Добре відомо, що Дж. Р. Р. Толкін був не тільки видатним письменником, але й відомим германістом, дослідником давньо-, й середньоанглійської, давньонорвезької мов і літератур. Його дослідження поеми "Беовульф", середньоанглійської діалектології ще і досі залишаються актуальними. Але його інтерес не був виключно науковим. Він завжди вважав себе мешканцем Західного Мідленду, або Мерсії. Його ставлення до цієї частини Англії було дуже особистим і сентиментальним.

Тому не дивно, що Дж. Р. Р. Толкін звернувся до давньої Англії, коли він захотів зобразити якийсь "ідеально-германський" народ; у романі "Володар Перснів. Вершники Рохану, як стверджує відомий англійський дослідник творчої спадщини Дж. Р. Р. Толкіна Т. Шиппі, є ідеальним образом германців, які дорогою на південь звернули не на захід, як це зробили предки англійців, німців, саксів, франків, а на схід, як готи, і яких не спіткала катастрофа останніх. Таким чином, роханці не можуть бути англосаксами. Але ж їх мовою є давньоанглійська. Причину цього сам Дж. Р. Р. Толкін визначає так: "Зайшовши так далеко у своїх спробах зробити сучасними й знайомими мову й імена хобітів, я виявив, що необхідний глибший процес. Мови людей, споріднені з вестроном, мусили, мені здавалося, бути перетворені на мовні форми, споріднені з англійською. Таким чином, мову Рохану я зробив подібною до давньоанглійської, бо вона була (досить) спорідненою з Загальною Мовою й (дуже спорідненою) з колишньою мовою північних хобітів, і була в порівнянні з вестроном більш архаїчною". [LotR: 1109-1110]

Він вважав, що однієї мови буде достатньо для того, щоб англійський читач зміг упізнати в роханцях когось пов"язаного з давньою історією хобітів так само, як англосакси пов'язані з його власним минулим. Це є відбитком толкінівських "дуже особистих, якщо не єретичних" ([Shippey 2000: xiv]) поглядів на мову. Т. Шиппі пише: "Він [Дж. Р. Р. Толкін] вважав, що люди, а мабуть, завдяки своїй бурхливій лінгвістичній історії, особливо англійці можуть упізнати історичні нашарування в мові, навіть не знаючи, як вони це роблять" [ibid.]

Проте, роханці не є англосаксами. Дж. Р. Р. Толкін пише: "Ця лінгвістична процедура [про яку вже йшлося вище] не означає, що рохіррім були близькими до стародавніх англійців у будь-якому іншому аспекті, у культурі, мистецтві, у зброї та способах ведення війни, крім як узагалі, завдяки обставинам свого життя: більш примітивний народ, що живе у контакті з вищою і давнішою культурою, займаючи землі, що їй колись належали".Однак, незважаючи на це застереження, ми можемо сказати, що образом рохіррім ми зобов"язані більш за все англосаксам. Імена й вірші роханською (тобто давньоанглійською) є, мабуть, найвиразнішими рисами цієї культури. Саме їх у першу чергу помічає читач "Володаря Перснів". І саме через це вони відіграють виключно важливу роль у створенні цього образу.

Мова роханців представлена давньоанглійською, а точніше мерсійським діалектом цієї мови. Цей діалект (а точніше діалекти англів, до котрих він належить) відрізняється від інших головним чином відсутністю так званого переломлення, тобто переходу æ > ea, e > eo за деяких обставин. Тому маємо Saruman, де перший компонент зустрічається у словниках звичайно як searu (наприклад, у величезному словнику Босворта-Толлера [Bosworth/Toller 1898]. Це слово зустрічається лише в текстах, написаних уесекським діалектом (саксонським), де переломлення було присутнє завжди. В англських пам'ятках слово searu не зустрічається, але воно найімовірніше існувало, і Дж. Р. Р. Толкін це добре знав. Ці слова, не зафіксовані в давньоанглійських джерелах, – ще один приклад того, що Т. Шиппі назвав "*-реальністю", тобто реальністю, яку можна уявити на підставі мовних відповідностей та існування прамов. Т. Шиппі пише: "У цьому процесі [порівняльно-історичного мовознавства] тим, що майже зовсім втратили філологи, було відчуття межі між реальністю та уявленням. Вся їхня наука змушувала їх приймати те, що можна назвати "*-", або "астериск-реальністю", те, що більш не існувало, але про що можна було робити здогади, ймовірні на 100 відсотків" [Shippey 1992: 19]. Роханці й є зразком такої "*-реальності", яку, проте, легко (принаймні на думку Дж. Р. Р. Толкіна) можна впізнати.

Тому, для глибшого знайомства з цією частиною Середзем"я, наведемо деякі правила давньоанглійської вимови , а також пропозиції щодо їх передачі українською, оскільки, на нашу думку, перекласти імена та власні назви роханської мови – значить загубити величезну частку характерної "англійськості", що присутня у романі "Володар Перснів" і є, мабуть, його найвиразнішою рисою.

Вимова та наголос

Деякі літери давньоанглійського алфавіту (ідеться про стандартну орфографію пізніших пам"яток, яку й використовував Дж. Р. Р. Толкін) вимовлялись саме так, як і у більшості сучасних алфавітів на латинській основі. Це a, b, d, e, i, l, m, n, o, p, r, t, u, x, котрі приблизно відповідають українським а, б, д, е/є, і, л, м, н, о, п, р, т, у, хс (не кс!). Літеру w слід читати як англійське w, а українською її найкраще транслітерувати як у перед голосним і як в перед приголосним або в кінці слова. Треба ще зазначити, що наголошені а, о перед носовим приголосним (тобто n, m) читались як звук, схожий на обидва ці звуки (його звичайно позначають як å; подібний до нього звук існує в сучасній шведській мові), тому в літописах слово nåma "ім"я" може писатися і як nama, і як noma.

Проте, не всі букви читаються за одним єдиним правилом:

c	Ця літера ніколи не позначає звука, подібного до українського с, на відміну від сучасної англійської. Це може бути к, або звук, подібний до м"якого к. Визначити, де який звук треба вимовляти, знаючи тільки написання слова, неможливо. Проте, другий звук протягом історії англійської мови перейшов до ch (укр. ч), як у слові church, і іноді можна співвіднести давнє й сучасне слово (наприклад, пор. роханське ім"я Ceorl і сучасне англ. churl). Дж. Р. Р. Толкін також використовував для звука к букву k, наприклад, у імені Erkenbrand. Однак у давньоанглійській практиці це зустрічалося доволі рідко.
f	На початку або в кінці слова (або другого компоненту складних слів, як, наприклад, у імені Æthel-ferth) ця літера, як і в сучасній мові, позначала звук ф. У середині слова, якщо поряд з нею не було глухого приголосного (тобто c, p, t, þ, h) вона читалась так, як українське в. Подвоєна f завжди позначає ф.
g	Читання цієї літери є, мабуть, найскладнішим у давньоанглійській орфографічній системі, оскільки вона може позначати чотири різні звуки: задньоязиковий зімкнений ґ; задньоязиковий щілинний, подібний до українського г; середньоязиковий й; а також м"який ґ. У пізній давньоанглійській на початку слова вона читалася як ґ, так само як і після n та іноді в подвоєному написанні. М"яке ґ можна знайти іноді після n, а також у сполученні cg, що позначало подвоєне м"яке ґ. Цей звук відповідає сучасному дж, як у ecg, сучасне edge "край". Звукове значення й ця літера мала між передніми голосними (тобто е, о, æ, i, y), або після них. Дуже часто але не завжди) вона вимовлялась як й і на початку слова перед передніми голосними. У решті випадків (тобто поряд із задніми голосними) це був звук, подібний до укр. г.
h	Ця літера позначала не тільки сучасний англійський звук h, а й українське х (тверде або м'яке). Перший з них траплявся на початку складу (тобто звичайно безпосередньо перед голосним), а другий – у кінці складу й у сполученні hw, де він завжди вимовлявся як українське тверде х + англійське w (тобто майже українське в наприкінці слова). Твердий х зустрічався після задніх приголосних, м"який – після передніх.
ð, þ	Ці літери дуже часто можна знайти у давньоанглійських пам"ятках, але Дж. Р. Р. Толкін їх не використовує, замінюючи на сполучення th. Вони могли читатися і як th у сучасному thick, і як th у the. Розподіл дзвінких і глухих варіантів такий самий, як і в випадку f. В українськім тексті їм, на нашу думку, мусять відповідати т і д. Пор. англ. Plymouth – укр. Плімут.
s	За цією літерою можуть стояти обидва давньоанглійські зубні щілинні, що відповідають українським с та з. Їх розподіл такий же, як і у th, f, за виключенням того, що між голосним і дзвінким приголосним вимовляється с, тимчасом як th, f дають у цій позиції дзвінкі звуки.
y	Ця літера позначає передній лабіалізований (огублений) верхній голосний, як у німецькій (ü) або французькій (u). Українською його ліпше передавати як і, бо ю звучить не дуже гарно (хоча й ближче за звучанням). До того ж він не сполучається з губними приголосними, потребуючи вставки й що графічно відображається передається апострофом). Передавати його як і цілком зручно, бо пізніше він розвинувся саме в цей звук (пор. cyning "король", суч. king). Крім того, він може траплятися і на початку слів (таких роханських слів у "Володарі Перснів" немає, але цей звук є і в сіроельфійській мові – сіндаріні, а в романі є сіндарінські слова, що починаються звуком y), де він в українській, на відміну від і, зовсім неможливий без попереднього приголосного (пор. також давньоісландське Ynglinga saga – "Сага про Інглінгів").

Наголос падає звичайно на кореневий (звичайно перший) склад. Виключенням є іменники з приставками, в котрих наголос завжди падає на приставку (як, наприклад, у слові Ór-thanc). Таким чином, читач "Володаря Перснів" може бути впевненим, що в роханських іменах наголошеним є перший склад, бо в тексті роману немає ані приставкових дієслів, ані іменників, утворених від них.

Давньоанглійські дифтонги і довгі голосні

У давньоанглійській, як і в сучасній мові, існували кілька дифтонгів, але, на відміну від неї, другий (нескладовий) компонент був не вузький (тобто нескладові і, у), а широкий (тобто нескладові а, о). Цих звуків в українській не існує, але їх можна вимовляти як короткі варіанти відповідних голосних.

Існує у давньоанглійській мові й опозиція довгих і коротких голосних, якої бракує в українській. Довгими бувають не тільки прості голосні, а й дифтонги. У довгих дифтонгах перший компонент (тобто голосний) є так званим напівдовгим, а весь дифтонг по тривалості відповідає довгому голосному. Довжина голосної або дифтонга позначається знаком акута над літерою (акут ставиться над першими літерами дифтонгів), а довгі голосні вимовляються приблизно вдвічі довше, ніж короткі.

---

Бібліографія

Bosworth/Toller 1898 – An Anglo-Saxon Dictionary, based on the manuscript collections of the late Joseph Bosworth, revised and enlarged by T. Northcote Toller. Oxford: Clarendon, 1898.
LotR – Tolkien, J. R. R. The Lord of the Rings. Цит. за виданням: London: HarperCollinsPublishers, 1997.
Shippey 1992 – Shippey, T. The Road to Middle-Earth. 2nd ed. London: Grafton, 1992.
Shippey 2000 – Shippey, T. J. R. R. Tolkien – Author of the Century. London: HarperCollinsPublishers, 2000