Stolica.ruРеклама

Na pervuyu stranicu
Arhivy Minas-TiritaArhivy Minas-Tirita
  Annotirovanniy spisok razdelov sayta

переклад Терн Ерегвен

J. R. R. Tolkien

Пов╕сть про Ара╜орна та Арвен

Арадор був прад╕дом Короля. Його син Араторн домагався руки ╫╕лраен Прекрасно╖, доньки Д╕рхаваля, нащадка Аранарта. Д╕рхаель був проти цього шлюбу, бо ╫╕лраен була ще молода ╕ не досягла того в╕ку, коли ж╕нки дунедайн зазвичай брали шлюб.

"Б╕льше того", - сказав в╕н, - "Араторн - суворий, дорослий чолов╕к ╕ стане вождем швидше, ан╕ж чекають, але серце мо╓ п╕дказу╓ мен╕, що життя його буде коротким".

Але ╤ворвен, його дружина, яка теж могла передбачати майбутн╓, в╕дпов╕ла на те: "Тим швидше треба посп╕шати! Темн╕шають дн╕ перед бурею, ╕ велик╕ под╕╖ мають статися. Якщо ц╕ дво╓ поберуться зараз, над╕я для нашого народу може народитися. Але якщо вони загаються, не бути над╕╖, доки трива╓ ця епоха".

╤ сталося так, що, коли Ара╜орн та ╫╕лраен були одружен╕ т╕льки р╕к, г╕рськ╕ трол╕ захопили Арадора у Колдфелл╕, на п╕вн╕ч в╕д Р╕венделу, ╕ в╕н загинув. Араторн став вождем дунедайн. Наступного року ╫╕лраен народила йому сина, ╕ назвали його Ара╜орном. Але Ара╜орну було т╕льки два роки, коли Араторн разом ╕з синами Елронда по╖хав на прю з орками, ╕ загинув в╕д орксько╖ стр╕ли, що простромила йому око. Виявилося життя Араторна справд╕ коротким з пом╕ж його народу, ╕ було йому лише ш╕стдесят рок╕в, коли в╕н загинув.

Тод╕ мати забрала Ара╜орна, що став тепер Нащадком ╤с╕лдура, до дому Елронда. Елронд зам╕нив йому батька ╕ любив, як власного сина. Але називали його "Естель", "Над╕я", ╕ за наказом Елронда в╕д нього приховали справжн╓ ╕м'я та походження. Бо знали мудр╕, що шукав ворог, а чи не залишилися ще на св╕т╕ Нащадки ╤с╕лдура.

Естель мав усього лише двадцять рок╕в, коли якось, п╕сля великих подвиг╕в, в╕н повернувся до Р╕венделу разом ╕з синами Елронда. ╤ задивився на нього Елронд, ╕ рад╕сно йому стало, бо побачив, що був в╕н гарним та шляхетним ╕ рано змужн╕в, хоча мав ще досягти зр╕лост╕ т╕ла ╕ духу. Тому того дня Елронд назвав його справжн╕м ╕м'ям, розпов╕в, хто в╕н ╕ хто був його батьком, ╕ передав йому с╕мейний спадок.

"Ось перстень Барах╕ра", - сказав в╕н, - "знак того, що ми далек╕ родич╕. А ось уламки Нарс╕лу. ╤з цим ти зд╕йсниш велик╕ д╕яння, бо пров╕щаю я, що життя тво╓ буде довшим, ан╕ж бува╓ у людей, якщо т╕льки зло не сп╕тка╓ тебе, а чи не витрима╓ш ти випробувань. А випробування будуть тяжкими та довгими. Ск╕петр Аннум╕насу буде в мене, бо ти ще ма╓ш заслужити його". Наступного дня, коли с╕дало сонце, Ара╜орн блукав один у л╕с╕, ╕ на серц╕ йому було рад╕сно; ╕ сп╕вав в╕н, бо був сповнений над╕╖, ╕ св╕т здавався йому прекрасним. Але раптом, якраз коли сп╕вав, побачив в╕н д╕вчину, що йшла по зелен╕й трав╕ пом╕ж б╕лих стовбур╕в бер╕з. ╤ завмер в╕н, вражений ╕ подумав, що поринув у сон або отримав дар ельф╕йських менестрел╕в, як╕ могли робити так, що те, про що вони сп╕вали, з'являлося перед очима тих, хто ╖х слухав.

Бо п╕сня, що сп╕вав Ара╜орн, була з Ле Лут╕ен, що в н╕й розпов╕далося про зустр╕ч Лут╕ен та Берена у л╕с╕ Нелдорет. ╤ ось! Лут╕ен на його очах йшла по Р╕венделу, вбрана у накидку, синю та ср╕бну, прекрасна, немов сут╕нки в ельф╕йським краю. ╥╖ темне волосся розв╕ювалося на в╕тр╕, що неспод╕вано п╕днявся, а на ╖╖ чол╕, немов з╕рки, сяяло коштовне кам╕ння.

Мить Ара╜орн мовчки дивився на не╖, але побоюючись, що вона п╕де ╕ в╕н н╕коли ╖╖ б╕льше не побачить, скрикнув до не╖: "Т╕нув╕ель, Т╕нув╕ель!" - як колись, у Стар╕ дн╕, Берен.

Тод╕ д╕вчина озирнулася до нього, посм╕хнулася та запитала: "Хто ти? ╤ чому назива╓ш мене цим ╕менем"?

А в╕н в╕дпов╕в: "Бо я подумав, що ти ╕ ╓ Лут╕ен Т╕нув╕ель, про яку я сп╕вав. Але якщо ти не вона, то дужа схожа на не╖".

"Багато хто так вважа╓", - без усм╕шки в╕дпов╕ла вона. "Однак ╖╖ ╕м'я - не мо╓. Хоча доля моя, можливо, буде схожа на ╖╖ долю. Але хто ти?"

"Естель - так звали мене", - в╕дпов╕в в╕н. "Але я - Ара╜орн, син Араторна, Нащадок ╤с╕лдура, повелитель дунедайн". Але ще поки в╕н говорив це, то в╕дчув, що високе походження, якому рад╕ло його серце, не ма╓ тепер значення ╕ н╕що у пор╕внянн╕ з ╖╖ величчю та красою.

А вона весело розсм╕ялася та сказала: "Тод╕ ми далек╕ родич╕. Бо я - Арвен, донька Елронда, а ще звуть мене Ундом╕ель".

"Часто бува╓, - в╕дпов╕в Ара╜орн, що у скрутн╕ часи люди ховають св╕й головний скарб. Але я дивуюся на Елронда та тво╖х брат╕в, бо, хоча я мешкаю в ╖хньому дом╕ змалку, проте н╕коли не чув про тебе. Як сталося, що ми не зустр╕чалися ран╕ше? Звичайно, тв╕й батько не замикав тебе у сво╖й скарбниц╕?"

"Н╕", - сказала вона та подивилася на гори, що п╕дн╕малися на сход╕. "Якийсь час я жила у земл╕ родич╕в мо╓╖ матер╕, у далекому Лотлор╕ен╕. Я лише нещодавно повернулася, щоби знову побачити батька. Багато часу минуло з т╕╓╖ пори, як я блукала ╤младр╕сом".

Тод╕ подивувався Ара╜орн, бо вона здавалася не старшою за нього, хто прожив не б╕льше двадцяти рок╕в у Середзем'╖. Але Арвен подивилася йому у в╕ч╕ ╕ мовила: "Не дивуйся! Бо у д╕тей Елронда життя ельдар".

Тод╕ Ара╜орн збентежився, бо побачив ельф╕йске св╕тло в ╖╖ очах ╕ мудр╕сть довгих рок╕в. Але з ц╕╓╖ мит╕ в╕н покохав Арвен Ундом╕ель, доньку Елронда.

У наступн╕ дн╕ став Ара╜орн мовчазним, ╕ його мат╕ в╕дчула, що дивне в╕дбува╓ться з ╖╖ сином. ╤ нарешт╕ в╕дпов╕в в╕н на ╖╖ питання ╕ розпов╕в про зустр╕ч у л╕сових сут╕нках.

"Сину м╕й", - сказала ╫╕лраен, - "високо ти м╕тиш, нав╕ть як на нащадка багатьох корол╕в. Бо д╕вчина ця - найшляхетн╕ша та найпрекрасн╕ша з тих, що ходять нин╕ по земл╕. ╤ не годиться смертному брати шлюб ╕з ельфом".

"Але ми родич╕ якоюсь м╕рою", - в╕дпов╕в Ара╜орн, - "якщо те, що розпов╕ли мен╕ про мо╖х прабатьк╕в, правда".

"Це правда", - сказала ╫╕лраен, - "але це було давно, в ╕ншу добу, ще до того, як занепав наш народ. Тому я боюся, бо без п╕дтримки володаря Елронда р╕д Нащадк╕в ╤с╕лдура ск╕нчиться. Але не думаю, що ти матимеш його п╕дтримку у так╕й справ╕".

"Тод╕ г╕ркими будуть дн╕ мо╖, ╕ буду я на самот╕ блукати у хащах", - в╕дпов╕в Ара╜орн.

"Така буде твоя доля", - сказала ╫╕лраен. ╤ хоч могла вона, як ╖╖ народ, передбачати майбутн╓, н╕чого не сказала йому про сво╖ передчуття ╕ н╕кому не розпов╕ла про те, що сказав ╖й син.

Але Елронд бачив багато ╕ у багатьох серцях читав. Тому одного дня, до того, як ск╕нчився р╕к, в╕н покликав Ара╜орна у сво╖ поко╖, ╕ промовив: "Слухай мене, Ара╜орне, сину Араторна, пров╕днику дунедайн! Велика доля чека╓ на тебе - або п╕днятися вище за сво╖х предк╕в з час╕в Еленд╕ла, або впасти у темряву, разом ╕з залишками свого народу. Перед тобою багато рок╕в випробувань. Ти ж не в╕зьмеш соб╕ дружину, ан╕ зв'яжеш будь-яку ж╕нку об╕цянкою до того, як прийде тв╕й час, ╕ ти заслужиш на це".

Тод╕ Ара╜орн, стурбований, запитав: "Чи це моя мати говорила ╕з тобою?"

"Н╕", - в╕дпов╕в Елронд. "Тво╖ власн╕ оч╕ зрадили тебе. Але я кажу не т╕льки про свою доньку. Ти не заручишся ╕ з д╕вчиною роду людського. Але щодо Арвен Прекрасно╖, пан╕ ╤младр╕су та Лор╕ену, Веч╕рньо╖ З╕рки ╖╖ народу - р╕д ╖╖ вищий за тв╕й, ╕ вона прожила в цьому св╕т╕ так довго, що для не╖ ти - немов паросток поруч ╕з молодою березою, що вже бачила довол╕ л╕т. Вона занадто високо над тобою. ╤ так ╖й може здаватися. Але нав╕ть якщо це не так, ╕ ╖╖ серце озветься до тебе, все одно мене засмутить призначена нам доля.

"Що за доля?", - запитав Ара╜орн.

"А така, що доки я живу тут, вона буде мати юн╕сть ельдар", - в╕дпов╕в Елронд, - "а коли я покину ц╕ земл╕, вона п╕де за мною, якщо схоче".

"Я бачу", - сказав Ара╜орн, - "що задивився на скарб, не менш дорогоц╕нний, ан╕ж скарб Т╕нгола, якого колись зажадав Берен. Така моя доля". Тод╕ раптово дар передбачення, дар його роду, з╕йшов на нього, ╕ в╕н сказав: "Слухай, володарю Елронде! Роки твого перебування тут зб╕гатимуть швидко, ╕ скоро падне на тво╖х д╕тей виб╕р, чи податися ╕з тобою, а чи залишитися в Середзем'╖."

"Саме так", - сказав Елронд. "Невдовз╕ за нашим часом, хоча мине багато рок╕в людей. Але перед мо╓ю улюбленою Арвен виб╕р не постане, якщо т╕льки ти, Ара╜орне, син Араторна, не станеш пом╕ж нами, ╕ не зробиш так, що одного ╕з нас, тебе або мене, не сп╕тка╓ г╕рка розлука до к╕нця цього св╕ту. Ти ще не зна╓ш, що жада╓ш в╕д мене". В╕н з╕тхнув, помовчав, ╕, подивившись ╕з сумом на юнака, додав: "З роками прийде те, що ма╓ прийти. Б╕льше не будемо говорити про це, доки не мине довгий час. Темн╕шають дн╕, ╕ багато зла на нас чека╓".

Тод╕ Ара╜орн з любов'ю попрощався з Елрондом, наступного дня сказав "прощавай" матер╕, тим, хто жив у будинку Елронда, та Арвен, ╕ вирушив у глушину. Майже тридцять рок╕в боровся в╕н проти Саурона; Ара╜орн став другом ╫ендальфа Мудрого, в╕д якого набрався багато мудрост╕. Разом вони зд╕йснили чимало небезпечних подорожей, але з роками в╕н все б╕льше мандрував один. Тяжкими та довгими були його шляхи, ╕ став в╕н суворим з виду, якщо т╕льки на обличч╕ його не з'являлася усм╕шка. Однак, коли в╕н не приховував свою справжню суть, то здавався людям г╕дним пошани, як король у вигнанн╕. Бо подорожував в╕н п╕д р╕зними личинами, ╕ прославився п╕д багатьма ╕менами. Був в╕н одним ╕з комонник╕в в╕йська рох╕рр╕м ╕ бився за володаря ╫ондору на суш╕ ╕ на мор╕; а в годину перемоги зник, ╕ не знали люди Заходу, куди в╕н п╕шов. На самот╕ помандрував в╕н далеко на сх╕д ╕ на п╕вдень, де вивчав серця людськ╕, добр╕ й зл╕, та викривав п╕дступн╕ плани ╕ нам╕ри прислужник╕в Саурона.

Так став в╕н найст╕йк╕шим ╕з ус╕х людей, вправним у ремеслах та досв╕дченим у знаннях, ╕ водночас був вищим за них. Бо був в╕н мудрим, як ельфи, ╕ таке св╕тло сяяло в його очах, що мало хто м╕г його витримати. Сумним та суворим зробила його обличчя доля, однак завжди жила в його серц╕ над╕я, з яко╖ часом п╕дн╕малася рад╕сть, немов струмок, що пробивався кр╕зь скелю. Сталося так, що коли Ара╜орну було сорок та дев'ять рок╕в, в╕н повернувся з темних, повних небезпеки кордон╕в Мордору, де знову тепер перебував Саурон ╕ творив зло. В╕н стомився ╕ хот╕в повернутися до Р╕венделу та в╕дпочити там, перш ан╕ж вирушити у далек╕ кра╖. На сво╓му шляху прийшов в╕н до кордон╕в Лор╕ену, ╕ дозволили йому вступити на та╓мн╕ земл╕ Володарки ╫аладр╕ель.

Але не знав в╕н того, що Арвен Ундом╕ель також була там, знову нав╕давши родич╕в сво╓╖ матер╕. Мало зм╕нилася вона, бо смертн╕ роки проходили повз не╖, однак обличчя ╖╖ посмутн╕шало, ╕ зр╕дка коли тепер ╕ чули, як вона см╕╓ться. Але Ара╜орн досяг тепер повно╖ зр╕лост╕ т╕ла та духу, ╕ ╫аладр╕ель умовила його в╕дкинути зношений одяг та вбрала його у ср╕бне та б╕ле, у с╕рий ельф╕йський плащ, а на чол╕ його засяяв яскравий самоцв╕т. Тод╕ постав в╕н вищим за будь-кого з роду людей, ╕ б╕льше був схожим на володарного ельфа з остров╕в Заходу. ╤ ось побачила його Арвен вперше п╕сля ╖хньо╖ довго╖ розлуки; ╕ як ╕шов в╕н до не╖ п╕д всипаними золотими кв╕тами деревами Карас ╫аладону, виб╕р ╖╖ було зроблено та долю визначено.

Тод╕ довго блукали вони галявинами Лотлор╕ену, доки не прийшов йому час п╕ти. ╤ надвеч╕р свята Сонцестояння Ара╜орн, син Араторна, та Арвен, донька Елронда, п╕днялися на прекрасний пагорб Кер╕н Амрот посеред тих земель, ╕ гуляли там бос╕ по в╕чно жив╕й трав╕, вс╕яно╖ кв╕тами еланор та н╕фред╕ль. ╤ там, на пагорб╕, подивилися вони на сх╕д, де лежала Т╕нь, ╕ на зах╕д, у Сут╕нки, ╕ заручилися, ╕ рад╕ли тому. ╤ Арвен сказала: "Темна Т╕нь, але рад╕╓ мо╓ серце, бо ти, Естель, будеш великим серед тих, чия мужн╕сть знищить ╖╖".

Але Ара╜орн в╕дпов╕в: "Леле! Не можу я передбачити це, ╕ приховано в╕д мене, як це ма╓ збутися. Однак спод╕ва╓шся ти, ╕ я спод╕ватимусь ╕з тобою. А в╕д Т╕н╕ в╕дмовляюся я. Але, пан╕ моя, ╕ Сут╕нки не для мене, бо я смертний, ╕ якщо будеш в╕рною ти з╕ мною, Веч╕рня З╕рко, тод╕ ╕ ти ма╓ш зректися Сут╕нк╕в.

Стояла вона там нерухомо, немов б╕ле дерево, дивилася на зах╕д ╕ сказала нарешт╕: "Я буду в╕рною тоб╕, дунадане, й в╕дмовлюся в╕д Сут╕нк╕в. Однак там лежать земл╕ мого народу, ╕ д╕м ус╕х мо╖х родич╕в, де здавна живуть вони". Дуже любила вона свого батька. Коли Елронд д╕знався про виб╕р сво╓╖ доньки, то н╕чого не сказав, хоча краялося його серце, ╕ в╕дчув в╕н, що тяжко буде винести долю, яко╖ в╕н чекав з острахом. Але коли Ара╜орн знову повернувся до Р╕венделу, в╕н покликав його до себе ╕ сказав:

"Сину м╕й, приходять часи, коли над╕я з╕в'яне, ╕ мало з того, що буде пот╕м, в╕дкрито мен╕. А тепер лежить пом╕ж нами т╕нь. Можливо, так було призначено, що мо╓ю втратою може в╕дродитися корол╕вство людей. Тому, хоча я люблю тебе, кажу тоб╕: задля меншого не в╕дречеться Арвен Ундом╕ель в╕д даровано╖ ╖й дол╕. Не стане вона нареченою н╕кого, окр╕м короля ╫ондору та Арнору. Нав╕ть наша перемога може принести людям лише смуток та розлуку, але тоб╕ - над╕ю на рад╕сть, хоча б на час. На час. Леле, м╕й сину! Боюся я, що важкою доля людей здасться Арвен, коли настане той к╕нець.

Так стало це пот╕м м╕ж Елрондом та Ара╜орном, ╕ не говорили вони б╕льше про це, а Ара╜орн знову вирушив назустр╕ч небезпекам та тяжким трудам. ╤ поки темрява накривала св╕т, ╕ страх спускався на Середзем'я, посилювалася влада Саурона, а Барад-дур зростав все вище ╕ набирав м╕ць, Арвен залишалася у Р╕венделу, ╕ поки Ара╜орн був далеко, спостер╕гала за ним у сво╖х думках. ╤, маючи в серц╕ над╕ю, створила для нього велике знамено, яке личило б королю ╕ яке м╕г би п╕дняти т╕льки той, хто проголосив би сво╓ право на спадок Еленд╕ла та владу над нуменорцями.

Через к╕лька рок╕в ╫╕лраен, з дозволу Елронда, повернулася до свого народу в Ер╕адор, ╕ жила там на самот╕. З того часу зр╕дка доводилося ╖й бачити свого сина, бо пров╕в в╕н багато рок╕в у далеких краях. Але коли прийшов час, ╕ Ара╜орн повернувся на п╕вн╕ч, прийшов в╕н до не╖, ╕ до того, як йому п╕ти, сказала вона:

"Бачимося ми востанн╓, Естель, сину м╕й. Турботи з╕старили мене, як людей меншого роду. ╤ тепер, коли наближа╓ться темрява, що вкрива╓ у наш час Середзем'я, не можу я вистояти перед нею. Скоро покину я землю.

Ара╜орн намагався заспоко╖ти ╖╖, кажучи: "Але поза темрявою може бути ще св╕тло, ╕ якщо так, ти побачиш його ╕ зрад╕╓ш".

Але вона т╕льки в╕дпов╕ла л╕ннодом:

Онен ╕-Естель Едайн, у-хеб╕н естель ан╕м
Я в╕ддала Над╕ю дунедайн, а соб╕ над╕╖ не залишила

А Ара╜орн п╕шов, ╕ тяжко було йому на серц╕. ╫╕лраен померла ще до наступно╖ весни.

Так наближалася В╕йна Персня, про яку б╕льше розпов╕да╓ться в ╕ншому м╕сц╕ - як в╕дкрилося те, що не передбачили ╕ за допомогою чого можна було перемогти Саурона, ╕ як сповнилася над╕я поза над╕╓ю. ╤ як сталося так, що в годину поразки Ара╜орн прийшов ╕з моря, ╕ розвернув знамено Арвен у битв╕ на полях Пеленнору, ╕ цього дня його вперше в╕тали, як короля. ╤ як нарешт╕, коли все було ск╕нчено, в╕н прийняв спадок сво╖х предк╕в ╕ отримав корону ╫ондора та ск╕петр Арнора. А на свято Сонцестояння в р╕к Пад╕ння Саурона в╕н взяв руку Арвен Ундом╕ель, ╕ вони одружилися у м╕ст╕ корол╕в.

Так ск╕нчилася Третя доба перемогою ╕ над╕╓ю, однак г╕ркою з-посеред смутк╕в т╕╓╖ доба стала розлука Елронда та Арвен, бо розд╕лили ╖х море та доля - до к╕нця св╕ту. Коли Великий Перстень було знищено, ╕ Три втратили свою силу, Елронд нарешт╕ в╕дчув втому ╕ покинув Середзем'я, щоб н╕коли не повернутися. Але Арвен стала смертною ж╕нкою, ╕ все ж не судилося ╖й п╕ти з життя, доки не втратить все, що отримала.

Королевою ельф╕в та людей прожила вона з Ара╜орном ш╕стдесят рок╕в у слав╕ та щаст╕. Однак в╕дчув в╕н нарешт╕ наближення старост╕ ╕ зрозум╕в, що дн╕ його п╕дходять до к╕нця, хоча ╕ довгими були вони. Тод╕ Ара╜орн сказав Арвен:

"Пан╕ моя Веч╕рня З╕рко, найпрекрасн╕ша в св╕т╕ ╕ кохана понад усе, прийшов час з╕в'янути мо╓му життю. ╤ ось! Ми збирали, ╕ ми витрачали, та от наближа╓ться час розплати."

Арвен добре знала його нам╕ри ╕ давно передбачила ╖х. А все ж таки охопило ╖╖ горе. "Чи ж п╕деш ти, пане, ще до того, як настане тв╕й час, ╕ покинеш сво╖х людей, що живуть по тво╓му слову?", - запитала вона.

"Не до того, як настане м╕й час", - в╕дпов╕в в╕н. "Бо якщо я не п╕ду зараз, тод╕ змушений буду зробити це незабаром. А син наш, Елдар╕он, змужн╕в ╕ може бути королем".

Тод╕ Ара╜орн п╕шов до Дому Корол╕в на вулиц╕ Мовчання та л╕г на довге ложе, що було приготоване для нього. Пот╕м в╕н попрощався з Елдар╕оном, ╕ передав йому крилату корону ╫ондору та ск╕петр Арнору, а тод╕ вс╕, окр╕м Арвен, залишили його, ╕ одна стояла вона поруч з його ложем. ╤ н╕ мудр╕сть ╖╖, н╕ високе походження не втримали ╖╖ в╕д того, щоб благати Ара╜орна залишитися хоч на деякий час. Ще не стомили ╖╖ дн╕, ╕ в╕дчула вона г╕ркоту смертно╖ дол╕, яку обрала.

"Пан╕ моя Ундом╕ель", - сказав Ара╜орн, - "тяжка ця мить, але була вона визначена, як зустр╕лись ми п╕д б╕лими березами в садах Елронда, де н╕кого тепер нема╓. ╤ на пагорб╕ Кер╕н Амрот, де в╕дмовилися ми в╕д Т╕н╕ та Сут╕нк╕в, прийняли ми цю долю. Порадься з собою, кохана, ╕ запитайся, чи д╕йсно ти чекатимеш, доки сили залишать мене ╕ впаду я з╕ свого високого трону, нем╕чний та позбавлений розуму. Н╕, пан╕ моя, я останн╕й з нуменорц╕в ╕ останн╕й король Старих дн╕в. ╤ не т╕льки даровано мен╕ життя втрич╕ довше за життя людини в Середзем'╖, але ╕ можлив╕сть п╕ти з власно╖ вол╕ та повернути дар. Тому тепер я засну.

Я не заспокоюватиму тебе, бо не можна заспоко╖ти такий б╕ль у кругах цього св╕ту. Перед тобою останн╕й виб╕р - пошкодувати про св╕й виб╕р, вирушити до Гаваней та взяти з собою на зах╕д пам'ять про дн╕, прожит╕ нами разом, пам'ять, що завжди буде жива, але залишиться т╕льки пам'яттю. Або ж прийняти долю людей.

"Н╕, любий пане", - сказала вона, "цей виб╕р давно позаду. Нема╓ тепер корабля, що забрав би мене зв╕дси, ╕ мушу я, хочу того або н╕, прийняти долю людей - втрату та мовчання. Але кажу я тоб╕, королю нуменорц╕в, т╕льки тепер зрозум╕ла я ╕стор╕ю твого народу та його пад╕ння. Як порочних та дурних, зневажала ╖х я, а тепер сповнена жалю. Бо якщо це ╕ ╓ дар ╢диного людям, як кажуть ельдар, то г╕ркий в╕н.

"Таким в╕н зда╓ться", - в╕дпов╕в Ара╜орн. "Але най ми, що здавна в╕дреклися в╕д Т╕н╕ ╕ Персня, всто╖мо перед останн╕м випробуванням. У смутку ми ма╓мо п╕ти, але не в розпач╕. Бо дивись! Не прив'язан╕ ми до круг╕в цього св╕ту, ╕ поза ними ╓ б╕льше, ан╕ж пам'ять. Прощавай!"

"Естель, Естель!", - скрикнула вона, а в╕н взяв ╖╖ руку, поц╕лував та поринув у сон. Тод╕ незвичайна краса в╕дкрилася в ньому, ╕ дивувалися т╕, хто пот╕м приходив подивитися на нього - краса юност╕, мужн╕сть зр╕лост╕, та мудр╕сть ╕ велич старост╕ злилися в ньому разом. ╤ довго лежав в╕н там, ут╕лення велич╕ корол╕в людей, у слав╕, що не згасне до к╕нця св╕ту.

Але Арвен вийшла з Дому, ╕ згасло св╕тло ╖╖ очей, ╕ здалося людям, що стала вона холодною та сумною, немов зимов╕ сут╕нки, коли не сяють з╕рки. Тод╕ вона попрощалася з Елдар╕оном, з╕ сво╖ми доньками, ╕ з ус╕ма, кого любила. ╤ вона покинула М╕нас Т╕р╕т та в╕дправилася до Лор╕ену, де жила на самот╕, п╕д деревами, що в'яли, доки не прийшла зима. ╫аладр╕ель п╕шла зв╕дти, ╕ Келеборна вже не було там, ╕ затих цей край.

╤ там, коли злет╕ло листя з меллорн╕в, але ще не прийшла весна, лягла вона в╕дпочити на пагорб╕ Кер╕н Амрот. ╤ там ╖╖ зелена могила, доки не зм╕ниться св╕т, ╕ не забудуть ╖╖ люди, що прийдуть пот╕м, ╕ еланор та н╕фред╕ль не цв╕туть б╕льше на сх╕д в╕д Моря.

Тут зак╕нчу╓ться ця пов╕сть, якою д╕йшла вона до нас ╕з п╕вденних земель. ╤ як не стало Веч╕рньо╖ З╕рки, н╕чого б╕льше не розпов╕да╓ться у ц╕й книжц╕ про дн╕, що давно минули.

 


Новости | Кабинет | Каминный зал | Эсгарот | Палантир | Онтомолвище | Архивы | Пончик | Подшивка | Форум | Гостевая книга | Карта сайта | Кто есть кто | Поиск | Одинокая Башня | Кольцо | In Memoriam



Na pervuyu stranicy Отзывы Архивов


Хранители Архивов