Stolica.ruРеклама

Na pervuyu stranicu
Arhivy Minas-TiritaArhivy Minas-Tirita
  Annotirovanniy spisok razdelov sayta

переклад О. Мокровольського

J.R.R.Tolkien

"Гоб╕т"

Роздiл перший
Неспод╕ван╕ гост╕


      У норi пiд землею жив собi гобiт. Не в бридкiй загидженiй мокрiй норi, де повно дохлих червiв i тхне багном, але й не в сухiй та голiй пiщанiй печерi-вигрiбанцi, де анi сiсти, анi попо╖сти - нiчогiсiнько нема╓. Була то гобiтiвська нора, а де гобiти, там i затишок.
      До нори вели дверi: круглi-круглiсiнькi, мов iлюмiнатор на кораблi, ще й пофарбованi в зелений колiр. Якраз посерединi на тих дверях сяяла кругла ручка з жовто╖ мiдi. Вiдчинялися вони до передпокою, схожого на невеличкий i дуже вигiдний - тунель: нiякого тобi диму й чаду, кахляна пiдлога вистелена килимками, скрiзь полiрованi стiльцi, а в обшитих панелями стiнах безлiч кiлочкiв для капелюхiв та плащiвцей гобiт полюбляв вiтати гостей. Тунелик звивався далi й далi, заглиблюючись, але не дуже, в гору, що ╖╖ всi в окрузi називали просто Горою. В самому тунелику чи то передпоко╖ теж були дверi, чимало маленьких круглих дверей.
      Спочатку, як увiйти, вони траплялися лише з лiвого боку, проте трохи далi гiсть бачив дверi вже обабiч. Нашому гобiтовi не доводилося пихкати, чалапаючи сходами на другий поверх, бо все у нього: спальнi, ваннi кiмнати, льохи, комiрчини (безлiч комiрчин), гардероби (цiлi кiмнати призначалися пiд саму одежу), кухнi, ╖дальнi - було розташоване на одному поверсi, власне, при тому самому тунелику-передпоко╖. Найкращi кiмнати були, звiсно, тi, котрi з лiвого боку (як увiйдеш), адже тiльки вони мали вiкна, глибоко посадженi круглi вiкна, якi дивилися на гобiтiв садочок та на луки, що потроху спускалися ген аж до само╖ рiчки.
      Гобiт цей був дуже заможний, i звали його Бiльбо Злоткiнс. Злоткiнси жили тут, пiд Горою, з давнiх-давен, нiхто й не згада╓ вiдколи, i всi мали ╖х за вельми поважних людей - не тiльки тому, що зде бiльшого вони були багатi, а й тому, що Злоткiнси нiколи не вплутувалися нi в якi пригоди й не робили нiчого такого, чого б вiд них не сподiвалися. Можна було наперед сказати, що вiдповiсть будь-який Злоткiнс на те чи те запитання. А от ця повiсть - саме про те, як один iз роду Злоткiнсiв зазнав пригоди i, собi на диво, почав робити й говорити зовсiм несподiванi речi. Вiн, може, й втратив повагу сво╖х сусiдiв, зате здобув... ну, та ви побачите самi, здобув вiн що-небудь урештi чи нi.
      Мати нашого гобiта... Стривайте, а чи зна╓те ви взагалi, хто такi гобiти? Нi? То я розповiм вам, якi вони з лиця та на вдачу, бо й справдi тепер ╖х щось не видно. Може, тi╓╖ дрiбноти ще й лишилося трохи, але ж вони бояться потикатись на очi великому людовi - так гобiти називають нас iз вами. Гобiти меншi на зрiст за гномiв, i в них не бува╓ борiд, а гноми, як вiдомо, всi бороданi. А от за лiлiпутiв гобiти куди бiльшi. Чарувати вони якщо й умiють, то небагато; вiдомi ╖м тiльки найпростiшi буденнi чари, що допомагають, скажiмо, тихо й швидко щезнути, коли ми, здоровезний недоладний народ, вискочимо, бува, звiдкiлясь, тупочучи й галасуючи, мов слони,- а чують вони той галас за добру милю.
      Вони люблять, коли у них кругляться животики; в одязi вiддають перевагу яскравим кольорам (здебiльшого зеленому й жовтому); взуття не носять, бо мають природнi товстi шкiрянi пiдошви i брунатну, теплу й густу на ногах вовну, що кучерявиться так само, як i чубчик у них на головi; мають iще довгi, вправнi брунатнi пальцi й добродушнi обличчя. Смiються гобiти глибоким оксамитовим смiхом, надто коли пообiдають добре, а пообiдати вони примудряються двiчi на день - звiсно, коли ╓ чим. Ось тепер ви зна╓те досить для початку. Так от, я кажу, мати цього гобiта - себто Бiльбо Злоткiнса - була славетна Беладонна Тук, одна з трьох незрiвнянних дочок старого Тука, який був за старшого в гобiтiв по той бiк Водицi - рiчечки, що текла попiд Горою.
      Подейкували, нiбито давно колись хтось iз Тукiв одружився був iз фе╓ю, а лихiшi язики стверджували, що з вiдьмою. Чого тiльки не наплещуть люди, але одне вiдомо напевне: таки прикинулося щось негобiтiвське до тих Тукiв, бо вряди-годи той чи той iз ╖хнього роду знiметься, бувало, та й помандру╓ в чужi кра╖, пригод набереться. Тихенько щезне, а родина про те - нiчичирк. Хай там що, а Туки, хоч i багатшi, та не були такi поважанi, як Злоткiнси.
      Нi, з Беладонною Тук не трапилося жодно╖ пригоди - принаймнi пiсля того, як вона стала панi Бунго Злоткiнс. Бунго, батько Бiльбо, збудував для не╖ (за ╖╖ грошi почасти) щонайрозкiшнiшу гобiтiвську нору - тако╖ не знайти було нi пiд, нi за Горою, нi по той бiк Водицi. В тiй норi подружжя й дожило собi до само╖ смертi. I все ж Бiльбо, ╓динчик Беладоннин, дарма що й з лиця був гобiт як гобiт i поводився, мов точнiсiнька копiя свого статечного та завжди вдоволеного батечка, мабуть-таки, перейняв щось чудне вiд тукiвсько╖ вдачi. Те "щось" нiби тiльки чекало слушно╖ нагоди, щоб вигулькнути назовнi. Але нагода все десь барилася, поки Бiльбо Злоткiнс рiс, а гобiти, до речi, дорослiють десь рокiв аж пiд п'ятдесят. Коли ж наш гобiт вирiс, то вже нiхто не сумнiвався, що вiн як жив безви╖зно в чудовiй батькiвськiй норi, так i вiк свiй там звiку╓.
      Якось воно так склалося, що одного тихесенького ранку, давно-давно, ще коли на свiтi було менше гамору та бiльше зеленi, а гобiтiвське плем'я було ще численне й багате, Бiльбо Злоткiнс, поснiдавши, курив бiля сво╖х дверей довжелезну люльку, що трохи не торкалася вовнистого, дбайливо розчесаного волоссячка на пальцях нiг. Аж гульк - iде Гандальф. Гандальф! Аби ви почули бодай трохи з того, що я чув про Гандальфа,- а чув я лише малу дрiбку всього, що про нього можна розповiсти,- то ви б уже нашорошили вуха, чекаючи найнеймовiрнiших iсторiй. Скрiзь, хоч би де вiн проходив, дивовижнi iсторi╖ та пригоди так i пурхали йому з-пiд нiг. Багатенько лiт минуло вiдтодi, як Гандальф був востанн╓ завiтав до гобiтiвського краю пiд Горою. Власне, Гандальфа гобiти не бачили, вiдколи помер його приятель - старий Тук, i вже й не пам'ятали гаразд, який-то вiн з виду. Всi вони були тодi ще малi гобiтенята, а вiн весь цей час мандрував у сво╖х справах по далеких краях, що за Горою та по той бiк Водицi.
      Того ранку Бiльбо побачив перед себе просто дiдка та й годi: високий, гостроверхий синiй капелюх, довгий сiрий плащ, довга бiла борода поверх срiблястого шарфа, величезнi чорнi черевики на ногах - одне слово, нiчого незвичайного.
      - Доброго ранку! - перший привiтався Бiльбо, i вiн справдi сказав те, що думав. Сонце сяяло, а трава так зеленiла!
      Але Гандальф тiльки зиркнув на гобiта з-пiд довгих кущуватих брiв, що стримiли далi, нiж сягали криси його тiнявого капелюха.
      - Що ви цим хочете сказати? - запитав вiн нарештi.- Чи ви зичите менi доброго ранку, чи хочете сказати, що сьогоднi добрий ранок,- бай-дуже, хочеться менi, щоб вiн був добрий, чи нi? Чи, може, що вам добре цього ранку? Чи що слiд бути добрим у такий ранок?
      - Усе це зразу,- вiдказав Бiльбо.- А ще такого прегарного ранку добре викурити люлечку надворi. Як ╓ у вас при собi люлька, то сiдайте, почастуйтеся мо╖м тютюнцем!
      Поспiшати нiкуди - у нас цiлий день попереду!
      I Бiльбо вмостився на стiльчику пiд дверима, схрестив ноги та й пустив чудове сизе кiльце диму, яке не розпалось, а пiднялося високо в повiтря i попливло за Гору.
      - Дуже мило! - похвалив Гандальф.- Тiльки нiколи менi сьогоднi пускати димовi кiльця. Я саме намислив одну пригоду й шукаю, хто б це пристав до мене, а знайти на таке охочого ой як нелегко.
      - Ще б пак - у цих краях! Ми простi тихi люди, i нам тi пригоди зовсiм нi до чого. Пригоди - це ж докука, турботи, дурний клопiт! На обiд через них спiзню╓шся! Не доберу, що в них взагалi дехто бачить хорошого! - гнiвно вирiк пан Злоткiнс i, засунувши великого пальця за шлейку, пустив iз рота ще бiльше димове кiльце. Тодi видобув з кишенi свою ранкову газету i почав читати, удаючи, нiби вже й не помiча╓ дiдка. Собi вiн змiркував, що той, мабуть, трохи не його поля ягода, а як так, то хай забира╓ться геть. Але дiдок i не думав нiкуди рушати. Вiн сперся на свою патерицю i мовчки втупився у гобiта, поки тому аж моторошно стало. Бiльбо навiть трохи розсердився.
      - Доброго ранку! - сказав вiн нарештi.- Не треба нам тут нiяких пригод, красненько дякую! Пошукайте собi охочих десь за Горою чи по той бiк Водицi.
      Цим вiн хотiв сказати, що розмову закiнчено.
      - I для чого лишень не вжива╓те ви оте "доброго ранку"! - здивувався
      Гандальф.- Тепер ви ма╓те на думцi, що хочете позбутися мене i що добра не буде, поки я не пiду звiдси геть.
      - Та що ви, що ви, добродiю! Стривайте-но, я, зда╓ться, не знаю, як вас звати?
      - Еге ж, еге ж, добродiю! А як звати вас, я таки достеменно знаю, пане
      Бiльбо Злоткiнс. I ви теж, безперечно, зна╓те мо╓ iм'я, тiльки забули, що
      воно належить менi. Я Гандальф, а Гандальф - це я! Подумати лишень -
      дожився, що син Беладонни Тук вiдбрику╓ться вiд мене "добрими ранками", так наче я припхався до нього пiд вiкно гудзики продавати!
      - Гандальф! Гандальф! Чи це ж не той мандрiвний чарiвник, що подарував старому Туковi пару дiамантових запонок, якi самi застiбались i не розстiбалися, поки ╖м не накажеш? Той самий, що завжди розповiдав такi чудовi казки вечорами - все про драконiв, та лихих гоблiнiв, та велетнiв, та як визволяли принцес, та як несподiвано таланило вдовиним синам - удовиченкам? Той самий, що робив такi навдивовижу гарнi фей╓рверки? Я ╖х пам'ятаю! Старий Тук щолiта влаштовував фей╓рверки на Купала! Яка то була розкiш! Вони злiтали вгору, мов величезнi вогнянi лiле╖, чи ротики-собачки, чи золотий дощик, i так i висiли в сутiнi цiлий вечiр!
      (Ви, певне, помiтили досi, що Бiльбо Злоткiнс був не такий вже й прихильник прози, за якого себе мав, i що вiн кохався у квiтах.)
      - Матiнко рiдна! - не вгавав вiн.- Чи не той Гандальф, хто заморочив голови стiльком тихим хлопцям та дiвчатам, i вони погналися в синю далину за божевiльними пригодами? Спочатку вони лазили по деревах, а кiнчали тим, що "зайцями" забиралися на кораблi, якi пливли на край свiту! Слово честi, життя тодi було таке цiка... себто я хотiв сказати, що свого часу ви тут добряче побаламутили. Даруйте, але я й гадки не мав, що ви досi при дiлi.
      - А при чiм же менi ще бути? - здивувався чарiвник.- Та все одно менi втiшно чути, що ви хоч щось пам'ята╓те про мене. Принаймнi ви ласкаво пригадали мо╖ фей╓рверки, а це вже да╓ якусь надiю. Отож заради вашого дiдуся Тука та заради бiдолашки Беладонни я подарую вам те, чого ви просили.
      - Прошу пробачення, я нiчого не просив!
      - Е нi, просили. Аж двiчi. Пробачте. I дарую обiцяне. Так, справдi, я не поскуплюся: пошлю вас по ту саму пригоду. Менi забавка, вам користь, а то, чого доброго, й зиск,- якщо, звiсно, ви ту пригоду переживете.
      - Даруйте! Не хочу я нiяких пригод, красненько дякую. Може, iншим разом?
      Бувайте здоровi! Але заходьте на чай - коли завгодно! Чом би й не завтра? Зайдiть завтра! До побачення! З цими словами гобiт крутнувся i, шаснувши у сво╖ круглi дверi, зачинив ╖х так швидко, як лише смiв, щоб не видатися нечемним. Бо хтозна, чого можна сподiватися вiд чарiвника.
      - I навiщо я запросив його на чай? - картав вiн сам себе, прямуючи до найближчо╖ сво╓╖ комiрчини. Хоч Бiльбо й поснiдав недавно, але думав, що два-три коржики та ковток чогось добренького допоможуть йому заспоко╖тись пiсля переляку.
      А Гандальф тим часом стояв пiд дверима i тихо смiявся. Коли ж насмiявся досхочу, то пiдступив ближче до дверей i гостряком патерицi нашкрябав якийсь чудний знак на гобiтових прегарних зелених дверях. I подався геть, а Бiльбо в цю хвилю саме до╖дав коржика, i йому вже здавалося, нiби вiн щасливо вiдкараскався вiд усiх пригод на свiтi. Назавтра Бiльбо майже цiлком забув про Гандальфа Пам'ять у нього була не дуже тривка, тому вiн усе записував на сво╖й Дощечцi справ. Було б йому й занотувати десь так:
      "Гандальф - чай у середу". Проте напередоднi, у вiвторок, вiн був зовсiм спантеличений i забув навiть, що треба занотовувати, щоб не забувати.
      Якраз перед тим часом, коли п'ють чай, гучно-гучно задзеленчав дзвоник на вхiдних дверях, i враз вiн згадав! Метнувся в кухню, миттю поставив чайника на вогонь, а на столi з'явилися ще одна чашка, блюдце й кiлька коржикiв. I вже тодi кинувся до дверей.
      Вiн хотiв сказати: "Дуже перепрошую за те, що змусив вас чекати!" - та побачив, що то зовсiм не Гандальф. На порозi стояв гном iз блакитною бородою, заткнутою за золотий пояс, i з дуже ясними очима, що свiтилися з-пiд темно-зеленого каптура. Як тiльки дверi вiдчинилися, вiн упхався в помешкання, так нiби тут на нього чекали.
      Почепивши на найближчому кiлочку свого вiдстiбного каптура, гном низько вклонився:
      - Двалiн до ваших послуг!
      - Бiльбо Злоткiнс - до ваших! - вiдказав гобiт, надто здивований, щоб допитуватися. Запала нiякова мовчанка, i тодi господар додав: - Я саме збирався чаювати - прошу, ходiмо почаю╓мо разом.
      Запросини цi були, може, трохи стриманi, зате щирi. Та й що було робити, коли прийшов до тебе непроханий гном i, не мовивши тобi нi слова, нi пiвслова, почепив сво╖ лахи у тебе в передпоко╖?
      Вони не засидiлися за столом - ну взяли ще тiльки по третьому коржику,-коли це знову, ще гучнiше, задзеленчав дзвоник.
      - Даруйте! - вибачився гобiт i поспiшив до дверей. "Нарештi ви прийшли!" - ось що хотiв вiн сказати Гандальфовi цього разу. Але то був не Гандальф.
      Замiсть чарiвника на порозi стояв старий-старезний гном iз бiлою бородою та ясно-червоним каптуром на головi; цей теж, ледь вiдчинилися дверi, ускочив досередини - от нiби його запрошували.
      - Бачу, вони вже почали прибувати,- мовив гiсть, угледiвши Двалiнiв зелений каптур на кiлочку. Почепивши поруч свого каптура, вiн приклав руку до грудей: - Балiн до ваших послуг!
      - Красненько дякую! - роззявивши рота з подиву, тiльки й мовив Бiльбо.
      Не це годилося б сказати, але оте "вони почали прибувати" надто вже його збило з пантелику. Вiн любив вiтати гостей, тiльки волiв знати того, хто до нього прийде, ну й, звичайно, мав сам його запросити. Гобiтовi блиснула жахлива думка: а що, як не стане коржикiв? Чим вiн тодi пригощатиме гостей? Хоч i впали вони йому як снiг на голову, та Бiльбо знав свiй обов'язок i не хотiв осоромитися.
      - То заходьте, випийте чайку! - хапнувши ротом повiтря, спромiгся вiн видавити з себе.
      - Трохи пива було б менi бiльше до душi, якщо вам це все одно, пане господарю,- сказав Балiн з бiлою бородою.- Але я не проти якихось там коржикiв - з кмином абощо,- коли у вас воно знайдеться.
      - У мене такого добра повно! - сам собi дивуючись, похвалився Бiльбо i, знову сам собi дивуючись, шаснув до льоху - наточити пива у чималий кухоль,- а тодi до комiрчини - по два чудовi круглi коржi з кмином, якi вiн спiк пiсля обiду, щоб мати що перехопити по вечерi. Коли Бiльбо вернувся до столу, Балiн i Двалiн гомонiли, мов давнi друзi (насправдi вони були рiднi брати). Ледве встиг вiн поставити перед гостями пиво та коржi, як знову задзеленчав дзвоник, а тодi й ще раз.
      "Цього разу вже напевне Гандальф",- подумав гобiт, засапано бiжучи коридором. Але знову помилився. Перед ним стояли ще два гноми, обидва з синiми каптурами, срiбними поясами i жовтими бородами, i кожен мав мiшок з iнструментом i лопату. Дверi ще тiльки прочинились, а вони вже повскакували досередини - Бiльбо наче й не здивувався цього разу.
      - Чим я можу бути вам корисним, мо╖ гномики? - запитав вiн.
      - Кiлi до ваших послуг! - мовив один.
      - I Фiлi! - додав другий. I обидва, поскидавши сво╖ синi каптури, схилилися в поклонi.
      - До послуг ваших i вашо╖ рiднi! - вiдказав Бiльбо, пригадавши нарештi сво╖ добрi манери.
      - Бачу, Двалiн i Балiн уже тут,- зауважив Кiлi.- Нумо всi до гурту!
      "Гурту! - подумки повторив Злоткiнс.- Не подоба╓ться менi, як це звучить. Таки треба присiсти на хвильку - обдумати все це та випити чогось добренького". Вiн тiльки встиг сьорбнути в куточку - поки четверо гномiв, посiдавши кругом столу, вели мову про копальнi, та про золото, та про клопоти з гоблiнами, та про спустошливi нальоти драконiв, та про безлiч iнших речей, яких вiн не тямив i тямити не хотiв, бо все воно бринiло надто по-пригодницькому - коли це - дзень-дзелень-дзелелень! - зайшовся його дзвоник, от нiби яке зухвале хлопчисько-гобiтисько силкувалося вiдiрвати дзвоникову ручку.
      - Хтось на порозi! - сказав вiн, клiпаючи очима.
      - I не один "хтось", а, мабуть, четверо "хто-сiв" - як судити по звуку,-виправив Фiлi.- До речi, ми бачили, як вони йшли оддалiк за нами.
      Бiдолашний малий гобiт так i сiв у передпоко╖, обхопивши голову руками й чудуючись, що ж це воно сталося i що ма╓ статися, i чи залишаться всi вони на вечерю. Тодi дзвоник задзеленчав так, як не дзеленчав iще нiколи, i мусив гобiт стрiмголов бiгти до дверей. А там було навiть не четверо - цiлих п'ятеро! П'ятий надбiг, поки Бiльбо роздумував у передпоко╖. Ледве повернув ручку, а прибульцi вже й у примiщеннi, кланяються одне за одним i приказують сво╓ "до ваших послуг". Звали ╖х Дорi, Норi, Орi, О╖н i Гло╖н, i в змиг ока два ясно-червонi, сiрий, коричневий та бiлий каптури вже висiли на кiлочках, а гноми, заклавши сво╖ широкi ручиська за золотi й срiбнi пояси, подалися до свiтлицi. Це вже був майже гурт. Хто замовляв елю, хто портеру [1], хто кави, але всi хотiли коржикiв,- тож гобiтовi довелося трохи попобiгати.
      Вiн поставив на вогонь чималого кавника; коржi з кмином уже щезли, а гноми саме заходилися коло ячних перепiчок з маслом, коли щось загрюкало у дверi. Не дзвоник задзвонив, а просто бух-бух! - у гобiтовi чудовi зеленi дверi. Хтось гатив палицею!
      Бiльбо помчав звивистим передпоко╓м - вельми сердитий i взагалi ошелешений та сприкрений: тако╖ досадно╖ середи вiн зроду не пригадував. Сiпнув дверi до себе, i всi прибулi "малою купою" попадали в передпокiй. Ще четверо гномiв! А за ними був уже Гандальф - чарiвник смiявся, спершись на патерицю. Вiн добряче-таки вколупнув прегарнi гобiтовi дверi й, до речi, збив тим ударом та╓мний знак, якого надряпав там напередоднi вранцi.
      - Обережнiш! Обережнiш! - мовив вiн.- Це, Бiльбо, не схоже на тебе: змушу╓ш друзiв чекати на порозi, а тодi сiпа╓ш дверi, наче з пугача палиш!..
      Дозволь вiдрекомендувати Бiфура, Бофура, Бомбура i особливо Торiна!
      - До ваших послуг! - мовили одночасно Бiфур, Бофур i Бомбур, вишикувавшись рядочком. Тодi почепили два жовтi й один блiдо-зелений каптури та ще один - блакитний з довгою срiбною китицею. Останнiй каптур належав Торiновi - страшенно поважному гномовi, що був насправдi не хто iнший, як сам великий Торiн Дубощит. Славетному ватажковi гномiв зовсiм не припало до вподоби те, що вiн простягся на гобiтовiй матi, а зверху на нього попадали Бiфур, Бофур i Бомбур. Тим паче, що Бомбур був надзвичайно гладкий i важкий. А був Торiн таки вельми пихатий - вiн нiчого не сказав про "послуги"; зате бiдолашний Злоткiнс перепрошував його стiльки разiв, що нарештi вiн буркнув "та дарма" i перестав супитись.
      - Оце вже ми i всi! - мовив Гандальф, оглянувши почепленi рядком тринадцять каптурiв - щонайкращих вiдстiбних святкових каптурiв - i свого власного капелюха.- Веселеньке збiговисько! Сподiваюся, для припiзнiлих гостей знайдеться ще щось попо╖сти й випити? Що це? Чай? Нi, дякую! Собi я попрошу трохи червоного вина.
      - I менi,- докинув Торiн.
      - I ще малинового варення та яблучного пирога,- додав Бiфур.
      - I ще мигдалевого пирога й сиру,- попросив Бофур.
      - I ще пирога з свининою та салату,- замовив Бомбур.
      - I ще коржикiв... ще елю... ще кави! - загукала решта гномiв iз свiтлицi.
      - I ще засмаж кiлька я╓ць, будь ласкав! - гукнув Гандальф навздогiн гобiтовi, що потюпав до сво╖х комiрчин.- Та винеси-но тi╓╖ холодно╖ курятини й томатiв!
      "Зда╓ться, вiн зна╓, що лежить у мо╖й коморi, незгiрш вiд мене самого!" - подумав геть розгублений Злоткiнс. Вiн почав уже питати себе, чи не закралася щонайрознещаснiша з пригод у самiсiньку його оселю. Поки подiставав усi пляшки, страви, ножi, виделки, склянки, тарiлки, ложки та всяку всячину, поки поскладав усе це на великi тацi, наш гобiт добряче впрiв, i розпашiвся, i насердився.
      - А щоб ╖м трясцi й болячки, цим гномам! - лайнувся вiн уголос.- Чом би не прийти та не пiдсобити менi?
      Гульк! - i вже стали перед кухонними дверима Балiн i Двалiн, а за ними Фiлi та Кiлi, i, не встиг Бiльбо й слова мовити, як гноми внесли тi повнi тацi й два столики до свiтлицi та повиставляли, порозкладали все для бенкету.
      Гандальф сидiв на чiльному мiсцi, а навколо нього - тринадцять гномiв;
      Бiльбо примостився на стiльчику бiля камiна, гризучи сухарика (йому геть пропав апетит) i силкуючись триматися так, нiби все-все було як завжди, а пригодою i не пахло. Гноми собi ╖ли та й ╖ли, гомонiли та гомонiли, а час помалу спливав. Нарештi гостi повiдсувалися на сво╖х стiльцях вiд столу, i Бiльбо намiрився поприбирати тарiлки й склянки.
      - Гадаю, ви всi залишитеся повечеряти? - спитав вiн якнайчемнiшим, ненав'язливим тоном.
      - Авжеж! - запевнив Торiн.- i ще побудемо. Ми засидимося допiзна, поки обговоримо всi справи. Але спочатку - трохи музики. Ану прибрати зi столу!
      I дванадцять гномiв - тiльки без Торiна, вiн був надто статечний i провадив розмову з Гандальфом,- скочили на ноги й поскладали весь посуд високими стосиками. Тодi, не чекаючи, поки дадуть тацi, рушили до кухнi, тримаючи на однiй руцi стосики тарiлок ще й поставивши пляшку зверху, а гобiт бiг за ними й просив, мало не пищав з переляку:
      - Будь ласка, обережно! - та: - Будь ласка, не клопочiться! Я сам упораюсь... Але гноми тiльки завели пiснi:
      
      Бий склянки i тарiлки!
      Гни виделки i ножi!
      Бiльбо це не до душi _
      То трощи йому й пляшки!
      
      Скатерки усi порiж!
      Молоко порозливай!
      Все вином кропи смiлiш!
      Кiсточки порозкидай!
      
      Поскидай в казан горшки,
      Довбнею усi вмасти,
      А як цiлий де лишивсь _
      По долiвцi попусти!
      
      Бiльбо це не до душi!
      Ой, склянки, пляшки, ножi!
      
      Ну, звiсно, нiчого такого жахливого вони не ско╖ли; вмить весь посуд був вимитий i поставлений на мiсця, а гобiт усе крутився й крутився посеред кухнi, намагаючись устежити за гномами. Потiм усi вернулися до свiтлицi, де Торiн уже курив люльку, поклавши ноги на iратки камiна. Вiн пускав величезнi кiльця диму, i, куди велiв, туди вони й пливли: вгору димарем, чи за годинник на поличцi камiна, чи пiд стiл, чи колами попiд стелею; та куди б не пливли Торiновi кiльця, ╖м не втекти було вiд Ган-дальфових. Пух! - i менше кiльце, пущене з куценько╖ череп'яно╖ люльки Гандальфа, проходило крiзь кожне Торiнове кiльце. Тодi Гандальфове кiльце зеленiло з утiхи i верталось до чарiвника, зависаючи в нього над головою. Вже тих димових кiлець вiн зiбрав коло себе цiлу хмару i мав тепер вигляд справжнiсiнького чаклуна. Бiльбо закляк, спостерiгаючи,- вiн-бо так любив пускати кiльця диму,- а тодi зашарiвся, згадавши, як учора вранцi пишався тими кiльцями диму, що посилав з вiтром за Гору.
      - А тепер - музики! - розпорядився Торiн.- Принесiть iнструменти!
      Кiлi i Фiлi метнулися до сво╖х мiшкiв i принесли по скрипочцi; Дорi, Норi та Орi видобули флейти десь iз сво╖х плащiв; Бомбур сходив у передпокiй по барабана; Бiфур з Бофуром теж вийшли й повернулися з кларнетами, що ╖х лишили в кутку разом iз цiпками. Двалiн з Валiном сказали: "Даруйте, я залишив свою на iанку!" - "То внесiть i мою!" - попрохав Торiн. Два гноми вернулися з вiолончелями завбiльшки з них самих i з Торiновою арфою, загорненою в зелену тканину. То була чудова золота арфа, i коли Торiн торкнув струни, враз полилася музика - така несподiвана й нiжна, що Бiльбо забув усе на свiтi й полинув у темнотнi землi пiд дивними мiсяцями, далеко за Водицю i геть-геть далеко вiд гобiтiвсько╖ нори пiд Горою.
      У вiконечко, видовбане в схилi Гори, до кiмнати полилася пiтьма; полум'я
      в камiнi замиготiло - був квiтень,- а гноми все грали, й тiнь
      Гандальфово╖ бороди коливалася на стiнi.
       Пiтьма залила всю кiмнату, вогонь погас, тiнi щезли, а вони все грали. I
      раптом, не перестаючи грати, хтось один, а тодi ще хтось заспiвав; то були
      глибокi, гортаннi спiви гномiв, звиклих спiвати у глибоких пiдземеллях,
      прадавнiх сво╖х домiвках. Ось приблизний уривок ╖хньо╖ пiснi, якщо без
      музики це можна назвати пiснею:
      
       Далеко, за Iмлистi гори,
       Де нашi предковiчнi створи,
       Рушати нам, гей, ковалям,
       Шукати золота комори.
      
       Здавен закляття знали гноми,
       Як били молоти без втоми
       У глибинi, у темнинi,
       Де пiдземельнi снять хороми.
      
       Для ельфа й короля людського
       Кували золота премного,
       Ловили свiт у самоцвiт -
       Окрасу для меча й чертога.
      
       В намиста срiбернi низали
       Квiтучi зорi, ще й чiпляли
       Вогонь дракона на корону,
       У вiчка сонце й мiсяць бгали.
      
       Далеко, за Iмлистi гори,
       Де нашi предковiчнi створи,
       Рушати нам, гей, ковалям, -
       Згадаймо золотi комори.
      
       Рiзьбили арфи, чашi гарнi,
       Де не сягали каменярнi
       Людськi, - жили, пiснi вели,
       Що й ельфи чуть ╖х незугарнi.
      
       Якось-то застогнали сосни,
       Вiтри завили стоголоснi,
       Вогонь ярiв, живе все ╖в,
       Дерева стали вогненоснi.
      
       Забили дзвони враз на сполох,
       Як стiй поблiдли люди в долах;
       Драконiв сквар, гiрш за пожар,
       Доми пожер, пустив ╖х голих.
      
       Гора та наша закурiлась -
       То гномам доля злая стрiлась;
       Вони втекли в ту мить, коли
       Над ними стеля обвалилась.
      
       Далеко, ген за гори млистi,
       В оселi тьмавi, кам'янистi
       Рушати нам, гей, ковалям,
       По арфи нашi пломенистi!
      
       Отак вони спiвали, а гобiт вiдчував, як росте, шириться в ньому любов до
      речей, зроблених руками, вмiнням i чарами,- любов люта i ревнива, жадоба
      гном'ячих сердець. I тодi прокинулося в ньому щось тукiвське, i закортiло
      йому помандрувати, щоб побачити тi великi гори, почути шум тих сосон i
      водоспадiв, i сходити, обстежити тi печери, взявши в дорогу меч, а не
      цiпок. Вiн виглянув у вiкно. Там, у темному небi над деревами висипали
      зорi. Бiльбо подумав: так сяють дiаманти гномiв у темних печерах. Зненацька
      в лiсi за Водицею спалахнуло полум'я (хтось, мабуть, розпалював багаття), а
      йому уявилося, як грабiжники-дракони сiдають на його затишну Гору, спалюючи
      все дотла. Вiн здригнувся i за хвилю був уже таким собi Злоткiнсом iз
      Золотого кутка пiд Горою.
       Бiльбо пiдвiвся, весь трусячись. Вiн не так збирав-ся пiти принести
      лампу, як хотiв це удати, аби схова-гися за пивними барилами в льоху та й
      не виходити звiдти, аж поки гноми заберуться геть. Раптом вiн збагнув, що
      музика й спiви припинилися, i всi гостi втупилися в нього очима, що
      блищали в пiтьмi.
      - Куди це ви? - спитав Торiн таким тоном, нiби вгадував i прихований, i явний гобiтiв намiр.
      - Може, засвiтити свiтло? - запропонував, мовби виправдовуючись, Бiльбо.
      - Нам подоба╓ться темрява,- водно заявили гноми.- Темрява - для темних справ! До свiтанку у нас ще багато часу.
      - Авжеж! - погодився Бiльбо й сiв. Та спрожогу не потрапив на стiлець, а на iратки камiна й наробив брязкоту, зваливши совок i кочергу.
      - Тихо! - звелiв Гандальф. - Хай Торiн скаже слово. i Торiн розпочав.
      - Гандальфе, гноми i пане Злоткiнс! Ми зiбралися в домi нашого друга i спiвучасника змови, цього прекрасного й дерзновенного гобiта - хай нiколи не повипада╓ вовна на пальцях його нiг! Хай благословенне буде вино його й пиво!..
      Тут Торiн зупинився - звести дух i дати гобiтовi вставити чемне слово.
      Та ватажок гномiв тiльки даремно витрачав похвали на бiдолашного Бiльбо,
      який ворушив губами, намагаючись висловити обурення тим, що його назвали "дерзновенним" i, що найгiрше, "спiвучасником змови", та не спромiгся вичавити з себе жодного звука, такий був спантеличений. Тож Торiн повiв далi:
      - Ми зустрiлися, щоб обговорити нашi плани, шляхи, тактику, засоби i способи. Скоро, вдосвiта, ми вируша╓мо в далеку мандрiвку - мандрiвку, з яко╖, може, дехто з нас чи й нiхто не повернеться (окрiм нашого друга й порадника, винахiдливого чарiвника Гандальфа). Це урочиста мить. Наша мета, гадаю, вiдома всiм нам. Для шановного пана Злоткiнса i, може, для одного-двох молодших гномiв (думаю, що не помилюся, коли назву Кiлi й Фiлi) точний стан речей, як вiн ╓ на даний момент, може потребувати короткого пояснення...
      Такий був Торiнiв стиль. Торiн був поважний гном. Якби йому дозволили, вiн би розводився, поки стало б йому духу, не повiдомивши нiчого такого, чого б не знали присутнi. Та його нечемно урвали. Цього бiдолаха Бiльбо не мiг стерпiти. При словах "нiхто не повернеться" вiн вiдчув, як горлом йому почав пiдiйматися зойк, i дуже скоро той зойк вихопився назовнi, мов гудок локомотива, що виходить iз тунелю. Всi гноми посхоплювалися зi сво╖х мiсць, перекинувши стола. Гандальф викресав син╓ свiтло на. гостряку сво╓╖ чарiвно╖ патерицi, i при цьому фей╓рверку всi побачили бiдолашного малого гобiта, що трусився навколiшках па матi бiля камiна, мов танучий холодець. Тодi вiн простягся на пiдлозi, вигукуючи знову й знову: "Блискавка вдарила!
      Блискавка вдарила!" - i довгенько вiд нього бiльш нiчого не могли добитися. Тож його взяли й перенесли, щоб не заважав, до вiтальнi, поклавши на диван i поставивши питво поруч, а самi повернулися до сво╖х "темних справ".
      - Вразливий чоловiчок,- мовив Гандальф, коли всi повмощувалися знову.-
      Бувають у нього кумеднi чудернацькi напади, проте вiн - один з найкращих, еге ж, Один з найкращих, а що вже лютий - мов роздраконений дракон!
      Якщо ви бачили коли-небудь роздраконеного дракона, то зрозумi╓те, що то
      було просто поетичне перебiльшення, до кого б iз гобiтiв його не
      прикласти - хоч би й до Рикобика, прапрадядька старого Тука, а той Рикобик
      був такий велетень (як на гобiта), що мiг ╖хати верхи на конi. В Битвi на
      зелених полях Рикобик як налетiв на лави гоблiнiв iз гори Грам та ки╓м так
      i збив голову королю гоблiнському Гольфiмбулу. Голова Гольфiмбулова
      пролетiла в повiтрi метрiв сто i потрапила в кролячу нору, i в такий-от
      спосiб одним нападом була виграна битва i винайдена гра в гольф.
       Тим часом, однак, Рикобикiв тендiтнiший нащадок приходив до тями у
      вiтальнi. Десь трохи згодом, ковтнувши питва, Бiльбо пiдкрався,
      хвилюючись, до дверей свiтлицi. I ось що вiн почув.
      - Пхе! - сказав чи, скорiше, пирхнув Гло╖н.- i ви гада╓те, вiн упора╓ться? Добре Гандальфовi говорити про лютiсть цього гобiта, але одного такого зойку в тривожну мить вистачить, щоб розбудити дракона з усi╓ю його рiднею i тим погубити нас усiх. Зда╓ться менi, то в нього був швидше переляк, нiж запал! Сказати правду, коли б не знак на дверях, я з самого початку ладен був подумати, що ми втрапили не до того дому. Я вже тодi засумнiвався, коли побачив, як той малий недоросток вискочив засапаний на порiг. Вiн же схожий бiльше на бакалiйника, нiж на Викрадача!
      Тут золотко Злоткiнс вiдчинив дверi i ввiйшов до свiтлицi. Тукiвська половина перемогла в ньому. Раптом вiн вiдчув, що хоче подорожувати без сну i ╖жi, аби тiльки його мали за лютого. Не раз опiсля злоткiнсiвська половина жалкувала за тим, що вiн вчинив тепер, i вiн казав сам собi:
      "Бiльбо, ти пошився в дурнi: ввiйшов тодi - iз головою влiз у халепу".
      - Даруйте,- заявив вiн,- що я пiдслухав вашу мову. Не осмiлюся стверджувати, нiби я втямив, про що ви говорите чи чому натяка╓те на Викрадачiв, та не помилюся, коли скажу, що ви ма╓те мене за нiкчему. (Отакi звороти - це було те, що вiн називав "захищати свою гiднiсть".) Я вам доведу! Що ж до знакiв на дверях (я пофарбував ╖х тиждень тому), то нiяких знакiв там нема╓, i я певен, що ви справдi втрапили не до того дому.
      Я вже тодi засумнiвався, коли побачив на порозi вашi кумеднi обличчя,-та вважайте, що це той дiм, якого вам треба. Скажiть, що я маю робити, i я постараюсь виконати ваше бажання, хай навiть доведеться йти пiшки звiдсiля до найдальшого сходу i битися з дикими чудовиськами перевертнями в Останнiй пустелi. Я мав колись пра-пра-пра-прадядька, Рикобика-Тука, то вiн...
      - Так, так, але то було давно,- заперечив Гло╖н.- А я говорю про вас. I запевняю вас: на ваших дверях таки ╓ знак - звичайний знак у цьому ремеслi, чи принаймнi колись вiн був звичайним. "Викрадач шука╓ добро╖ роботи, купи тривог i пристойно╖ винагороди" - ось як тлумачиться цей знак. Можете, як хочете, казати "Досвiдчений Мисливець за скарбами", замiсть Викрадач. Дехто з них назива╓ себе так. Та для нас це все байдуже. Гандальф сказав нам, що в цих краях ╓ чоловiк цього фаху, якому негайно потрiбна така Робота, i що вiн домовився про зустрiч тут у середу, в час чаювання.
      - Звiсно, знак ╓,- ствердив Гандальф.- Я сам накреслив його на дверях.
      Ви просили мене знайти чотирнадцятого для цi╓╖ подорожi, i я вибрав пана Злоткiнса. Хай-но хто з вас посмi╓ сказати, що я вибрав не того чоловiка чи не той дiм,- тодi можете зупинитися на числi 13 i зазнати якого хочете лиха чи вернутися назад - добувати вугiлля. i чарiвник так зиркнув на Гло╖на, аж той втиснувся у сво╓ крiсло, а коли Бiльбо розтулив рота щось запитати, обернувся i так насупився на нього, так наставив сво╖ кущуватi брови, що гобiт стулив рота, клацнувши зубами.
      - Отак i треба,- мовив Гандальф.- Припинiмо суперечки. Я вибрав пана
      Злоткiнса, i це ма╓ задовольняти всiх вас. Коли я кажу, що вiн Викрадач, то Викрадач вiн i ╓ чи ним стане, як приспi╓ час. У ньому та╖ться куди бiльше, нiж ви можете здогадуватися, i набагато бiльше, нiж вiн сам про себе зна╓. Може, ви всi ще доживете до того, що дякуватимете менi. А тепер, Бiльбо, мiй хлопче, принеси-но лампу, та пролиймо трохи свiтла на ось це!
      При свiтлi велико╖ лампи з червоним дашком вiн розгорнув на столi карту - не карту, а швидше шмат пергаменту.
      - Зробив ╖╖ твiй, Торiне, прадiд,- сказав чарiвник у вiдповiдь на схвильованi запитання гномiв.- Це план Самiтно╖ гори.
      - Навряд чи ця штука нам дуже допоможе,- розчаровано протяг Торiн, кинувши погляд на карту.- Я досить добре пам'ятаю нашу гору i землi навколо не╖. I я знаю, де Чорний лiс, де Сухе пустище, на якому виводяться дракони.
      - На горi намальований червоний дракон,- докинув Балiн,- але ми й без цього легко його знайдемо, якщо взагалi дiстанемося туди.
      - Тут ╓ одна рiч, яко╖ ви не помiтили,- зауважив чарiвник.- Це - та╓мний вхiд. Бачите оту руну [2] на захiдному схилi й руку, що показу╓ на не╖ вiд iнших рун? Так позначено прихований прохiд до нижнiх зал.
      - Може, той вхiд i був колись та╓мним,- мiркував далi Торiн,- але звiдки нам знати, чи й досi вiн лиша╓ться та╓мним? Старий Смауг прожив там досить довго, щоб вивiдати геть усе, що можна знати про тi печери.
      - Хоч би й знав, то вже давно-давно мав би забути, як користуватися тим входом.
      - Чому ж?
      - Бо вхiд надто малий. П'ять футiв [3] заввишки i "тро╓ можуть увiйти поплiч", як кажуть руни, але Смауг не пролiз би в таку дiрку навiть замолоду - а де вже йому тепер, пожерши стiльки дiвчат з долини.
      - Як на мене, то це здоровенна нора! - писнув Бiльбо, що не знав нiчого про драконiв, а все про гобiтiвськi нори. Вiн знову зацiкавився i захвилювався, аж забув, що треба тримати язика за зубами. Вiн любив карти, i в передпоко╖ у нього висiла велика Карта навколишньо╖ мiсцевостi з усiма його улюбленими стежками, позначеними червоним чорнилом.
      - Як можна та╓мницю таких великих дверей вберегти вiд усiх стороннiх, не кажучи вже про дракона? - спитав вiн. Золотко Злоткiнс був усього лиш малим гобiтом - не забуваймо про це.
      - Багатьма способами,- вiдказав Гандальф.- Але яким саме способом засекречено цi дверi, ми не можемо знати, поки не прийдемо та не глянемо. З написаного на картi я припускаю, що там ╓ замкненi дверi, замаскованi пiд схил Гори. Це у гномiв звичайний спосiб маскувати дверi - чи не так?
      - Саме так,- пiдтвердив Торiн.
      - А ще,- вiв далi Гандальф,- я забув згадати, що до карти дода╓ться ключ - малесенький i цiкавий ключик. Ось вiн! - i чарiвник вручив Торiновi довгий срiбний ключ iз хитромудрими виямками.- Збережiть його!
      - Та вже збережу,- запевнив його Торiн, чiпляючи ключ до гарного ланцюжка, що звисав з ши╖ i ховався пiд курткою.- Тепер, я бачу, у нас бiльше надiй на успiх. Ця новина мiня╓ все на краще. Досi ми не уявляли як слiд, що ма╓мо робити. Думали йти на схiд, якомога тихiше та обачнiше, аж до Довгого озера. А далi почався б клопiт...
      - Набагато ранiше вiн почався б, той клопiт, коли я знаю хоч щось про дороги на схiд,- перепинив його Гандальф.
      - Звiдти ми могли б пiднятися вгору по рiчцi Бистрiй,- вiв далi Торiн, не звернувши уваги на Гандальфовi слова,- аж до ру╖н Долу, стародавнього мiста в тамтешнiй долинi, пiд Самiтною горою. Але всiм нам осоружна була сама думка про те, щоб увiходити в передню браму. Саме з цi╓╖ брами, долаючи великий бескид на схiдному схилi гори, витiка╓ рiчка, i з цi╓╖ само╖ брами вилiта╓ дракон - занадто часто вилiта╓, коли не змiнилися його звички.
      - В передню браму вам не ввiйти,- пiдтвердив Гандальф,- принаймнi без могутнього во╖на чи навiть героя. Я пробував знайти когось такого, але во╖ни б'ються з во╖нами в далеких краях, а геро╖в у цiй окрузi мало чи й просто нема╓. Мечi в цих землях здебiльшого тупi, сокирами тут тiльки дрова рубають, а на щитах колисають немовлят чи накривають ними казани. Ось чому я зупинився на викраденнi - надто коли згадав, що ╓ ще бiчнi дверi. З нами тут Бiльбо Злоткiнс, цей Викрадач, вибраний i обраний з-помiж багатьох. Тож нумо далi та складiмо якийсь план.
      - Що ж, дуже добре,- погодився Торiн.- То, може, досвiдчений Викрадач висловить якiсь думки чи пропозицi╖? i ватажок гномiв обернувся з глузливою чемнiстю до Бiльбо.
      - Спочатку я хотiв би трохи бiльше довiдатися про все це,- сказав гобiт, почуваючись геть збенте женим i трошки наляканим у душi, але все ще потукiвськи сповнений рiшучостi вести гру далi.- Себто про золото й того дракона та як те золото туди потрапило i чи╓ воно i все таке.
      - Матiнко! - вигукнув Торiн.- Та чи ти не бачиш карти перед собою? Чи не чув нашо╖ пiснi? I чи не про все це ми тут говорили стiльки часу?
      - Однаково я хотiв би, щоб усе було менi ясне й зрозумiле,- затявся
      Злоткiнс, прибравши дiловитого вигляду (до якого вдавався тодi, коли хтось хотiв видурити в нього грошi) й з усi╓╖ сили показуючи себе мудрим, розсудливим фахiвцем, гiдним Гандальфово╖ рекомендацi╖.- А ще я хотiв би знати, який буде ризик, якi дорожнi витрати, скiльки це забере часу, яка буде винагорода i таке iнше.- Його слова означали: "Що я матиму з цього? I чи вернуся живий?"
      - Ну, то гаразд,- пiддався Торiн.- Давно-давно, ще за часiв мого дiда, вороги потiснили один гном'ячий рiд з далеко╖ пiвночi. Тож тi гноми й прийшли з усiма сво╖ми статками та знаряддям до цi╓╖ гори, що на картi.
      Вони вгризлися, закопалися в гору, поробили тунелi, великi зали та чималi майстернi, а ще ж, так я думаю, знайшли там багато золота й розсипища самоцвiтiв. Так чи так, а вони неймовiрно розбагатiли, i мiй дiд був королем Самiтно╖ гори, i до нього з вельми великою шаною ставилися смертнi люди, що жили далi на пiвдень i поступово розселялися вгору по рiчцi Бистрiй, дiйшовши аж до долини, над якою височi╓ гора. В тi днi вони збудували там веселе мiсто Дiл. ╥хнi королi завше посилали по наших ковалiв i навiть найнезугарнiших винагороджували якнайщедрiше. Батьки просили нас узяти в науку ╖хнiх синiв i добре нам платили, особливо харчами, вирощуванням чи пошуками яких ми зроду не клопоталися.
      Загалом для нас то були добрi часи, i найубогiшi з нас мали неабиякi грошi, а ще - досить дозвiлля, щоб заради втiхи виробляти прегарнi речi, не кажучи вже про найдивовижнiшi чарiвнi iграшки, рiвних яким не знайти в теперiшньому свiтi. Тож палати мого дiда стали повнi чудових самоцвiтiв, рiзьблень i чаш, а в крамницях Долу було на що подивитися. Безперечно, саме це й привабило дракона. Адже дракони, всяк зна╓, крадуть, де тiльки спопадуть, золото й коштовностi в людей, ельфiв i гномiв i стережуть награбоване, поки й життя ╖хнього (тобто, вважайте, вiчно, якщо ╖х не вб'ють), а не споживуть iз того й мiдно╖ каблучки. Насправдi вони не дуже вiдрiзняють майстерний вирiб вiд поганого, хоч завжди знають, де що й почiм. Зробити задля самих себе хоч що-небудь вони не здатнi - навiть закрiпити розхитану бляшку на сво╓му панцерi. В тi часи на пiвночi було повно драконiв, i золото, мабуть, ставало там рiдкiстю; адже гноми або тiкали на пiвдень, або гинули, й усе бiльшала загальна пустка та ру╖на, яку з собою приносять дракони. Був серед них один особливо жадiбний, дужий i лихий змiй на iм'я Смауг. Одного дня вiн знявся в повiтря й полетiв на пiвдень. Спочатку ми почули такий шум, нiби з пiвночi мчав ураган; знявся вiтер, i сосни на горi заскрипiли, застогнали.
      Трапилося так, що дехто з гномiв був саме в долинi,- серед них, на щастя, був i я - хвацький, смiливий в тi днi хлопець, що все блукав довкола, i це й врятувало менi життя в ту годину... Отож iз чимало╖ вiдстанi ми бачили, як дракон сiв на нашу гору, вивергаючи полум'я. Потiм вiн почав спускатися по схилах, i, коли досяг лiсу, всi дерева спалахнули. На той час уже калатали всi дзвони в Долi, там озброювались во╖ни. Гноми висипали зi сво╓╖ велико╖ брами, але там уже чекав на них дракон. Через той вихiд живим не вийшов нiхто. Рiчка випарувалась, i густий туман упав на Дiл; у тому туманi заскочив ╖х дракон i понищив бiльшiсть во╖нiв,- звичайна сумна iсторiя, яких було так багато в ту пору. Тодi вiн вернувся до гори, залiз у передню браму i винюшив усi зали, галере╖, тунелi, коридори, комори, поко╖ та переходи. Пiсля цього всерединi гори не лишилося жодного живого гнома, i Смауг загрiб собi все ╖хн╓ багатство. Напевно, як ведеться воно у драконiв, склав його все на велику купу глибоко в надрах гори i спить на тiй купi, мов на лiжку. Помалу вiн узяв звичку вилазити великою брамою i поночi летiти в Дiл - хапати там людей, особливо дiвчат, собi на з'╖жу, аж поки Дiл геть спустошився, а люди - хто загинув, хто покинув мiсто. Що там дi╓ться нинi, я не знаю напевне, але не думаю, щоб хтось жив ближче до гори, нiж на дальньому кра╖ Довгого озера.
      Жменька нас, що були на безпечнiй вiддалi вiд гори, сидiли й плакали в кри╖вцi, проклинаючи Смауга, i там до нас несподiвано при╓дналися батько мiй та дiд iз обсмаленими бородами. Вигляд у них був дуже похмурий, i говорили вони дуже мало. Коли я спитав, як вони врятувалися, батько з дiдом звелiли менi тримати язика за зубами i сказали, що колись у належний час я про це дiзнаюся. Потiм ми подалися геть, поневiрялися по рiзних краях i мусили заробляти собi на прожиття всякою роботою, досить часто опускаючись до простого ковальства чи навiть до видобування вугiлля. Але ми нiколи не забували про вкрадений у нас скарб. I навiть тепер, коли, признаюся, ми заощадили дещо й не такi вже злиденнi,- Торiн погладив золотий ланцюжок у себе на ши╖,- ми досi прагнемо повернути скарб i, можливо, помститися проклятому Смаугу.
      Я часто мiркував над тим, як батьковi й дiдовi пощастило врятуватись. Тепер я розумiю, що в них мали бути пота╓мнi бiчнi дверi, про якi знали тiльки вони дво╓. Але, очевидно, карту склали теж вони, i хотiв би я знати, як заволодiв нею Гандальф та чому вона не дiсталась у спадок менi, законному спадко╓мцевi.
      - Я не "заволодiв" нею,- менi ╖╖ дали,- пояснив чарiвник.- Ти ж пам'ята╓ш, дiда твого вбив у копальнях Морi╖ гоблiн...
      - Так, будь вiн проклятий,- поквапливо вставив Торiн.
      - А твiй батько подався в мандри третього березня (минулого четверга якраз було сто рокiв), i вiдтодi ти його нiколи не бачив...
      - Правда, правда,- пiдтвердив Торiн.
      - Ну, то твiй батько дав менi оце, щоб я передав тобi; i, якщо я вибрав зручний для мене час i спосiб передачi, то навряд чи ти ма╓ш осуджувати мене за це, зваживши, як нелегко було менi тебе розшукати. Батько твiй, передаючи менi цей папiр, не мiг пригадати свого iменi й твого при цьому не назвав,- отож, думаю, в цiлому я заслужив на похвалу й подяку! Ось вона, ця карта,- мовив Гандальф, вручаючи карту гномовi.
      - Я не розумiю,- сказав Торiн, i Бiльбо сказав би те саме. Пояснення нiби нiчого не пояснювало.
      - Твiй дiд,- повiльно й сердито заговорив чарiвник,- вирушаючи до копалень Морi╖, вiддав карту на збереження сво╓му синовi. Пiсля загибелi твого дiда той вирушив сам спробувати щастя з картою, i його спiткало багато щонайприкрiших пригод, та тiльки вiн i близько не дiстався до гори. Не знаю, як вiн попався в'язнем до темниць Некромансера, але я знайшов його саме там.
      - А що ви там робили? - запитав Торiн, здригнувшись, i всi гноми затремтiли.
      - Байдуже, що я там робив. Як завжди, вивiдував, що й до чого.
      Препаскудна, небезпечна то була справа! Навiть я, Гандальф, ледве звiдти вирвався. Хотiв я врятувати твого батька, та було запiзно. Вiн був без тями i забалакувався, забувши майже все, крiм карти й ключа.
      - Ми давно вiдплатили гоблiнам Морi╖,- сказав Торiн,- а тепер слiд подумати про Некромансера.
      - Пусте! Ця справа понад сили всiх гномiв, навiть якби ╖х знову зiбрати докупи з усiх чотирьох сторiн свiту. ╢дине, чого бажав для тебе твiй батько,- це щоб ти прочитав карту i скористався ключем. Аби ви впоралися з драконом i горою - цього для вас бiльш нiж досить.
      - Слухайте, слухайте! - вихопилось у Бiльбо.
      - Слухайте - що? - запитали всi, обернувшись раптом до нього, а гобiт так збентежився, що вiдповiв:
      - Слухайте, що я маю сказати!
      - Що ж саме? - спитали.
      - Ну, я хотiв би сказати, що вам слiд пiти туди, на схiд, i там обдивитися. Зрештою, ╓ тi бiчнi дверi, а драконам, гадаю, треба ж колись спати. Як посидите на порозi, то, напевне, й придума╓те щось. Ну, а ще, зна╓те, менi зда╓ться, для однi╓╖ ночi ми тут розмовляли досить - якщо ви розумi╓те, що я хочу сказати. Що ви скажете про те, щоб полягати спати, раненько встати i таке iнше? Поки вам вирушати, я приготую для вас добрий снiданок.
      - Поки нам вирушати - сподiваюся, хотiли ви сказати,- виправив Торiн.-
      Чи ви не Викрадач? I чи не ваша це робота - посидiти на порозi, не кажучи вже про те, щоб пройти в дверi? Але щодо сну й снiданку, то я згоден. Коли я вирушаю в дорогу, то люблю з'╖сти шестеро я╓ць iз шинкою - смажених я╓ць, та глядiть, щоб жовтки були цiлi!
      Пiсля того, як решта позамовляла сво╖ снiданки (без нiякого там "будь ласка" чи "прошу", що прикро вразило Бiльбо), усi повставали з-за столу. Гобiтовi довелося шукати, де б ╖х усiх обложити; вiн постелив на крiслах i диванах у всiх сво╖х вiльних кiмнатах. Поки-то всi обляглися, i гобiт, дуже стомлений i не зовсiм щасливий, лiг у сво╓ маленьке лiжечко. Тiльки одне вiн знав напевне: не буде вiн уставати так рано, щоб приготувати кожному з них тi нещаснi снiданки. Тукiвський настрiй десь розвiювався, i Бiльбо вже й не був такий певний, що вранцi вирушить у якусь там подорож. У лiжку вiн ще почув, як Торiн наспiву╓ собi в сумiжнiй, найкращiй спальнi:
      Далеко, за Iмлистi гори,
      Де нашi предковiчнi створи,
      Рушати нам, гей, ковалям,-
      Згадаймо золотi комори!
      
      Пiд цю мелодiю Бiльбо й заснув, i через це йому снилися дуже незатишнi сни. Коли вiн прокинувся, був пiзнiй ранок.
      

 


Новости | Кабинет | Каминный зал | Эсгарот | Палантир | Онтомолвище | Архивы | Пончик | Подшивка | Форум | Гостевая книга | Карта сайта | Кто есть кто | Поиск | Одинокая Башня | Кольцо | In Memoriam



Na pervuyu stranicy Отзывы Архивов


Хранители Архивов