах епiзоди, що справдi не  вiдповiдали
вимозi "точнiсiнько, як у життi"...
   Справдi-бо, вже в ранньому фiльмi "Арсенал" чимало розмов викликала  та
кiнцiвка, де укра©нський робiтник Тимiш стрiча╨ться в бою з гайдамаками.
   "А на останньому бастiонi "Арсеналу" посипав ворогiв з кулемета Тимiш.
   Пiдбiгають до нього гайдамаки... Вогонь! Вогонь! Нема. За©ло кулемет  у
Тимоша.
   Лютиться Тимiш, топче кулемет, випростову╨ться i почина╨ кидати камiння
в наступаючого ворога.
   - Стiй! - кричать гайдамаки, сторопiвши.
   - Хто з кулеметом?
   - Укра©нський робiтник. Стрiляй! - Тимiш випростався, роздер на  грудях
сорочку й став як залiзний. Страшною ненавистю й гнiвом палають очi.
   Три  залпи  дали  по  ньому  гайдамаки  i,  бачачи  марнiсть  нiкчемних
пострiлiв сво©х, закричали, приголомшенi:
   - Падай! Падай!
   I самi зникли.
   Сто©ть Тимiш - укра©нський робiтник.
   Певна рiч, це - символiчна сцена, символiчний образ. Але  навряд  чи  ╨
пiдстави говорити про символiзм як провiдний  метод  великого  реалiста  i
великого  романтика  Довженка.  Краще  говорити  тут   про   велику   силу
узагальнення, яка справдi становила одну з 'найприкметнiших рис Довженка.
   У тому  ж  таки  "Арсеналi",  даючи  трагiчну  картину  зголоднiлого  i
змученого в кiнцi першо© свiтово© вiйни села, Довженко малю╨, як однорукий
солдат, охоплений розпачем, тяжким передчуттям  лиха,  що  насува╨ться  на
кра©ну, б'╨ свого коня - i кiнь до нього раптом,  як  у  казцi,  промовля╨
людськими словами: "Не туди б'╨ш, Iване".
   "У  всякому  разi   щось   подiбне   здалось   однорукому",   -   дода╨
Довженко-сценарист, i ми розумi╨мо, що справа тут  не  в  правдоподiбностi
цi╨© сцени, а в глибокiй психологiчнiй правдi. З цього  штриха  починаючи,
Довженко малю╨ переконливу картину зростання революцiйного гнiву, а далi й
революцiйно© свiдомостi у селяпина-бiдпяка. "Не туди б'╨ш,  Iване",  -  це
звучить як вiдголос цiлого перевороту в людськiй душi.
   Всi, мабуть, пам'ятають iютрясаючi кадри в фiльмi  "Щорс",  коли  бiйцi
Тараща пського полку несуть на  носилках  смертельно  пораненого  Боженка,
спiваючи "Заповiт". З приводу цих кадрiв автор пише у  кiноповiстi  "Щорс"
(тобто в так званому лiтературному сценарi©):
   "Чи було воно так? Чи палали отак хутори? Чи такi були носилки, чи така
бурка на чорному конi? I золота шабля бiля спустiлого сiдла? Чи так низько
були схиленi голови тих, що несли?  Чи  вмер  ки©вський  столяр  Божен  ко
де-небудь в глухому  волинському  шпиталi  пiд  ножем  безсилого  хiрурга?
Загинув, не приходячи до свiдомостi i не проронивши, отже, нi одного слова
i  навiть  не  подумавши  нiчого  особливого  в  останню   хвилину   свого
незвичайного життя? Хай буде так, як написано!"
   "Хай буде так, як написано" -  тобто:  iдеться  про  те,  щоб  дати  на
найвищiй потi останнi хвилини прекрасного  життя  робiтника-революцiонера,
окреслити найвиразнiшими рисами суть його геро©чного  подвигу,  а  не  про
фотографiчну чи фактографiчну точнiсть...
   Про Iвана Володимировича Мiчурiпа  -  великого  перетворювача  природи,
постать якого особливо вабила Довженка, -  написав  Олександр  Петрович  i
кiносценарiй, i п'╨су з промовистою  назвою  "Життя  в  цвiту".  Мiж  цими
творами ╨ багато спiльного, б й розбiжностi,  але  образ  головного  героя
змальовано загалом тими самими тонами. I ось дуже iнтересний  щоденниковий
запис 1944 року про Мiчурiна:
   "...Може, вiн був i не такий, напевне не такий.  Я  вiдкинув  всю  суму
невеликих приватних побутових правд, прямуючи до  ╨дино©  головно©  правди
сi╨© Людини".
   "Людина" тут написано з велико© лiтери. Саме  такою  Людиною  i  мислив
собi Довженко Мiчурiна, i саме во iм'я слави цi╨© Людини вiдкинув вiн геть
"невеликi приватнi (тобто частковi, дрiбнi. - М. Р.}  побутовi  правди"...
Довженко був митцем i мислителем великих категорiй i незмiрних  масштабiв.
Щоб окреслити вузькiсть i обмеженiсть чийого-небудь свiтогляду,  Олександр
Петрович  говорив,  бувало,  з   презирством:   "Вiн   мислить   районними
масштабами...".
   Вiн любив смiливi мазки, широкий лет, яскравi тони, то, що ми назива╨мо
гiперболiзацi╨ю i чим нас так чарують великi  художники  вiд  Шекспiра  до
Гоголя i вiд Гоголя до Маяковського. Пiп був безоглядно  смiливий.  Досить
пригадати фiльм  i  кiноповiсть  "Земля",  ту  сцену,  де  вперше  в  селi
з'явля╨ться трактор, i спосiб, яким "добувають воду" для радiатора завзятi
комсомольцi (декому цей епiзод здавався натуралiстичним).  Чудесний  сво╨ю
високою  правдою  танець  Василя  перед  його  смертю  -  вiд  нього   вi╨
гегелiвським розмахом, гегелiвською епiчнiстю i гоголiвським лiризмом.
   До речi, "Земля" - це що один iз  нiмих  фiльмiв  Довженка,  i  тому  в
одноiмепнiй кiноповiстi вирива╨ться у автора вигук: "Як жаль, що в кiно не
можна говорити!" Появу на кiноекранi  людського  голосу  i  кольору  вiтав
Довженко вiд усього серця, i  це  ж  було  так  природно  у  незрiвнянного
майстра слова i художника!
   Справдi, тiльки майстровi слова мiг належати такий, примiром,  уступ  в
оповiданнi "Тризна": "Над кiньми вився дим, як  над  огнями  (...)  Лунали
прокльони, хрип, i жаль,  i  рев  аеропланiв,  i  височенний  тонкий  зойк
поранено© кiнсько© душi".
   Таких соковитих, колоритних, до краю  напружених  описiв  багато  можна
знайти i в кiноповiстях та сценарiях, i в оповiданнях Довженка.
   Я кiлька разiв уже згадав iм'я Гоголя. Гоголь  справдi  був  улюбленцем
Довженка, як був вiн улюбленцем i Юрiя Яiювського, i Остапа  Вишнi.  Рiзнi
це  люди,  рiзнi  художнi  iндивiдуальностi,  але  всi  тро╨  -  Довженко,
Яновський, Випiня - могли себе назвати та й називали учнями Гоголя.
   Воно нiби не зовсiм сходиться: новатор - i учень. Але я но знаю в свiтi
нi одного генiального, иайсмiливiшого митця, на чолi  якого  не  лежав  би
вiдблиск того чи iншого генiального i смiливого вчителя.
   Саме Гоголя несподiвано  згаду╨  Довженко  в  кiноповiстi  "Щорс":  "На
вокзалi, за кiлометр вiд старовинного  бойовища,  звiдки  грандiозна  душа
Гоголя пiднесла колись скривавлену  душу  запорожця  Кукубепка  до  самого
божого престолу, на лубенському напiвзруйноваиому  вокзалi  в  салонвагонi
бiля вiкна сидiв Боженко..."
   Тiльки великий митець мiг так використати образ iншого великого  митця.
Кукубенко - i Боженко!
   Гоголiвським повiвом дише на нас i таке мiсце  в  оповiданнi  "Тризна":
"Неначе не на сiльському майданi у  бою,  а  десь  у  казцi  чи  у  пiснi,
дванадцять куль впилось Лук'яну Бесарабу в груди, тринадцята коню.  Так  i
шарахнулись вони на молоду траву обо╨ i товаришiв десяткiв з  добрих  два.
Лук'ян  ще  перевернувсь  якось  разiв  чотири,  випустив  шаблю  i  зразу
захропiв, мов пiсля доброго вина з музикою, гучними бубнами i  молодецьким
танком".
   Читаючи такi мiсця,  згаду╨ш  не  тiльки  Гоголя,  а  й  те  безсмертне
джерело, що напувало i Гоголя, i Довженка, - укра©нськi народнi думи.
   Олександр Петрович, як вiдомо, написав i сценарiй за "Тарасом Бульбою",
який мрiяв екранiзувати. Це одна з високих мрiй, якi не довелося здiйснити
майстровi.
   У сценарi© "Бульби" Довженко йде, загалом  кажучи,  досить  покiрно  за
Гоголем. Вiн же був просто закоханий у цю повiсть! Але вчитаймося  в  таке
мiсце: "На небi сидить старий бог-отець. За ним - ангели  i  святi,  серед
яких було чимало запорожцiв. Старий Бовдюг був  теж  серед  святих.  Знизу
лине до бога Кукубенкова душа i зупиня╨ться перед господом.
   - Це ти, Кукубенко? - запитав бог.
   - Я, господи, - вiдповiв Кукубенко.
   - Ти не зрадив товариства?
   - Нi, господи...
   - Не кидав у бiдi чоловiка?
   - Нi, господи...
   - Берiг свою совiсть, бачу.
   - Воiстину...
   - Ну сiдай, Кукубенко, одесную мене. Кахи!
   I бог легенько кашлянув,  як  добрий  старий  пасiчник,  що  не  любить
порохового диму, яким була просякнута вся Кукубенкова душа".
   Тут усе близьке до Гоголя,  просто  iз  Гоголя  взято  славетне  "Сiдай
Кукубенко, одесную мене", з Гоголем перегуку╨ться i ота  чистота  етичного
iдеалу, за вiрнiсть якiй  потрапив  у  святi  найстарiший  у  Запорозькому
вiйську козак Бовдюг, - чистота, що  становила  одну  з  заповiдей  самого
Довженка.  Але  в  пiдкреслених  рядках  про  бога,  схожого  на   доброго
пасiчника, який не любить порохового диму i кашля╨ вiд  нього,  луна╨  вже
нота не тiльки гоголiвського, але й суто довженкiвського гумору.
   Ця нота озветься потiм в однiй iз найпоетичнiших кiноповiстей Довженка,
у "Зачарованiй Деснi", такими рядками: "Не вдаючись глибоко  в  iсторичний
аналiз деяких культурних пережиткiв, слiд сказати, що  у  нас  на  Вкра©нi
простi люди в бога не дуже вiрили. Персонально вiрили бiльш у матiр божу i
святих - Миколая-угодника,  Петра,  Iллю,  Пантелеймона.  Вiрили  також  в
нечисту  силу.  Самого  ж  бога  не  те  щоб  не  визнавали,  а  просто  з
делiкатностi не наважувались утруждати безпосередньо..."
   Всю "Зачаровану Десну", овiяну пахощами берегового сiна  та  городнього
зiлля, заткану ясними зорями  укра©нського  неба,  сповнену  шумом  дерев,
сплесками риби в рiчцi, голосами перепелiв i  деркачiв,  пирханням  коней,
дiвочими спiвами та дiдовими оповiдями, пронизану нiжною любов'ю автора до
його дитячих лiт i до рiдних людей, - всю цю кiноповiсть  густо  помережив
©© творець отакими лагiдними  усмiшками,  за  якими  раз  у  раз  кри╨ться
глибока й добра мисль.
   А ось ма╨те гумор iншо© тональностi - гумор,  що  кри╨  в  собi  вже  й
вiдляски сатиричного бича.  Мова  мовиться  (в  оповiданнi  "Тризна")  про
корову Маньку, що побувала в столицi на виставцi:  "Повернулась  Манька  з
Москви зовсiм iншою. Вона була вже не проста,  а  заслужена  вродi  корова
республiки. Уже нi один пастух не мiг на не© щось там крикнути, вродi:  "А
куди ти, щоб бодай ти була здохла нехай! Куди ти, нечиста сила?!"
   Правда,  у  Маньки  зразу  ж  завелися   недоброжелательки.   Це   були
здебiльшого поганенькi корови, що давали мало молока, та й то рiдкого,  од
нiкчемностi сво╨© породи. I чомусь так-от сталося, Манька помiтила, що чим
менша й ледачiша була корiвчина,  тим  бiльше  мукала  вона  проти  Маньки
казна-що, так що голова колгоспу i заввiддiлом тваринницьких  ферм  навiть
почали було вiрити коров'ячим наклепам i коситься на Маньку за гордiсть  i
одрив од мас".
   Видима рiч, що тут зовсiм легко перекинути  мiсток  вiд  Маньки  та  ©©
рогатих "недоброжелательок" на людськi вiдносини й дiла.
   Ноти  сатири,  дедалi  грiзнiшо©,  що  переходила  в   громовий   гнiв,
наймогутнiше залунали в Довженкових  оповiданнях  во╨нних  лiт  i  в  його
сценарiях.
   Як у багатьох великих творцiв, з гумором i сатирою сусiдив  у  Довженка
глибокий трагiзм, що набував з роками, як зда╨ться менi, все бiльшо© сили.
Раз у раз, однак, сумне й страшне опромiнювалося в творах Довженка свiтлим
i повним любовi поглядом на життя, на свiт, i  тодi  сама  смерть  ставала
чимось подiбним до тихого i  неодмiнного  в  природi  заходу  сонця.  Така
смерть дiда Семена в "Землi".
   "Може б, з'©сти чогось? - вголос подумав дiд, оглядаючи  свiй  рiд,  i,
коли Орися пiднесла йому полумисок з грушами, взяв одну,  обтер  об  рукав
бiло© сорочки й почав ©сти. Це була його улюблена  червонобока  дуля,  та,
мабуть, з'©в уже вiн всi сво© грушки до одно©, бо тiльки  пожував  вiн  ©©
трохи, за звичкою, аж тут серце  почало  спинятись.  I  вiн  це  зрозумiв:
вiдклав грушку набiк, опорядив бороду й сорочку, глянув ще  раз  на  всiх,
склав руки на грудях i, проказавши з усмiшкою:
   - Ну, прощайте, вмираю, - тихенько лiг i вмер".
   Читаючи цi рядки, мимоволi згаду╨ш сторiнки Тургенева i Льва  Толстого,
де так само спокiйними i величними рисами малю╨ться смерть людей працi, що
вiдробили на свiтi сво╨... У наведеному уривку хочеться, проте, вiдзначити
той естетичний елемент, елемент краси, яким вiрний собi Довженко  оповива╨
цю сцену: дiд обтер останню свою грушку рукавом  бiло©  сорочки;  вiдчувши
наближення смертi, дiд опорядив бороду й сорочку...
   Всi, хто пам'ята╨ фiльм "Земля", пригадують, що дiдова Семенова  смерть
вiдбува╨ться па тлi розкiшно©, нiби аж надмiрно розкiшно©  природи,  серед
невичерпно© плодючостi рiдно© землi...  I  всiм  запали  в  серце  простi,
промовленi "з сумовитою посмiшкою" слова Семенового внука, носiя в  фiльмi
нового життя, сiлькора Василя:
   "Грушки любив..."
   Трагiзм  i  складнiсть  людсько©  душi,  по╨днання  почуття  виконаного
обов'язку з почуттям особистого болю показав Довженко в "Арсеналi", - там,
де Глушак убива╨ свого колишнього друга Худякова, який виявився  зрадником
народу:
   "Глушак зводить гвинтiвку i зверта╨ться до глядачiв (до апарата):
   - Убиваю зрадника  i  ворога  трудящих,  мого  друга  Василя  Петровича
Худякова, шестидесяти лiт... Будьте свiдками мо╨© печалi..."
   "Перед тим як вистрiлити в зрадника, Глушак промовля╨ одне слово  таким
тоном, наче в останню фатальну мить вiн скинув з себе пiвстолiття:
   - Вася...
   I вистрiлив".
   Оце й ╨ то, що ми назива╨мо безоглядною смiливiстю Довженка  як  митця.
Це й ╨ приклад високо© психологiчно© правдивостi, властиво© йому.
   Безмежним жалем i смутком вi╨ вiд того  мiсця  в  кiноповiстi  "Повiсть
полум'яних лiт", де Демид i Тетяна Орлюки лежать у холодну зимову  нiч  на
печi спалено© ворогами хати, лежать, дожидаючи неминучого кiнця. Але й  ця
жахлива сцена осяяна немеркнучим  сяйвом  краси  народно©  душi,  народно©
пiснi.
   Демид просить Тетяну заспiвати йому колядки.
   - Колядки? - перепиту╨ Тетяна.
   I Демид, мiшаючи дiйснiсть iз маячнею, каже: "Еге ж. Може,  я  помираю.
Так хочеться спати. А воно ж рiздво. Гостi поприходять. Iван з  дiвчатами.
Га? Iван! Заспiвай про нашого Йвана..."
   I полинула в темiнь хуртовини стародавня колядка рлюково© матерi:
   Молодець Iваночко та вибив ворота! Святий вечiр...
   А "молодця Iваночка" в цю ж саму  хвилину  посила╨  командуючий  армi╨ю
Глазунов на великий ратний подвиг.
   Довженко тiльки почав працювати над фiльмом "Повiсть  полум'яних  лiт",
смерть перетяла йому творчу путь. Здiйснила на  екранi  цей  фiльм,  як  i
фiльм  "Поема  про  море",  у  творчому  спiвробiтництвi  з   першорядними
артистами, дружина й друг Олександра Петровича Ю. I. Солнцева.
   Я належу до тих глядачiв, якi вважають, що в цих  фiльмах  прекрасно  й
шанобливо виконано творчу волю й мистецькi та iдейнi заповiти Довженка.  I
кадри з Тетяною та Демидом Орлюками наложать до таких явищ мистецтва,  якi
гострим плугом врiзуються в душу глядача. Довженкiвським гострим плугом.
   Одна з найвищих точок  трагiчного  в  "Повiстi  полум'яних  лiт"  -  це
розмова Марi© з бронзовим пам'ятником ©© чоловiка, Павла. Вона принесла до
пiднiжжя пам'ятника "свiй сором i муку, дитину незнаного батька" -  i  мiж
нею,  живою  й  страждущею  людиною,  i  бронзовим   пам'ятником   справдi
вiдбува╨ться   обопiльна   розмова.   Це   одна   з   тих   довженкiвських
"ненравдоподiбностей", якi дратують людей не дуже широкого  смаку  i  якi,
власне, дають одну з пiдстав говорити  про  генiальнiсть  автора  "Повiстi
полум'яних лiт".
   Я назвав як одного з духовних батькiв  Довженкових  Миколу  Гоголя.  На
цьому  мiсцi  хочеться  назвати  i  iм'я  найбiльшого   в   свiтi   спiвця
жiнки-страдницi, жiнки-матерi - Тараса Шевченка...
   Високiй геро©цi Вiтчизняно© вiйни  присвятив  Довженко  багато  гарячих
сторiнок. Забути  не  можна  те  мiсце  в  "Повiстi  полум'яних  лiт",  де
вчителька Уляна при нiмецькому комiсаровi i при зрадниковi, "мiнус-людинi"
Грабовському  розповiда╨  учням  про  Святослава  2,  про  вiкопомнi  дiла
предкiв. Тою самою геро©кою - в дусi "убий, не  здамся"  Лесi  Укра©нки  -
опромiнена й смерть директора школи, Уляниного  батька  Василя  Марковича.
Вся постать, уся iсторiя Iвана Орлюка, переможця не тiльки  ворогiв,  а  й
власно© смертi - це живе втiлення геро©зму радянських людей у днi  Велико©
Вiтчизняно© вiйни. Але в оповiданнi "Слава" чита╨мо такi слова:
   "Поезiя й геро©ка вiйни затулила драму вiйни, прикрила од людського ока
бруд, пiт, кров, розор i надлюдську працю". А в оповiданнi "Тризна"  -  ще
яснiше:
   "Багато благородно© працi, багато ласки, добра  i  добро©  згоди  треба
збагнути, знайти i принести в життя, щоб заго©ти якось  душевнi  калiцтва,
ушкодження i рани людськi".
   Цi слова великого гуманiста ми повиннi завжди  пам'ятати,  думаючи  про
його твори, присвяченi вiйнi, безсмертному во╨нному подвиговi  радянського
народу.
   "...Що ╨ на свiтi  радiснiшого  i  при╨мнiшого,  нiж  добра  робота?  -
запиту╨ Довженко в кiноповiстi "Земля". -  Що  може  бути  милiше,  як  по
довгому дню косовицi повертати на заходi сонця  з  веселого  лугу  додому?
Тiло  в  тебе  так  при╨мно  млi╨,  тиша  в  душi,  i  тобi  що   неповних
дев'ятнадцять рокiв, i ти почува╨ш, що й "вона" з грабельками десь поруч з
тобою, а пiд босими ногами  i  в  тебе,  i  в  не©  тепла  земля,  укачана
колесами, втоптана копитами, вкрита м'яким, як пух, теплим пилом чи нiжною
грязюкою, що так при╨мно лоскоче мiж пальцями".
   Поезiя природи, поезiя кохання, поезiя працi - все це злите тут в ╨дину
гармонiю, все це повите чарами тi╨© краси, тi╨© житт╨радiсностi, при  яких
навiть грязюка здобував собi епiтет "нiжна".
   I це - один iз лейтмотивiв автора "Життя в цвiту", людини, що з великим
iнтересом читала про  Бербанка  i  з  великим  натхненням  двiчi  оспiвала
Мiчурiна, людини, що просто-таки кохалася в садiвництвi, - про що свiдчить
посаджений Довженком бiля Ки©всько© кiностудi© сад, -  мислителя,  що  над
усе любив  розвивати  в  сво©х  iмпровiзацiях  перед  друзями  перспективи
перетворення  природи,  оновлення  землi,   прекрасного   й   гармонiйного
будiвництва.
   Цей  самий  лейтмотив,  що  у  раннiй  "Землi",  звучить  i  в   пiзнiй
"Зачарованiй Деснi": "До чого ж гарно й весело було в нашому  городi!  Ото
як вийти з сiней та подивитись навколо - геть-чисто все зелене та буйне. А
сад, було, як зацвiте весною! А що  робилось  на  початку  лiта  -  огiрки
цвiтуть, гарбузи цвiтуть, картопля цвiте. Цвiте малина, смородина,  тютюн,
квасоля. А соняшника, а маку, бурякiв, лободи, кропу, моркви! Чого  тiльки
не насадить наша невгамовна мати!"
   Це - свiт, побачений очима дитини, маленького Сашка.  Але  таким  бачив
його  i  дозрiлий  Олександр  Довженко,   чия   невгамовна   мати   любила
проказувати: "Нiчого в свiтi так я не люблю, як саджати що-небудь у землю,
щоб проiзростало..."
   I нiби перегуку╨ться з цi╨ю невгамовною матiр'ю  солдат  Iван  Орлюк  в
одну з  найстрашнiших  хвилин  свого  життя,  стоячи  як  пiдсудний  перед
вiйськовим трибуналом i пояснюючи, чому вiн носить  iз  собою  вузличок  з
рiдною землею: "...Все сво╨ дитинство я ходив по насiнню. Воно в нас  було
скрiзь, де не повернись: в горщиках, у вузликах, на жердках,  у  сiнях,  в
повiтцi попiд стрiхою, в сипанках, в мiшках та мiшечках".
   I далi: "Я так люблю сiяти! Люблю орати, косити,  молотити.  Але  понад
усе люблю сiяти, садовити, плекати, щоб росло..."
   I з цi╨© любовi до рiдно© землi, iз цього "люблю сiяти" виросла могутня
сила Iвана Орлюка, який i справдi вчинив  рiч,  що  мовою  закону  зветься
злочином, а продиктована була велiнням гарячого i правдолюбного серця, - i
вкрив сво╨ iм'я богатирськими подвигами, для вславлення яких  не  вистача╨
людських слiв...
   "Люблю... саджати  що-пебудь  у  землю,  щоб  проiзростало...",  "Люблю
сiяти, садовити, щоб росло..." - у цьому весь Довженко.
   Мало ╨ на свiтi митцiв, зокрема кiномитцiв, творчiсть яких була  б  так
природно, так нерозривно пов'я зана з творчiстю народною, з пiснею, як  це
бачимо у Довженка.
   Уже в перших кадрах "Арсеналу" звучить як провiдна мелодiя зворушлива й
глибокодумна пiсня "Ой, було в матерi три сини...". Вона  вводить  читача,
глядача, слухача в грозову атмосферу цього раннього твору  Довженка,  вона
настрою╨ людину на високий патетичний i поетичний лад...
   У тому ж "Арсеналi" чита╨мо таку авторську ремарку: "Похиливши  голови,
двi жiнки ждуть не дiждуться, як у пiснi чи в стародавнiй думi". На  думку
Довженка, це - найвиразнiшi слова для окреслення душевного стану отих двох
жiнок. I воно справдi так.
   У "Землi" вся сцена похорону сiлькора Василя, що впав вiд  куркульсько©
кулi, побудована на перегуку пiсень. "Пiснi вливалися в  процесiю  з  усiх
вулиць i вуличок безупинно, неначе потоки в велику рiку. Старi козацькi  й
чумацькi мотиви, i пiснi працi, й кохання, i  боротьби  за  волю,  й  новi
комсомольськi пiснi, й "Iнтернацiонал", i "Заповiт", i "Побратався сокiл з
сизокрилим орлом - гей, гей, брате мiй, товаришу мiй!..." I знову "Все  мы
в бой пойдем за власть Советов", - все по╨дналось у единому  громоголосому
звучаннi".
   Цей розлив, це море пiсень пiд  час  похорону  знову  може  здатись,  а
мабуть, таки й здавалось чимось  надмiрним  прибiчникам  "п'ятакiв  мiдних
правд", але це й ╨ те чисте золото правди, яке осявало всю путь Довженка.
   Про потрясаючу колядку,  яку  спiва╨  Демидов!  Орлюку  старенька  його
дружина холодно© зимово© ночi на печi спалено© хати, вже була мова.
   I "Поема про море",  i  "Повiсть  полум'яних  лiт"  наскрiзь  пронизанi
звуками пiсень. Важко дiбрати - як це бувало у Шевченка,  -  де  проходить
межа мiж iндивiдуальним Довженковим i народною пiснею чи, вiрнiше, думою в
таких гiрких, урочистих i прекрасних рядках:  "Шукай  мене,  моя  мати,  в
степах край дороги. Там я буду, моя  мати,  тричi  зимувати,  сво©м  чубом
кучерявим степи устилати, сво©м тiлом комсомольським орлiв годувати, сво╨ю
кров'ю гарячою рiчки виповняти, людство визволяти".
   Олександр Довженко був не тiльки глибоко нацiональним художником, але й
палким патрiотом. Любов до рiдно© землi вiн вважав не  лито  правом,  а  й
одним iз найвищих обов'язкiв, одною  з  найiстотнiших  прикмет  справжньо©
людини. Ця любов з особливою пристрастю оспiвана письменником  у  "Повiстi
полум'яних  лiт",  у  "Зачарованiй  Деспi".  Але  треба  зовсiм  не  знати
Довженка,  щоб  приписувати  йому  нацiональну   обмеженiсть,   тим   паче
нацiональний его©зм.  Досить  згадати  такi  твори  його,  як  "Аероград",
"Антарктида",  "Мiчурiн",  "Життя  в  цвiту",  оповiдання  "Тризна",   щоб
переконатись, як животворила Довжепкову душу iдея  "сiм'©  велико©,  сiм'©
вольно©, ново©", iдея дружби народiв, iдея iнтернацiоналiзму.
   Менi доводилось - в зв'язку з по©здкою Олександра Петровича на  Далекий
Схiд, з мандрiвками його по тайзi,  з  його  роботою  над  "Аероградом"  -
розмовляти з ним про "Останнього  з  Удеге"  Фад╨ква,  про  арсень╨вського
Дерсу Узала, про особистi його зустрiчi з гольдами та  iншими,  як  колись
говорено "iнородцями", - i я завжди милувався на те  багатство  любовi  до
людини не тiльки незалежно вiд ©© нацiональностi, але й з  великою  увагою
та повагою до  нацiональних  особливостей  людини,  яким  обдарований  був
Довженко. Те, що для втiлення такого дорогого  йому  образу  перетворювача
природи взяв вiн росiянина Мiчурiна, промовля╨ само за себе.
   У щоденникових записах його ми раз у раз бачимо живе,  творче,  дiяльне
зацiкавлення Кита╨м, Iндi╨ю, Африкою, Америкою, кра©нами Захiдно©  ╙вропи.
Ясно,   що   постатi   представникiв   капiталiстичного   свiту,    носi©в
капiталiстично© iдеологi© малював вiн у сво©х сценарiях гострими i рiзкими
негативними барвами,  що  твори  його  часiв  Вiтчизняно©  вiйни  сповненi
ненавистю до загарбникiв i насильникiв фашистiв, - але все  сво╨  бездонне
серце  вiддавав  вiн  трудящим  усi╨©  землi  в  ©х  боротьбi  за  мир   i
справедливiсть.
   Довженко нiжно любив свою хату, свою матiр, свою зачаровану Десну.  Але
з невиданою гостротою зору бачив вiн на землi  нових  людей,  новi  мiста,
новi пейзажi.
   Недавно опублiковано його нарис "Хата", i там стоять такi слова: "Я  не
славословлю  тебе,  моя  хатино   стара.   Не   хвастаюсь   тво╨ю   драною
правобережною i лiвобережною стрiхою...
   Хай не дорiкають менi вороги холодподухi i лживi, що я  превозношу,  чи
прославляю тебе, чи ставлю над всiма оселями свiту. Я прощаюсь з тобою.  Я
кажу тобi: згинь з мо╨© землi.  Хай  тебе  пе  буде.  Обернись  в  хороми,
покрийся  залiзом,  красуйся  великими  вiкпами,  вирости,  пiднiмись  над
травами, над житами i над садами". I далi: "Хай се вже будеш  не  ти.  Хай
прийдуть до тебе добробут i гiднiсть i сядуть на покутi, щоб зникли сум  i
скорботи з тво©х темних куткiв, i пiчурок, i холодних тво©х  сiней.  Я  не
захоплююсь тобою, не пiдношу тебе до неба перед свiтом.
   Нi, я кажу тобi, сивий: ой хатинонько, моя голубонько, спасибi  тобi  -
прощай".
   Це нiби перегуку╨ться з такими рядками в  "Зачарованiй  Деснi":  "Я  не
приверженець нi старого села, нi старих людей, нi старовини  в  цiлому.  Я
син свого часу i весь належу сучасникам сво©м. Коли ж обертаюсь я часом до
криницi, з яко© пив колись воду,  i  до  мо╨©  бiло©  привiтно©  хатини  i
посилаю ©м у далеке минуле сво╨ благословення, я роблю ту лише  "помилку",
яку роблять i робитимуть, скiльки й свiт стоятиме, душi народнi живi  всiх
епох i народiв, згадуючи про незабутнi чари дитинства.
   Сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутн╨. Чому ж я мушу зневажати
все минуле? Невже для того, щоб навчити онукiв ненавидiти колись дороге  й
святе мо╨ сучасне, що стане теж для  них  колись  минулим  у  велику  добу
комунiзму"!
   Син  свого   часу,   автор   "Аерограда"   i   "Мiчурiна"   найповнiше,
найвиразнiше,  наймогутнiше  виявив   сво╨   ставлення   до   майбутнього,
найгучнiше проспiвав славу комунiстичному будiвництву в сво©й  "Поемi  про
море".
   Про що ця поема? Про Каховку, про створення Каховського моря, про  дива
ново© технiки, про чудесних нових людей? Так, звичайно. I, розумi╨ться, не
тiльки про Каховку,  а  й  про  Ангару,  i  про  ╙нiсей,  i  про  майбутнi
мiжпланетнi польоти, i про перетворення всi╨© землi в нову землю. Але  цим
сказано ще надто мало. Це поема про людянiсть, про людську душу в усiх  ©©
суперечностях, про благородство i працю, яка оновлю╨ свiт.
   Список людей, людських характерiв, якi переходять перед нами в поемi, -
неосяжний. Тут i генерал, повний ще споминiв про Вiтчизняну  вiйну,  якому
колишнi товаришi  його,  колгоспники,  пропонують  стати  головою  ©хнього
колгоспу - i це не  диву╨  читача  поеми  (i  глядача  зробленого  за  нею
фiльму), як  не  диву╨  генералова  вiдмова.  Тут  i  iнженери,  керiвники
будiвництва, i драматург, що в самому вирi життя марно  шука╨  "матерiалу"
для майбут ньо© п'╨си i нiяк не може знайти потрiбного йому "конфлiкту", i
архiтектор, що створив "пишний проект" Будинку культури, а проте  пiяк  по
може зрозумiти, чому проект отой не  задовольня╨  колгоспникiв,  i  голови
колгоспiп, i колгоспники та колгоспницi, i рядовi робiтники будiвництва  -
теслi, муляри, бульдозеристи...
   Бачимо в поемi i дiвчат, i молодиць, i змучених сво©м удiвством удiв, i
сiльського хлопчика, що серйозно, як про щось зовсiм уже реальне, розпиту╨
про польоти на Марс... Тут люди, що з великою  тугою  руйнують  -  на  днi
майбутнього моря, яке самi ж вони утворюють, - сво© хати... З  тугою  i  з
радiсним поглядом у прийдешн╨...  Тут  кохання  -  соромливе,  пристрасне,
iнодi затру╨не  зрадою.  Тут  пiснi,  що  весь  час,  вiд  першого  кадру,
супроводять фiльм, - пiснi Шевченка, давнi народнi пiснi, пiснi новочаснi,
росiйськi та укра©нськi, тут i вiршi Л╨рмонтова... Тут батьки i дiти,  тут
новi спогади про грiзнi  днi  Велико©  Вiтчизняно©  вiйни,  коли  геро©чнi
струни в людських грудях напруженi були з  такою  ж  силою,  як  напруженi
тепер, у днi велетенського мирного  будiвництва.  Тут  б'╨ться  й  пульсу╨
живе, конкретне почуття прийдешнiх днiв комунiзму, про якi так  зворушливо
говорять дво╨ персонажiв поеми: одне пита╨, чи будуть люди  страждати  при
комунiзмi, а друге вiдповiда╨: будуть, бо будуть же любити...
   Олександр Довженко  не  тiльки  в  розмовах  з  друзями,  не  тiльки  в
прилюдних виступах, але всi╨ю творчiстю завжди смiливо  вторгався  в  саме
життя, вiн усi╨ю пристрастю свого  могутнього  серця  любив,  усiм  вогнем
свого глибокого  розуму  бачив  те  прекрасне,  до  чого  йде  людство,  i
ненавидiв усе, що сто©ть на дорозi  до  того  прекрасного.  Про  всю  його
творчiсть можна сказати власними його словами (з  оповiдання  "Сон"):  "Се
була симфонiя патетична про становлення мого радянського  ладу  на  землi.
Мiй гiмн Радянського всесвiту. Я створив його  любовно  i  палко,  викував
срiбним молотом в найгарячiшiй кузнi, вилив в не бачену донинi форму  мого
нового  часу  з  цiло©   безлiчi   щонайскладнiших   звукових   сполучень,
найрiзноманiтнiших, протирiчивих, як сама боротьба".

   =====================================================================





   В бочцi було незручно, болiли ребра, крiм того, кусали  блохи.  Були  i
деякi iншi незручностi, наприклад: з якогось часу вiн став наживати  тiла,
обрезк, став важкий. Дiвчата не помiчали його; навiть  перестали  зазирати
молодицi. Лише старi перекупки все частiше й частiше починали навiдуватися
до нього, шукаючи вiдповiдi на одвiчнi питання: що ╨ iстина, що с любов  i
чи можна повернути те, що кануло в вiчнiсть.
   Це все мало втiшало фiлософа, але вiн став надто ледачий, щоб примусити
себе рухатися. Так минали днi й ночi, поки нарештi всьому цьому не прийшов
край i то в зовсiм несподiваний спосiб.
   Був гарячий вечiр. По вулицях мiста товпився народ. Згодом у  натовп  з
шумом врiзались вершники на чолi з струнким вродливим  бiлявцем,  в  якому
всi одразу пiзнали  Александра[2],  сина  Фiлiппа  -  царя  Македонського.
Вулицi вмить опустiли. Найшвидше тiкали молодi дiвчата. Александр уже  був
хотiв повернути коня навздогiн, як  враз  увагу  його  привернула  глиняна
бочка, захаращена  мiж  камiнням  старого  муру.  Бiля  бочки  сидiли  двi
перекупки, i на ©х обличчях було помiтно, що вони переживають найщасливiшi
хвилини тi╨© пори свого життя, коли втiхи розуму починають брати гору  над
нiкчемними втiхами тiла. З бочки чулося бубонiння. Дiоген був  у  поганому
настро©. Баби мало тiшили його. Вiн молов iдiотськi дурницi, а бачачи,  як
вiд цього млiють перекупки, i зовсiм оскаженiв.
   - Хто це  такий,  i  що  все  це  значить?  -  осаджуючи  коня,  спитав
Александр, з цiкавiстю вдивляючись в сцену, це все тiшило його -  i  старi
дурепи в позi мадонн,  i  брудний  мугир,  оскаженiлий  вiд  нападу  лютi,
товстий i, видно, голодний як пес.
   - А хiба ти не зна╨ш? - забелькотiв у  вiдповiдь  п'яний  горлохват  на
iм'я Птоломей. - Це ж Дiоген, знаменитий фiлософ,  учень  чи  Сократа,  чи
Платона, а може, й ще кого... Пам'ята╨ш - iде©, платонiчну любов...
   - А-а, це цiкаво, - мляво протяг Александр, що сам мав честь бути учнем
Арiстотеля[3], хитрого i набридливого грека iз Стагiри.  Йому  враз  стало
нудно, нiби вiн прослухав повний курс метафiзики, логiки й iнших  наук,  в
яких мiстилося все що завгодно, крiм одного:  як  стати  путнiм  солдатом.
Незважаючи на всю вiдразу до фiлософi©, Александр все  ж  встиг  помiтити,
що, попри надмiрну опухлiсть, фiлософ мав досить моложаве обличчя, отож  з
нього можна було б ще зробити коли не солдата, то принаймнi корисну людину
- нiчного сторожа або асенiзатора, яких так бракувало у мiстi. Але разом з
тим вiн хотiв знати, що ма╨ за душею ця знаменитiсть, вiд  одного  вигляду
яко© нападають нудоти.
   Побачивши коней i озбро╨них на них зарiзяк, перекупки  чимдуж  кинулись
врозтiч, i  Дiоген  лишився  вiч-на-вiч  з  Александром.  Спочатку,  як  i
перекупки, вiн був злякався, але,  пiдбадьорений  досить  мирним  виглядом
чiльного вершника, отямився i похнюпо спитав:
   - Чим маю служити шановному пановi?
   - Ти, кажуть, фiлософ. Отож коротко: в чому суть твого вчення?
   - В безкiнечному удосконаленнi душi й серця.
   - Яким способом?
   - Способом споглядання внутрiшнiм оком iдей i гiдностей,  закладених  в
душi i серцi людини.
   - Але ж це iдiотська дурниця! - ледве стримуючи себе, гукнув Александр.
- ╙дина рiч, що проклада╨ шляхи до удосконалення людини -  це  сила:  вона
розбива╨ ворогiв, заклика╨  до  подвигiв,  вона  валить  старi  царства  i
творить на ©х мiсцi новi; це найчудовiше, що може буть на землi. Сила - це
╨диний спосiб не давати людям загнивати у ©хнiх бочках, i ти,  сподiваюся,
якнайшвидше перекона╨шся в цьому.
   Мовивши це, Александр обернувся до сво©х хлопцiв, i тi на  один  погляд
його, позiскакувавши з коней, кинулися бiгом до  Дiогена.  Рятуючися,  вiн
був пiрнув в свою бочку, але це не призвело нi до чого. Пiдхоплений дужими
руками, вiн майнув у повiтрi,  але,  неспроможний  полинути  у  високостi,
гепнув на землю разом з бочкою, в яку встиг врости так, як вроста╨ диня  у
пляшку. Бочка розсипалась вдрузки. Що ж до Дiогена, то вiн, не  встигнувши
навiть блимнути оком,  знов  опинився  в  тих  самих  руках  i  тепер  вже
остаточно, без  жодно©  надi©  звiльнитися  вiд  них.  А  втiм,  солдафони
виявилися бiльш добродушними, нiж це могло здатись спочатку.  Йому  навiть
не розквасили носа, а бiльше штовхали межи плечi i де доведеться.
   Отож  отак  пiдохочуваний  та   щоразу   вигукуючи:   "Це   насильство,
насильство!" - Дiоген нарештi добився до  банi.  Тут,  упершись,  як  вiл,
ногами у землю, а плечима в колiна сво©х супротивникiв, вiн почав  кричати
ще голоснiше, що насильство не ╨ аргумент фiлософський, з огляду на що вiн
оголошу╨ рiшучий протест. Кажучи таке й подiбне, вiн так прудко крутнувся,
що ледве був не вислизнув з рук почту. Але ця  спритнiсть  лише  погiршила
його становище, i, замiсть  того  щоб  iти  до  передбанника  ногами,  вiн
полетiв туди сторч головою.
   Тим часом, поки Дiоген лежав, уткнувшися носом в плетiнку, дослухаючися
до джмелiв, що гули йому в  головi,  в  передбанник  вдерлись  солдати  i,
зiрвавши з нього штани  i  сорочку,  потягли  далi,  приказуючи:  "А  йди,
чортове опудало, не опирайсь, як осел!" Це тривало до того  моменту,  поки
його нарештi не вштовхнули  в  купальню,  де  й  поставили  з  смiхом  пiд
найдрiбнiше ситечко душу.
   Вода виривалася з нього, як з пекла,  била,  кусала,  сiкла;  в  головi
наморочилося  вiд  цього  гарячого  вихору,  i  тiло  охоплювало   при╨мне
томлiння.
   Солдати горланили, хрюкали вiд задоволення.
   Проте натираючи вiхтями Дiогенову спину, плечi й груди, здираючи з  них
двадцятилiтнiй леп, вони не покладали i в думцi, що саме
   цi  хвилини  вирiшувалася  i  розв'язувалася  найважливiша  фiлософська
проблема.
   Розлютований, обурений фактом  найбрутальнiшого  насильства,  наляканий
цими пекельними вигуками, стовпами i хмарами гарячо©  пари,  сичанням,  що
виривалося з ситечок душiв, нарештi гiгантськими вiхтями,  що  загуляли  у
нього на спинi, Дiоген ладен був уже знепритомнiти,  як  враз  вiдчув,  що
йому у серцi, в самiй  глибинi  його,  щось  при╨мно  засвербiло.  Кинувши
борюкатися, вiн став прислухатися до себе i з здивуванням спостерiг, що ця
при╨мна сверблячка не те що зменшу╨ться, а ще  бiльша╨,  розплива╨ться  по
всьому тiлi, пронизу╨ його нез'ясненно при╨мними уколами...
   Дiоген крекнув так точнiсiнько, як кректали отi хлопцi. Що це  значить?
Чого йому так при╨мно? Що викликало цю чарiвливу сверблячку? Стусани  отих
грубiянiв? Струменi води? Тепла пара? Але ж це все зовнiшнi сили,  якi  не
мусили б мати жодного впливу на переживання душi, що сама з себе бере сво╨
щастя i горе! Це так. Так вiн навчав все життя. Але виходить, що  це  була
затишна брехенька, i внутрiшн╨, як цимбали, живе лише справдi  тодi,  коли
свiт зовнiшнiй  кладе  на  нього  свiй  дотик.  Але  ж  свiт  зовнiшнiй  -
безмежний; нема нiчого величнiшого i чарiвливiшого за нього! Якi ж потужнi
мелодi© вiн може викликати з людсько© душi!
   Ця думка, як блискавка спалахнувши, освiтила Дiогенiв мозок.
   - Не може бути! - вигукнув вiн i так голосно це  скрикнув,  що  солдати
перезирнулися i один з  них,  щоб  заспоко©ти  Дiогена,  хриплуватим,  але
при╨мним голосом мовив:
   - А ти ж як собi думав? Га? Що баня? То ж, пак, не бочка!
   Ясна рiч, що Дiоген не вiдповiв  на  це,  навiть  не  глянув  на  свого
несподiваного спiльника, а втiм,  ворожiсть  до  нього  геть  зникла.  Вже
згодом, придивившися до нових сво©х  товаришiв,  вiн  побачив,  що  кiнець
кiнцем це були не  такi  вже  й  брутальнi  насильники:  бородатi  дiти  з
здоровенними руками. Побачивши, що настрiй  Дiогена  змiнився  на  кращий,
вони стали пiдморгувати йому, ляпаючи спроста по плечах, говорили:
   - Ну, от ба, а то брикавсь... Ех, ти, голово кобиляча! Накупавшися, всi
рушили до казарми i потрапили якраз на обiд. Дiогеновi, що був голодний як
вовк, солдатський борщ з м'ясом, затовчений пшоном i заправлений салом, та
здоровенна миска гречано© кашi теж з салом здалися  надзвичайно  смачними.
Вiн молов, аж за вухами лящало. Потiм посiдали спочивати в холодку. Дiоген
став розповiдати рiзнi жартiвливi iсторiйки, яких знав силу.  Солдати,  не
стримуючи  себе,  реготали,  як  дiти.  Цей  дотепний  мугир  починав   ©м
подобатися. Дехто навiть висловлював жаль, що вiн дарма запакував  себе  в
бочку, тимчасом як мiг би прожити далеко при╨мнiше,  розважаючи  людей  на
ярмарках i базарах.
   Пiсля обiду взялися до працi, яко© було безлiч, бо  мали  навантажувати
кораблi в далеку дорогу. Дiогеновi, що носив мiшки  нарiвнi  з  усiма,  це
тренування здалося важкеньким. З незвички болiв поперек, пiт заюшував очi,
пiдгинались колiна, заважав, тягнучи  до  землi,  живiт,  але  все  ж  вiн
працював так завзято, нiби все життя тiльки й знав, що тягав на собi мiшки
з сухарями й таранею. Праця -  зовнiшня  сила  щодо  людини,  цiкаво,  якi
вiзерунки вона витче на його душi?! Так вiн працював до  самого  вечора  i
мав би себе кiнець кiнцем дуже зле, коли б раптом старшина не гукнув:
   - Шабаш! Кiнець! Купатися, хлопцi!
   Не чекаючи другого запрошення, хлопцi, а разом з ними i Дiоген, сипнули
на берег. Море спокiйно оповивала передвечiрня синя мла Але Дiогеновi було
не до поетичних красот. Першi десять хвилин вiн нерухомо лежав на пiску ще
теплого пляжу i лише потiм, вiдчувши в собi якiсь ознаки життя,  шубовснув
у воду. Накупавшися, Дiоген раптом став перед фактом,  що  голод  роздира╨
йому нутрощi. Це, мабуть, чудово зрозумiв i старшина, бо, побачивши, о всi
уже вийшли з води, знову загукав так, як тiльки умi╨ гукать старшина:
   - Ну, хлопцi, - вечеряти!
   На  вечерю  подали  галушки.  Озбро©вшись  величезною  шпичкою,  Дiоген
умостився бiля миски в зелених  вiзерунках  i  працював  так  завзято,  що
отямився лише  тодi,  коли  миска  спорожнiла,  а  в  не©  ж  влазило  два
солдатських котелки галушок!
   Спали пiд голим небом. Дiоген примостився  бiля  привiтного  бородатого
солдата, мiж iншим, того  самого,  що  найенергiйнiше  орудував  колiнами,
запихаючи Дiогена в баню.
   - То ти що, так i ╨ сам-один? - спитав солдат, остаточно вмостившися на
кулi iз таранею.
   - Як бачиш, - вiдповiв Дiоген.
   - I тобi не нудно без баби?
   - Це як сказать, - вiдповiв Дiоген, вiдчувши цiлковите  блаженство,  бо
нiколи так йому не лежалося, як на кулях iз таранею, i додав: - А ти?
   - Я?.. - Бородай оживився: - Я, брат... У мене там жiнка, як  краля,  i
хлопчисько... Таке втiшне. - I,  пiдвiвшись  на  лiкоть,  почав  ще  i  ще
розповiдати, яка в нього гарна жiнка  й  хлопчатко.  Закiнчив  вiн  зовсiм
несподiвано, зiтхнувши сумно при цьому: - I коли цьому край? Все вiйна  та
вiйна! Комусь там хочеться  навкулачки,  а  ти  чоловiче  пiдставляй  свою
морду...
   Так минув перший день. За ним пiшли iншi  днi,  тижнi,  мiсяцi.  Дiоген
зовсiм звик до людей i роботи, тягав мiшки не згiрш за iнших; на навчаннях
же так спритно  орудував  i  вiдбивав  крок,  що  солдати  прицмокували  з
задоволення. Колись брезкле його тiло змiцнiло, живiт зник, плечi  оповили
тугi м'язи; вiн покращав, помолодшав i  виструнчився  так,  що,  проходячи
вулицею, не раз ловив на собi меткi погляди жвавих молодичок  замiстя.  Як
вiн тепер реготався з  тi╨©  дурно©  фiлософi©,  згiдно  з  якою  шлях  до
удосконалення гiдностей людини лежить в спогляданнi цих гiдкостей. Нi! Пiд
лежачий камiнь i вода не тече. Вже  вода  з-пiд  ситечка  душу,  мiшок  iз
таранею дають зрозумiти, що навiть  такi  дрiбнi  фактори  дають  поштовхи
мислi i загартовують тiло. А що ж говорити про  великi  дiяння,  де  дiють
зусилля i воля багатьох тисяч людей? Думаючи так, вiн мав на увазi великий
похiд Александра в Азiю[4], участь в якому ладнався взяти  увесь  грецький
свiт пiд проводом Александра та його полководцiв. I Дiоген нетерпляче ждав
початку цього походу: вiн мав зробити грандiозний поштовх народам Заходу i
Сходу, бо великi дi© мусять мати й великi наслiдки  для  цiлих  народiв  i
кожно© людини зокрема.
   I ось нарештi  його  сподiвання  здiйснилися.  Армiя  рушила  в  похiд.
Забувши за куряву й спеку,  за  труднощi  довгого  шляху,  Дiоген  завзято
вiдбивав крок, горланив пiсень, гриз сухарi i, пожувавши таранi, з жадобою
накидався  на  воду.  I  що  далi  проходила  армiя,  то  все   безмежнiше
розсувалися горизонти. Свiт був безкра©й, бiг у всi боки, i як чудово було
вiдчувати себе переможцем цi╨© безмежностi! Але на шляху до цього чудового
свiту лежала Гранiка, рiчка, за якою громадилася величе