Форум Арды-на-Куличках - Новий переклад "Володар перстнів"

Не надто широку, але розтягнену в часі дискусію про те, хто і як переклав українською "Володаря перстенів", пропоную продовжити з читання оцієї страшенно дотепної рецензії. Київська Русь, №6, 2006. Enjoy!

Ярослава Стріха
Такий різний Толкін

«Виходять до берегів Андуїни дві групи гобітів: Одні худі й миршаві, другі вгодовані, дебелі... Чому такі різні? Бо з різних перекладів»
Із толкіністського фольклору

Відомо, що ймовірність бездоганного перекладу складного твору – не більша за ймовірність зустрічі з ельфом у центральному парку. Перекладач відтворює твір, побачений у кривому дзеркалі власного розуміння, власного досвіду, власного культурного багажу, врешті, своєї мови.

«Володар Перстенів» належить саме до таких упертих творів-жахів будь-якого перекладача (подейкують, що словосполучення «перекладати Толкіна» походить від давньовавилонського «жорстокі тортури»). Закорінений у мовну стихію як таку, «Володар Перстенів» – оповідь про пам’ять мови та історію мови, текст-гра професора філології, який розважався, створюючи штучні мови й витворюючи ними епос, відтак – народи, що його переказували, і лише згодом – їхній світ. Чи можна перенести цілий літературний ліс на новий ґрунт закорінених ув інші реалії слів?

В Україні з перекладами Толкіна від самого початку не повелося. Та варто було українським фанатам повірити, що задля того, щоб читати Професора, слід вивчити англійську, ачи принаймні звернутися до російської традиції перекладів Толкіна (у росіян-бо перекладів близько десяти – на всі смаки), як з’явився переклад на диво добрий. Та будьмо послідовними.

Патріархом перекладів Толкіна українською є Олександр Мокровольський, який ще в 1980-ті виконав переклад «Гобіта». Саме тоді час було забити на сполох – надто послідовно знищувалися всі неказкові елементи твору. Це ще можна було зрозуміти щодо «Гобіта», орієнтованого на молодшу авдиторію, але неприпустимо з абсолютно недитячим по суті своїй «Володарем».

Милосердям, звичайно, було б оминути його працю увагою, але на те й хронікарі, щоб документувати все, хай там як тремтить рука на сторінках найболючіших.

Відтак, Мокровольський замість архаїзованої стриманої мови оповідача, що була в ориґіналі, послідовно використовує просторіччя (скажімо, Гендальф на Карадрасі каже «нас засікли» – несвідомо майже дослівно цитуючи уривок, наведений Толкіном за приклад того, як писати не можна: «Гендальфе, друзяко, та ти не шариш, який ти класний лікар» тощо).

Вивірені толкінівські назви реалій, що, власне, і творять вторинний світ (називання-бо, за твердженням Лотмана, – процес космогонічний), Мокровольський, не вагаючись ані хвилі, міняє на реалії нашого життя – зрозуміліші, поза сумнівом, не обтяженому зрілістю читачеві, але безконечно далекі від Толкінової міфопоетичності. Скажімо, «орк» (від слова «Орк» – Пекло в давньоримській традиції) було змінене на «урка», а Барад-Дур – на недолуге й, більш того, неукраїнське Бред-Дур. Виникають певні сумніви щодо того, з якої мови перекладав Мокровольський. У своїй післямові до «Персня Мордору» перекладач стверджує: «Гобіт – це чи щось середнє між людиною й кролем, чи кріль, що став схожий на людину. Бо й справді, гобіти частенько себе називають «заями»: Бренді-заї і Пра-заї, а живуть по Заячих угіддях та Кролячих балках». Але очевидно, що його арґументи стосуються лише кількох російських перекладів, та аж ніяк не ориґіналу: якщо врахувати, що «-заєм» було заміщено англійське «-buck», гобіт радше мусив би бути химерним покручем людини й оленя.

Слід також згадати, що у своїх наукових роботах Толкін наголошував на тому, що будь-яка спроба профанації мистецтва є небезпечною – як для самого мистецтва (бо воно швидко деґрадувало б і зійшло нанівець, якби його послідовно перетягували до дитячої кімнати), так і для тих, на кого цю привітизацію орієнтовано. Та годі про сумне.

Друга перекладачка Толкіна українською, Немирова, подужала Толкіна, та не подужала української.

Знана за своїм російським перекладом – не провальним, та, втім, і не надто виразним, – перекладачка вирішує, схоже, брати нову мову штурмом. Наслідок – бездоганне пояснення, чому комп’ютерні програми не замінять живих перекладачів. Із чуттям української в Немирової – не краще, ніж у PROMT-у, тому із запропонованих у словнику варіантів перекладу того чи іншого слова вона обирала не той, який звучатиме найорганічніше (ймовірно, бо вичленувати його не могла), а той, що, на її думку, звучатиме найукраїнськіше. Відтак – кальковані з російської прислів’я й фразеологізми («дивитися обома» – явна калька з російського «смотреть в оба», «стежка вже стала досить широкою, щоб іти поряд» – важкувато втямити, як стежка, хоч якою б широкою вона не була, може простувати обабіч мандрівця; «трохи пощулюється» тощо) співіснують із підкреслено українською мовною екзотикою на кшталт «кінви», «сволока» тощо. І цей переклад, як історію України, важко читати без брому.

На тім на український перекладах можна було б поставити крапку, якби не сміливе рішення Олени Фешовець виконати вже третій за останні кілька років переклад «Володаря» (надрукований львівською «Астролябією» 2004-2005 року – вперше з дотриманням усіх формальностей щодо копірайтів!).

До чергового видання я бралася з острахом. На щастя, побоювання виявилися безпідставними.

Приємні несподіванки чекали вже з перших сторінок. Око не чіплялося, як то було з іншими, перекладами, за мовні ляпи та перекручування сюжету. Як і в ориґіналі, ні на мить не полишало відчуття реальності описуваного. «Володар Перстенів» Олени Фешовець не загнаний ані до дитячої кімнати, ані до книжок вузькожанрових, цікавих лише купці фанів, які «схавають і так»; це – життя, повнокровне, люте, спінене, описане такою соковитою мовою, якій тісно на сторінках. Тому Толкін і читається як п’ється, бо його книжки виявилися значно реальнішими за життя багатьох читачів. Сучасності бракує своїх героїв, які не бояться жити й не бояться вмирати.

Крім відповідності духу першотвору, переклад Фешовець співзвучний і його букві. Нарешті перекладено всі додатки до третього тому, які Мокровольський відкинув як зайві в дитячій книзі, а Немирова переклала не повністю; вони, втім, і створюють відчуття реальності вторинного світу.

Особливо приємним було те, що перекладачка дотрималася вказівок Толкіна щодо того, які назви слід перекладати, а які – транслітерувати. Вперше Brаndybuck-и наблизилися до ориґіналу та стали Брендіцапами – згадаймо, що вже понад десяток років лиха доля й перекладацька сваволя перетворювала цей славний рід на всіляких зайців.

Звісно, не з усіма рішеннями Олени Фешовець можна погодитися (скажімо, ледве чи Бурлака є досконалим перекладом прізвиська Арагорна, Strider, – надто сильно це слово закорінене в українські реалії; не зовсім зрозуміло, чому Gamgee став Правоногом; не відзначаються вправністю окремі вірші – з поетичними фраґментами, коли не пропускав їх, значно краще дав собі раду Мокровольський), та, зрештою, чи ж бувають бездоганні переклади?

Головне, що український читач отримав своїх Толкінів – не лише різних, а й, нарешті, одного по-справжньому доброго.